Зарядка для хвоста

Якось папуга ходив Африкою і дивився на всі боки. І все розумів. На що не подивиться – все йому відразу зрозуміло. Наприклад, подивиться папуга на кактус і подумає: Ага! Цей кактус зайнятий дуже важливою справою він росте сам і відрощує свої колючки». Або гляне папуга на кокосову пальму, побачить там кокосові горіхи і подумає: Ці кокосові горіхи ростуть. Скоро вони дозріють і впадуть. Комусь на голову».

Папуга вийшов на галявину і побачив мавпу. Мавпа дерлася на високу фінікову пальму. Вона долазила до середини стовбура і дуже швидко з’їжджала вниз.

«Чим займається мавпа? — спитав сам себе папуга і сам собі відповів: — Мавпа катається».

— Катаєшся? — спитав папуга мавпу.

— Лізу! – сказала мавпа і знову полізла на пальму. Вона знову дісталася середини стовбура і знову дуже швидко з’їхала звідти вниз. І полізла на пальму ще раз.

Папуга постояв унизу і зачекав, поки мавпа знову до нього сповзла. Тоді запитав:

— Якщо ти лізеш, то чому ж ти катаєшся?

— Сама не розумію! — здивувалася мавпа. — Мені хочеться фініків, і я лізу вгору. А виходить – вжжжжик – вниз!

— Так-так… — замислився папуга. — Ану, покажи м’язи!

Мавпа зігнула свої тоненькі ручки і показала папузі свої щупленькі м’язи.

—Все зрозуміло! – сказав папуга. — М’язи нікуди не годяться!

— Чому це не годяться? – Образилася мавпа.

—Слабкі! – пояснив папуга. – Тут, – папуга показав на високу пальму, – потрібні сильні м’язи!

— А в мене… — злякалася мавпа, — інших немає. Тільки ці.

—Чужі м’язи тобі не допоможуть! – сказав папуга. — Треба зміцнювати свої. Потрібні спортивні вправи! Зарядка!

—Зарядка? — здивувалася мавпа.

—Стань прямо! — наказав папуга. Мавпа стала прямо. Папуга скомандував:

Вправи почали!

Ноги разом! Руки в сторони!

Раз, два! Три, чотири!

Ноги вище! Руки ширше!

Папуга командував, а мавпа розводила руки в сторони і опускала їх вниз, піднімала вгору і присідала навпочіпки, підстрибувала і плескала в долоні над головою і за спиною, бігала на пальчиках і ходила на п’ятах і робила ще багато всякого іншого.

— Скоро вони зміцняться, м’язи? — спитала нарешті мавпа, стоячи на одній нозі й розмахуючи руками.

—Скоро! — пообіцяв папуга. — Робитимеш зарядку кожного ранку і…

—Кожного?! – Протягла розчарована мавпа.

—Кожного! – підтвердив папуга. — Робитимеш зарядку щоранку. І від цієї зарядки ти весь час заряджатимешся, заряджатимешся… А потім — бах! – І станеш сильною.

— А не можна одразу — бах? — спитала мавпа.

—Не можна!

— І я щоранку робитиму зарядку сама? Мені ж буде нудно! – обурилася мавпа.

— Ну, можеш робити зарядку разом з кимось, — дозволив папуга. – Ти давай тут потренуйся, – сказав він, – а я потім прийду і подивлюся, як у тебе виходить.

І папуга пішов. Мавпа трішки пострибала на самоті, а потім помітила, що на неї з подивом дивиться слоненя, що вийшло з чагарників.

— Аааа… Слоненя! — зраділа мавпа. — Хочеш щось робити зі мною?

— Хочу, — сказала слоненя, трохи зніяковівши.

—Прекрасно! Зараз ми з тобою разом… робитимемо… зарядку!.. Так! Стань прямо!

—Зарядку? — зітхнуло слоненя і позадкувало. Але було вже пізно, мавпа спіймала його за хобот.

Довелося слоненяті стати прямо.

—Вправа почалася! – Скомандувала мавпа. — Ноги разом…

І тут слоненя впало. І навіть перекинулося на спину.

—Ти чого? — здивувалася мавпа. – Ану, давай спочатку!

—Вправа почалася! Ноги разом… — Знову скомандувала мавпа. Але як тільки вона дійшла до «ноги разом», слоненя знову впало. І знову перекинулося на спину.

Мавпа подивилася на слоненя з підозрою.

— Що це ти весь час падаєш? — спитала вона. – Давно це з тобою?

— Нещодавно! — щиро зізналося слоненя, лежачи на спині. — Спочатку ти кажеш: «Вправа почалася!» — і я не падаю. А потім ти кажеш: «Ноги разом!» – І я ставлю ноги разом. І ось тут я падаю. Кожен раз.

—Дивно! — замислилась мавпа.

— Мавпо, — запропонувало слоненя, підводячись на ноги, — давай я краще не робитиму цю зарядку. Бо я від цієї зарядки весь час падаю.

—Дурниці! – сказала мавпа. — Від зарядки не падають. Ставай ще раз. Вправа почалася! Ноги разом… — мавпа замовкла і почала чекати, чи впаде слоненя чи не впаде.

«Напевно, я знову впаду», — подумало слоненя. І одразу ж зрозуміло, що не помилилося. Воно зрозуміло це вже лежачи на спині.

— Що це ви робите? — раптом пролунав голос удава, який в ту саму мить почав виповзати на галявину. Чим це ви займаєтесь? – Запитав удав, закінчивши виповзати.

—Падаємо! — сказало слоненя, погойдуючись на спині і перебираючи ногами в повітрі.

—Ну і як? — спитав удав. – Подобається?

— Не дуже, — сказало слоненя.

— Це тобі не дуже, – уточнив удав, – а мавпі?

— А я не падаю, — сказала мавпа. — Це слоненя падає.

—Ага! – зрозумів удав. — А тобі, мавпа, значить, подобається, як він падає?

— Не те, щоб їй дуже подобалося, — задумливо промовило слоненя, лежачи на спині і дивлячись у небо, — але вона, здається, не проти… щоб я падав.

—Нічого подібного! — закричала мавпа. – Я дуже проти. Щоб ти падав.

—Дивно! – здивувався удав. — Якщо слоненяті не дуже подобається падати, а мавпа й зовсім проти того, щоб він падав, то чому ж він тоді падає? Ану, розкажіть мені все з самого початку! — І удав влаштувався зручніше, передчуваючи довгу та цікаву розповідь.

— Спочатку я ставлю ноги разом, — розповіло слоненя. – А потім падаю. Хоч мені й не хочеться.

— Ти ставиш їх усі? — перепитав удав, який ще нічого не зрозумів, але вже дещо почав підозрювати.

— Ти ставиш разом усі чотири ноги?

— Так, — сказало слоненя. – Всі.

— Усі чотири ноги ставити разом не можна! — вигукнув удав. — Від цього завжди падають. Це такий закон природи.

— Який закон? — спитала мавпа.

— Чесно кажучи, — зніяковів удав, — я не дуже добре пам’ятаю цей закон, але я чудово пам’ятаю, що від цього закону завжди падають. Як поставлять разом усі чотири ноги, так одразу й падають. Тож усі ноги ставити разом не можна.

— А скільки можна? — спитала мавпа.

— Тільки деякі! — охоче пояснив удав, який у глибині душі вважав себе великим фахівцем з ніг. — Наприклад, лише задні. Або лише передні.

— І тоді не падають? — спитало слоненя.

— Тоді стоять! – підтвердив удав. — А навіщо це вам потрібно? Навіщо ви ставите їх разом, ваші ноги?

— Для зарядки! – сказала мавпа. – Ми робимо зарядку.

Удав одразу замовк. Він з повагою подивився на мавпу та слоненя.

— Зарядка!.. — замріяно зітхнув удав. – Вам добре, – сумно сказав він. – Ви можете робити зарядку.

— А ти? — ввічливо поцікавилося слоненя, лежачи вгору ногами.

— Я не можу, — зі стриманим смутком сказав удав.

— Ну це ж дрібниці! — зраділа мавпа. – Зараз я тебе навчу.

— Нічого не вийде, — похитав головою удав.

— Вийде, вийде! — пообіцяла мавпа. – Ну ж бо! Ляж прямо! — І вона скомандувала:

Вправа почалася!

Ноги разом! Руки в сторони!..

Якийсь час удав і мавпа дивилися один на одного і мовчали. Потім удав докірливо зітхнув:

— Які руки? Які ноги? Які ноги, я тебе питаю?

— Задні! – випалила мавпа. – Або передні!

— У мене, — сумно сказав удав, — їх немає. Ні задніх, ні передніх… ні середніх. Жодних!

Мавпа розгубилася. Вона, звичайно, й раніше знала, що у удава рук і ніг немає, але якось забула. І слоненя теж якось ненароком забуло.

Слоненя лежало на спині і питало себе, чому так дивно виходить, що коли в тебе самого чогось немає, так про це весь час пам’ятаєш, а коли чогось немає в іншого, то забуваєш. Слоненя само себе питало, і воно не знало, що самому собі відповісти.

А розгублена мавпа нарешті схаменулась і запитала удава:

— Що ж ти маєш?

— Ось! – Сказав удав. – Хвіст! — і показав мавпі кінчик хвоста.

— І все? — спитала мавпа.

— Мені вистачає! — гідно відповів удав. Він простяг хвіст до слоненяти, що лежало вгору ногами, схопив його хвостом, перевернув і поставив на ноги.

— Дякую! — подякувало слоненятко. — Дуже добре вистачає. Міцно!

— Щось хапати він вистачає, — зітхнув удав, — та що толку, якщо я все одно не можу робити зарядку. Нема мені чим.

В цей час на галявину вийшов папуга. Він подивився на удава, слоненя та мавпу і подумав: «Все зрозуміло. Вони зібралися разом і чекають на мене».

— Ну як справи? — спитав папуга.

— Погано! – відповіла мавпа. — Слоненя за законом природи весь час падає, а удав взагалі нічого не має. Лише хвіст. І зарядку мені робити нема з ким.

— Хвіст? — спитав зацікавлений папуга. — Покажіть мені цей хвіст.

Удав показав папузі хвіст.

— Гнеться? — спитав папуга про хвіст.

— Гнеться, гнеться, — замахав головою удав. — На всі боки.

— Прекрасно! – сказав папуга. – Так у чому ж справа? — звернувся він до мавпи. — Чому ти кажеш, що тобі нема з ким робити зарядку? Робитимеш вправи ось із цим хвостом.

— А хіба… — спитав удав, затамувавши подих, — хіба бувають вправи для хвоста?

— Ще які! – сказав папуга. — Маю таку спеціальну зарядку для хвоста.

І папуга почав вчити удава робити зарядку для хвоста. Це була дивовижна зарядка.

Удав’ячий хвіст швидко-швидко крутився справа наліво, а потім ще швидше – зліва направо. І скручувався, як пружина. І випростувався ще швидше, ніж пружина. І злітав угору, і з усієї сили човгав по землі. І знову злітав. І знову опускався.

Удав був у захваті. Мавпа теж. А слоненя дивилося, дивилося, як удав робить зарядку, а потім підійшло до папуги і, ніяковіючи, запитало:

— А для хобота буває зарядка?

— Буває! – сказав папуга.

І виявилося, що зарядка для хобота майже така ж захоплююча, як зарядка для хвоста.

І друзі почали робити зарядку всі разом… Мавпа робила вправи для рук, слоненятко для хобота, а удав – для хвоста. Папуга командував. Він робив спеціальні вправи командирів.

З того часу друзі щоранку всі разом робили зарядку. Щоправда, мавпа, слоненя і папуга іноді забували її зробити. На жаль.

Натомість удав ніколи не забував. Адже він робив найцікавішу зарядку на світі. Зарядку для хвоста.