Втеча до Єгипту

У далекій безплідній пустелі Сходу росла багато-ба­гато років тому надзвичайно висока і надзвичайно ста­ра пальма. Усі, хто йшов через пустелю, зупинялися і зі здивуванням милувалися нею, бо вона була набагато вища і могутніша за решту пальм і про неї казали, що вона напевно буде заввишки з єгипетські піраміди.

Якось, коли пальма стояла самотня і, за звичкою, озирала безмежну пустелю, вона раптом побачила вда­лині щось таке, що примусило тріпотати її багату, пиш­ну зелену корону. Там, далеко-далеко, край пустелі, з’явилося двоє людей. Вони ще були так далеко, що навіть верблюди здавалися завбільшки з мурашок, але де були люди, пальма не могла помилитися. Це були двоє чужинців у пустелі; пальма раніше їх не бачила, а вона добре знала і пам’ятала всіх постійних подорож­ніх, що проїздили час від часу через пустелю туди й на­зад. Це були чоловік і жінка; вони йшли самі, без про­відника, без в’ючних тварин, навіть без наметів і міхів із запасами води.

«Ці двоє йдуть сюди, щоб померти», — міркувала пальма.

Вона швидко роззиралася навсібіч.

«Мене дивує, — казала вона сама собі, — як леви проґавили таку здобич! Я не бачу жодного з них. Куди поділися всі хижаки пустелі? Але вони ще, поза сум­нівом, з’являться».

«Нещасних може спіткати сім видів смерті, — про­довжувала пальма свої роздуми. — їх можуть розтерзати леви або вжалити отруйні змії, вони можуть померти від спраги або загинути під сипкими пісками, на них мо­жуть напасти розбійники, їх може убити гарячий про­мінь сонця, вони можуть, нарешті, померти від страху перед усіма цими жахами!»

І пальма прагнула не думати про сумну долю цих людей; її засмучувала неминучість їхньої загибелі.

Але марно шукала вона довкола щось, що могло б розважити її. У безкраїй пустелі, від обрію до обрію, пальма не помітила нічого незнайомого: все навколо вона бачила од віку. Ніщо не привертало її погляду і ду­мок, і вона мимоволі знову взялася думати про подо­рожніх.

«Присягаюся засухою і сипким піском, моїми зли­ми ворогами! — вигукнула пальма. — Жінка ще несе на руках дитину. Так, ці божевільні не побоялися взяти в найнебезпечніші мандри дитину!»

Пальма мала рацію; вона вірно розгледіла далекозо­рим поглядом, який буває в старих, що жінка несла на руках дитину; маля спокійно спало, поклавши голівку їй на плече.

«Дитя навіть не одягнене як слід для далекої дороги, — продовжувала пальма свої міркування. — Ген, мати вкрила маля лише своїм плащем; мабуть, вона схопила його похапцем уночі з ліжка і не встигла до пуття одяг­нути. Тепер я розумію: ці люди — втікачі!»

«А проте, вони нерозсудливі: хіба що їм допоможуть янголи, бо краще було б їм зустрітися з найзапеклішим, відчайдушним ворогом, ніж здатися на ласку страшної жорстокої пустелі».

«Я уявляю собі, як усе відбулося, — далі гадала паль­ма. — Мабуть, чоловік працював, дитина спала, жінка пішла по воду. Ледве зробила вона кілька кроків, як по­чула, що місто облягають вороги. Вона кинулася назад, схопила спляче маля, гукнула чоловікові слідувати за ни­ми і побігла, не тямлячи себе. їм удалося вирватися з міста, поки вороги ще не встигли оточити його, і ось не­щасні біжать весь день, боячись відпочивати. Так воно і є, я в цьому впевнена. Але я переконана, що вони конче загинуть, якщо якась надприродна сила не врятує їх».

«Вони так налякані, що ще не годні усвідомлювати і відчувати всього жаху свого становища в пустелі. Але я бачу, що спрага вже починає змагати їх, очі їхні спала­хують сухим блиском. Либонь, я знаю вираз обличчя спраглої людини!»

На саму думку про спрагу судома пробігла по всьо­му стовбуру і незліченних кінчиках її пишного листя; воно навіть зіщулилося, наче обпалене вогнем.

«Якби я була людиною, — думала пальма, — ніколи не наважилася б мандрувати пустелею. Тільки дуже смілива й відважна людина може наважитися йти через пустелю, — адже в неї нема надійного коріння, як у ме­не, що заглиблюється в надра землі, де сховані неви­черпні джерела студеної води. Попри це, в пустелі не­безпека чигає і на нас, міцні й сильні пальми…»

«Якби я могла дати пораду цим людям, я благала б їх повернутися додому. Жоден ворог не може бути до них такий суворий і нещадний, як пустеля. Може, вони га­дають, ніби життя в пустелі зовсім безпечне. Але я доб­ре знаю, що життя в пустелі постійно загрожує небезпе­ками і навіть смертю; не раз смерть загрожувала й мені. Пам’ятаю, як ще замолоду самум* укрив ніжний тоді мій стовбур гарячим піском. Якби я мала померти, то сталося б це саме тоді».

Пальма продовжувала вголос міркувати, як завжди роблять це самотні старі, яким ні з ким поділитися дум­ками.

«Я чую якесь незвичайно мелодійне шелестіння, що пробігає моїм зеленим листям. Усі кінчики листя трем­тять і тріпочуть. Я не розумію, що за дивне хвилювання опановує мене на вигляд цих подорожніх. Яка чарівна ця сумна жінка! Вона нагадує мені своїм виглядом найдиво- вижнішу, найчудовішу подію в моєму довгому житті».

І під шемріт дивної сумної мелодії листя пальма при­гадала, як багато століть тому двоє знакомитих людей відвідали цю оазу. Прекрасна цариця Савська вертала додому, а мудрий цар Соломон проводжав її частину шляху. На цьому місці вони мали попрощатися і повер­нутися кожний у свою країну.

— На згадку про цей час, — сказала цариця, — я опу­скаю в землю зерно фінікової пальми. Хай з нього виросте могутня прекрасна пальма, яка затьмарить собою всі інші, і хай вона живе і зеленіє доти, доки в Юдеї не з’я­виться цар, сильніший і мудріший за царя Соломона!

І цариця поклала в землю фінікове зернятко, а її світлі сльози змочили його.

«Як дивно, що саме сьогодні мені згадалася історія мого походження, — думала пальма. — Невже ця жінка так само прекрасна, як цариця Савська, за віщим сло­вом якої я народилася, виросла й живу досі?»

«Чому моє листя все дужче тріпоче? — з подивом питала себе пальма. — Воно дзвенить, як жалобний по­дзвін. Я могла б з упевненістю віщувати, що близька чи­ясь смерть. Приємно усвідомлювати, що така сумна оз­нака не може стосуватися мене, — я не можу померти!»

Пальма вирішила, що сумний подзвін листя віщує близьку смерть подорожніх, які наближалися до неї. Мабуть, подорожні тепер і самі усвідомлювали, що близька їхня смертна година. Це легко було зауважити за виразом жаху на їхніх обличчях, коли подорожні на­тикалися на кістяки верблюдів, якими були усіяні узбіччя дороги. Це помітно й за поглядами, якими вони проводжали політ хижих птахів. Інакше і не могло бути. Нещасні були приречені на загибель.

Вони ще здалеку помітили пальму і оазу і поспіша­ли сюди, де сподівалися знайти воду. Але коли, на­решті, вони підійшли до оази, відчай відбився на їхніх обличчях: джерело було сухе. Жінка, вкрай знесилена, поклала дитину на землю і сіла край висохлого струмка; великі сльози текли по її чарівному обличчю. Чоловік приліг біля неї і, безсилий допомогти їй і дитині, з доса­дою бив обіруч по сухій, як порох, землі.

Пальма прислухалася до їхньої розмови і почула, що обоє вони готуються померти.

Пальма зрозуміла також з їхньої розмови, що цар Ірод звелів повбивати в Юдеї хлопчиків у віці від двох до трьох років, почувши, що в країні має скоро з’явити­ся давно очікуваний великий цар.

«Моє листя дзвенить дедалі дужче і сумніше, — ка­зала собі пальма. — Нещасні утікачі! їхня смертна годи­на має скоро настати!»

Пальма зрозуміла з розмови утікачів, що вони боя­лися пустелі. Чоловік казав, що слід було б залишитися в місті й боротися з воїнами, а не тікати. У кожному разі смерть там була б менш жорстокою і болісною, ніж у цій страшній пустелі.

— Господь не залишить нас, — сказала жінка.

— Ми самі серед хижих звірів і отруйних змій, — го­ворив чоловік, — у нас нема ні запасів їжі, ні води. Як може Господь допомогти нам?

У відчаї він рвав на собі одяг і волосся, впав долі­лиць і кидався, як людина, яка втратила останню надію і якою оволоділа смертельна туга.

Жінка сиділа спокійно, поклавши руки на коліна. Але погляд, яким вона озирала пустелю, краще за слова свідчив про той жах, який крижанив їй серце.

З кожною миттю пальма відчувала, як всю її силь­ніше і глибше охоплює тремтіння. Жінка, мабуть, теж почула шелестіння листя пальми: вона підвела голову і поглянула на зелене верховіття дерева. І відразу жінка підняла руки і почала дертися до вершини дерева:

— Фініки, фініки! — кричала вона.

Було стільки відчаю і туги в голосі жінки, шо стара пальма, яка завжди так пишалася своїм зростом, по­шкодувала, що вона не маленьке низьке дерево чи кущ, з яких жінка могла б легко дістати плоди. Пальма знала, що серед її густого листя повно свіжих соковитих плодів, але люди не могли дістатися до них.

Чоловік ще здалеку запримітив фініки, але зразу ж зрозумів, що дістати їх ніяк. Він навіть не підвів голову на крик жінки; він тільки сказав їй, щоб вона не тішила себе нездійсненною мрією дістати їх, аби потім не жу­ритися й не розчаровуватися ще більше.

Але дитина, яка тихо гралася біля них черепашками і травинками, почула слова матері.

Хлопчик підвів голову і став дивитися на повну плодів вершину дерева. Він напружено думав і мірку­вав, як зробити, щоб мати могла дістати плоди; чоло його від напруженої думки порилося глибокими зморш­ками, як у дорослого. Нарешті усмішка осяяла йому обличчя. Він знайшов спосіб виконати бажання ма­тері.

Хлопчик підійшов до дерева, погладив маленькою ручкою міцний стовбур дерева і сказав дзвінким дитя­чим голосом:

— Пальмо, нахилися! Пальмо, нахилися!

— Що сталося? Що трапилося?

Пальма відчула, як кожний листочок її ще дужче за­трепетав і задзвенів, ніби блискавка вдарила її. По всьо­му дереву, по стовбуру, від того місця, якого торкнувся хлопчик, розливалася якась чудова сила; пальма відчу­ла, що ця дитина має владу над нею і вона не може не виконати її волю.

Горда зелена корона красуні-пальми покірно схи­лилася перед дитиною, як люди схиляються перед воло­дарями і королями. Потужним рухом нахилилася паль­ма до самої землі, аж зелень її розкішної корони лягла на гарячий пісок.

Дитина не тільки не злякалася, але й не здивувала­ся; з веселими криками хлопчик підбіг до дерева і взяв­ся рвати стиглі фініки, відшукуючи їх серед пишного листя пальми. Коли дитина нарвала достатню кількість фініків для всіх, а горде верховіття пальми й далі по­кірно лежало в піску, хлопчик знову підійшов до стов­бура дерева, погладив його і сказав ласкаво:

— Тепер, пальмо, встань! Пальмо, встань!

І старе міцне дерево негайно випросталося і високо підняло зелене верховіття; листя дерева тріпотіло, як і раніше, і в цьому трепеті чулася ніжна мелодія, як пісня солодкозвучної арфи.

«Тепер я знаю, кому співає моє листя передсмертну пісню, — сказала собі пальма, — не цим подорожнім».

У цей час жінка і чоловік розчулено і вдячно склада­ли хвалу й молилися Богові.

— Ти побачив нашу скорботу і страх і позбавив нас від них! — говорили вони. — Ти всесильний, якщо зги­наєш, як соломинку, могутній стовбур вікової пальми! Які вороги можуть лякати нас, якщо Твоя сила нас бо­ронить?

* * *

Через кілька днів великий караван проходив пусте­лею, і люди помітили, що зелене верховіття вікової кра­суні,пальми почало в’янути.

— Як може в’янути листя на цій пальмі, — сказав один подорожній. — Ця пальма, за переказом, має жи­ти доти, доки не побачить царя, сильнішого й мудрішо­го за царя Соломона.

— Хтозна, може, вона його й побачила, — відповів інший.