Відважний мисливець Фінлей

У далекі-далекі часи в диких горах на півночі Шотландії жив зі своєю юною сестрою відважний мисливець на ім’я Фінлей.

Щоранку Фінлей йшов із собаками на полювання – за благородним оленем, за куріпкою, або за гірським зайцем, а сестру залишав удома. І щоразу, йдучи з дому, він наказував їй підтримувати вогонь у пічці і не відчиняти вікно, яке дивиться на північ.

Там далеко на півночі, за сніговою горою, у глибокій печері жили злі велетні. Ці велетні дуже любили холодний північний вітер і терпіти не могли палаючий вогонь в печах.

Найлютішою і найхитрішою в сім’ї велетнів була стара Кейлліх. Ходили чутки, що в гірській печері велетнів зберігаються величезні скарби і навіть чарівні предмети, проте ніхто ще не наважився туди за ними піднятися.

А треба вам сказати, що сестра Фінлея була дуже легковажною особою. Їй ніколи не доводилося бачити не лише самих велетнів, а навіть їхніх слідів. А чого вона не могла побачити на власні очі, в те не хотіла вірити. І тому, йдучи з дому, вона навіть і не думала підкинути палива у піч, а коли піч диміла, вона, анітрохи не боячись, відчиняла навстіж вікно, те що дивилося на північ, щоб випустити дим.

І одного разу вона зробила і те і друге – якраз те, що брат просив її не робити: вона відчинила вікно на північ і забула підкинути палива у вогонь, і вогонь погас. А вийшовши з дому, вона побачила на сході незнайомого гарного юнака. Він ласкаво привітав її, заговорив про те і про це, і зрештою вона запросила його зайти в гості.

А треба вам сказати, що цей гарний юнак був не хто інший, як молодший з велетнів, що жили в тій самій печері. А щоб його не впізнали, він прийняв образ людини. Він попросив дівчину дати обіцянку, що вона не скаже братові, хто приходив до неї.

Дурна дівчина – краще б вона не погоджувалась на це! Але вона поспішила дати юнакові обіцянку. А йому тільки цього й треба було. Тепер він міг так зачарувати її, щоб вона закохалася у нього без пам’яті.

Він зовсім заговорив її, і нарешті вона навіть погодилася залишити будинок брата і втекти з незнайомим юнаком. Гірше того, він узяв з неї клятву, що вона не допомагатиме рідному братові.

З цим молодий велетень залишив будинок Фінлея.

Настав вечір. Втомлений Фінлей повертався після полювання з собаками додому і, не помітив як, зайшов у незнайому долину. Його це тим більше здивувало, що він вважав, ніби добре знає всі улоговини та долини у своїх горах. Там, у тіні горобин та ялинок, біля прозорого струмка він побачив хатину. За хатиною, вгору схилом пагорба тягнулося зоране поле. На ньому вже зеленіли паростки жита, хоча весна в цих суворих гірських краях тільки-но починалася.

Фінлей наказав собакам лежати смирно і чекати, а сам підійшов до хатини і постукав у двері. Йому відкрила гарненька дівчина, і ще, він побачив у хатині стареньку бабусю.

— Доброго дня, Фінлей! – сказала старенька.

— Звідки ти знаєш, як мене звуть? – здивувався Фінлей. – Звідки ви взялися тут, у наших горах, і ти, і ця гарненька дівчина, і ваш дім, і горобина, і все інше?

— Клич мене просто Доброю Чарівницею, — сказала старенька. – Ця дівчина – моя донька. Ми тут, щоб урятувати тебе, Фінлей! Хоч ти й відважний мисливець, але трапляється і відважного не заважає попередити про небезпеку. Чи знаєш ти, що сьогодні у твоєму домі побував молодший із велетнів? І твоя сестра запросила його в гості, і йому вдалося обплутати її злими чарами. Завтра він прийде знову, щоб убити тебе зачарованим блакитним мечем.

— Мені гірко чути це! – сказав Фінлей.

— Тільки ні про що не питай у сестри, – попередила старенька. – Пам’ятай, вона тепер у владі злих чарів.

Фінлей повернувся з собаками додому і ні про що не питав сестри.

На ранок він, як завжди, зібрався на полювання, але далеко не пішов, а сховався. І як тільки на дорозі з’явився велетень –той самий, що прикинувся гарним юнаком і обплутав злими чарами сестру Фінлея, – він спустив на нього своїх собак. Велетень так здивувався, що навіть забув про чарівний блакитний меч, яким хотів убити Фінлея.

Та, на біду, собаки підняли гучний гавкіт, і дівчина вийшла з дому подивитися, що сталося. Велетень схопив її за руку, і вони втекли.

Фінлей залишився сам.

Але він знав, що ненадовго. Скоро до нього в гості завітають велетні, щоб помститися за свого молодшого брата. Він заклав двері поліном, потім підкинув якнайбільше торфу в піч, і незабаром посеред хатини вже палав яскравий вогонь. Але все одно Фінлей трусився від невідомості.

Раптом він почув страшний шум, наче грім у горах. Це посипалося велике каміння з-під ніг велетня, що спускався з гори.

Велетень підійшов до будинку Фінлея і закричав-загарчав-заревів:

— Фі! Фо! Фу! Хто наважився зачинити двері? Сором і ганьба тому, хто не пускає втомленого мандрівника до своєї хати!

І велетень вибив двері й увірвався до хатини. Але Фінлей на нього вже чекав. Він стояв під прикриттям палаючого вогнища з луком і стрілами напоготові. І як тільки велетень увірвався в хатину, він випустив першу стрілу. Але вона лише поранила велетня. Він заревів від болю і кинувся на Фінлея.

Невідомо, що сталося б із відважним Фінлеєм, якби не його вірні пси. Вони накинулися на велетня, і, поки він від них відбивався, Фінлей встиг випустити з лука другу стрілу і вбив чудовисько.

А вранці Фінлей знову пішов до Доброї Чарівниці, взявши з собою голову велетня

Ти хоробрий юнак! – похвалила його старенька. – Як тобі це вдалося?

І Фінлей розповів їй усе, як було: як собаки допомогли йому здолати страшного велетня.

— Ну, ця битва ще не битва, – сказала Добра Чарівниця. – Битва буде попереду. Бережи своїх собак!

І цієї ночі Фінлей був у хатині один, його сестра втекла з молодим велетнем. Посеред ночі він знову почув страшний шум, наче гуркіт грому в горах, і навіть ще страшніший, ніж напередодні. Знову схилом гори покотилося важке каміння, і пролунав гучний стукіт у двері хатини.

— Фі! Фо! Фу! – заревів-загарчав велетень. – Ти вбив мого сина, але мене тобі не вбити!

І велетень вибив двері й увірвався до хатини. Але Фінлей на нього вже чекав. У світлі вогнища він побачив, що цей велетень має п’ять голів, одна страшніша за іншу. Розгорілася страшна битва, і не перемогти б Фінлею, якби не його вірні пси. Вони хапали і кусали велетня, і доки він від них відбивався, Фінлей вихопив свій меч і встромив його велетню прямо в серце.

А вранці Фінлей знову пішов до Доброї Чарівниці і сказав їй:

— Мені знову допомогли собаки. Без них була б мені смерть!

— Ні, – сказала старенька, – ця битва ще не битва. Битва буде попереду! Слухай мене уважно, відважний мисливцю. Сьогодні вночі до тебе прийде найстаріша Кейлліх, щоб помститися за чоловіка та за старшого сина. Але вона прийде без шуму та грому, а тихо та непомітно. Вона заговорить із тобою солодким голосом і попросить впустити її до хати. Але пам’ятай: вона прийде, щоб забрати у тебе життя! Роби так, як я скажу тобі, і все закінчиться добре.

І Добра Чарівниця навчила відважного Фінлея, що йому слід робити, а чого не слід.

Коли прийшла ніч, Фінлей знову сидів у хатині один і прислухався до тиші. В печі горів жаркий вогонь. Собаки лежали поряд і грілися.

Раптом пролунав легкий шум, наче сухий лист зашурхотів на вітрі, і Фінлей почув за дверима слабкий, тремтячий голос:

— Впустіть втомлену бідну стареньку погрітися біля вогнища! Відчиніть двері!

Фінлей крикнув їй:

— Я впущу тебе в дім, стара, якщо ти пообіцяєш поводитися тихо і нікому не завдаси шкоди в моїй хаті.

Стара пообіцяла.

І Фінлей впустив її до хати. Вона й справді виявилася зовсім немічною, згорбленою старенькою бабусею. Вклонившись Фінлею, вона сіла біля печі з одного боку, а він – з протилежного. Собаки неспокійно ходили по хатині, шкірячи зуби і глухо гарчали.

—  Які страшні у тебе собаки! – тремтячим голосом прошамкала старенька. – Краще прив’яжи їх!

— Собаки ніколи не чіпатимуть доброї старої жінки, — відповів Фінлей.

— Дуже тебе прошу, прив’яжи їх. Я так боюся злих собак!

— Та не маю я чим їх прив’язати, — сказав він.

— Я дам тобі три волосини з моєї голови. Вони такі міцні, що з них можна сплести якірний ланцюг для великого корабля.

Фінлей узяв три волосини і вдав, що прив’язує собак. Насправді він просто наказав їм сидіти смирно в кутку.

— Ти прив’язав їх? – Запитала стара.

— Сама бачиш, як вони смирно лежать, – відповів він.

Стара подивилася на собак і заспокоїлася. Не кажучи більше ні слова, вони сиділи біля вогнища, і Фінлеєві раптом здалося, що стара почала рости.

— Що з тобою? – Запитав він. – Ти ніби ростеш?

— Ну що ти! – сказала стара. – Це тому, що ніч холодна. Я змерзла і стиснулася в грудку, а зараз відігрілася біля твого вогнища.

Вони знову помовчали. Фінлей не зводив очей зі старої і нарешті сказав:

— Ти ростеш на очах! І не відпирайся! Стара нахмурилася і сказала сердито:

—  Так, росту! Ти вбив мого чоловіка і мого старшого сина!

З цими словами вона схопилася і вперлася головою в стелю, так що вся хатина затряслася. Фінлей теж схопився на ноги, але велетка встигла схопити його за волосся. Вона не могла порушити свою обіцянку і напасти на нього в його будинку. Тому вона потягнула його за поріг. Собаки схопилися зі своїх місць і кинулися на неї.

Фінлей не на життя, а на смерть схопився з велеткою. Вони качалися по землі, лупцюючи один одного, і, звичайно, вона здолала б Фінлея, якби не собаки. Вони хапали і кусали її, і тому Фінлеєві вдалося звалити її на землю і приставити до горла меч.

Тут вона ніби змирилася і пообіцяла відважному мисливцеві величезні багатства, щоб він відпустив її.

— Я віддам тобі всі скарби з нашої печери! – клялася велетка

— Ні! – відповів мисливець.

— Ти отримаєш чарівний меч, який вражає без промаху людину і звіра!

— Ні! – відповів мисливець.

— Я дам тобі чарівну паличку, яка може перетворити кам’яний стовп на славного воїна і навпаки славного воїна на кам’яний стовп!

— Ні! – відповів мисливець і встромив свій меч велетці прямо в серце.

Так наказала йому Добра Чарівниця.

Потім він приклав червоний мох, сфагнум, до своїх ран і на ранок був уже здоровий. Він пішов до хатини Доброї Чарівниці і розповів їй усе, що сталося, як собаки допомогли йому здолати стару Кейлліх.

— Тепер ти герой, Фінлей! – сказала Добра Чарівниця. – Ось це була битва так битва! – І вона погладила собак.

— Скажи, – спитав Фінлей Добру Чарівницю, – а як роздобути скарби велетнів і зачарований меч, що вдаряє без промаху?

— Сьогодні вночі ми з донькою збиралися піти в печеру велетнів, щоб забрати в них мою чарівну паличку, – сказала Добра Чарівниця. – Якщо хочеш, можеш піти разом із нами.

Відважний Фінлей з радістю погодився. І коли зійшов місяць, всі троє вирушили дорогою до печери велетнів. Добра Чарівниця звеліла дочці і Фінлею набрати більше сухого вересу. Цей верес вона склала біля входу в печеру і підпалила.

— Велитні не люблять вогню і диму, — сказала вона, — і ми їх викуримо з печери.

Так воно все і вийшло. Дим від палаючого вересу пішов у печеру, і незабаром звідти висунулась голова молодого велетня. Очі в нього сльозилися від диму, він пчихав і зовсім задихався.

— Тільки не стріляй у нього! – крикнула Фінлею Добра Чарівниця, побачивши, що він цілиться у велетня з лука. – Я краще перетворю його на кам’яний стовп, як тільки знайду свою чарівну паличку.

Але молодий велетень уже збагнув, у чому річ. Повернувшись до печери, він схопив за руку сестру Фінлея і вискочив із нею з печери. Що було сили подув на вогонь і, сховавшись за димовою завісою, зник з очей.

Не минуло й тижня, як Фінлей одружився з гарненькою донькою Доброї Чарівниці. Вони щасливо зажили. Біди вони не знали – всі скарби велетнів дісталися їм. І боятися нікого не боялися – їх охороняли вірні пси Фінлея.