Суд орла Клекотана

Майже на початку світу, коли мамонти паслися на березі теплого Північного океану, на землі не було жодного білого дерева. І дуби, і буки, і осокори, і горобина, і глід, і акація мали чорну-пречорну кору. Тільки цвіт у кожного дерева та квіти на луках були білі-білісінькі. Листя ж росло таке зелене і таке соковите, що перші люди малювали ним у печерах зелені картини. Чорною корою теж малювали. Але вже чорні картини.

Перші люди навіть не здогадувалися, що колись будуть сині самоцвіти, блакитне небо, червоне пір’я у райських птахів та жовте листя на білих березах. Тоді ще ні берези, ні осінь, ні самоцвіти нікому й не снилися. А небо і вода в океані були зелені, як зеленець.

Замість беріз тоді було інше диво. Над високими деревами, над велетенськими хвощами та густою-прегустою дерезою літали білі граки. Вони були найкращими серед зеленого та чорного птаства.
Граками усі милувалися. А Сойка якось не витримала й сказала Дрозду:

— Коли граки сідають на хвощі, вони розквітають, як білі лілеї.

— Так, наші граки дуже красиві,— погоджувався Дрізд і трохи заздрив білим птахам.

Усе птаство лісу, степу, боліт, озер та гір ніжно любило граків.
Та бундючним білим птахам цього було мало. Захотілося їм стати володарями лісу, степу, боліт, озер та гір.
От і вирішили граки зробити так, щоб їх визнали наймудрішими, найдужчими і найсправедливішими. Такими, яким був орел Клекотан.

Але як це зробити? Довго думав над цим ватажок зграї грак Кау. Довго думав, але нічого не міг придумати. А йому так кортіло стати царем над усім птаством. Навіть над орлом Клекотаном.

От якось сидів Кау зі своїми думами в гущавині лісу й дивився на високе самітне дерево. Уже почало світати. Невдовзі за обрієм спалахнули перші промені сонця. У цю мить Кау помітив на вершечку дерева пречудового малинового птаха. Кау так здивувався, що навіть завмер з несподіванки: такого дива він ще не бачив. А жив Кау вже третій людський вік.

«Це, напевне, син самого сонця»,— подумав Кау й перелетів ближче до самітного дуба.
Тим часом сонце підбилося вище дерев. На тому місці, де сидів малиновий птах, тепер був звичайнісінький білий грак.

Кау недарма був хитрим і підступним ватажком зграї. Він зразу ж збагнув, у чому криється таємниця малинового птаха. Цією таємницею і вирішив скористатися Кау.
Наступного дня Кау похвалився Горихвістці:

— Знаєш, учора я познайомився з малиновим птахом — сином сонця. Якщо хочеш, завтра я покажу тобі того красеня.

— Навіть дуже хочу! — радо вигукнула Горихвістка.

— Зустрічаємося вранці на узліссі,— мовив Кау й полетів.

Наступного ранку Горихвістка на власні очі побачила дивного птаха й запитала Кау:

— Чи не знаєш ти, де живе цей малиновий птах і як до нього підступитися? Можливо, птахи лісу, степу, боліт, озер та гір схочуть обрати його своїм царем?

— Цей птах дуже дивний,— відповів Кау і запишався. Він з погордою глянув на Горихвістку й сказав: —Ану придивися до мене краще. Чи не схожий я на малинового птаха?

— Так, схожий. Тільки ж ти білий, а не малиновий,— відповіла Горихвістка.

— Малинові птахи народжуються в небі, а потім стають білими граками і живуть на землі,— пояснив Кау й додав: — Поки птах ще гарячий від сонячної глини, він світиться й здається малиновим. А коли охолоне, то стає таким білим, як я.

— То всі білі граки теж сонячні птахи? — зі страхом перепитала Горихвістка.

— Авжеж,— з погордою відказав Кау й задивився на малинового птаха. Після довгої мовчанки він сказав Горихвістці: — Білі граки повинні стати володарями лісу, степу, боліт, озер і гір. Ми посланці сонця. А хіба є хтось дужчий од сонця?

— Ні, немає,— пискнула Горихвістка й кинулася чимдуж від всесильного Кау.

Кілька днів Kay сам зустрічав схід сонця на вершечку дуба. Він хотів, щоб якнайбільше лісового птаства побачило малинового сина сонця.

А коли Горихвістка розтенькала про цю новину на увесь ліс, Кау зібрав свою зграю білих граків і сказав:
— Треба налякати усіх птахів лісу, степу, боліт, озер і гір тим, що ми дуже грізні. Нехай знають, що одна пір’їна білого грака може спалити не тільки ліс і степ, а й увесь світ.

— А якщо нам не повірять на слово? — заперечив хтось із зграї.

— Тоді підпалимо степ. Знайдемо жарину й запалимо,— твердо сказав Кау.

— А якщо й справді ліс і степ згорять? — злякано запитав Кау його менший брат Коррун.

— Нехай горять,— сердито обірвав Кау.— Я нічого й нікого не пожалію заради того, щоб стати царем птахів.

— Якщо ліс і степ згорить, то і птахів там не залишиться. Над ким же ти царюватимеш? — дорікнув Кау менший брат Коррун.

— Хіба це має якесь значення? — засміявся пихатий Кау.— Головне, щоб я став царем, а ви всі — царедворцями. Тоді ми всім покажемо, на що здатні білі граки.

Більшість граків погодилися з Кау і покарали тих, хто хотів жити мирними птахами, а не царедворцями.
Кау наказав усім білим гракам ночувати на вершечках дерев. Кожного дня тепер під вранішніми променями сонця сліпучо-білі граки вкривалися пурпуровою поливою, а весела Горихвістка виспівувала на увесь ліс:

— Дивіться, гляньте! До нас знову прилетіли малинові птахи. Ці птахи — сини сонця!

Навіть орел Клекотан здіймався у високе небо, щоб помилуватися звідти на малинових птахів.

— А ви знаєте, що малинові птахи — це наші прямі родичі,— похвалився якось Кау в присутності Дрозда і Дятла.— Якщо не вірите, то приходьте завтра вранці до Ведмежого барлога. На крайньому від барлога дереві сидітиме рівно сто малинових птахів. Я попрошу, щоб прилетіло рівно сто малинових птахів,— бундючно сказав Кау й запишався.

— Не мели дурниць, Кау,— махнув на те крилом Дрізд та й по-летів у свої хащі, бо не любив розмовляти з пихатими чваньками.

Одначе Дроздові було цікаво: чи буде так, як сказав ватажок зграї білих граків? От він досвіта прилетів до Ведмежого барлога, глянув на умовлене дерево й дуже здивувався — дерево просто палало від пурпурових птахів. Почав Дрізд рахувати їх і нарахував рівно сто малинових птахів.

Полетів Дрізд до Дятла й мовив сумовито:

— Кау не збрехав. Мабуть, його оберуть царем птахів і сам орел Клекотан буде у нього на побігеньках.

— Я не вірю ні Кау, ні Горихвістці,— відповів веселий Дятел.— Ось давай полетимо до Кау, розпитаємо його дещо.

Прилетіли Дрізд з Дятлом до білих граків, а їм назустріч вийшов ватажок зграї Кау.

— Що нового скажете? — запитав Кау.— Чи не прийшли ви нас просити, щоб ми стали володарями лісу, степу, боліт, озер та гір?

— Ні,— відказав Дятел,— не просити ми тебе прийшли, Кау, а хочемо лише запитати: чим доведеш, що малинові птахи — це кревні родичі білих граків?

— Доведу і дуже просто,— сміючись відповів Кау.

— Щоранку один малиновий птах перекидається на білого грака,— підказав менший брат Кау, трохи полохливий Коррун.

— Саме так,— підтвердив Кау й додав: — Я теж колись був малиновим птахом. І мій брат Коррун, і кожен птах з нашої зграї пройшов шлях чудесного перетворення. Тепер ти все збагнув, чорна довбешко? — зверхньо запитав Кау й полетів разом зі своєю зграєю.

— Ти ба, як запишався,— мовив Дятел.— Навіть балакати з нами не хоче. Але він ще не знає, чим це все може закінчитися.

— Ти щось надумав? — запитав Дрізд.

— Нам треба влаштувати засідку й зловити одного малинового птаха,— запропонував Дятел.

— Ну й що з того? — засумнівався Дрізд.— Птах або щезне, або ми побачимо у своїх лапах білого грака. Ти ж чув, що говорив Кау?

— Так, я чув, що малинові птахи перекидаються на білих граків, але це не має ніякого значення,— стояв на своєму Дятел.— Головне ми знаємо, що малиновий птах має сонячне пір’я. А якщо це так, то і білий грак не побоїться випробувань.

— Яких ще випробувань? — не зрозумів Дрізд.

— Е-е, ні-і,— насварився крилом Дятел,— не скажу: поки я один про це знатиму, все залишиться в таємниці.

— Та я ж нікому не скажу,— пообіцяв Дрізд.

Ти часто говориш крізь сон те, про що думаєш,— застеріг його Дятел.

— Це справді так,— зітхнув Дрізд.— Хіба ж я винен, що таким народився?

— Не винен, але ж і таємниць тобі не можна проти ночі розказувати. Сова твій сон підслухає і на весь ліс розхихоче. Сові сумно вночі, от вона й літає до твого гнізда сни твої слухати та реготатися з того,— застеріг Дятел.

— Це правда,— погодився Дрізд.— Тоді й справді не кажи мені нічого проти ночі. Але знай, що я завжди готовий тобі у всьому допомагати.

— І на тім спасибі,— мовив дятел і разом з Дроздом полетів ближче до Ведмежого барлога.

Причаїлися дятел з Дроздом між дубового гілля й просиділи там до самого ранку.
Як тільки шугонули в небо перші червоні промені вранішнього сонця, на гілках дуба з’явилися малинові птахи.

Дятел мовчки показав Дрозду очима на найближчого малинового птаха, і Дрізд усе зрозумів. Мов шуліки, кинулися Дрізд і Дятел на малинового птаха й полонили його. Тим птахом був ще зовсім молодий грак Роні.

Спробував Роні вирватися з лабет, але не зміг. Він дуже злякався, що Дятел з Дроздом розкриють таємницю малинових птахів і тоді на білих граків упаде кара усього птаства лісу, степу, боліт, озер і гір.

Несподівано прилетів Кау. Побачив він, що Дрізд і Дятел тримають у лабетах малого Роні, розреготався й сказав:

— Даремно ви чекаєте дива. Цей малиновий птах сьогодні мав стати білим граком. Він тому й сидів з самого краю дерева. Якщо не вірите, то самі подивіться,— сказав Кау й відхилив гілку, що заступала уже білі сонячні промені.

Дятел з Дроздом побачили, що вони справді тримають звичайнісінького білого грака.
Дятел зробив вигляд, що ніскільки не здивувався й мовив до Кау:
— Ми тобі ще вчора повірили. А от чи повірять усі птахи лісу, степу, боліт, озер та гір?

— Що ж для цього треба? — запитав Кау.

— Якщо цей грак, якого ми тримаємо в лабетах, справді був малиновим птахом і сином сонця, то він не злякається вогню,— відказав на те дятел.

— Якого ще вогню? — невдоволено запитав Кау. Він здогадався, що Дятел приготував гракам якусь несподіванку.

— Звичайного вогню звичайної жарини, що тліє в старому багатті,— пояснив Дятел.

— Що ж, коли це треба, щоб переконати птахів, то летімо до старого багаття,— погодився Кау і дружньо підморгнув малому Роні, щоб той нічого не боявся.

Прилетіли до багаття. Дятел швидко розпорпав попіл і добув пекучу жарину.

— Нехай новоявлений грак візьме її і понесе над вільховим гаєм,— сказав Дятел.— Якщо жарина не погасне, тоді ми з Дроздом розкажемо усім птахам про велику силу твоєї зграї,— запевнив він старого й хитрого Кау.

— Не бійся,— прошепотів Роні трохи наполоханий Кау й порадив: — У тебе довгий і сильний дзьоб, а жаринка зовсім маленька.

— Я не боюся,— відповів Роні.

Кау озирнувся на Дятла й сказав йому:

— Я мушу супроводжувати мого товариша, бо він щойно народився і не знає меж вільхового гаю.

— Нехай буде так,— погодився Дятел.

А Дрізд додав:

— Ми теж полетимо з вами, щоб усе бачити на власні очі.

Роні ухопив жарину й полетів попереду. Роні дуже боявся, щоб жарина не погасла, і тому роздмухував її крильми. Роні квапився. Через те жарина так розпаленіла, що над нею з’явилися сині гадючки полум’я.

— Горю! — заволав Роні й випустив жарину з дзьоба.

— Що ж ти накоїв? — з гнівом накинувся на Роні сердитий Кау. Він показав на маленьку яскраву цяточку на зеленому тлі й наказав Роні: — Лови жарину і неси над гаєм, інакше навіть Горихвістка зневажатиме наш рід.
Кинувся Роні наздоганяти жарину, та не зловив. Упала вона в суху траву й зайнялася вогнем. На узліссі спалахнула пожежа.

З лементом здійнялося в небо лісове птаство й заметалося над своїми гніздами.
Пізно побачив орел Клекотан страшну небезпеку. Кинувся він до крайнеба, пригнав дощові хмари й струсив їх громами. Над вогневієм зашуміла злива.

Коли вогонь погас, Клекотан розсунув хмари. На землю бризнуло проміння сонця, і птахи побачили сумну картину. Там, де шумів вільховий гай, чорніли страшні згарища.

— Хто запалив ліс? — запитав орел Клекотан.

— Це Дятел з Дроздом вигадали для малинових птахів випробування вогнем,— вихопився попереду всіх хитрий Кау.

— Вигнати негідників з лісу! — гримнув Клекотан.

Дятел не злякався гніву орла і розповів Клекотану правду.
Тоді орел Клекотан струсив із себе пір’їну, кинув її в небо, і всі птахи побачили, що пір’їна перетворилася на чорного грака.

Клекотан підвів угору крило й мовив до білих граків своїм віщим голосом:

— За те, що ви намагалися ошукати нас і видати себе за малинових птахів, ви станете такими, як он та птиця з мого пера. На місці спаленого вами лісу виростуть дивні білі дерева. На згадку про білих граків ми назвемо їх березами.

Тоді виступив наперед Кау й відповів Клекотану:

— Я не боюся твоїх погроз. Я найстарший серед вас і не дозволю глумитися над моєю зграєю. Ми назавжди покидаємо вас і ваш ліс.

— Заберіть із собою чорні погарі,— нагадав Клекотан.

Граки не захотіли слухати царя птахів. Білі граки здійнялися і полетіли геть. Але тільки вони наблизилися до спаленого гаю, здійнявся страшний вітер. Він кинув угору чорну віхолу, і вся зграя білих граків стала чорнішою од горобиної ночі.

А на попелищі, наче з води, вродилися пречудові білі берези.