Сент-Панкрас і Кінгс-Крос

Жили-були в Лондоні на одній площі два вокзали. Їх звали Сент-Панкрас і Кінгс-Крос. Вони жили пліч-о-пліч і вічно сперечалися, хто кращий.

– А біля моїх перонів зупиняються не тільки потяги, а й тепловози, хвалився Сент-Панкрас.

– Подумаєш! Біля моїх теж! – не поступався Кінгс-Крос.

– А в мене ресторан є, – говорив Сент-Панкрас.

– І в мене!

– Він і по неділях відчинений!

– І мій теж!

– Подумаєш! – Кінгс-Крос не відразу знайшовся, що відповісти. – А у мене десять платформ, а у тебе тільки сім.

– Але мої вдвічі довше твоїх! – відповів Сент-Панкрас. – Та ще у тебе годинники відстають.

Годинники на вокзалі Кінгс-Кросс страшенно розлютилися і зацокали швидше, щоб наздогнати час. Вони так поспішили, що невдовзі вже відставали годинники на вокзалі Сент-Панкрас і, щоб наздогнати сусіда, теж затікали швидше і швидше. Тепер вже і ті й інші годинники поспішали щосили; довелося і потягам поспішити, щоб прийти без запізнення. Годинники летіли вперед, і потяги мчали вперед, і під кінець у них навіть не вистачало часу, щоб висадити своїх пасажирів: вони прибували на вокзал і тут же вирушали назад. Пасажири дуже сердилися і махали з вікон парасольками.

– Гей, зупиніться! – кричали вони. Але потяги їх не слухали.

– Не можемо! – відповідали вони. – Інакше ми не встигнемо. Подивіться на годинник!

Так, тепер годинники летіли так швидко, що, не встигнувши показати ранок, відразу показували вечір. Сонце дивувалося.

– Напевно, я відстаю, – вирішило воно і помчало по небосхилу швидше, швидше і швидше.

Мешканцям Лондона теж довелося нелегко. Вони схоплювалися з ліжка і тут же лягали спати, але, не встигнувши навіть заснути, знову схоплювалися і поспішали на роботу. А діти бігли до школи і, не встигнувши відповісти, скільки буде двічі два, бігли назад додому.

Зрештою лорд-мер Лондона доповів королеві:

– Ваша величність, так далі тривати не може! Я пропоную видати медаль Юстонському вокзалу. Тоді наші два вокзали від заздрості перестануть сперечатися один з одним.

– Прекрасна ідея! – сказала королева.

І ось вона виїхала з Букінгемського палацу в супроводі лорд-мера, кінної гвардії і гвардійського духового оркестру, а попереду йшов прем’єр-міністр і на червоній оксамитовій подушці ніс золоту медаль.

Коли королівський кортеж досяг Кінгс-Кроса, обидва вокзали перестали сперечатися і проводили його очима.

– Що я бачу, Сент-Панкрас! – вигукнув Кінгс-Крос. – А ти це бачиш?

– Так! – відповів Сент-Панкрас. – Це медаль Юстонському вокзалу за те, що у нього п’ятнадцять платформ. Яка несправедливість! Ти і то напевне кращий за Юстона!

– І ти кращий, Сент-Панкрас, – сказав Кінгс-Крос.

Сент-Панкрас здивувався, але подумав, що поганий мир кращий за добру сварку, і сказав:

– Будемо друзями, Кінгс-Крос.

– Будемо! – відповів Кінгс-Крос.

Так вони стали друзями і перестали сперечатися, а їх годинники перестали поспішати, і потяги перестали поспішати. Всі були задоволені.

– Ви розумна людина, лорд-мер! – сказала королева.

– Дякую вам, ваша величність! – відповів лорд-мер.