Солодка сіль

У деякому царстві, у далекій державі правив цар, який мав сім дочок. Покликав він їх одного разу до себе і запитав:

— Скажіть мені, дочки мої любі, що спадає вам на думку, коли ви думаєте про мене?

Найстарша відповіла:

— При думці про вас мені завжди згадується солодкий виноградний сік.

— А мені — смачне молоко, — сказала друга за старшинством дочка.

— А мені — солодкий мед, — відповіла третя.

Четверта промовила:

— А я відразу думаю про вершкове масло.

П’ята висловилася так:

— А мені ви бажані, як шматочок тростинного цукру.

— А мені як білий, очищений цукор, — сказала шоста.

Коли відповіли шість старших дочок, настала черга молодшої. Цар обернувся до неї і спитав:

— Скажи й ти, з чим мене порівняти.

Молодша дочка замислилася на хвилину і так відповіла:

— Я уявляю вас солодким, як сіль.

Не встигла вона закінчити свою мову, як обличчя царя спалахнуло від гніву, кров’ю налилися його очі. Він розраховував, що й молодша дочка, подібно до своїх сестер, назве щось солодке та смачне.

— Гаразд, ти на собі відчуєш, яким я буваю солодким, як сіль! — Закричав він і пішов у особисті покої.

Минули роки. І ось настав час видавати царівни заміж. Видали старших, а потім цар наказав:

— Надішліть людей у ​​всі кінці країни, нехай розшукають хворого на проказу і доставлять його до палацу.

Вислухавши цей надзвичайний наказ, придворні дуже здивувалися. Але царський наказ треба виконувати, його не можна відкласти. Ні в кого не вистачило сміливості спитати, чому цар віддав такий дивний наказ.

На всі боки були послані гінці, які обшукали всі куточки держави, але ніде не могли знайти жодного прокаженого. Нарешті, біля самого кордону, придворні служителі побачили: у пилюці валяється прокажений, над яким уже витає недалека смерть. Швидко підхопили вони хворого і, не зволікаючи, доправили до палацу. Усі з нетерпінням чекали, як цар вчинить із цим прокаженим. Незабаром скликали засідання дарбара — наради найвпливовіших царських вельмож. Кожен придворний зайняв місце відповідно до свого чину і положення. І тоді цар оголосив свою волю:

— Видати мою молодшу дочку за цю людину.

Почувши наказ царя, придворні завмерли на місці у великому страху. Здивовані вони дивилися один на одного і нічого не розуміли. Царську дочку видати заміж за прокаженого? Ніхто не повірив своїм вухам. Візири почали відмовляти царя, але даремно. Він уперто стояв на своєму.

— Я покажу їй, який я солодкий, як сіль, — твердив він.

Як наказав цар, так і зробили. Молодшу царівну видали заміж за спотвореного проказою незнайомця. Прокажений сам був здивованим і схвильованим не менше за інших. Поважно склавши перед собою руки, він наважився звернутися до царя:

— Володарю світу! Навіщо ви наказуєте вставити безцінну перлину в іржаву залізну оправу? Мені залишилося лічені дні бути гостем на цьому світі. Я з’їдений проказою, потворний жебрак. Видайте дочку заміж за іншого.

Але цар не послухався і його і наказав:

— Прокаженого й царівну вивести за місто і залишити одних.

Царські слуги так і вчинили. Вони вивезли царівну та прокаженого подалі від міста і залишили їх у густому лісі.

Царівна була не тільки розумна і добра, а ще й дуже терпляча. Ось вона і подумала: ніхто не зможе запобігти тому, що написано книзі її долі. Вона не злякалася, не випустила з рук вудила рішучості і беззавітно віддалася служінню своєму убогому чоловікові.

Пройшов перший день їхнього вигнання. Навіть перед сном не вдалося їм вгамувати голод і спрагу. А наступного дня вона залишила чоловіка на місці, а сама попрямувала до міста. Виросши в царському палаці царівна змушена була тепер з простягнутою рукою просити милостиню.

Зібрала вона трохи грошей, купила їжі, а на монети, що залишилися, придбала великий кошик. І потім кожен день саджала вона в кошик свого висохлого від хвороби чоловіка, звалювала кошик собі на голову і вирушала до міста жебракувати. Вона харчувалася сама і годувала свого чоловіка тим, що вдавалося зібрати за день. А надвечір вона поверталася в джунглі, на те місце, де вони зазвичай влаштовувалися на ночівлю. Весь час після збору милостині вона присвячувала служінню своєму чоловікові.

Якось прокажений сказав царівні:

— Навіщо ти тягаєш мене з собою? Ти ж страшно втомлюєшся з цим кошиком. Залишай мене на день тут, у джунглях. Кому я потрібний, щоб викрадати мене?

На це царівна відповіла:

— Може статися, що хтось образить тебе. Ось чому я не наважуюсь залишити тебе одного. Моє життя тепер назавжди пов’язане з твоїм. Як я можу лишити тебе, безпорадного?

Прокажений довго переконував її, всіляко вмовляв. Але вона не послухалася чоловіка. Щодня вранці забирала його з собою, а ввечері приносила назад. Але одного разу мужність відмовила їй. Того дня вона відчула страшну втому, підняла кошик, але відразу опустила його і безсило сіла на землю. Побачивши це, прокажений знову сказав:

— Пам’ятаєш, неподалік є ставок. Залиш мене на березі, а сама вирушай у місто. Якщо захочу пити, то якось сам доповзу до ставка і нап’юся.

Прокажений наполягав на своєму, і царівна нарешті погодилася. Вона перенесла чоловіка на берег ставка, а сама пішла до міста.

Прокажений мовчки лежав на березі водойми. І раптом він помітив: ворони, які прилітали до ставка, викупавшись у ньому, перетворювалися на білих лебедів. Він дуже здивувався побаченому. Що за чарівна сила прихована у цій воді? Серед ворон, що прилітали, було багато хворих і слабких, але після купання всі вони перетворювалися на прекрасних, сильних лебедів. І прокажений вирішив скупатися в цій воді — а раптом Аллах почує його благання і зцілить? Але як же залізти у воду? Він вирішив дочекатися царівни і попросити, щоб вона занурила його у воду. Але тут майнула інша думка: а чи не зникне на той час чудодійна сила води? І ось він набрався сміливості, поповзом дістався води і стрімголов скотився в ставок. Тільки один палець правої руки він підняв над водою, щоб зберегти його сухим.

Як тільки він виринув із води, всі його виразки зчезли і очистилися. Тепер він знову був гарним, здоровим хлопцем. Радісний, вибрався він із ставка, сів на березі і з нетерпінням почав чекати на царівну.

Увечері вона повернулася з міста, побачила на місці залишеного чоловіка прекрасного юнака і стривожилася. Оглянувши все довкола, вона знайшла лише порожній кошик. І тоді царівна подумала, що цей юнак, мабуть, убив її чоловіка, і гірко заплакала. Побачивши її сльози, юнак підійшов до неї і спитав:

— Скажи, царівно, чому ти так убиваєшся? Чому гірко плачеш?

І царівна сказала:

— Як мені не плакати? Залишила я вранці тут свого чоловіка, хворого на проказу, а повернулася і не знайшла його. От і плачу, проклинаю себе, що погодилася одного лишити.

Почувши ці слова, юнак засміявся і радісно сказав:

— Не плач. Я і є твій зниклий чоловік.

— Як це може бути?

Царівна не могла повірити у таке диво. Але юнак розповів їй усе по порядку, а потім показав палець на правій руці, який він тримав над водою. Він підвів царівну до ставка і опустив палець у воду. Побачивши, що палець одразу зцілився, царівна повірила диву. Радості її не було меж. Юнак розповів царівні, що він теж царевич із сусідньої країни. Але коли він захворів на проказу, батько наказав викинути його в джунглі. Царівна ще більше зраділа, дізнавшись про шляхетне походження чоловіка, і сказала:

— Твій батько наказав вигнати тебе в джунглі лише за те, що ти захворів на проказу. А мій видав мене заміж за тебе лише тому, що ти був хворим. Тепер і твій батько не батько тобі, і мій батько не мені. Ми житимемо тут одні, самі збудуємо своє життя.

І ось спорудили вони далеко від міста маленьку халупку і стали в ній жити. Царевич щоранку вирушав у місто і власною працею заробляв гроші на їжу.

Царівна була, як говорилося, дуже розумною і кмітливою. Ось вона й наказала царевичу:

— Коли ввечері йдеш із міста додому, ніколи не повертайся з порожніми руками. Обов’язково щось прихопи, нехай навіть це буде зовсім марна річ.

І тепер, за порадою царівни, він щодня приносив щось додому, хоча б суху гілку для багаття чи цеглу.

Але одного разу сталося так, що, повертаючись увечері додому, він задумався і забув про наказ царівни. Він вже був зовсім недалеко від їхньої хатини, коли згадав, що йде з порожніми руками. Царевич почав гарячково оглядатись навкруги, але нічого не знайшов. І раптом неподалік він побачив убиту змію. І подумав: «Царівна просила лише про те, щоб я не приходив додому з порожніми руками. Не було умови, щоб я приносив щось певне. Тому захоплю я з собою змію, раз нічого іншого мені не попалося». Побачила царівна в руках чоловіка вбиту змію, взяла її та й закинула на дах хатини.

Сталося так, що саме в цей час на плоский дах царського палацу вийшла цариця, щоб висушити на сонці вимите волосся. Вона зняла з шиї дороге намисто і поклала поряд із собою. І тут коршун, що несподівано пролітав, схопив намисто і зник з поля зору. Пролітаючи над хатиною молодої пари, шуліка помітив змію, що лежала на даху. Він кинувся вниз, схопив змію, а безцінне намисто впустив на дах. Коли царівна піднялася на дах, вона здивувалася, побачивши чудову прикрасу. Радо підібрала вона намисто і сказала чоловікові:

— Із завтрашнього дня тобі не доведеться тяжко працювати.

Потім вона зняла з намиста дві перлини, дала їх царевичу і наказала:

— Завтра підеш і продаси ці перлини ювеліру.

На ранок царевич вирушив у місто і продав ювеліру перлини. Вони виявилися дуже дорогими. Ювелір заплатив за них величезну суму грошей, яку царевич і приніс додому. Тепер царівна щоранку знімала дві перлини, віддавала їх чоловікові, а той йшов у місто і продавав їх. Так поступово розпродали вони все намисто. На отримані гроші царівна побудувала прекрасний палац на тому самому місці, де царські слуги кинули її вдвох із прокаженим чоловіком.

Потім вона наказала приготувати найкращі царські вбрання для себе та царевича і сказала своєму чоловікові:

— Тепер тобі треба щодня приходити до царського двору. Ні з ким там не розмовляй, ні про що не питай. І якщо колись цар звернеться до тебе, попроси його відвідати нашу жалюгідну хатину.

Як сказала царівна, так царевич і вчинив. Щодня з’являвся він при царському дворі, мовчки сидів в дарбарі й уважно спостерігав за всім. Ні з ким не розмовляв, нікого ні про що не розпитував. Цар теж помітив юнака, який щодня з’являється в дарбарі, і почав міркувати: «Цей юнак щодня приходить сюди і йде, ні з ким не промовившись ні словом. Ніхто навіть голосу не чув». І ось одного разу цар сам звернувся до нього:

— Юначе! Ти щодня з’являєшся в дарбарі, сидиш тут мовчки, а потім непомітно йдеш. Скажи де ти живеш? І якщо є в тебе якесь прохання, доведи його до нашого слуху.

Царевич давно чекав на такий сприятливий випадок. І шанобливо сказав:

— Ваша величність! Я один із ваших покірних слуг і милостиво прошу вас відвідати житло вашого підданого.

Цар прийняв запрошення та назвав день свого візиту.

Коли закінчилося засідання дарбара, юнак повернувся додому і повідомив дружині, що цар прийняв його запрошення і призначив день, коли він прибуде до них. Царівна зраділа довгоочікуваній звістці і почала готуватися до прийому високого гостя.

У встановлений день цар разом зі своїми міністрами та найближчими придворними прибув до палацу царівни. Царевич з великою гідністю та шанобливістю привітав царя та візирів, а потім запросив усіх до обідньої зали. Цар був вражений багатим оздобленням зали. З такою витонченістю та смаком не прикрашали навіть його власний палац.

Коли цар з візирами та обраними придворними був запрошений до столу, царівна в розкішному одязі сама стала прислужувати йому.

В обідню залу, влаштовану в палаці, вело сім прикрашених дверей. Царівна приготувала сім спеціальних страв і, подаючи кожну нову страву, входила через нові двері. Вносячи нову страву, вона з’являлася у новому одязі. Змінюючи одяг, вона майстерно змінювала свою зовнішність. Ось так сім разів змінивши одяг, сім разів з’явилася вона з різних дверей, подаючи цареві вишукані страви.

Цар не переставав дивуватися, але відчував у душі якусь тривогу.

— Здається мені, що в нашого хазяїна сім юних дружин, — тихо сказав він своєму головному візиру.

На що ввзир йому відповів:

— Володарю світу! А на думку вашого нікчемного слуги, це одна й та сама красуня переодягається і в новому вигляді постає перед нами.

Цар не повірив словам візира:

— Не може такого бути. Чи мислена справа жінці переодягнутися за лічені хвилини!

Цар і візир ще шепотілися про те, що відбувається, коли царевич запросив усіх почати трапезу. Цар простягнув руку, взяв шматочок з першого тареля, відкусив і скривився — страва була зовсім прісною, без солі. Він скуштував іншу страву, але і там все було несолоне, нудотно-солодке. Те саме було і з третьою, і з четвертою стравою. По черзі цар перепробував усі страви і, на свій подив, виявив, що всі вони однаково несмачні. Збентежено подивився він на своїх візирів і придворних і помітив, що ті збентежені не менше за нього самого.

Ніхто не міг зрозуміти, в чому тут річ. І сказати було незручно, бо будь-який закид обернувся б проти царської гідності, зауваження образило б господарів. Але й без солі гарно приготовлені страви неможливо було проковтнути.

Насилу цар з’їв кілька шматочків, але не стерпів і запитав у господаря будинку:

— А чи немає у вас чогось солоного?

Перш ніж царевич встиг відповісти, царівна, що стояла поруч, сказала:

— Володарю світу! Ми завжди обходимося без солі.

— Чому? — спитав цар, заінтригований словами царівни.

— Ваша величність! При одній згадці про це слово батько видав свою дочку заміж за прокаженого. Ось ми й привчили себе ніколи не вживати сіль.

Варто було царівні вимовити ці слова, як рука царя завмерла в повітрі і шматок випав з неї. Йому виразно пригадалося все, що трапилося кілька років тому. Так, його дочка та прокажений! І раптом блискавкою промайнула думка в його голові.

Він різко обернувся і пильно подивився на господиню.

— Володарю світу! Так, я та сама ваша дочка, яка сказала, що ви солодкі, як сіль, і яку ви за цю зухвалість наказали видати за прокаженого. А тепер ви самі навіть єдиний раз не можете обійтися без солі.

Цар зніяковів, почувши ці закиди. Він швидко встав із-за столу, обійняв дочку і попросив у неї вибачення за свою несправедливість. Батько та дочка зустрілися після кількох років розлуки.

Царівна докладно розповіла про те, що сталося у її житті і  додала:

— Перед вами той самий прокажений, за якого ви наказали видати мене заміж.

Цар зніяковів ще більше і, низько схиливши голову, промовив:

— О, якби я був солодким, як сіль!

Після цього цар забрав у свій палац царівну та царевича. Повідомили про все і батька царевича, а потім по всій країні було оголошено велике свято. А коли цар постарів, він вручив кермо влади царевичу. І всі стали жити у мирі та злагоді.