Веселі пригоди Мицика і Кицика

Знайомство

Добридень, це я…

Ні, ні, ви ж не туди дивитесь: я тут, унизу. Бачите?.. Дуже приємно.

Мене звуть Мицик, мишенятко Мицик. Добре, що ми з вами зустрілися. У мене сьогодні велика радість, така велика, що обов’язково треба з ким-небудь поділитися.

Моя сусідка, тітонька Марина, збирається подарувати мені отако-о-ого кота… Вона вже навіть пішла по нього, а я ось сиджу собі та й думаю: за що мені, такому малому, отакий великий подарунок? Я ж ніякісіньких подвигів не вчинив, просто виконував усе, що мені належить робити.

Їй-право.

Не вірите – можу розповісти.

Тільки треба якскоріше, бо зараз прийде тітонька Марина з подарунком, тоді вже мені буде не до вас.

Отож, спочатку про…

Новосілля

Колись-то в мене була окрема нірка на околиці міста. Одного разу прийшли каменярі та теслярі та й добудували до неї льох, всілякі приміщення, коридори, сходи. Вийшов такий собі великий будинок з одною ніркою, трьома кімнатами й кухнею.

Майстри так квапилися на нове будівництво, що геть забули зробити хід з моєї нірки до їдальні. Та я не хотів їх турбувати й зробив усе сам: прогриз чудові дверцята – щілинку за буфетом.

Коли все було готове, я вирішив, що час уже познайомитися із сусідами й привітати їх з новосіллям. Я пригладив вуса, шерстку як годиться і визирнув із нірки. На мене одразу дмухнуло вареною куркою. «Дуже добре, – подумав я, – потрапив саме на урочисте свято: господарі обідають!»

Так воно й було. За столом, одне проти одного, сиділи гладка тітонька в окулярах і худенький хлопчик, її син. Це й були мої сусіди – тітонька Марина і Петрик. Мені вони одразу сподобалися: люблю людей, які обідають.

Я навшпиньках забіг до кімнати, тихесенько побажав їм смачного та й примостився під Петриковим стільцем. Тут було дуже весело: Петрик дриґав ногами й розсипав навсібіч крихти.

Коли я з’їв усі смачні шматочки, то постукав по Петриковому черевику й попросив добавки. Петрик побачив мене і зрадів. Він одразу заліз під стілець і пригостив мене чудовим шматком курятини.

Тітонька Марина теж зацікавилася і спитала:

– Що ти там робиш?

– Гостя частую, – відповів Петрик.

– Негайно повернись на місце! – наказала тітонька Марина. – За обідом усі повинні сидіти за столом!

Я миттю здогадався, що й мене теж запрошують. Та було якось ніяково: тільки-но познайомились – і вже до столу! Тож я залишився на тому ж місці, де сидів раніше. Петрик зрозумів мене і кинув під стілець цілу курячу ніжку.

Тут уже тітонька Марина не витримала – нахилилася й глипнула на мене крізь свої товстелезні окуляри.

– Ой! Ой! Боже ж мій, що ж це таке?! – зойкнула вона. – Лови його! Лови!..

І вони вдвох узялися ганятися за мною, щоб посадовити до столу.

Потім тітонька Марина скочила з ногами на диван звідтіля заходилася подавати команди:

– Петрику, він під стільцем! Петрику, він під столом! Швидше, швидше!

Спочатку ми з Петриком просто гасали, а потім стали гратися в горюдуба. Він ганявся за мною, а я за ним. Ми так веселилися, аж усі вікна й меблі двиготіли. А коли Петрик наштовхнувся на стіл – тарілки, всі як одна, пострибали на підлогу й розлетілися на друзки.

Бах-дзень! Дзень-бах! Загримотіла справжня музика.

Тітонька Марина також пожвавішала. Вона почала бігати по дивану й кидати в мене різні речі. Ох і весело ж було!

Я вельми радів, що зумів отак розворушити своїх нових сусідів. Петрик теж був задоволений. А от тітоньці Марині раптом стало зле: вона лягла на диван і, дивлячись на тарілчані друзки, жалібним голосом проказала:

– Життя нема з цією дитиною!

Але Петрик одразу її заспокоїв. Він пояснив їй, що посуд б’ють на щастя.

Тоді тітонька Марина ще гірше забідкалася:

– А черевики щотижня теж б’ють на щастя? А клякси й двійки – теж на щастя? А мені самій по господарству крутитися – теж велике щастя?!.

Тут я зрозумів, що веселощам кінець, що час закочувати рукава й братися до діла. Коли в домі скрута – сусіда не повинен стояти осторонь. Зразу ж почну їм допомагати.

Ось тільки мені чомусь здається, що тітонька Марина мене боїться. Якби це було не так, вона б теж гралася з нами в горюдуба, а не залазила б з ногами на диван. Я зовсім не бажав, щоб мене боялися, я хотів, щоб мене всі любили. Тому я передусім мав з’ясувати…

Чому тітонька Марина мене боїться
Виявляється, що в тітоньки Марини в окулярах збільшувальні скельця. Коли я дивлюся їй у вічі, то бачу справжні чайні блюдця. Отже, я теж здаюся їй набагато більшим, ніж то є насправді. Цілком можливо, що вона вважає мене за слона. Адже слони так само сірого кольору. І в них так само великі гарні вуха. Тільки хвіст у слонів спереду, а не ззаду, як у мишей. Але ж тітонька Марина може цього не знати і тому боїться.

Я радий, що я не слон. Якби я був такий великий, як слон, хіба ж зміг би я бігати під буфетом і залазити у свою нірку?

А може, тітонька Марина на мене образилась? Зараз усі будують собі окремі квартири, а в неї, виявилось, – із сусідом. Але ж то не я, а вона до мене присусідилась! Проте в мене й на думці нема ображатися, а навпаки – я радий.

Тітоньці Марині доведеться з цим примиритися, бо без мене тепер у домі не обійтися. Ну, хто ж, наприклад, як не я, має зайнятися Петриковим вихованням?

Як ми з Петриком готувались до маскараду

Ще зранку ми з Петриком приготували фарби, пензлики, картон і папір, а по обіді узялися до роботи.

Задумали зробити маску лева. Грізну, страшну, щоб усі злякались. Комісія, яка роздаватиме призи, побачить, злякається і одразу ж віддасть Петрикові перший приз. А може, навіть усі призи зразу.

Спочатку ми вирізали з картону голову лева. Потім проробили дірки для очей і пащі.

Зосталося тільки пофарбувати.

Ось тут-то й вийшла затримка: стара історія з пензликами. Тільки почнеш ними фарбувати, як вони одразу ж лисіють.

Минуло рівно дві хвилини, і в Петрикових руках залишилися самі палички. А всі щетинки опинилися на масці. Вийшов якийсь непоголений лев. Робота припинилась.

Не довго думаючи, Петрик побіг у магазин по нові пензлики. Тоді за діло взявся я: в мене ж пензлик не магазинний, а мій власний – хвіст. Уже ж він так швидко не полисіє!

Я став умочати хвіст у наймальовничіші фарби і водити ним по морді лева. За хвилину все було готове.

Лев вийшов ще страшніший, аніж ми хотіли, – синій, чорний, зелений.

«Ох і зрадіє ж Петрик!» – подумав я.

Але все вийшло не так. Петрик чомусь розсердився й роздер маску на дрібні шматки. А на другу маску картону вже не було. Довелося вигадувати інший костюм. Думали, думали, нарешті придумали. Петрик почав стрибати по кімнаті й радісно гукати:

– Я знаю, знаю, що робити! Я прийду на маскарад татуйованим індіанцем! Не треба мені ніякого картону, я сам себе розфарбую!..

Петрик швидко роздягнувся до пояса, поставив перед себе дзеркало і взявся за фарби. Спочатку він червоними і жовтими смугами розфарбував своє обличчя. Потім намалював на грудях орла і мішень, а на руках обручі всіх кольорів. Навіть на спині він примудрився провести різні лінії. Вийшов чудовий індіанець.

Коли ж він устромив у волосся куряче перо, то стало ясно, що такого костюма ні в кого на маскараді не буде.

Я так заздрив Петрикові, що вирішив також перефарбуватися – зробитися індіанським мишеням. У блюдці залишалася густо розведена зелена фарба. Я заліз у блюдце, покачався трохи і виліз. Лапи й ніс я вмочив у залишки червоної фарби – і справу було скінчено. Костюм у мене вийшов не гірший, ніж у Петрика.

Потім ми почали з ним бігати по кімнаті й верещати, як індіанці. А я ще до того ж поплазував на череві й покачався на спині. Тому підлога в кімнаті стала також індіанською.

– Ну, вже час на маскарад! – сказав Петрик.

А я подумав, що добре було б узяти з собою на маскарад і підлогу.

Вона теж стала дуже гарна, і її ніхто не впізнає.

Так воно й вийшло.

Саме цієї хвилини до кімнати зайшла тітонька Марина.

Вона спочатку похитнулася, потім сплеснула руками, а тоді скрикнула:

– Що ж це коїться?! Квартири не впізнати!..

– Еге ж, – сказав Петрик, – тому що ми індіанці! Ми йдемо на маскарад!

– Зараз буде тобі маскарад! Зараз ти в мене дістанеш прочуханки! – закричала тітонька Марина і силоміць потягла індіанця у ванну.

Ну, я без Петрика до школи на маскарад, звичайно, не пішов, адже це було б нечесно, не по-товариському. Тому я також побіг до ванної.

Тітонька Марина влаштувала Петрикові не лише прочуханку, а й промивку і прочистку, а я принишк під ванною і чекав своєї черги. Коли Петрик знову став Петриком, а не індіанцем, я підбіг до тітоньки Марини і попросив, щоб вона мене також прочухала, промила й прочистила.

Але тут стався нещасний випадок. Тітонька Марина зиркнула на мене, змахнула руками й заволала:

– Ой, ой, він уже зелений!

Звичайно, я був зелений. Який же ще?.. Але тітонька Марина, видно, подумала, що в мене якась зелена хвороба, і так розхвилювалася, що знепритомніла. Я запищав: «Рятуйте! Рятуйте! Швидше рятуйте тітоньку Марину!..» І пищав доти, аж доки не прийшов лікар із великим шприцом і не зробив тітоньці Марині укол. А ми з Петриком зразу поховались за шафу, щоб нам помилково теж не зробили уколу.

Потім тітонька Марина довго скаржилася лікареві на своє тяжке життя.

Вона казала, що тепер їй усе здається зеленим і все вона плутає й плутає.

Вранці їй треба було помити черевики і підсмажити картоплю, а вона помила картоплю й підсмажила черевики…

Завтра вона чекає на гостей, а в хаті в них коїться неймовірний гармидер.

Того вечора ми всі втрьох мили в домі підлогу. А тітонька Марина ще встигла замісити тісто для пирогів.

Тут я змикитив, що через Петрика зовсім не приділяю уваги тітоньці Марині, і вона, звичайно, на мене ображається. Петрикові я вже багато надопомагав.

Тепер допомагатиму тітоньці Марині…

Як я допомагав тітоньці Марині ліпити пиріжки з маком

За той час, як до мене підселилися сусіди, я проробив у домі велику роботу: у всіх шафах і буфеті прогриз невеличкі дірочки.

Це для того, щоб тітонька Марина знала, де в неї лежать які продукти.

Дірочки в домі – це наче дірочки в швейцарському сирі: що їх більше, то краще. Скажімо, тітонька Марина хоче, щоб усі мали її за добру господиню, бачили, що в її домівці всього вдосталь, є що їсти й пити. Чудово, нехай милуються. Я нагризу їй стільки дірочок, що весь будинок аж світитиметься. Мені не важко. Я за добро сплачую добром. Нехай тітонька Марина бачить, що я не дурно їм хліб, сало, борошно, масло, смалець, сметану, ковбасу, сосиски, сардельки, сир, цукор, манку, гречку, вівсянку, рис, макарони, свічки і взагалі все, що вона для мене приносить.

Окрім дірочок, я допомагав тітоньці Марині готувати різні страви.

Але пиріжки з маком ми з нею робили вперше.

Зранку тітонька Марина розкачала тісто, нарізала його кружечками, натовкла маку.

Я знав, що їй знадобиться моя допомога: адже вона погано бачить.

А тут ще й свої окуляри кудись поділа.

Це відчулося одразу, як тільки вона стала накладати мак на тістяні коржики: на один мало накладе, на другий забагато. От я й став від’їдати зайвину, щоб у неї пиріжки вийшли однакові. Їв, їв, аж поки спати схотілося. Від маку всіх на сон хилить, це вже здавна відомо.

Дивився я на тісто, позіхав і думав: «З нього може вийти добра постеля – м’якенька та смачненька. Треба в тітоньки Марини позичити пухкеньку грудочку. Схотів – поспав, схотів – поїв… Ось візьму зараз і приляжу на вільний коржичок…»

Та поки я позіхав – проґавив останній коржичок: тітонька Марина на нього вже маку наклала. Довелося йти на своє місце. Але до нірки я не дійшов, сон звалив мене по дорозі, просто під диваном.

Прокинувся я від Петрикових вигуків.

– Ура! – гукав він. – Пиріжки готові! Дивіться, які в нас пиріжки!

І справді – пиріжки вдалися пухкі, рум’яні. Дивився я на них і думав: «Молодець все ж таки тітонька Марина: сама без мене діло закінчила!»

Петрик і мені дав пиріжка покуштувати. Та я вже більше маку не їв, вирішив – на сьогодні досить. Бо ще при гостях позіхати почну, незручно буде.

Коли ввечері прийшли гості, тітонька Марина налила всім чаю й поставила на стіл миску з нашими пиріжками. Я все те спостерігав з-під дивана.

Гості їли пиріжки й нахвалювали.

– Чудово! – прицмокували вони язиками. – Сто штук з’їси й ще забажаєш!

А одна гостя особливо розхвалювала. Вона розглядала пиріжки й казала господарці:

– Вони ще й з візерунками! Надзвичайний малюнок, якась-то пташина лапка…

Тітонька Марина придивилася і зойкнула:

– Яка пташина?! Та це ж, це ж…

І зразу стала мене шукати.

І враз усі гості підхопилися, загукали й почали за мною ганятися, щоб узнати рецепт – як готувати пиріжки з візерунком.

Але ж ви знаєте мою скромність. Я від своєї роботи не відмовляюсь – усі її бачили, але слава мені не потрібна. Хай вона дістається самій тітоньці Марині!

І я заховався за буфет.

Не встигли гості розійтися, як сталася ще одна радісна подія: до нас приїхав довгожданий гість, рідний брат тітоньки Марини, славетний музикант.

Всі кинулись його обіймати й цілувати. А я не став лізти гостеві на очі, зміркував – познайомлюся з ним пізніше, коли випаде слушна нагода.

І така нагода випала.

Як я виступав у театрі

Виявилось, що брат тітоньки Марини грає на флейті. Це чудовий інструмент. Жоден інший не може так тонесенько пищати, як флейта. І на вигляд вона дуже гарна: з одного боку щілинка-пискалка, з другого – нірка, а посередині – блискучі кнопочки. Ще й до того ж зветься вона – пікколо.

Дядечко-артист нам першого ж вечора зіграв на ній і заявив, що в нього завтра в театрі концерт. Він сам стоятиме на сцені і гратиме соло. Я зразу ж здогадався, що то він має на увазі сало, і все це мені ще дужче сподобалось.

На концерт вирішили йти всі разом, тому полягали спати в доброму настрої. Але вранці дядечко-музика раптом сказав, що погано почувається і побоюється, що не зможе добре зіграти, – «чого доброго, завалить увесь концерт». Тітонька Марина забідкалася, стала ламати руки й переживати.

– Боже ж мій! – голосила вона. – Я б усе віддала, аби концерт пройшов добре! Я б розцілувала того, хто виручить мого братика!

Почувши останні слова, я негайно вирішив допомогти бідному музикантові і водночас ще раз довести тітоньці Марині свою дружбу. Зробити це неважко: флейту я завжди зможу замінити, особливо коли вона пікколо. Там, де артист тоненької ноти взяти не зможе, я за нього попищу. Одного тільки я не знаю: як мені потрапити до театру?

Але все сталося дуже просто – допоміг щасливий випадок. Пам’ятаю, мені закортіло ще раз глянути на цей чудовий музичний інструмент. Я виліз на диван і побачив, що футляр розкритий і в ньому лежить-красується ота сама пікколо. Я миттю заліз у футляр і, на свою радість, окрім флейти, побачив на м’якій оксамитовій підкладці торішні крихти від солодкого печива. Потім з багатьох масних, солоних і солодких плям я з’ясував, що тут поперебували різні бутерброди, паштети, оселедець, огірочки, тістечка і цукерки – цілий гастроном! Коротше кажучи, дядечко-музикант носив у цьому футлярі не тільки флейту, а й сніданки.

І ось, тільки-но я заліз у флейтину нірку, щоб познайомитися з нею ближче, вічко футляра закрилося і всередині стало темно, ніби в баночці з чорною ваксою. Потім мене разом із флейтою кудись понесли. Виявляється, просто до театру. Таким чином, я потрапив саме туди, куди треба. Не пам’ятаю, що було далі, але, коли продзвенів дзвінок, дядечко вийняв з футляра флейту і ми з ним вийшли на сцену. Всі місця в залі були зайняті. Петрик і тітонька Марина сиділи в першому ряду й дивилися на нас. Я дуже хвилювався, бо виступав уперше в житті.

На щастя, все було не так уже й важко. Коли я висунувся з флейтиної нірки, я побачив перед собою ноти. А вони всі подібні до мишок, білих і чорних, з хвостиками. І я одразу зрозумів, що там написано. Тому, коли дядечко тричі притупнув ногою, ми разом з флейтою запищали.

Успіх був величезний. Зал аж гудів від захвату. А Петрик навіть застрибав, коли впізнав мене.

Та найголовніше було не це, найголовніше сталося наприкінці. Справа в тому, що мені доводилось весь час міцно чіплятися за щось у флейті, бо, коли дядечко грав, робився сильний протяг і мені в спину повівав вітер. І ось, коли нам треба було взяти найвищу ноту, дядечко набрав у легені якнайбільше повітря та як дмухне – я не стримався і, наче куля, вилетів з флейти! Пролетів увесь зал та й гепнувся просто біля виходу. Публіка від захвату підхопилася з крісел. Такого музичного трюку в цьому місті ще жоден артист не робив.

Узагалі все вийшло гаразд. Наш виступ закінчився навіть раніше, ніж треба було. Я побіг до гардероба і знайшов Петрикове пальто. Зробити це було неважко, бо його пальто найкрасивіше: на ньому спереду і ззаду чорнильні плями. Тільки-но я заліз у кишеню, як публіка ринула до гардероба.

Додому ми їхали в таксі і довго не могли позбутися пережитих вражень.

Вдома тітонька Марина прикладала до серця холодні компреси і стогнала.

А дядечко-музикант ходив по кімнаті і весь час дивувався. «Не розумію, – казав він, – звідкіля в новому будинку миші?! Це ж рідкість! Ти не приділяєш їм належної уваги?!»

Я хотів сказати, що даремно він про мене турбується. Та хіба тітонька Марина дасть слово промовити? Вона закричала, що з неї давно вже досить, що якийсь-то терпець їй увірвався і що завтра ж вона приділить мені стільки уваги, скільки я заслужив, – принесе мені чудовий подарунок.

І якщо після цього концерту дядечка ще колись запросять до нашого міста, то все вже буде інакше…

Було дуже ніяково, що дорослі так за мене піклуються. Але я нетерпляче став чекати завтрашнього ранку, себто сьогоднішнього, тому що тітонька Марина саме зараз пішла, щоб принести мені подарунок.

Тепер уже чекати залишилось недовго…

Тітонька Марина приносить подарунок
Учора тітонька Марина обіцяла розцілувати того, хто виручить її брата. Я не полюбляю ніжностей, та заради дружби і спокою я б їй це дозволив.

Але ж тітонька Марина вранці навіть не глянула в мій бік. Вона схопила велику торбу і кудись подалася. А Петрик не втримався і все мені розпатякав. Він гасав по кімнаті і радо гукав:

– Ура! Ура! У нас буде сибірський кіт! Мама зараз принесе чудового кота!..

Я зразу ж здогадався, що це і є мій подарунок.

Ой, здається, дзвонять. Хтось прийшов… Еге ж, це вона, тітонька Марина, з подарунком!.. Чого ж я стовбичу?! Треба щось робити! Я знаю що: візьму й заховаюсь у нірку. Коли приносять подарунки, всі біжать назустріч, а мене не буде. Петрик і тітонька Марина почнуть дивуватися, шукати й питати: «Де ж він? Та де ж він?» А я раптом висунусь із нірки й скажу: «Добридень, я тут! Я пожартував!»

І всім стане дуже весело. Ну, а там уже видно буде – сидіти в нірці ще чи виходити… Пробачте – біжу!.. Я радий був із вами познайомитись і розповісти вам цю історію, бо ви вмієте добре слухати, а я люблю розповідати… Нічого, живі будемо – побачимось! Не знаю тільки де… А поки що – на все добре! До скорого побачення!.. Ой!..

Подарунок тітоньки Марини

Добридень!
Ще раз добридень! Яка приємна зустріч! А я вже думав – більше не зустрінемось… Що ж це ви знову не туди дивитесь? Це ж слон. А я – отут, біля мавпиної клітки.

До нас у циркові стайні щодня приходять дорослі й діти. Звірі люблять дивитися на різні екскурсії. Це місце по-старому зветься «стайнями», а мешкають тут різні звірі, всі, що виступають у цирку.

Оце, наприклад, вчений гусак. А це – ведмідь Клишоногий. А оце – наш директор, Кузьма Іванович. А це – дресирований цап Буцай. А ось – приборкувачка левів і тигрів, тітонька Батіжкова… Ми з нею вже один раз виступали. А оце її леви…

Вам дуже пощастило, що ми знову зустрілися. Тепер по знайомству ви дістанете в цирку найкращі місця – під стільцями першого ряду…

Питаєте – як я сюди потрапив? О, це довга історія, ще й не така проста. Я тепер уже не той Мицик, що був колись, – зовсім інший. З того часу всього було.

Так, на мені тепер великий клопіт. Адже я тут не сам, зі мною тут ще хтось…

Але хочете дізнатись, як це трапилось? Будь ласка. До початку вистави часу ще багато, встигну вам розповісти. І перш за все про те …

Як я познайомився з подарунком тітоньки Марини
Отож, коли тітонька Марина принесла мені в подарунок сибірського кота, я залишився у своїй нірці: не хотів, щоб мене вважали пожадливим до подарунків.

Але тітонька Марина й Петрик про мене раптом забули. Вони стали носитися з цим подарунком по кімнаті й казати про нього різні приємні речі.

– Ах, які в нас оксамитові вушка! – ніжно муркотіла тітонька Марина.

А Петрик додавав:

– І вуса.

– Ах, які в нас білесенькі зубки!

А Петрик додавав:

– І хвіст.

– Ах, які в нас чудові кігтики!

А Петрик додавав:

– І очиська!

З цих розмов я зрозумів, що мені дістався дуже хороший кіт – із зубками, кігтиками, очиськами, і я повинен сам якскоріше на нього подивитись.

Коли тітонька Марина й Петрик пішли собі, я тихесенько визирнув із нірки і зразу ж усе побачив. Мій любий, гарнесенький подарунок сидів під обіднім столом і світив своїми зеленими очиськами. Він був дуже сибірський, дуже поважний, і на шиї в нього висів шовковий бант.

«Як же я в своєму сірому вигляді з’явлюсь перед таким чепуруном?» – подумав я і зразу згадав про тітоньку Марину. Вона завжди до приходу гостей робилася гарна: малювала собі рожеві щоки, білий ніс і чорні брови. Я вирішив так само стати гарним і хутко заліз на туалетний столик тітоньки Марини.

Виявилось, що вона й тут про мене потурбувалась: повиставляла різні пахощі, помади, туш, а пудрениця навіть була розкрита і в неї покладений м’який пушок. Та найдужче порадував мене власний портрет. Він був живий. Він стояв переді мною і робив усе, що я роблю: махав хвостом, умивався, винюхував усе навколо. Я спочатку подумав, що це друге мишеня, та коли поторкав лапкою, зрозумів, що то скло. Тут я ще раз упевнився, що тітонька Марина мене дуже любить, бо інакше вона не стала б виставляти мій портрет на найвиднішому місці.

Я хвилинку помилувався на себе і взявся до діла. Перш за все я чорною тушшю пофарбував вуса, і вони одразу ж стали сторчма. Потім я став пахтитися дорогезними парфумами. Та сталася прикрість: усі ті парфуми вилилися на мене, і я мало не задихнувся від їх аромату. Тоді я швидше почав пудритися. Двічі сунув носа в коробку і подивився на свій живий портрет: ніякого пуття, пудри навіть не видко. «Ех, як було б гарно, якби ніс у мене був великий, як у тітоньки Марини!» – подумав я.

Але ж ви знаєте, який у мене ніс: менший за сірникову голівку. Довелося пудритися з голови до ніг. Я заліз до пудрениці й викупався. Вийшло надзвичайно гарно. Я навіть подумав тоді: «От коли б ця коробочка з пудрою була завбільшки як ванна, тітонька Марина теж уся пудрилася б!»

Тепер я став дуже подібний до не дуже білого ведмедя. Я навіть тихесенько погарчав для поважності і пішов знайомитися. Ідучи, я так запишався своєю красою, що й не помітив, як підкотився під самий ніс свого дорогого подарунка.

І тут скоїлося лихо.

Очі в кота стали як дві столові ложки, він увесь затремтів, затиснув лапами носа й засичав: «Ф-ф-ф, який дух!» Потім став на задні лапи, ойкнув і повалився на спину. Гепнувся – і не дихає. Я кинувся до нього:

– Ну, любчику! Ну, малесенький! Ну, котику мій, не бійся, я тебе не з’їм! Я за тебе завжди заступатися буду…

Та було пізно: його вуса вже не ворушилися. Загинув! Від жаху загинув.

«Ех, дурна моя голова! Дурний хвіст! – проклинав я себе. – Як же це я зразу не подумав, що таке може статися?! Вже ж яка тітонька Марина велика, а й вона, побачивши мене, завжди непритомніє… О горе, горе! Вбивця я! Жорстокий убивця!.. Що тепер скаже тітонька Марина?! Вона мені ніколи цього не пробачить…»

Але, згадавши тітоньку Марину, я миттю піднісся духом. Я згадав, що в неї є цілющі, чудодійні ліки на всі випадки смерті. І я вирішив негайно скористатися ними.

Чудодійні ліки

Не встигли висохнути сльози на моїх вусах, як я вже сидів у домашній аптечці. Перебираючи таблетки й пляшечки, я пригадав, що, коли тітонька Марина кричить, що вмирає, вона п’є валер’янку.

Знадобилася лише одна хвилина, щоб чудодійна пляшечка опинилася перед котом.

Я вмить викусив корок і капнув чарівним напоєм на холодний сибірський ніс.

Чудо сталося. Мій подарунок широко розплющив очі і здивовано роззирнувся кругом себе. А за мить він став у сто разів живіший, ніж до своєї смерті. Хвіст і лапи в нього затремтіли, очі завертілися, ніс почав шмигляти туди й сюди. Нарешті він здогадався, звідкіля лине чарівний запах.

Він схопив тремтячими лапами пляшечку і всю одним духом вимуркотів.

Кімната пропахтіла валер’янкою.

Кіт підвівся на задні лапи, вдарив себе кулаком у пухнасті груди й заговорив так, ніби в нього в животі стріляв іграшковий пістолетик: «Гик… гик… гик…»

– Чи ти знаєш – гик! – хто я такий? – спитав він мене.

– Не знаю, – прикинувся я.

– І я – гик! – не знаю.

Він покачав по підлозі порожню пляшечку і сказав:

– А це – гик! – що таке?

– Валер’янка, – кажу.

– Ех, весела валянка! – заспівав він, пройшовся колесом по підлозі і зробив стійку на голові.

А потім, скосивши очі так, що одне опинилося аж десь за вухом, запитав:

– Ти мені – гик! – друг?

– Друг, – кажу.

– А ти мене – гик! – поважаєш?

– Гик, – відповідаю, – дуже. І якщо тобі сподобалася валер’янка, дістану тобі ще десять таких пляшечок.

Він кинувся до мене і мало не задушив з радості. А потім став вилизуватись від хвоста до вух.

Тут я його й спитав:

– А як тебе звуть?

– Киц – гик! – каже.

– А мене Миц – гик, – відповідаю я.

– Дуже – гик! – приємно, – сказав він і простягнув мені кінчик свого хвоста.

Я із задоволенням потиснув його і спитав:

– Ти мене тепер уже не боїшся?

– Гик… не знаю, – сказав він та як гукне: – Я тепер – гик – нікого не боюсь! – І пройшовся на задніх лапах по кімнаті.

«Дивовижна річ – валер’янка! – подумав я. – Мертвого оживила, ще й на задні лапи поставила! Отож, мабуть, через неї й тітонька Марина так вільно ходить на задніх лапах…»

А котик мій розійшовся донезмоги: закрутив хвостом, як пропелером, і намірився був злетіти на люстру. Потім стягнув зі столу скатерку, загорнувся в неї, начебто в плащ, і заспівав якусь котячу арію.

Мені теж закортіло мати такого плаща, і я потягнув скатерку з туалетного столика. Вірний друг Кицик зразу ж став допомагати мені, і на нас посипались коробочки, помади, всілякі пляшечки, слоїки…

Наша дружба зразу запахтіла всіма пахощами. Потім нас накрила скатерка і стало темно, як у моїй нірці.

Цієї прекрасної миті до кімнати зайшли тітонька Марина і Петрик.

– Ага, попались! – радо вигукнув Петрик і кинувся до нашої компанії.

Тітонька Марина, звичайно, також.

І тут наша гра поламалася, бо в «котика й мишки» зайві гравці не потрібні. До того ж засиджуватися в гостині, навіть у сусідів, не дуже пристойно, і я заспішив додому.

Я помітив під скатеркою щілинку, гукнув Кицикові: «До завтра!» – і вискочив геть.

Вже зі своєї нірки я почув, як тітонька Марина стала чимось смачним частувати Кицика, примовляючи:

– Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі! На! – і він одразу заспівав іншої пісні.

Більш я нічого не чув. Я так нанюхався валер’янки, що став засинати, і в голову полізли різні веселі сни. Наприклад, в одному з них я мало не з’їв свого Кицика.

Але вранці почалася нова, не дуже весела пригода.

Кицик починає полювати на мишей
На світанку я застав Кицика в сльозах.

– У чім річ? – питаю. – Хто тебе скривдив?..

Жалібно схлипуючи, Кицик сказав:

– Тітонька Марина тикає мене носом у всі кутки й вимагає, щоб я ловив якихось мишей! А як я можу ловити якихось мишей, коли я їх зроду не бачив?.. Любий Мицику, ти не знаєш, які вони на вигляд?

– Тобі просто пощастило, що перед тобою саме я, а не хтось інший, – відгукнувся я. – Краще за мене ніхто тобі не розповість, які бувають миші…

Я вже хотів був стати перед ним на весь зріст і сказати: «Дивись, оце й є той, кого ти шукаєш!» – та враз подумав: «А що, як він візьме мої слова за жарт і не повірить? Занадто вже все просто вийде: тільки забажав – і, будь ласка, на тобі мишку…»

Отож я й знайшов кращий і веселіший спосіб, як познайомити його з мишами. Я згадав про свій живий портрет.

– Не полінуйся, – сказав я Кицикові, – залізти на туалетний столик тітоньки Марини. Там ти побачиш мишеня і дізнаєшся, які вони бувають.

Кицик, не дослухавши мене, кинувся до туалетного столика. Він скочив на нього – і тут сталося щось неймовірне.

Я дивився на цю картину з підлоги й дивувався.

Спочатку Кицик мав такий вираз, ніби він побачив там самого себе. А за мить шерсть на ньому наїжачилась, хвіст підвівся вгору, і він, крикнувши: «Ото такі миші! Ну, бережись!» – кинувся вперед.

Я від страху заплющив очі і розплющив їх тільки тоді, коли почув сильний удар, а відтак дзвін розбитого скла. Уся підлога була засіяна блискучими скалками. Бідолашний Кицик сидів на підлозі і жалібно скиглив. На лобі в нього, ніби третє вухо, стирчала величезна ґуля. Мені стало шкода мого портрета, але ще дужче переживав я за бідолаху Кицика.

І тільки намірився я потішити його, як до кімнати влетів Петрик. Він глянув на підлогу й аж затанцював від захвату.

– Ура! Тепер я багатший за всіх хлоп’ят! У мене сто дзеркальних скалочок! Я щодня пускатиму сонячних зайчиків!

Тітонька Марина теж забігла до кімнати і кинулась на Петрика. Вона подумала, що скалочки – то його робота. Але ґуля на Кициковому лобі виказала справжнього винуватця.

Петрикові було наказано провести з Кициком виховну роботу та раз і назавжди пояснити, чим він повинен займатися в господі.

Петрик негайно взявся за доручену йому справу.

Як Кицик упіймав тітоньці Марині мишку

Не встиг я вранці витягти хвоста зі своєї нірки, як почув тремтячий голос Кицика:

– Не підходь! Не підходь до мене близько! Я вже все знаю!

– Що знаєш? – спитав я.

– Я вже знаю, які бувають миші.

– Що ж тут дивного, – зауважив я. – Ми з тобою знайомі не перший день, до того ж ти бачив мій портрет

Але Кицик, згадавши портрет, тільки застогнав.

– Як же ти все-таки дізнався про мишей? – спитав я. – Поясни до пуття.

І Кицик попищав:

– Мене навчив Петрик. Він упіймав мене, посадив за свій підручник і почав примовляти: «Учись! Учись! Учись!..»

– Ну й що з того?

– А те, що в підручнику був намальований ти, а Петрик без кінця казав: «Це миша! Лови мишей!..» Тепер я знаю, кого мені треба ловити.

– Так, – погодився я, – якщо справа дійшла до підручників, тоді все зрозуміло. Підручник – велика сила! Це я на собі перевірив. Одного разу тітонька Марина мене ним так по голові ляснула, аж досі пам’ятаю цей урок!

Кицик гірко заплакав і, ковтаючи сльози, сказав:

– Тепер, якщо я тебе не впіймаю і не знищу, мені в домі життя не буде: мене виженуть на вулицю. Що я, нещасний, там робитиму?!

Бідолашний Кицик ридав, а я переживав, не знаючи, як його виручити. Адже, крім мене, ніхто йому не міг допомогти.

«Ну, що ж, – промовив я собі, – якщо ти друг, то вагатися нема чого – виручай!»

Мені, звичайно, стало себе трохи шкода, бо я ж все-таки жива істота. Але я набрався духу і сказав йому:

– Слухай, Кицику, не рюмсай. Я тобі допоможу.

– Як? – простогнав він.

– Дуже просто. Ти повинен мене впіймати і трішечки знищити.

Кицик весь затрусився, вирячив очі і, затинаючись, спитав:

– Ти… ти так гадаєш?

– Авжеж, іншого виходу ми не маємо. Отже, давай прощатися! – і я простягнув йому обидві лапи.

Кицик ніжно обійняв мене, і ми вдвох умилися сльозами. Потім він спитав:

– А що ж тепер мені треба робити?

– Відомо що – ти повинен мене з’їсти.

– Як, усього? Цілком? – ще дужче вжахнувся Кицик.

– Так, цілком.

– І твої вушка?

– І мої вушка.

– І твій носик?

– І мій носик.

– І твій хвостик?

– І мій хвостик…

– Ой, що ж я, біднесенький, робитиму?! – ридав Кицик і ще міцніше пригортав мене до свого серця.

– Ну, гаразд, – сказав я, втираючи сльози, – нема чого зволікати, для мене це теж не дуже велика радість. Починай!

– Не-е можу! – простогнав Кицик. – Допоможи-и мені!

Легко сказати «допоможи»! А як? Не буду ж я сам себе їсти…

Тут я згадав, як тітонька Марина частує Петрика цукерками, і скомандував:

– Відкрий рота і заплющ очі! І не розплющуй, поки я не порахую до трьох.

Кицик слухняно виконав наказа.

– Раз! – рахував я. – Два! Два з половиною…

– Стій, стій! – загукав раптом Кицик. – Зачекай!..

– Чого ще чекати?

– Слухай, – тремтячим голосом сказав він. – Може, у тебе є друге мишеня? Таке саме, як ти, тільки зовсім інше?..

– А хіба я тобі не до вподоби? – хотів був я образитись, але одразу ж усе зрозумів.

Не довго думаючи, я побіг до звалища Петрикових іграшок. Кицик кинувся за мною.

На ходу я кинув йому:

– Зараз ти впіймаєш тітоньці Марині мишку, і тобі не доведеться морочитися зі мною. Вперед! Вперед!

Умить розкидали ми всі Петрикові іграшки по кімнаті і розшукали мишку, чудову замшеву мишку з гумовим моторчиком, – майже зовсім, зовсім як справжню. Хвостик у неї був ручкою, за допомогою якої заводився моторчик.

– Ось, маєш! – сказав я Кицикові. – Гадаю, що тітоньку Марину вона цілком задовольнить.

Вже ж який Петрик вередливий малюк, а й він дуже любить з нею гратися… Неси її до тітоньки Марини, і миріться…

А ввечері скоїлося от що.

Кицик вирішив приємно здивувати тітоньку Марину.

Він накрутив мишці хвостика і поклав її в ліжко, на білу подушку.

Цього дня тітонька Марина мала багато всілякого клопоту, вона стомилася й хотіла якраніше заснути. Та щойно вона лягла в ліжко, як почулося дзижчання мишачого моторчика, і тітонька Марина почала високо підстрибувати, нібито всі пружини матраца змовились і заходилися підкидати її аж до стелі. Коли ж тітонька Марина стала обома ногами на землю, вона спромоглася вимовити лише п’ять слів:

– Петрику, ремінь і Кицика сюди!..

Півночі я втішав свого доброго друга, запевняючи, що все на добре, що тепер тітонька Марина вже не вимагатиме від нього мишей, бо не полюбляє спати з ними в одному ліжку. Так воно й сталось.

Нова турбота тітоньки Марини

Уранці біля входу до своєї нірки я побачив одну чудернацьку річ. Якби на ній не було свіжого кавалочка ковбаси, я подумав би, що це Петрикова іграшка. Але ні, то була не іграшка. Тоді я почав собі міркувати:

«Звичайно, якщо посеред цієї штукенції висить їжа, то це, мабуть, не що інше, як модний посуд. Тітонька Марина часто купувала новий посуд, бо ми з Петриком любили робити з тарілок різні скалочки. Але ж чому він з дерева?.. Зрештою, з чого б це тітонька Марина стала виявляти про мене таку турботу? Дякуючи Богові, я ні в чому не скривджений…»

Саме цієї миті я розгледів на підносику літери. Наші уроки з Петриком стали мені в пригоді. Не знаю, як там він, а я навчився трохи читати.

Перші літери на підносику були стерті, а останні я прочитав по складах: «Л,О – ЛО; В,К,А – ВКА». Виходить «ЛОВКА»… «Ач, як ловко придумано!..» І тут мене наче громом вдарило: «Так це ж «ловка», щоб ловити! Для того і пружинки на ній!.. Як же це я одразу не втямив?!. Ай-ай-ай! Хто ж це такий лихий її сюди поставив? Адже ні тітонька Марина, ні Кицик про це нічого не знають і можуть у цю «ловку» зловитися! Тітонька Марина з дому пішла, а Кицика треба негайно розшукати, бо він, крім ковбаски, нічого на світі не бачить…»

І я побіг його шукати.

А коли повернувся, було вже пізно. Ковбаска на підносику була ціла, пружинка притулилася до ковбаски, а в бідолашного Кицика спухла лапа.

– Ой, няв-няв! – кричав він, дмухаючи на розпухлу лапу. – Ой, мене ковбаска за лапу вхопила! Ой, ой, ой…

– Чи вона сказилась?! – промовив я, розглядаючи «ловку». – Щось я ніколи не чув, щоб ковбаска кидалась на котів… Та то тебе пружинка вдарила!

Але Кицик не схотів мене слухати. Він махнув хворою лапою і запищав:

– От лишенько, що ж я, нещасний, тепер робитиму?! Ой, мені лапа болить!..

Мені стало страшенно шкода свого Кицика, і я зажурився, що мені дістався такий пожадливий і нетямкий кіт. Навіщо йому та ковбаса знадобилася?

– Хіба ти не бачив, що тут написано «ЛОВКА»? – спитав я його.

– Ні, не бачив. Але тепер я вже знаю, що це є кицьколовка! Ох, ох! – важко зітхнув Кицик. – Зі мною в цьому домі весь час негаразд виходить. Ось я раніше думав, що ремінь потрібний для Петрикових штанців, аби вони з нього не звалювались, а тітонька Марина мене вже тричі шмагала ним.

– Ну то й що з того? – сказав я. – Вона й Петрика ним інколи шмагає. Ти, Кицику, щось неправильно розумієш. Я раніш також помилявся і ображався на різні повчання. Тітонька Марина має добре серце і завжди про всіх піклується. А щодо ременя, то це вона робить тільки з охайності: вона тебе не шмагала, а вибивала пилюку. Бач, який ти кошлатий. Вона так щонеділі всі вовняні речі в домі витрушує…

Вся ця історія так мене розхвилювала, що я сам гірко-гірко заплакав.

– Ти через мене плачеш? – спитав Кицик.

– Так, – відповів я, втираючи сльози, – через тебе і через тітоньку Марину також. Вона не зносить чужих страждань. Побачить твою спухлу лапу та ще й помре з горя. Одного разу в нас уже було таке, коли Петрик дверима прищемив пальці. Довелося до тітоньки Марини «швидку допомогу» викликати…

Але Кицик раптом аж затремтів від обурення. Вся сибірська шерсть на ньому наїжачилась, спина вигнулась, і, не перестаючи ридати, він загорлав:

– Не хочу я далі тут бути, піду геть! Тітонька Марина вже велика, хай сама мишей ловить, піду, піду!..

– Як це так?! Куди ж ти підеш сам-один? – страшенно злякався я.

– На вулицю! На вулицю піду! Нехай мене загризуть собаки! Нехай мене задавить автобус! Тоді тітонька Марина знатиме, як поводитися з сибірськими котиками… Збирайся, Мицику! Швидше збирайся, бо я сам боюся йти на вулицю!..

– А як же тітонька Марина? Ти про неї подумав? Вона не переживе цього!

– І я не переживу! Я боюсь ходити сам по вулицях. Невже ж ти мене покинеш самого, коли в мене так болить лапка?! Ой, моя лапочка!..

– Авжеж, не покину! – поспішив я заспокоїти свого Кицика і став обмірковувати, як бути. Але раптом я помітив, що вхід у мою нірку дбайливо забитий круглою дощечкою. Я зразу здогадався, у чім справа. Це Петрик закрив мою нірку на капітальний ремонт.

І я сказав Кицикові:

– Гаразд, ходімо. З сьогоднішнього дня в мене невеличка відпустка, і я можу розпоряджатися собою, як схочу.

І ми, не попрощавшись, пішли з дому. Спочатку через комірку спустилися до льоху, потім знайшли там велику щілину і виповзли на вулицю.

Куди всім треба йти

Вулицями ходить дуже багато ніг, а для мишеняти досить найменшого дитячого черевика, щоб накрити його з головою і з хвостом. А котам здається, що кожен перехожий ходить вулицями з собакою.

Може, воно так насправді й є.

Отже, тільки озирайся.

Добре, коли ти лише про себе самого дбаєш. А коли на твоїх руках ще й безпорадний та лякливий кіт-інвалід, тоді – набагато гірше.

Так, тепер у бідолахи Кицика нікого, крім мене, не зосталося: круглий сирота. І до того ж він заявив, що і на світі не житиме, як поруч не буде мене, мишеняти.

Хто-хто, а я його добре розумію.

Отак ми й прошкували вулицями, ішли поволі, бо Кицикові боляче було ступати на покалічену лапу.

Я його дуже жалів і весь час тільки й думав, чим зарадити бідоласі.

Нарешті зміркував.

Я сказав йому:

– Обіпрись своєю хворою лапою на мою спину і тобі легше буде йти.

– Із задоволенням! – вигукнув Кицик і поклав на мене важку лапу.

– Ну як? – спитав я. – Легше?

– Набагато. А головне, дуже приємно.

– Що приємно? – здивувався я.

– Коли котяча лапа лежить на мишачій спині. Дуже приємно. Я навіть відчуваю, як вона видужує.

Саме тут і я відчув, що якісь гострячки почали шкрябати мені спину.

І я сказав Кицикові:

– Ти на мене не ображайся, але я мушу зауважити, що на мишачій спині значно приємніше відчувати хвору, а не здорову лапу.

– Це в мене кігтики з подушечок вилазять, – пояснив мені Кицик.

Але тут розмову довелось припинити.

Ми помітили, що всі перехожі дивляться на нас і з повагою дають нам дорогу.

– Оце дива! – казали одні. – Кішка з мишкою ходять обійнявшись.

– Це добий знак! – казали другі. – Дуже добрий!..

А ми з Кициком теж дивувались, чому вони дивуються. Що ж дивного в тому, що мишка дружить із кішкою? Коли в домі на всіх вистачає їжі – ніхто нікого не їсть. Візьмемо, наприклад, наш дім: скільки ми в ньому живемо, а досі Петрик не з’їв тітоньку Марину, а я – Кицика.

Мене ще дужче зацікавило, куди це чимчикують, куди поспішають усі ті люди.

Я вирішив дізнатись, щоб теж туди піти…

Місто тим і відрізняється від лісу, що в ньому перехожим усе відомо.

На всіх перехрестях написано «Перехід!», усюди намальовано стрілки.

Якщо здорові ноги – ходи де хочеш. Крім того, всіляких плакатів і вивісок хоч греблю гати.

Мені, наприклад, приємно було прочитати плаката з написом: «Боріться з мишами!» Я досі й не знав, що мишей вважають такими дужими, що запрошують з ними боротися. А у вітрині магазину слюсарних інструментів, де стояли всілякі машини, висіла табличка: «Мишине мастило»…

Ось як нас поважають!

Коротше кажучи, я вирішив з’ясувати, куди ж це простує весь люд. І я це з’ясував.

На стінах будинків висіли кольорові афіші, на яких яскравими літерами було виведено:

ВСІ ДО ЦИРКУ!

А внизу велика стрілка вказувала, куди треба йти. Тут у мене зразу повеселішало на серці, ніби я з’їв цілісінький кілограм сала.

Справа в тому, що цирк для мене не був новиною: я з ним давно познайомився з Петрикових книжок. Коли я на цих книжках обгризав з обкладинок зайвий клей, то прочитував їх від палітурки до палітурки і розглядав усі малюнки. Так що цирк я вивчив, як свій власний хвіст. Тому, добре все обміркувавши, я рішуче заявив Кицикові:

– Ми підемо до цирку! Нам обов’язково треба там бути, бо я гадаю, що цирк – найкраще і найвеселіше місце на світі. Тобі це скаже навіть мала дитина. Як на мій, мишачий, погляд, весь світ має бути влаштований, як один великий цирк: усі виступають, і ніхто нікого не їсть!..

І ми поспішили туди, куди показувала стрілка.

Ми з Кициком потрапляємо до цирку

До цирку йшли всі. Маленькі діти вели туди своїх бабусь і дідусів, а дорослі – хатніх тварин, щоб вони теж навчилися робити різні веселі штучки.

Кицикові так закортіло швидше потрапити до цирку, що він забув про свою хвору лапу, муркотів від нетерплячки і ставив безліч дурних запитань.

Біля цирку він спитав:

– А як же ми пройдемо, коли в нас нема квитків?

– І не треба, – відповів я. – Ми пройдемо там, де проходять всі дресировані звірі й артисти.

– А якщо мене не пустять?

– Скажеш, що ти зі мною. Головне, мовчи про хвору лапу, бо циркових артистів з хворими лапами не буває… Ну як, болить ще твоя лапа?

– Ні, ні, вже давно не болить! – запевнив мене Кицик.

– Тоді, будь ласка, зніми її з моєї спини.

– У-у, негідниця! – забурчав Кицик. – Це вона сама весь час на твою спину лізе!..

Коли ми підійшли до службового входу, двері широко розчинилися і якась тітонька вимела на вулицю сміття.

– Ось бачиш, – сказав я Кицикові, – нас уже зустрічають: двері одчинили й доріжку підмели!

І зразу ж у цирку пролунав дзвінок. Ми прошмигнули всередину і потрапили у велике приміщення. Народу було повнісінько.

– Жодного вільного місця! – сумно зітхнув Кицик.

– А он, бачиш, балкончик з оксамитовими бильцями, – сказав я, – порожній, отже, для нас приготований.

Ми швидко залізли на балкончик і посідали на м’які оксамитові бильця. Усі одразу почали дивитися в наш бік. Згодом я зрозумів, у чім річ. Це була директорська ложа, і глядачі, напевне, вирішили, що я і є директор цирку.

«Ну й нехай собі, – подумав я, – тепер хоч не виженуть».

Видно, тут саме на нас і чекали, бо тільки-но ми сіли, як загриміла музика і на арену вийшли артисти.

Перша частина програми нам із Кициком не дуже сподобалася. Клоуни весь час лупцювали один одного бамбуковими палицями і горлали на весь цирк. Кицик одно тільки – заплющував очі й тремтів.

– Що з тобою? – питав я його.

– Д-д-дивись, Мицику, – затинаючись, казав він, – ці клоуни один з одного вибивають пилюку. Скоро й до нас доберуться.

Я його заспокоїв і пояснив, що це вони вибивають не пилюку, а сміх із глядачів.

І справді: що дужче клоуни гамселили один одного палицями, то голосніше реготали глядачі.

Але найцікавіше було в другій частині.

Найцікавіше
У другій частині виступала приборкувачка левів і тигрів тітонька Батіжкова. Спочатку на арені побудували велику клітку. За нею обабіч поставили дядечок із золотими чайниками на голові і з товстими гумовими шлангами в руках.

Коли все було готове, до клітки вбігли шість левів і п’ять тигрів. А потім до них випустили приборкувачку. Вона стала ляскати батогами і кланятися, а леви й тигри гарчали від задоволення.

– Знаєш, – сказав я Кицикові, – ці великі коти дуже подібні до тебе. Вони часом не твої родичі?

– Мої! Я навіть розумію, про що вони гарчать.

– Еге ж, – сказав я, – добре було б, якби серед них виявився твій рідний дядечко або тітонька. Тоді б нам легше було влаштуватися тут на роботу.

Але Кицик не встиг відповісти, бо почалося приборкування. Від усього, що відбувалося в клітці, аж дух захоплювало. Кицик не відводив очей від своїх родичів і весь час муркотів:

– Диви, диви, які вони дужі, леви й тигри.

А я йому казав:

– Зате тітонька Батіжкова дуже розумна: вона робить усе, що побажають ці леви й тигри.

– А що вони пожирають? – ласо облизнувшись, спитав Кицик.

– Не «пожирають», а «побажають»! – розтлумачив я йому. – Тобі все їжа ввижається. Затям собі: тут не кухня і не буфет, а цирк!.. А тітонька Батіжкова тому розумна, що виконує все, чого від неї хочуть леви й тигри. Схочуть сісти на тумбочки – вона їм тумбочки підставляє. Схочуть по дошці пройтися – вона їм дошку кладе, схочуть крізь кільце стрибнути – вона кільце тримає. Я так думаю, що вона сама теж і по дошці ходити вміє, і крізь кільце стрибати, але сьогодні цього просто не показують: у програмі нема.

– Ти маєш рацію, – погодився Кицик, – вона робить усе, що їм до вподоби: і шматочки м’яса дає, і навіть за вухом чухає. Це дуже приємно. Я теж люблю, коли мене за вухом чухають…

Потім він сказав:

– Шкода, що в них тільки одна розумна приборкувачка. Якби на кожного сильного звіра було по одному розумному приборкувачу, то й м’ясо частіше давали б, і за вухами частіше чухали б. І чого ж воно так мало приборкувачів?

Я подумав і сказав йому:

– Це, мабуть, тому, що сильних дуже багато, а розумних мало.

Раптом Кицик аж затремтів і запищав від захвату:

– Ой, диви, диви, що вони роблять!

У цирку стало дуже тихо, і всі глядачі повитягали шиї, аби краще розгледіти, що коїться на арені.

А коїлося ось що.

Тітонька Батіжкова підійшла до найбільшого тигра, помацала шерсть, відкрила йому пащу і стала засувати в неї свою голову.

– Як ти гадаєш, – прошепотів Кицик, – навіщо вона це робить?

– Як навіщо? – здивувався я з необізнаності Кицика. – Вона приміряє на себе цього тигра. Жінки люблять усе приміряти, особливо, коли це хутро. Тільки я, на місці тигра, не став би брати до рота її голову, а зажадав би голову голландського сиру. Це значно приємніше.

Тут я відчув, що мене нібито за вуха тягнуть на арену, і сказав Кицикові:

– Слухай, а тобі не кортить трішечки приборкатися?

– Кортить, – промуркотів Кицик і став щось мимрити з приводу сильних родичів, яким не сподобається, коли він полізе без запрошення до них у клітку.

– Гаразд, – сказав я, – якщо ти боїшся, то сьогодні тільки дивись, а вже наступного разу підеш зо мною. – І я побіг на арену.

Як я виступав із приборкувачкою тітонькою Батіжковою

Коли я пробігав поміж рядами, публіка вітала мене навстоячки, дехто навіть на стільці повискакував. А коли я увійшов до клітки, леви й тигри загарчали так, що тітонька Батіжкова не почула, як я з нею привітався.

Тоді я підійшов ближче і сказав їй, що добре було б утнути що-небудь веселеньке, з танцями й музикою.

Але й тепер вона мене не почула.

Тоді я став видиратися вгору по її шкіряному костюму, щоб промовити їй це на вухо. Лізти було дуже сковзько, але я все-таки до вуха добрався, сів їй на комірець куртки.

Аж раптом сталася несподіванка: тітонька Батіжкова нагнулася, я не втримався і провалився їй за комір. Але розумна тітонька Батіжкова зразу здогадалася чого я від неї хочу, і почала весело стрибати й танцювати. Я, звичайно, разом з нею теж застрибав.

Отут і почалися справжні веселощі. Мені за шкіряною курткою добре було чути, як реготали глядачі.

Наш номер міг би тривати довше, якби тітонька Батіжкова не перестаралася. Вона витинала такі колінця, так трусилася, що я не втримався й вивалився з-під її куртки на землю, просто до її ніг. Леви й тигри зразу повтікали з арени, а приборкувачка Батіжкова заволала: «Води!» – і впала.

Дядечки із золотими чайниками на головах виконали її наказ і з товстих шлангів заходилися поливати її водою. А я відійшов убік і став кланятися.

На арену вибіг сам директор цирку, витріщив на мене очі і наказав:

– Прибрати!

І тітоньку Батіжкову вмить винесли за куліси.

Так закінчився мій перший виступ. Тепер ми виступатимемо разом із Кициком, тільки ще не знаємо, що саме робитимемо. Мабуть, ми станемо клоунами і бамбуковими палицями вибиватимемо з публіки сміх. Це дуже весело, та й вбрання в клоунів напрочуд гарне.

Але раніше мушу вам розповісти, що сталося з тітонькою Мариною і Петриком.

Бо ми ж покинули їх зовсім самих і пішли з дому, навіть не попрощавшись.

Які зміни сталися в житті тітоньки Марини

Нам із Кициком було дуже ніяково, що ми так несподівано покинули дім доброї тітоньки Марини – покинули її саму, без помічників.

Та що вдієш, коли в цирку ми в тисячу разів потрібніші. Довго ми думали, чим би їй віддячити, і щасливий випадок допоміг нам.

Якось, прогулюючись по цирковому льоху, ми побачили, що, крім нас, тут ще дуже багато мишей і пацюків. Коти тут так само не могли дня прожити без мишей і весь час ганялися за ними. А виступати на арені вони не вміли, тому й животіли сяк-так, ледве зводячи кінці з кінцями.

Ми спитали, чому вони не переселяться в інше місце. Миші й коти дуже засмутилися й пояснили, що нині з житлом стало скрутно, що дерев’яних будинків у місті майже не залишилось.

Тут ми негайно повідомили їх про нашу тітоньку Марину, про її чудовий дерев’яний будинок, і запевнили, що вона завжди буде рада мати в себе таких приємних сусідів.

Миші й коти розчулилися. Вони заявили, що давно мріють про таку тітоньку і, якщо ми покажемо їм до неї дорогу, то будуть повік нам вдячні.

Для мене з Кициком це був чудовий вихід. Замість нас двох тітонька Марина діставала цілу дивізію мишей і на додаток до неї – роту котів. Тепер вона, певне, забуде про образу, та ще й дякуватиме за послугу.

Я відразу ж провів їх аж до самісінького будинку тітоньки Марини, але заходити не став, щоб не бентежити її, а повернувся назад.

Про все, що було далі, я знаю лише з чуток.

А подейкують ось що.

Тітонька Марина гостинно прийняла всіх нових мешканців і від щастя просто не знала, де їх посадити. У домі стало так тісно, що він почав тріщати по всіх швах. Господарці було вельми незручно перед новими сусідами, і вона весь час відчувала себе там зайвою.

Тоді, поміркувавши, тітонька Марина зробила найшляхетніший вчинок у своєму житті: покинула дерев’яний будинок мишам і котам, а сама переселилася в кам’яний, аж на дев’ятий поверх. Переселилася й сказала: «Ну, тепер усім буде добре!» І вона мала рацію: миші за нею не поспішали, – кам’яний будинок їм не по зубах.

От і вся історія. Тепер мене й Кицика в одному товаристві ви можете зустріти тільки в цирку. Тож приходьте на наші вистави. Якщо в касі не буде квитків, скажіть, що ви до мене, і вас пустять так.

А ось уже й третій дзвінок. Нам час прощатися. На все добре!