Велетень – малюк

Було колись на світі дуже гарне місто.
І в ньому жили люди.
І, як усі люди, вони, зазвичай, не помічали краси свого міста.
Але одного разу сюди прийшла велика людина, чоловік. Він сказав: “Дивно. Ці витончені будівлі я б міг винести на долоні. Вони легкі, як музика”.
І він ще щось сказав, але зараз того ніхто не пам’ятає.
А я думаю, що він, напевно, розповів казку.
Ось таку:

«Жила на світі сім’я велетнів. Тато, мама і велетень-малюк.
Як і всі малюки, велетень-малюк любив гратися. Але іграшки йому були потрібні великі, велетенські.
І тому тато з усього світу, з усієї землі приносив йому на долоні гарні будинки з гострими дахами, гарні замки з круглими баштами, храми з веселими дзвонами.
І цілий день велетень-малюк бавився з ними.
А потім він виріс.
І красиві замки та будинки стали йому не потрібні.
Він пішов і забув про них, але прекрасне місто залишилося.
Тепер там вже живуть люди. І, як і всі звичайні люди, вони не помічають краси свого міста.
Але коли приходить або приїжджає хтось чужий, він завжди каже:
— Яке іграшкове місто. Його можна винести на долоні: він легкий, як музика.
Вам вже подобається це місто, і ви просите розповісти далі.
Гаразд. Я розповім усю його історію.
А точніше, історію того, хто в ньому жив.
Історію маленького велетня-малюка.
Що він любив.
Про що думав.
І як став великим.

Історія перша
Я навіть не знаю, яку історію розповідати першою.
Найстрашнішу, найсумнішу, найвеселішу?
Ну, думаю, краще спочатку най-, найпростішу.
Отже, історія найпростіша.
Одного разу маленькому велетню-малюку інший велетень-малюк сказав:
— Підемо до блакитного моря пити солону воду.
— Солону воду, — усміхнувся велетень-малюк. — Напевно, це дуже смішно.
І вони пішли туди, де дуже смішно.
Мій велетень-малюк хотів пити одразу. Але інший велетень-малюк сказав:
— Стривай, стривай! Хіба ти не бачиш на воді пінку? Треба її спочатку здути.
Мій велетень-малюк не знав, що таке пінка. Він просто нагнувся і почав дмухати.
Дмухав, дмухав. Набридло.

— Дивись, — сказав він іншому велетню-малюку і показав на небо. — Там теж є пінка, треба й її здути.
Тепер вони обидва підняли носи догори і почали дмухати. Дмухали у чотири щоки. Так вони дмухали весь день, і хмари пливли туди, куди вони дмухали.
На захід.
На південь.
На північ.
На схід.
Звичайно, втомилися. Але зате ввечері… Увечері всім і кожному стало ясно, чому вітер, і чому пливуть хмари. Це тому, що якісь велетні-малюки десь дмухають. Дмухають і дмухають у чотири щоки.

Історія друга
Яку історію розповідати другою, я теж не знаю.
Найстрашнішу, найсумннішу?
Отже, най…
Ого-го-го! А ти знаєш, яким величезним був велетень-малюк? Вищим за будь-яку гору! Так, так! Але заздрити йому не треба. Адже він був маленький, а всі маленькі люблять гратися з тваринами: з телям, з кошеням, з цуценям.
Величезний малюк теж, звичайно, хотів грати. Але як? Усі телята, всі кошенята, всі цуценята здавалися йому просто мурахами. І тому він нудьгував, і нудьгував довгий-довгий час. Та раптом він зустрів слона.
— Ось, — сказав велетень-малюк, — ця тваринка мені подобається.
Тут він узяв слона на ручки і став колисати.
— Баю-бай, мій маленький, баю-бай, мій маленький.
А мудрий слон усміхнувся. Усміхнувся і сказав:
— Як же це добре — гойдатися на ручках!
Усі знають, що слони — великі й мудрі. Але ж і мудрому і великому теж треба колись відпочити на ручках. Тому і сказав слон:
— Дякую тобі, велетень-малюк. Я, нарешті, відпочив.
І з того часу всі великі й мудрі слони ходили до велетня-малюка відпочивати на його дитячих ручках.

Історія третя
Третя історія теж турбує мене. Смішна чи сумна вона — я не знаю. Мабуть, дуже проста.
Всі маленькі мріють бути кимось. Велетень-малюк теж мріяв. Спочатку він мріяв бути пожежником, гасити над морем велику вечірню зорю.
Потім він мріяв стати фокусником. Ховати у вухах будинки, палаци.
І, нарешті, він захотів стати лікарем.
Це найпростіше. Потрібен тільки білий халат і трубочка.
Тато приніс йому найбільшу трубу з оркестру. Велетень-малюк узяв її, подивився і став слухати серце.
— Ану, — сказав він першому леву, — дайте-но я вас послухаю. Прекрасно! Така чудова музика.
І так говорив кожному:
— Ой, музика вашого серця!
А звірам це дуже подобалося. Їх серця так хвалять! І тому всі вони йшли до лікаря велетня-малюка та просили:
— Скажи що-небудь про наше серце, добрий лікарю.
І лікар слухав і говорив, говорив. Але одного разу він приклав трубку до грудей і сказав тигрові:
— А ви знаєте, ваше серце мовчить. Мабуть, воно померло.
— Сам ти помер! — заволав тигр. — Я живий. Бігаю, стрибаю, рикаю.
Тигр розсердився та пішов, і більше ніхто, ніхто вже не ходив до велетня-малюка. І сьогодні, напевно, було б те ж саме, але прийшов мудрий слон. Слон прийшов до велетня-малюка і сказав:
— Померло не серце. Померла твоя труба, вона втомилася і нічого вже не чує.
— Померла, — сказав велетень-малюк.
— Так, — кивнув слон.
І вони підняли трубу. Накрили і понесли. І більше не грала музика. І було чути, як у небі пливли хмари.

Історія четверта
Ну, звичайно, після такої казки я знаю, що розповісти, — щось веселе.
Ха-ха! Хо-хо! Хі-хі! Хе-хе!
Так-так. Про те саме, про те, як велетень-малюк сміявся.
Ха-ха! Хо-хо! Хі-хі!! Хе-хе!
Ох і гучний же був той сміх! Від нього шпилі злітали з веж. Димарі падали на землю, і дахи будинків стрибали, наче їх без кінця щипали.
Ха-ха! Хо-хо! Хі-хі! Хе-хе!
Звичайно, все це могло б скінчитися зем-ле-тру-сом, але тут тато велетня-малюка замислився.
Не можна малюкові заборонити сміятися. Не можна. Заплаче.
Але що ж тоді робити?
Поміркував ще тато і прикотив величезну діжку. Тепер, якщо малюк хотів сміятися, він ліз туди. Качався по землі і реготав, хихотів, скільки хотів. Та велетенська діжка й досі жива, в іграшковому місті тепер з неї п’ють квас.
І це найвеселіший квас у світі. Варто тільки дорослому випити його, як він починає сміятися. А люди кажуть: дивіться, як людина радісно регоче. Ну точно дурний велетень-малюк.

Історія п’ята
А тепер що розповісти? От навіть і не знаю. Хіба що посміятися ще?
Ну, що ж, ха-ха, хо-хо, хі-хі, хе-хе! Отже, слухай.
Якось у велетня-малюка заболіли зуби. Лікував він їх, лікував — нічого не допомагає. Ні грілка, ні зубні краплі, ні сіль, ні гірчиця.
І хоча дуже не хотів цього велетень-малюк, але довелося йому все ж таки йти до лікаря.
— А-а, — сказав лікар, — розкрийте рот. Так, у вас у зубі дірочка.
— Дірочка — здивувався велетень-малюк. — Ну і чому ж вона болить? Адже у вашій печі теж є дірочка. Але вона ніколи не скаржиться.
— А-а, — сказав лікар, — але у вашій дірочці щось є.
І лікар-велетень взяв щипці. І витягнув, так, витягнув звідти… бегемота!
— Ох! — зітхнув велетень-малюк. — Як же ти сюди потрапив?
— Ох! — зітхнув бегемот. — Вибачте, ненавмисно. Вночі я заблукав, бачу — печера. І ось…
Велетень-малюк розреготався.
— Значить, я просто спав з відкритим ротом.
— Так, так, — кивнув бегемот, — ви ж маленький.
І тоді, щоб такого більше не було, велетень-малюк відважився. Він висмикнув зуб і подарував його бегемотові.
— Ось тобі хатка, — сказав він.
Ну, а з відкритим ротом вчинили так. Кожну ніч батьки вішали на нього оголошення «Сюди вхід суворо заборонений».
І всі звірі були вже обережні.
— Це не печера, — говорили вони. — Тут спить маленький дурненький велетень-малюк.

Історія шоста
Ну, а тепер що розповісти? Чи знову посміятися?
Пам’ятаєш казку про те, як один горщик варив кашу? Каша заповнила будинок і виповзла на дорогу. Такі чарівні горщики були в старовину насправді.
Навіщо? Для чого?…
Наприклад, одного разу мій велетень-малюк воював з іншим велетнем-малюком і довго не міг взяти його місто.
Ось тоді він і покликав чарівника.
— Ми, велетенська-величність, — сказав він, — сьогодні не можемо взяти місто. Зроби негайно чарівний горщик.
Чарівник вклонився і одразу ж виліпив чарівний посуд.
А на ранок у вороже місто вирушили посли — тато з мамою.
— Наш син дарує вам свою кашу.
Звичайно, це викликало велику радість у другого велетня-малюка, і другий велетень-малюк надів слюнявчика і сів за стіл.
І, звичайно, каша з горщика скоро виповзла назовні і заповнила весь стіл, весь палац і все місто. Вона навіть залізла на найвищу вежу.
І тоді над містом замайорів жаданий прапор.
— Ура, ура! — закричав велетень-малюк. — Перемога! Хай живе горщик з манною кашею!
І тут чарівний горщик перестав варити. А велетні-малюки посідали обідати.
Ось які важкі війни були колись.
Щоб стати справжнім воїном, треба було з’їсти ціле місто манної каші.

Історія сьома
Яка вона? Знову не знаю.
Трах-тарарах! Чуєте? Який грім, правда? А це і не грім — просто велетень-малюк грає зі своїм брязкальцем.
Трах-тарарах! Все своє маленьке дитинство він грав із ним. А потім, коли став більшим, вирішив забути дитинство і закинув те брязкальце кудись на Місяць.
Тепер велетенське брязкальце мовчить, але іноді згадує про велетня-малюка, і тоді «Трах-тарарах!» Страшний грім стрясає небо.
Ти боїшся його? Не бійся. Не треба. Грім – не страшна, а просто сумна річ. Адже це сумує чиєсь велике брязкальце. А взяти його нема кому. Всі велетні виросли, а нам його не дістати.

Історія передостання
Історія про кораблі.
Велетень-малюк робив паперові кораблі: білі шхуни, чорні фрегати, блакитні бригантини.
Щоранку він обережно опускав їх на море і, дмухаючи у вітрила, махав рукою. І паперові кораблики пливли. Пливли через море, через океан.
І десь у морі їх, зазвичай, зустрічали люди, які потерпіли корабельну аварію.
— О, — говорили вони, — дивіться! Здається, це корабель, і зовсім порожній.
І тут люди сідали на паперовий кораблик і поверталися додому.
Ну, а потім, вдома вони все життя тільки й розповідали про це диво.
І справді, для моряків і досі немає більшого дива, ніж переплисти океан у великому паперовому кораблику.
Але з того часу, як велетень-малюк став великим, це вже нікому не вдається.

Історія остання
Багато я розповідаю про велетня-малюка. І ти, напевно, втомився. Адже ти маленький. А я кажу тобі про такі великі речі. Ну що ж, я закінчую. Закінчую тим, з чого почав. Іграшковим містом.
А ти знаєш, що ще є в нашому місті, окрім гарних будинків і будівель? Ні? Тоді слухай.
Колись велетень-малюк дуже любив робити вітрячки. Ці вітрячки стояли на кожному пагорбі. А потім, коли на пагорби прийшли люди, вони сказали:
— Та це ж чудові речі — вітряки. Вони молотимуть нам зерно, качатимуть воду.
І довгі роки вітрячки велетня-малюка мололи зерно, качали воду. А потім люди зробили інші млини: парові, електричні.
Вітряні млини хотіли вже прибрати. Але найрозумніші подумали і залишили.
Звичайно, тепер це вже не млин, а знову просто іграшки. Вітрячки.
І досі вітрячки велетня крутяться у нашому місті.
А коли діти питають у дорослих: “Навіщо вони, що роблять?”, дорослі, посміхаючись, кажуть:
— Відганяють погані сни від міста.
Малюк, якщо ти хочеш добре виспатися, приходь у місто велетня-малюка!