Звідки взялися місяць та зорі на небі
Колись, ще за сивої давнини, небо висіло над землею низько-низько. А на ньому не було ні місяця, ні зірок. Звідки ж вони там узялися? Про це й розповість наша казка.
У маленькій хатині край села жила дівчина Марія з матір’ю. Були вони дуже бідні, проте Марія мала невеличкий золотий гребінець та золоте намисто. Ці оздоби подарувала їй мати, а матері – її мати. Марія тішилась гребінцем і намистом, повсякчас ними бавилася: заколювала волосся гребінцем, на шию вішала намисто, сідала біля струмка і дивилась на своє відображення. Любо було їй милуватися собою.
Якось Марія сиділа біля струмка. Коли це кличе її мати:
– Маріє! Треба б рису натовкти.
– Зараз,- відказує донька, а сама навіть не ворухнеться.
– Маріє, чого ж ти баришся?- знову обзивається мати.- Адже час уже обід варити.
А донька їй у відповідь:
– Та зараз, зараз!
Проте сидить, як і сиділа, й милується своєю вродою.
– Маріє, я тобі загадала рису натовкти! Скільки разів повторювати?- сердито мовила мати, коли їй уже урвався терпець.
Дівчина неохоче підвелася й поволі рушила до ступи. Вона була обурена тим, що мати не дала їй змоги натішитись оздобами. Насипала рису в ступу й заходилася його товкти. Невдовзі вона стомилась і спітніла від роботи. В голові промайнула тривожна думка: «Коли б гребінець та намисто не потьмяніли від поту!»
Вона зняла намисто з шиї, вийняла гребінець із зачіски і все це поклала на небо, що зависло майже над самою головою. Знов заходилася товкти рис, але щомиті позирала на оздоби. – Який же гарний гребінець у мене! А намисто яке чудове!- час від часу вигукувала Марія.- Ось дотовчу рис і знов їх надіну… Отак розмовляючи сама с собою, дівчина гепала товкачем у ступі. їй кортіло якнайшвидше закінчити ненависну роботу і, взявши з неба гребінець та намисто, піти до струмка. З кожним помахом вона піднімала товкача вище й вище, і кінець його раз по раз вдарявся об небо. Та Марія не помічала цього. Вона зазирала лиш у ступу – чи скоро вже той рис стовчеться. Робота йшла швидко, але дівчина не помічала, що від кожного удару товкачем по небу воно підіймалося чимраз вище. Коли ж нарешті Марія це помітила, небо піднялося вже дуже високо. Вона звелася навшпиньки, спробувала дотягнутись до нього, та марно. Схопила товкача – теж не дістала.
А небо підіймалося вище й вище, а разом з ним – і золоті оздоби. Коли ж настав вечір і Марія виглянула у вікно на тепер уже високе небо, то побачила на ньому золотий гребінець місяця, а довкола – розсипані зорі.
«Ще гарніший став тепер мій гребінець,- подумала Марія.- І мої золоті намистини сяють на небі яскравіше, ніж на землі!»