Винахідливий слуга

Жив колись юнак, якого звали Монсаї. У нього не було ні дому, ні сім’ї, жити йому було ніде, і він блукав містечками та селищами. Зайде до будинку і запитає:

– Чи немає у вас для мене якоїсь роботи?

– А скільки ти візьмеш за свою роботу? – питали його.

– Та небагато: скажу спасибі, якщо нагодуєте, а заплатите грошима, то буде зовсім добре.

Люди охоче давали йому роботу, і робив він її завжди сумлінно.

І ось одного разу, по дорозі з одного селища до іншого, Монсаї зустрів Сабандара, багатого неробу. Побачивши юнака, Сабандар покликав його і сказав:

– Я шукаю собі слугу, чи не хочеш найнятись до мене?

– Що мені доведеться робити? – Запитав Монсаї.

– Ти носитимеш за мною мій меч і робитимеш те саме, що й я.

— Мабуть, це мені підійде, — сказав Монсаї.

І хлопець пішов служити до Сабандара. На другий день Сабандар вирішив з’їздити до іншого міста, до своєї нареченої. Сам він поїхав верхи на коні, а Монсаї йшов позаду і ніс меч Сабандара та подарунки для дівчини.

Коли вони дісталися до дому нареченої, Сабандар увійшов до хати, привітався з дівчиною і сів і нею поряд. Монсаї теж підійшов до дівчини і сів поруч, тільки з іншого боку. Сабандар дуже розгнівався і закричав:

– Ти що вмостився тут? Забирайся!

– Хазяїне, – заперечив Монсаї, – адже я тільки виконував умови, на яких ти мене найняв. Ти ж сказав тоді, що я повинен робити те саме, що й ти.

Сабандар зрозумів, що слуга зловив його на слові, і зніяковів. Від цього гнів його став ще сильнішим, і він закричав:

– Геть з моїх очей, дурню! Нехай я стану твоїм слугою, якщо ще хоч раз побачу твоє обличчя!

Коли Монсаї це почув, йому спало на думку одна думка, і він, ледве стримуючи сміх, пішов геть.

Другого дня, перед ранковою молитвою, Монсаї вирушив у мечеть. Там він підійшов до величезного глиняного глечика, до половини наповненого водою, засунув у нього голову і почав чекати. Незабаром прийшов священник –  мулла і, побачивши Монсаї, сказав:

– Як ти стоїш, нечестивий? Витягни голову з глека і йди!

– Я не можу цього зробити, – озвався Монсаї, – я маю ховати обличчя від свого господаря, Сабандара.

Мулла поспішав розпочати молитву, і він не мав часу вмовляти слугу. Він послав по Сабандара, і той швидко прийшов у мечеть.

– То це ти, негідник і дурень, заважаєш служителям аллаха? – закричав Сабандар. – Зараз же вийми голову!

– Не гнівайся, хазяїне, – сказав, не виймаючи з глечика голови, Монсаї, – бо я боюся показати тобі своє обличчя.

– Геть із мечеті! – заревів Сабандар.

– Подумай, хазяїне, що ти кажеш – як би тобі не пошкодувати про свої слова, – як і раніше, не виймаючи голови, сказав Монсаї.

– Замовчи і зараз же витягни зі глека свою дурну голову! Через тебе не розпочинають молитву!

– Я ховаю обличчя від тебе, хазяїне. Але, як хочеш. Монсаї вийняв голову з глека і сказав голосно:

– Нехай буде так, якщо ти цього хочеш, але тепер станеш моїм слугою.

– Ким?!

– Моїм слугою, – повторив Монсаї. – Ти ж сам сказав: Ти станеш моїм слугою, якщо знову побачиш моє обличчя. Віддай мені коня, візьми мій меч і йди за мною.

Люди почали сміятися, почувши, як слуга наказує господареві. – За образу ти мені заплатиш! – Закричав Сабандар. – Ходімо до судді!

– Ходімо, – охоче погодився юнак. Монсаї та Сабандар вирушили до судді.

– Мій слуга ображав мене, – поскаржився судді Сабандар, – покарай його.

– Чим ти образив свого хазяїна? – Запитав суддя у Монсаї.

– Вчора господар сказав мені, що стане моїм слугою, якщо побачить знову моє обличчя, – відповів Монсаї. – Щоб цього не сталося, я, коли прийшов у мечеть, сховав голову в глечик, але господар змусив мене показати обличчя. Тому він має стати моїм слугою.

– Ти казав, що станеш слугою цього юнака, якщо знову побачиш його обличчя? – звернувся до Сабандара суддя.

– Казав, – відповів Сабандар.

– Так ось моє рішення: закон на боці Монсаї, ти маєш стати його слугою.

Почувши це, юнак весело засміявся і сказав:

— Не потрібен мені слуга, я звик до того, що все для мене роблять мої руки. Мені хотілося тільки провчити пихатого Сабандара за його зарозумілість і дурість. Вклонившись судді Монсаї пішов.