Чорна площа

І

Це ввижається в ніч, ледве змучена пам’ять 
Божевільних думок від вогню не хоронить,
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути сріблом на скронях. 

Тільки вранці, як вітер полоще 
Звислі руки дерев і пропалені чола,
Я лишаю її, чорну, стиснуту площу,
I виходжу у світ — з синім небом довкола.

II

Сірий натовп, похмурий натовп,
І не очі, а темна муть.
Хтось зігнувся — камінь підняти,
Хтось зірвався — мене штовхнуть.

А один сковзнув по асфальті 
І в лице мені засвистав.
Вчора він цілував мої пальці,
А хотів цілувати уста.

Сміх жіночий злорадо тріснув 
І у горлі здушив мій клич.
Як же ж душно і як же ж тісно 
В олив’яних кліщах облич!

Підгинаються, в’язнуть ноги…
Очі п’ють безпросвітну тьму…
Мить одна — і безсилий стогін 
Розколише застиглу муть.

III

Мужні пальці торкнулись рук, 
Хиже серце забилось поруч.
Знову тіло — напнутий лук,
Гостра радість — стрілою вгору.

Відсахнулась на мить юрба, 
Покотилось по ній потоком:
Не чіпати лише раба,
А такого — цілити в око!

На чолі твоїм темний знак,
Кров червона тече струмками,
Та тепер я за двох міцна 
І за двох піднімаю камінь.

Не загинеш! За муром день 
Ллється з неба вином гарячим,
І життя не стоїть, а йде 
З гострим сміхом і гострим плачем.

Олив’яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях —
Тільки вітер нас буде бить
По звитяжних, щасливих лицях!

* * *

Махнуть рукою! Розіллять вино!
Хай крикне хтось — хай буде завірюха, — 
Ах, як я хочу віднайти вікно 
У сірім мурі одностайних рухів!

А в тім вікні нехай замерехтить 
Чиєсь обличчя — вперте і сміливе,
Щоб знов життя — надовго чи на мить — 
Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий, 
Переплеснувся найсвітлішим плином,
Де очі інших, очі ворогів 
Не домішали яду, чи полину.

І в душній залі буде знов рости 
Така дитинна й божевільна мрія:
Що задля мене хтось зуміє йти 
Крізь всі зневаги — так, як я умію!