Селянин і смерть

Набравши сушняку, в зимову люту пору,
Дідусь, засушений украй нуждою, йшов.
Він ледве плентався отак до свого двору,
І охкав і кректав під оберемком дров.
Ніс, ніс він їх, аж утомився,
А як спинився,
На землю скинув з пліч сушняк важкий,
На нього сів, зітхнув, про двір подумав свій:
«Які вже й злидні, боже мій!
Нужда куди не кинь; до того жінка й діти, –
А там і панщина, й подушне, й податне…
Чи ж привелось мені прожити
На світі день, щоб радував мене?»
В такому смутку він і долю вже кляне,
І кличе Смерть: вона у нас не за дверима,
А за плечима:
Прийшла мерщій
І мовить тут: «Нащо ти звав мене, старий?»
Від вигляду її старому стало жарко,
Сердега мовив ледь, бо враз оторопів:
— «Тебе я звав, коли не в гнів,
Щоб помогла мені мою підняти в’язку».

***

У мові цій
Ми бачим нині,
Як гірко б не жилось людині,
А помирать ще гірше їй.

Переклад Д. Білоуса