Дзвонга – страж сонця

Жила собі та була собі в тепленькому гніздечку маленька сойка Муна. У неї ще не було великих ворогів і великого страху. Єдине, чого вона боялася, так це випасти з гнізда. І тільки через те, що у Муни ще не було справжніх крил. От і поселився у її маленькому серденьку страх-боягузик.

Мунин дідусь жив у сусідньому гнізді. Він уже не боявся падати з гнізда навіть з найвищого дерева. У дідуся були крила. Хоча й пошарпані вітром, але ще надійні крила. І хоча дідусь не боявся висоти, у його старечому серці теж жив страх. Великий і чорний страх. Дідусь боявся двоголової Гаргари. Тієї самої Гаргари, котра щороку скльовувала з неба одну зорю й від того гладшала. Світ же щороку темнішав на одну холодну свічечку.

Коли дідусь відчув, що смерть його близько, він прилетів до Муни й сказав:
Колись я розповідав тобі про Гаргару. Знай же, люба Муно, що Гаргара може прилетіти кожної хвилини і склювати наше сонце.

— Ти говорив, що Гаргара скльовує зорі,— заперечила Муна й пхенькнула: — Мені не жаль зірок. Вони холодні й колючі. Наше сонечко на них не схоже. Сонечко тепле і кругле.

— Наше сонечко теж зоря,— пояснив дідусь.— Найближча до нас зоря, Муно. Вона зігріває нас і дарує всім життя на землі. Не знаю, що буде з тобою, коли Гаргара вкраде сонце?

Але журився тільки дідусь. Муна, як І раніше, думала про свої крила. Вона ніяк не могла дочекатися того дня, коли їй уже не страшно буде злетіти з гнізда.

Як тільки у Муни виросли крила, з її серця випурхнув малий страшок, і вона більше нічого не боялася. Про Гаргару Муна просто забула. Та якось навесні над сойчиним гніздом зупинився синій вітер з пахощами квітів і трав.

— Муно, ховайся! За мною летить Гаргара!—свиснув вітер і полетів далі.

Не встигла Муна вгледітися, як померк день. У небі з’явилася двоголова Гаргара. її залізні крила заступили світ. Тільки червоні очі та жовті пазурі Гаргари світилися угорі. Вони нагадували Муні лиховісні комети.

— О, жалюгідні земляни, не бачити вам більше сонця! — заклекотала обома дзьобами Гаргара і викресала вогонь із своїх пазурів.

— Що ж тепер буде? — у відчаї заголосила Муна.— Хто поверне нам тепле і ласкаве сонечко? Без нього посліпнуть птахи і звірі, пожовкне трава, лютий холод упаде на землю. Усі ми помремо з голоду.

— Муно, чого ти плачеш? — запитала сойку маленька зорянка Дзвонга.

— Як же тут не плакати, коли по наше сонце прилетіла Гаргара? Вона вкраде його,— відповіла Муна.

— Сонця не можна вкрасти,— розсміялася Дзвонга і пояснила: — Сонце велике і дуже гаряче. До нього не долетить найхоробріший птах. Інакше він обпалить своє пір’я, упаде й розіб’ється об землю.

— А ти подивися в небо! — крикнула Муна.

Зорянка Дзвонга глянула в небо й похолонула з жаху: Гаргара вже простягала вогненні пазурі до сонця. Зорянка помітила, як сонце рвонулося з хижих кігтів, розсипало жар і щезло під великим крилом Гаргари.

Ніхто з птахів і звірів ще не знав, що Гаргара була сестрою царя війни Марса і царя голоду Бульдигена.
Над лісом засяяли зорі, яких ще не встигла поклювати Гаргара. Стало темно і страшно.
Розгубилися птахи й звірі. Ніколи ще не було такого, щоб зразу ж після обіду наступала ніч. Куди ж, думали птахи та звірі, подівся ласкавий полудень і тихий вечір?

— Що ж тепер з нами буде? — зажурилася Муна.

— Найперше — це не треба лякатися,— застерегла Дзвонга й сказала: — Нам треба негайно дізнатися, де шукати Гаргару? Потім треба полетіти до неї і запитати, навіщо вона забрала з неба наше сонце?

— Це я і сама знаю,— сказала Муна й заквапила Дзвонгу: — Дідусь попереджав мене, що тільки до ранку можна ще визволити сонце. Інакше Гаргара склює його так, як горобці скльовують сонях із спілими зернятками.

— Невже Гаргара справді така страшна? — не повірила Дзвонга.

— Так розповідав мені дідусь. А він чув про це від свого діда,— сказала на те Муна й тяжко зітхнула.

— А твій дідусь нічого не казав про те, як врятувати сонце? — запитала Дзвонга.

— Цього він і сам не знав,— відповіла Муна й порадила: — Треба запитати Ворона. Він живе триста літ і, напевне, знає, як відібрати у Гаргари наше сонце.

Несподівано з-за куща виплив світлячок. Він тримав у правій передній лапці маленького ліхтарика із жовтуватим вогником.

— О, світлячок! — зраділа Дзвонга і витерла крилом свої слізки.— Світлячок,— покликала його Дзвонга,— усі називають тебе Сонячним Гномом. Ти, мабуть, знаєш, де шукати Гаргару і як визволити з неволі наше сонце?

— Зараз мені ніколи про це думати,— відповів світлячок і сів на квітку.

— Про що ж зараз можна думати, коли у небі немає сонця? — розгнівалася Муна. Вона уже навіть хотіла скубнути малого Сонячного Гнома.

— У мене зараз дуже багато роботи,— пояснив світлячок.— Якщо я не розвішаю свої ліхтарі біля медоносів, то через два дні бджоли загинуть з голоду. А без бджіл нічого живого не залишиться на землі,— додав світлячок і повісив біля суцвіття медуниці жовтого ліхтарика.

Невдовзі Муна і Дзвонга справді побачили біля ліхтарика прозорі бджолині крильця.

— Не забувайте доливати у ліхтарики воску,— наказала своїм товаришкам старша бджола і пояснила: — За нами прилетять інші бджоли. Та й ми без цих маячків не знайдемо дороги додому.

Слухайте, малі! — гукнула Муна до бджіл.— Ви не помітили куди Гаргара понесла наше сонце?

— Сонце заступила чорна хмара,— відповіла старша бджола й перелетіла на іншу квітку.

— Звідки бджолам знати про сонце? — обізвалася Дзвонга до Муни.— Ти ж бачиш, як бджолам ніколи? Вони ніколи не мають часу навіть на те, щоб подивитися на небо.

— А мені здається, що світлячок щось знає,— після довгої мовчанки сказала Муна.— Треба його знайти і розпитати про все. Жаль, що ми не вміємо світити ліхтарів, а то б допомогли в роботі Сонячному Гному.

— З цим він і сам упорається,— сказала Дзвонга й порадила Муні: — Я лечу шукати світлячка, а ,ти запитай про сонце у зірок. Може, вони щось знають?

— Гаразд, я так і зроблю,— пообіцяла уже веселішим голосом і маленька Муна.

Метнулися пташки рятувати сонце.
Важко летіти Дзвонзі поночі. Не раз і не два наражалася вона на листя та сухе гілля. Падала, та знову вирівнювала крила й летіла далі.
Аж на узліссі, в низині знайшла Дзвонга Сонячного Гнома. Він дуже стомився. Холодний вогник його ліхтарика ледве блимав.

— Чим тобі допомогти? — запитала світлячка Дзвонга.— Я дуже боюся, щоб не погас вогник твого ліхтарика.

— Мені допоможуть тільки сонце і холодна роса,— відповів світлячок.— Для свого ліхтарика я настоюю сонячні промені на холодній росі.

— Так ось чому твій вогонь не страшний для лісу,— здогадалася Дзвонга і легенько приголубила крилом Сонячного Гнома.

Світлячок був найменшим з усіх гномів і тому його найдужче любили.

— Таємниця мого ліхтарика — це найбільша таємниця світу,— статечно мовив світлячок і запитав Дзвонгу: — А ти, напевне, летиш сонце шукати?

— Так, ти вгадав,— швидко кивнула голівкою Дзвонга.— Сонце треба визволити з пазурів Гаргари. Інакше вона до ранку склює його, а на землю впаде вічна ніч.

— Гаргара не вперше прилітає до нас,— повагом відповів світлячок.— Сюди її кличе Бульдиген, що ховається в лісі.

— Для чого ж він кличе Гаргару? — запитала Дзвонга.

— Без сонця на землі почнеться великий голод,— пояснив світлячок.— А Бульдиген цар голоду. От йому й хочеться вічно царювати на землі.

— А чи не нападала Гаргара й раніше на сонце? — швидко запитала Дзвонга. Вона квапилася, а світлячок дуже стомився і засинав після кожного слова.

— Нападала,— відповів світлячок,— але кожного разу хтось рятував його з пазурів Гаргари.

— А хто? — з надією запитала Дзвонга.

— Не знаю,— зітхнув світлячок і знову поклав голівку на подушку з крапельки роси.

— Можливо, ти знаєш якісь чари, які додають сил нашому сонечку? — знову запитала Дзвонга.

— Є такі чари,— сказав світлячок. Він уважно подивився на Дзвонгу й попередив її: — Ці чари допомагають лише тоді, коли їх добуває володар відважного серця.

— Я нічого й нікого не злякаюся! — вигукнула Дзвонга й попросила світлячка: — Дай же мені ті чари, і я полечу рятувати сонце.

— Ті чари у квітах богині весни Фреї,— відповів світлячок.

— Де ростуть ті квіти і як їх знайти? — схвильовано запитала Дзвонга. Вона ладна була зламати свої крила об невидимі зараз хащі лісу, щоб тільки швидше знайти чари, які перемагають навіть двоголову Гаргару.

— Ці квіти виростають там,— пояснив світлячок,— де торкнеться до землі коштовне намисто Фреї. З того намиста випадають на землю срібні ключі. Вони відмикають закуту холодом землю, і тоді у тому місці виростає чарівний первоцвіт. У квітах первоцвіту живе небесна принцеса Ельф. А в тієї принцеси є чарівні дзвони літа. У тих дзвонах безсмертя сонця. Треба добути ті ключі, піднятися з ними в небо й тричі подзвонити. Тоді до сонця повернеться сила Фреї, і сонце переможе Гаргару.

Дзвонга подякувала світлячку й зникла у непроглядній темряві.
У той час, коли звірі і птахи журилися за своїм сонечком, а Дзвонга шукала принцесу Ельф, із дупла виліз Сич і вдоволено сказав:

— Нарешті я діждався вічної ночі. Тепер я полюватиму скільки захочу й на кого захочу. Тепер не Орел, а я буду царем птахів.

Під тим дубом, де було дупло Сича, стояв Бульдиген. Він почув голос Сича й запитав, виймаючи з піхов кривого ножа:

— Хто це там радіє ночі? Ти друг, чи ворог мій? Якщо ворог, то виходь на бій. Якщо друг, то підійди ближче, щоб я міг тебе побачити.

— Я не друг і не ворог,— почулося з дупла.— Я — Сич. Я іду полювати мишей.

— Якщо ти полюєш поночі, то теж, мабуть, не любиш сонця? — запитав Бульдиген.

— Сонце мені ні до чого,— хижо осміхнувся Сич.— Від сонця я сліпну, а поночі все бачу. У мене нечутні крила. Я ніч люблю! — вигукнув Сич і несподівано зареготав так страшно, що навіть Бульдиген здригнувся й запитав нічного птаха:

— Чому ти кричиш так хижо? Я ж не ворог твій.

— Смерть чиясь пролетіла перед моїми очима,— пояснив Сич.

— Нехай смерть летить собі, а ти не кричи більше. Коли почнеться голод, смертей буде дуже багато,— сказав Бульдиген і насупився. Йому не сподобався крик Сича.

— Я не можу мовчати,— відповів Сич.— Уночі я мушу попереджати всіх про білу смерть. Інакше звірі й птахи не встигнуть поховатися в гнізда, нори та дупла, і смерть усіх викосить своєю невидимою косою. Навіть мені тоді ні на кого буде полювати.— Сич помовчав, длубаючись у своєму пір’ї кривим дзьобом, а потім додав Будьдигену: — Хоча я теж не люблю сонця, але я не вмію брехати.

— Не завжди й правда однакова,— мовив на те Бульдиген, ховаючи ножа в піхви.

— Не розумію тебе,— сказав Сич.— По-моєму, правда скрізь одна.

— Це по-твоєму,— хихикнув Бульдиген і додав: — От ти кажеш, що не любиш сонця. Це правда?

— Так,— відповів і кліпнув хижим оком Сич.

— Це твоя правда,— підказав Бульдиген.— А от зорянка Дзвонга жити не може без сонця.

— Це теж правда,— погодився Сич.

— Але то вже не твоя, а зорянчина правда,— підказав Бульдиген і розсміявся.—- Знай,— додав цар голоду,— що кожному своя правда найдорожча, і кожен за неї бореться.

— Мені не треба більше ні з ким змагатися,— весело похвалився Сич.—Гаргара перемогла сонце, і тепер на землі буде вічна ніч.

— Ранувато радієш,— застеріг Сича цар голоду й сказав: — Мене звуть Бульдигеном. Я брат Гаргари. Вона володарка в небі, а я — на землі. Але я тоді стаю могутнім, коли з неба щезає сонце. Для цього я й викликав сюди свою сестру. Але пам’ятай: щоб перемогти сонце, треба знайти квітку первоцвіту, а в ній — принцесу Ельф. Треба напоїти крихітну принцесу соком блідої поганки, а коли принцеса засне, викрасти в неї срібні дзвони літа. Коли я добуду ті дзвони і віддам Гаргарі, тоді вже сонце не виприсне з її пазурів, і на землі справді настане страшний голод. Отоді вже я стану володарем на землі.

— Я буду царем птахів,— нагадав про себе Сич і набундючився біля свого дупла.

— Ти будеш царем птахів,— погодився Бульдиген.

Так Сич і Бульдиген потоваришували й кинулися шукати квітку первоцвіту.

Дзвонга в цей час була на узліссі. Через те їй першій пощастило знайти те місце, де впали ключі Фреї і де виріс чарівний первоцвіт. Дзвонга ще здалеку помітила, що одна квіточка первоцвіту ніжно світиться зсередини. Коли Дзвонга обережно розхилила пелюстки квітки, то побачила всередині затишну кімнатку. На крихітній перинці спала манюсінька дівчинка у напівпрозорій льолі, витканій із найласкавіших сонячних променів.
Біля принцесиного ліжечка горів світильник. То був крихітний, менший макової росинки, кришталевий ліхтарик на срібній павутинці.

— Люба Ельф, прокинься,— погукала Дзвонга небесну принцесу.— Треба рятувати сонечко з пазурів Гаргари.
Ельф солодко потягнулася на своїй невагомій перинці. Потім запитала, не розплющуючи очей:

— Хто це будить мене так рано? Я ще не виспалася.

Дзвонга не встигла вимовити й слова, як поряд загупали чиїсь важкі кроки. Кришталевий ліхтарик зірвався з павутинки, упав і розбився. Стало темно. І саме це врятувало принцесу від Бульдигена, який теж біг на світло нічного ліхтарика Ельф.

— Світло сонця зіпсувало мої очі,— бурчав Бульдиген, роззираючись довкола. Він боявся розтоптати своїми чоботиськами ніжну квітку разом з Ельф.— Гей, Сич! — гукнув Бульдиген.— Де ти там? Лети швидше сюди та присвіти своїми очима. Літ через сто мої очі теж звикнуть до темряви, а зараз я майже нічого не бачу.

Грубий голос Бульдигена збудив принцесу Ельф. Вона розплющила очі й дуже злякалася, коли не побачила на павутинці свого кришталевого ліхтарика. І тільки тому, що сорочка в Ельф була зіткана з сонячного проміння, вона розгледіла Дзвонгу й довідалася від неї про страшне лихо.

— Бери ж мої срібні дзвони й лети з ними в небо,— прошепотіла Дзвонзі принцеса Ельф і віддала зорянці чари сонячного безсмертя.

Бульдиген теж побачив Дзвонгу. Кинувся до неї, але хоробра пташка випурхнула з-під його руки й стрімко піднеслася в темне небо.

Тієї ж хвилини долинули згори чарівні передзвони літа.
—  Що ти наробила? Ти загинеш! — загукав Бульдиген.

Він сподівався, що Дзвонга злякається його голосу і випустить срібні дзвони. Та коли побачив, що зорянка не боїться його погроз, почав благати її:

— Слухай, Дзвонго, не дзвони так голосно у дзвони літа. Від чарів їхнього голосу я осліпну й заблукаю у вашому лісі. Пожалій мене старого й нещасного.

Та Дзвонга не слухала Бульдигена. Вона летіла все вище й вище, видзвонюючи у срібні дзвони літа.
Несподівано з далекого темного неба долинув клекіт Орла:

— Бачу сонце! — сповістив Орел.— Із-за гір сходить сонце! Велике червоне сонце! — гукнув Орел тим, хто був унизу.

Зрозумів Бульдиген, що закривавлене червоне сонце вирвалося з пазурів Гаргари, і тепер не бачити йому великого голоду на землі. Застогнав Бульдиген від люті. Вихопив він свого страшного ножа й загукав до Дзвонги:

— Стривай же, непокірна! За те, що ти врятувала сонце, я знайду твоє гніздо і покараю твоїх діток. Тоді вже ніхто не допоможе тобі.

Нічого не відповіла йому зорянка Дзвонга. Вона була дуже щаслива, і в її зіничках світилися золоті свічечки сонця.

Сонце сходило велике, щедре й лагідне. Побачило воно маленьку пташку в небі, обійняло теплими променями й сказало:

— Люба Дзвонго, ти дуже смілива пташка. Нехай же залишаються навіки в тебе чарівні дзвони мого безсмертя, а твоєї мужності.

— Спасибі,— подякувала Дзвонга й пообіцяла: — Я тепер буду вічним стражем сонця.

Сонечко зраділо й обійняло своїми променями увесь світ.
Знову у лісі всі зажили радісно й щасливо.

Тільки Бульдиген не забував про свою помсту. Дні й ночі ходив він назирці за Дзвонгою, доки за поваленим деревом не знайшов її гніздечка.

— От і прийшла твоя кара,— прошипів по-гадючому Бульдиген, наближаючись до гніздечка Дзвонги.— Заберу зараз твоїх діток і перетоплю в болоті,— сказав Бульдиген і добув з кишені торбу для пташат.

Заметалася Дзвонга між кущів. Діти у неї ще маленькі, не вміють літати. І бігати не зможуть так швидко, щоб урятуватися від чоботи-сьок Бульдигена.

— Сонечко, допоможи,— тихо погукала Дзвонга, і тієї ж миті тоненький промінь сонця пробився крізь гілля й торкнувся ніжок маленьких діток Дзвонги. Стали у пташат ніжки сильні та спритні і, наче вітер, понесли малечу.

Кинувся Бульдиген за ними, але так і не наздогнав Дзвонгу з дітками. Біг він, біг, доки заблукав у болоті. Там болотяний цар Варивода схопив Бульдигена за ноги, затягнув на самісіньке дно й звелів бульки пускати. Варивода дуже любить, коли хтось на його болоті бульки пускає.

Бульдиген великий і бульки в нього великі. Цими бульками Варивода лякає тих, хто не хоче працювати та никає болотами. Скарби шукає.

Про все це дізнався Світлячок і записав цю історію у найголовнішій книзі гномів. Сонячний Гномик найменший серед лісових гномів. Він ще ходить до школи гномів, що під найбільшим пеньком у лісі. У Сонячного Гномика дуже красиві літери і тому він пише тими літерами історію лісу.

Нещодавно Сонячний Гномик записав у найголовнішій книзі гномів такі слова: «У тому небі, де співає Дзвонга, ніколи не з’явиться двоголова Гаргара».