Внучка

Жили собі дід та баба. Дітей у них не було. Пішла якось баба на город і знайшла там в капусті дівчинку. Питались питались, чия дівчинка, так і не допиталися. Залишилася вона у діда з бабою.

— Як же ми назвемо її? — питає баба. — Може, Галею?

— Ні! — заперечив дід. — Он в сусіда внучка Галя. Так дому не тримається. Відра води старим не принесе.

— Тоді, може, Настусею?

— В другого сусіда внучка Настя. Так знай тільки виспівує в садочку. Нема, щоб на городі грядку прополоти, допомогти бабі…

Дід з бабою імена перебирають, ніяк добрати не можуть. А внучка ледаркою росте, тільки їсть та спить. Імені немає, то люди її Внучкою й звуть.

Зістарілися дід з бабою та й померли. А Внучка поїла все, що було, і сидить голодна. Грядку копати не хочеться. Скопала б, може, та садити не вміє. Посадила б, може, та чекати потім, доки що виросте.
«Піду в ліс, — вирішила Внучка. — Там ніхто нічого не садить, само росте. Наїмся ягід, назбираю грибів…»

Так і зробила. У лісі наїлася ягід і почала гриби збирати. Шукала, придивлялася до землі, а грибів — нема. Стомилася, лягла під ялиною відпочинути. А там, на ялині, білочка гриби сушила-пересушувала. Зніме з одного сучка та на інший перенесе, де більше сонечка.

«Ага, — думає Внучка, — не там я шукаю гриби. Вони ж на деревах ростуть. Білочка он скільки назбирала».
Полізла вона на дерево, на друге — нема нічого. А як злазила — спідничку порвала. Заплакала на весь ліс:

— Хоч би хто пожалів мене, сиротину!..

Білочки позбігались, дивляться. Потім одна й питається:

— Яке в тебе горе?

— Дід з бабою померли, — жаліється Внучка. — Годувати мене нікому.

Білочка й каже:

— Дівчинка ти величенька, гарненька. То не лінуйся, працюй і хороше житимеш…

Взялася Внучка за розум. Дома все робить, людям стареньким допомагає. І люди полюбили її, щиру працівницю, і назвали Любою.