Знахідка

Павлусь Тонкий і Петрусь Тонкий бігцем поспішали до школи: вони трохи спізнилися; добре знали, що учитель страх як не любить, коли хто спізниться; він сердиться, дорікає лінощами, а вони не хотіли сердити свого учителя. Та й мороз підганяв їх, не давав ловити гав по улиці. Се було в грудні; на дворі було вельми холодно; звісно — зимою! Сніг під ногами рипів; вітерець щипав за щоки, а мороз скуб за ушенята і в самий кінчик носа, немов голкою колов.

Біжать дітки до школи по тротуарі, вимощеному жовтою цеглою. Се було в Києві, а в Києві усі тротуари пороблені із цегли.

Біжать дітки і не гадки; аж ось Павлусь знічев’я зупинився, нагнувся, прикрив щось долонею па тротуарі й гукнув:

— Цур, моє! — і, підвівшись, держав щось у стиснутому кулаці.

— Що таке? Що? Покажи? — озвався Петрусь.

— Не покажу… спершу скажи: нехай моє буде, цур не ділиться… моє?

— Та що ж там таке?

— Скажи: цур не ділиться, так покажу!

— Ні, не скажу!

— А я не покажу.

— А я відніму.

— А я в кишеню сховаю.

— А я і в кишені знайду.

Петрусь вхопив товариша за руку.

— Геть! Відчепись! Чого ти лізеш? — скрикнув Павлусь.

— Чого ти боїшся! Думаєш, я справді відніматиму… я тільки так і шуткома… тільки подивлюся, що там.

— Що? Звісно що! Знахідка!

— Та яка?

— Яку бог поклав: двадцять копійок.

— Брешеш! Покажи!

— А не видереш з рук?

— Та ні!..

— Забожись.

— Гріх божитися!

— Не забожишся,— не покажу… хіба, коли хоч, здалека.

— Ну, добре, нехай і здалека… показуй!

Павлусь відійшов наперед кілька ступнів, розчепив кулак і, простигши руку, промовив:

— Дивись!.. А що? Брешу?

— Справді двадцять копійок! — промовив Петрусь, глянувши на Павлусеву долоню, де лежала срібна монета.

Павлусь швидше сховав її в кишеню і промовив:

— Ну, побіжім, а то спізнимося; учитель сваритиметься.

Побігли.

— Слухай, Павлусю,— озвався Петрусь,— що ти зробиш з тими грішми?

— Не скажу! Може, проїм, яблук куплю, може, оріхів, може, в цирк піду… побачу що.

— Так не можна! — промовив трохи понуро Петрусь незадоволеним голосом і аж спинився трохи.

— Чому се так не можна? — запитався, дивуючись, Павлусь.

— Тому, що вкупі йшли, вкупі знайшли, значить, треба вкупі й спожити.

— Е, ні! Ні! — змагався Павлусь: — Я сам знайшов, ти й не бачив! Ти й не знав би був, коли б я не похвалився… Я казав: цур не ділитися, а ти на те нічого!

До самої школи діти змагалися, чи ділити знахідку, чи не ділити.

В школі учителя ще не було. Петрусь зараз розказав школярам, що вони з Павлусем знайшли двадцять копійок і що Павлусь такий скупіга, такий неподільчимий, що хоче сам спожити ту знахідку. Школярі загули, немов у пасіці рій бджіл; одні дорікали ГІавлуся, другі стояли за нього; треті радили не ділитися грішми, а зараз, як вийдуть із школи, купити у перекупки за всю знахідку ласощів і поділити між усіма школярами. Петрусь змагався, кажучи, що тих ласощів не стане для всіх.

— Ліпше йому десять копійок, нехай і мені десять; як хто хоче, так собі своє споживе,— говорив Петрусь.

Один тільки школярик не втручався до того змагання. Він став біля груби, грівся й плакав.

— Чого ти, І цю, плачеш? — спитав Павлусь у єврейського хлопчика.

— Змерз,— відповів Іцко: — Руки поклякли, несучи книжки.

— Хіба в тебе рукавичок нема? –

— Авжеж нема! Де я їх візьму?

— Батько нехай купить.

— У мене тата нема.

— Ну, мати… хіба не все одно.

— У мами грошей нема й на хліб.

— Гей, ти! Тонкий! Слухай! — гукнуло до Павлуся разом кілька школярів.— От ми усі гуртом прирадили вже, як вас розвести з Тонким за оцю знахідку.

— А як?

— Віддай учителю на голодних.

— Ні, не хочу,— відповів Павлусь,— ось я їх віддам Іцкові на рукавиці; у нього рукавиць нема! Он як він змерз, аж плаче… На, Іцку, візьми та купи собі рукавички,— мовив Павлусь, віддаючи Іцкові свою знахідку.

Іцко аж засяяв, узявши гроші.

— Сховай же добре, щоб не загубив,— радили школярі Іцкові.

— Не загубить; я піду з ним на базар і поможу йому вибрати гарні рукавички,— промовив Петрусь.

— Не треба тобі зі мною ходить,— мовив Іцко,— я рукавиць не купуватиму, я віддам гроші мамі на хліб.

Дзинь-дзинь-дзинь! — почувся дзвоник. Школярі швидше кинулись по лавках сідати. Прийшов учитель.