Фауст

Всілякі дива трапляються у світі. І вірте чи не вірте, але чаклуни існують не лише у дитячих казках. Вони такі ж, як і ми з вами: ростуть, старіють, сміються й нудьгують, їдять і сплять. Тільки душа у них чорна і думки в голові рояться темні, бо запродали вони себе дияволові, тому не залишилося у їхньому серці місця для добра.

Настала ніч. Все потонуло в тумані. Місто спить, на вулиці навіть безпритульної кішки не стрінеш. Та є у Віттенберзі місце, яке оминув сон: аж на самому краю міста, у старій вежі не спить доктор Фауст. Та й де візьметься той сон у відомого ученого, алхіміка, лікаря, математика, людини, яка здобула всі можливі вчені ступені! Ось і сьогоднішня ніч для видатного доктора не стала винятком. Кабінет доктора скидався на лабораторію чи оселю чаклуна: безліч колб, різних за розмірами, підвішені пучки сухих лікарських трав, засушене коріння,
що застигло, набувши страхітливих форм. А ще книги: на полицях аж до стелі, на великому столі, на стільцях і навіть підлозі. Та настане ранок, і з усім цим безладом дивовижним чином впорається чиясь дбайлива рука, але про це згодом.

— Що за неподобство? Ех, де мої молоді роки — геть немічним став, це ж треба, проґавив вогонь, кляті думки! Ні, справді старість… — пробурчав доктор і кинув щось у згаслий камін.

Миттю запалало полум’я в каміні, здається, від цієї магічної забавлянки у Фауста трохи піднявся настрій. — Ось, ось, що приносить втіху. Книжки… їх безліч. Усе життя — як суцільне пізнання. Що ж далі? Може ти, шановна ящірко, щось мені підкажеш? Ні, ти нічого не скажеш, ти чуєш потріскування дров, тобі цікаво споглядати блиск багаття. Я б теж не проти вже побачити щось неймовірно блискуче…

— Докторе, ви кликали мене? — двері відчинилися, і на порозі з ’явилася постать Крістофа Вагнера, освітлена вогнем від свічки.

— Ні, любий друже, однак, ти мене страшенно виручив своїм приходом, — зрадів доктор Фауст раптовій з’яві учня.

— У доктора виникла чергова геніальна ідея?

— Якоюсь мірою так, Вагнер, — тихо відповів Фауст.

— То можемо обговорити, щось сон не йде, тож можемо ще обговорити…— повторив Вагнер у передчутті нічного уроку від славетного доктора Фауста.

— Боюсь, нічого нового, Вагнер, я тобі не відкрию. Свята істина, друже, спала мені щойно на думку: чим більше я пізнаю, тим менше я знаю.

— Але, докторе, ви ж нещодавно виготовили чудодійні ліки, ви поставили на ноги вмираючу доньку знатного бюргера!

— Дурниці, я лише відновив старовинну формулу, це було неважко. Одначе, я б ніколи не воскресив дівчину, якби вона померла.

— А пам’ятаєте, як ви допомогли багатому іноземцю відчути себе молодим? Він так щедро вам віддячив…

— Так, але згадай, яким старим і потворним лишилося його обличчя — навіщо йому ті відчуття, якщо жодна красуня не погляне в його бік? Я не знаю, як повертати людям молодість, як зробити їх щасливими. Усе, чим я володію, — гріховне, не прийнятне для чесної науки. Я оце сидів щойно думав над тим, що знаю я…нічого… Так, ніби лежу в траві густій, дивлюся в небо: ось хмарки білі, що набувають різних форм. І видалася та хмарка мені — тільки не смійся, Вагнер, — схожою на ящірку. Якийсь час я так чітко бачив її видовжену мордочку, довгий хвіст, гнучке тіло. Та за мить ящірка зникла — і в небі знову звичайні хмарки. До речі, здається, любий друже, із вашої лабораторії втекла саламандра, я бачив її.

— Але ж ви маг, вас слухаються навіть хмари. Лиш один порух руки, і в небі з ’явиться ящірка.

— Ти мене не зрозумів, Вагнер, усі знання, що я здобув, подібні до хмарин небесних, я ніколи не зберу їх докупи. Усе, що маю я у цій кімнаті, — мотлох.

— Овва! Та кожен вчений на цій землі мріє хоча б про десяту частину ваших книг. Але у ваших словах я чую глибоку втому, вам час вже спати, а я піду, мабуть, ще погортаю одну із ваших славетних книг, учителю.

І Вагнер зник у дверях, залишивши лиш запах свічки у повітрі. Фауст і справді стомився, однак, це була втома від життя, проведеного у постійних пошуках невідомого.

— Життя закінчується, я немічний і старий. А на що я витратив його? Навіть до магії вдався задля власної слави і втіхи… — гірко прошепотів він. — Я відчуваю, як життя залишає мене…

Час неначе переніс старого на десятки років назад.
Ось маленький хлопчик у ошатному, хоч і не багатому одязі демонструє гостям і друзям родини перші здобуті знання, виявляючи чудову пам’ять і гострий розум.
Ніжний погляд материнських очей зігріває його, і навіть батько не може стримати усмішку зачудування своїм розумним синочком. Так затишно і добре було тоді, любов рідних людей — найдорожча у світі! Чому це розумієш так пізно?

У пам’яті постала інша картина: вродливий юнак серед своїх однолітків здобуває освіту в університеті. Жага знань була такою великою, що Фауст не міг стримати себе. Йому здавалося, що лекцій і вивчення усіх можливих наукових текстів замало. Він хотів зараз, сьогодні пізнати усі таємниці світу. Ці знання зробили б його відомим і могутнім. Та як їх здобути?
О, юність, він стільки мав надій, бажань. Вважав, що весь світ ляже до ніг великого ученого. І що в результаті?
Фауст дочитав ще одну книжку і тяжко зітхав:

— Нічого нового! Це вже мені відомо! А хто мені розкаже більше?

— Для цього нам потрібно провести багато часу разом, — почувся позаду Фауста тихий насмішкуватий голос.

— Чий голос я чую? — повернувшись, запитав Фауст.

— Того, хто відкриє вам нові простори пізнання, — відповів все той же голос.

— Але хто ви? Де ви? Камін згас, диявольська темрява, зовсім нічого не видно!

— Ви досить успішний учень, пане! З першого разу вгадали моє ім’я! — голос линув, ніби звідусіль.

Після цих слів Ф ауст мимоволі здригнувся.

— Геть звідси, нечиста сило! — він підняв руку, збираючись зробити хресне знамення.

— Ну даруйте, що на мене не чекали, а я взяв і вдерся просто так у ваші володіння! Одначе, я, Мефістофель, маю на те вагомі причини.

— Вертайся у пекло!

— О ні, не так швидко. Я бачив, як ви, пане, гортали сторінки Святого письма. Що, нудно, еге ж ? А ще я бачив, ясновельможний пане, як ваша рука торкнулася книги, що містить в собі таємниці магії. Признайтесь, вас нудить від цих пліснявих стін, вам потрібен рятівник, тож я до ваших послуг!

— Що можеш ти, пекельна душе?

— Давайте подивимось, що має Фауст: знання, книжки, а чи відомо пану, що в світі відбувається?

— Спокуснику, ти читаєш мої думки!

— О, так, а ще подумайте про багатство, славу.

— Мене навчали шукати розкіш у знаннях.

— Ілюзії, то лише плід уяви. А все реальне відбувається поза межами цієї вбогої кімнати.

— Ні, ти точно сам диявол, саме про це я думав вчора. Час піти до церкви, покаятись…

— Ой, покаяння, молитви, скорбота — не смішіть мене, Фауст, а ще великий вчений. Це все полуда для простачків. Я відкрию вам увесь світ, відкрию небо і таємниці надр земних.

— В останньому я не сумніваюсь.

— Не приховую, на останньому я знаюсь якнайкраще, хоча, на цьому світі навряд чи є щось невідоме для мене.

Мефістофель нарешті постав перед Фаустом у всій своїй красі: високий, кістлявий, косоокий, з орлиним носом. Одяг служника пекла змалювати досить важко, адже подібно до хамелеона, він на очах змінював свій вигляд: то скидався на пишного заморського барона, то мав зелений камзол мисливця. Однак, щойно заходила мова про пекло, як навколо Мефістофеля одразу ж утворювався яскраво-червоний серпанок, очі незваного гостя загоралися червоним полум’ям, здавалося, його пишне вбрання зіткане із розжареного металу. У ці хвилини Фауста охоплював панічний жах, від чого очі Мефістофеля випромінювали ще більше пекельного жару.

— То, може, випробуєте мене, мій пане? — улесливо запитав Мефістофель, покірно схиляючи голову.

— Що? Випробовування? А що ти можеш мені показати?

— Визирніть у двір, на нас вже давно чекають коні.

І Фауст крізь затягнуте павутинням вікно побачив візок.

— То таких коней має Мефістофель? Це ж доісторичні потвори, вимерлі дракони, якими лякають дітвору, розказуючи казочки.

— О ні, мої рисаки змінюють свій вигляд, адже, нам доведеться летіти. Крилаті коні — не моя парафія.

— Летіти? О так, я мріяв побачити все з висоти пташиного польоту.

— Так рушаймо назустріч зорям і планетам небесним.

Мефістофель свиснув батогом над вухами драконів і ті миттю злетіли в небо.

— Нарешті, нарешті справдилися мої мрії. Я навіть уві сні вже перестав літати!

— Це лише початок, мій пане. Зараз ви бачите лише своє містечко. Ще мить — ось гляньте, Тихий океан, а це…

— О так, я бачу Італію, ось «черевичок». Летімо вище, хочу я побачити, що там, за синню неба!

— Воля ваша, пане, — і Мефістофель хльоснув батогом по боках драконів.

Для Фауста Земля постала у вигляді глобуса, однак, він недовго затримав свій погляд на Землі, адже перед ученим з ’явилася Венера, і Сатурн, а он де Місяць…

— Далі, далі! — не вгавав Фауст. — Я хочу бачити Сонце.

— Ну, знаєте, пане, я вже зауважував, що можу майже все, та мені не можна до Сонця.

— Що, там хіба спекотніше, ніж у пеклі?

— Світліше, — люто мовив Мефістофель і повернув драконів назад.

— Ти зіпсував мені дивовижну прогулянку, — мов вередливе дитя, почав Фауст.

— Пан хоче сказати, що до цього подорожував щодня на крилатих драконах, бачив зорі, планети і Сонце так близько?

— О ні, таке мені й не снилось.

— То, може, ви заміните Вагнера на мене, я стану для вас кращим слугою.

— Вагнер учень мій, а не слуга. — заперечив Фауст.

— «Що вам подати на сніданок, дорогий учителю?», «може, вам принести шубу?» — передражнював Мефістофель, причому в нього й справді це майстерно виходило.

— Годі, — урвав його Фауст. — Ти справді виконуватимеш будь-яке моє бажання?

— Безперечно, докторе.

— А що на те скаже твій пан Люцифер?

По тих словах камзол на Мефістофелі спалахнув з такою силою, що Фауста обдало пекельним жаром.

— О, він, звісно, в курсі справи. Тим не переймайтесь, Фауст, мій повелитель не проти, за це він матиме свій зиск.

— Який?

— Вашу душу, мій пане, — і Мефістофель знову вклонився, лукаво дивлячись з-під лоба.

— Моя душа, чого вона вже варта? Я згоден.

— Тоді складаємо договір. Я буду вірно служити вам. Скільки? Наприклад, до ста років. Гарна цифра.

— І ти будеш виконувати будь-яке моє бажання?

— Як домовлялися.

— А що буде потім?

— А потім ми поміняємось ролями. Я — господар, а ви — слуга.

— Що ж я можу запропонувати, адже тобі кориться все і всі, нащо тобі моя душа?

— Ви, докторе, великий вчений, поліглот. Такі потрібні пеклу.

— Ти майстер на лестощі.

— Дякую, шановний пане. Ще є питання? Як ні, то можна складати договір і підписати його кров’ю. Мій володар хоче мати письмове підтвердження, а як ні, то повернусь у пекло, — і Мефістофель зробив був крок убік.

— Стривай-но, ще питання. То нащо Люциферу моя душа?

— Цим самим він розширює своє царство.

— Влада… що ж, кожному своє. Я згоден.

— Нарешті. Ох, і важка робота в мене, вмовляй, переконуй… Ну все, гаразд, давайте, Фауст, до справи. Перо з пергаментом завбачливо лишив вам Вагнер, ніж на столі.

— Для чого ніж?

— Фауст, ви ж доктор багатьох наук! Хіба ви не знаєте, що угоду з дияволом пишуть кров’ю?

— Чого не зробиш заради мрії.

І Фауст відвернувся від Мефістофеля, щоб той не побачив страху на його обличчі. Та що приховаєш від сатани? Мефістофель розплився в лукавій посмішці. Він мав переможний вигляд.
Здавалось, перо саме старанно виписує кожну літеру. Фаусту на мить видалось, що розімкни він пальці — і перо не впаде, а продовжуватиме писати. Страх із бажанням пізнання боролися в душі доктора.

— Ось наша угода, — лише встиг вимовити Фауст, і раптом з темряви з ’явився чорний крук. Він схопив у дзьоба папір і зник так само таємничо, як і з’явився.

— Що , твій повелитель Люцифер боїться втратити й секунду?

— Так, він не любить гаяти часу, тому наша пошта працює справно.

— І справді так, якби у смертних були такі можливості, то багато нещасть вдалося б нам уникнути.

— А ще більше накликати на свою голову. То що, ви вже маєте бажання, мій повелителю?

— Стривай, я маю іншу мрію. Ревматизм, подагра, кволість — старість, Мефістофелю, це поняття тобі невідоме. Старий я вже, а так би хотілося повернутися у юність. Мої знання теперішні й вигляд молодечий — ось про що я мрію.

— Воля ваша. Скажіть лише одне лиш слово «бажаю».

— Бажаю! — вигукнув Фауст. І диво! Враз він перетворився на молодого й статного чоловіка: пишне хвилясте волосся, міцна статура, дороге вбрання, ось тільки очі Фауста видавали його вік. Це були очі людини, яка багато читала і знає значно більше, ніж юнаки, — в них не було шаленого запалу.

— То що, Фауст, не відаєте, що робити зі своїм тілом? Ви знову молоді. Тепер весь світ належить вам. Чого іще бажаєте?

— Не так швидко, Мефістофелю, дай прийти до тями. Я маю побачити себе у дзеркалі.

— О так, молоді люди завжди стовбичать біля дзеркала, аби переконатися, що старість ще не здолала тіло. То я повертаю вам розбите ж вами люстро. Здається, років з двадцять тому спересердя ви розбили в друзки його, гніваючись, що час вам не кориться.

І враз перед Фаустом з ’явилось старовинне велике люстро.

— Воно нагадує мені про дні скорботи. Тепер я вільний і не бажаю скніти у цих стінах. Я хочу повернутися у свою юність, зустріти колишніх друзів і викладачів.

— Воля ваша, хазяїне. Сідайте на коня й летімо, ви ж пам’ятаєте нашу угоду?

— О так, я знаю її напам’ять:

«Угоду складено між Мефістофелем і Фаустом на таких умовах:

По-перше, Фауст може бути духом по образу і сутності.
По-друге, Мефістофель буде його слугою і буде у всьому коритися йому.
По-третє, Мефістофель буде йому служити і діставати усе, чого він побажає.
По-четверте, Мефістофель постійно буде біля свого господаря.
І, нарешті, він являтиметься Іоганну Фаусту в будь-який час і в будь-якій подобі за велінням Фауста.

Я, доктор Іоганн Фауст із Віттенберга, на вищезазначених умовах віддаю свою душу і тіло Люциферу, князю Пітьми, і слузі його Мефістофелю, і через двадцять чотири роки, коли виповниться мені сто років, за умов дотримання вищезгаданих пунктів, надаю їм повне право забрати мою душу і тіло, плоть і кров, а також майно і житло, де б воно не було.
Підписано мною: Іоганн Ф ауст».

Щойно Фауст прочитав умови угоди, коні зупинились просто перед входом до шинку.

— Достоту, як колись. Ось тільки вивіску поновлено. Давай же спустимося вниз, я чую голоси, а раптом зустрінемо когось зі знайомих! — і Фауст швидко спустився крутими сходинками.

Поява двох незнайомців змусила присутніх на якусь мить змовкнути.

— Хто то такі? Пихаті два пани, мабуть, не з Лейпцига, такі поважні особи сюди не ходять.

Миттю перед новими відвідувачами з’явився господар шинку. Старий згорблений шинкар пильно придивився до Фауста:

— Пане, чи мав я можливість спілкуватися з вами раніше?

— Не знаю, хіба що у Віттенберзі, якщо ти відвідував колись його, друже.

— Та де там, я не маю часу відвідувати місцевий базар в неділю — маю годувати сім’ю… Що замовлятимете, панове?

— А що маєш, старий? — лукаво запитав Мефістофель, при цьому його ліва брова піднялася вище за праву.

— Найкраще вино для шанованих відвідувачів.

— Ти що, знущаєшся? — Мефістофель грізно вдарив кулаком по дубовому столу. При цьому відвідувачі, здебільшого студенти й п’янички, змовкли, адже цей шинок вважався найпристойнішим місцем в окрузі.

— Якщо вам не сподобається…

— То що пан віддасть, може, свою душу? — мовив Мефістофель, і господар шинку здригнувся від таких слів, він вже проклинав ту хвилину, коли незнайомці з’явилися на порозі його шинку. — Я пригощаю всіх присутніх із власних погребів. Будь-який напій, що побажає присутній тут, одразу ж наллється у його келих. І тоді хай хтось спробує сказати, що моє вино гірше!

У шинку почувся задоволений гул. Кожен з присутніх намагався протиснутися до столика, за яким розташувалися Мефістофель з Фаустом.

— Ану, поглянемо, що за дива бувають у цім світі, а то сидиш тут у шинку, і ніяких тобі видовищ! — ледь повертав язика один молодий студент.

— Будуть вам видовища, шановний!

— Мефістофель ткнув пальцем у стіл, і щойно один із п’яничок вимовив «мальвазію мені!», як напій фонтаном полився просто йому до келиха.

Що тут почалося! Відвідувачі, перекрикуючи один одного, вигукували:

— Шампанського, бургундського, білого, рожевого…

Вино полилося десятками фонтанчиків, усі стали жадібно ковтати напої.

– Що ж, вином не наїсися, давайте-но замовимо собі чогось смачненького, — сказав Мефістофель, зробив непомітний рух правицею, і одразу ж перед ним постали чорношкірі слуги у масках, в яскравому вбранні. Від несподіваної появи негрів присутні аж сахнулися, однак неймовірні аромати, вже змушували вирувати їхні шлунки. Хтось із найбільш нахабних студентів мовив:

— А нам?

— Замовляйте! Замовляйте, хто чого бажає! — у Мефістофеля піднявся настрій, він з цікавістю спостерігав за присутніми.

Перед кожним у шинку повиростали цілі гори смажених фазанів, качок, печені, згодом з ’явилися грона винограду, тістечка. І так тривало доти, аж поки один зі студентів не
скрикнув:

— Рятуйте, я відрізав свого пальця і їм його, це не смажена ковбаса!

— Ах ти ж, паскудо! Та ти сам диявол! Чаклун триклятий, горіти тобі в вогні!

— Ой, налякав! — розреготався у відповідь Мефістофель.

А сам тим часом схопив Фауста за рукав і потягнув до найближчої бочки.

— Мабуть, нам час залишити цей заклад, — мовив Мефістофель, вдарив бочку в бік, як справжнього коня, і бочка злетіла в повітря.

— Бий чаклунів! В’яжи служників пекла! У в’язницю їх! На вогонь їх!

Щ е довго не могли вгамуватися студенти, довго жбурляли вслід Фаусту з Мефістофелем все, що траплялося під руку, але ті вже зникли. Так само таємничо зникла їжа на дорогих тарелях, напої, а також чорношкірі слуги в масках.

Сумний їхав Фауст на своєму вороному коні.

— Що за жарти! Не на таку зустріч із юністю я сподівався. О, демоне, ти змусив мене гніватися, а я мав би веселитися з тими студентами, пити з ними кисле вино, закушувати дешевою ковбасою й отримувати від того неймовірну насолоду! Колись я також навчався в Лейпцизькому університеті й думав сьогодні, що хоч на часинку знову стану веселим і безтурботним у тісному студентському
колі, згадаю старі пісні…

— Та годі вам, Фаусте! Здалися вам ці юнаки! До того ж, чи відомо вам, що пісень п’ятдесятирічної давності вже давно не співають? На вас чекає ще безліч вражень, тож уперед!

Мефістофель поглянув на Фауста, як на розбещене дитя, і додав:

– Що бажає мій господар цього разу?

— Я розумію, що студенти нині не ті. Я хочу побачити своїх давніх знайомих. Ми поринемо у безкінечні розмови про вічне, піднімемо завісу над таємничим…

— Розчарувань не боїтеся, мій пане? — насмішкувато запитав Мефістофель.

— Куди вже більше! Виконуй.

— Воля ваша, — відповів Мефістофель, і вмить Фауст опинився в просторій кімнаті, освітленій великою кількістю свічок.

За столом сиділи вчені, мерзлякувато кутаючись в оксамитові мантії. Ось старий викладач університету Фрідріх. А це веселун і жартівник Иоганн Бютнер!
Це були колишні наставники Фауста. Він завжди пишався, що навчається у таких відомих науковців, які прагнуть пізнати багато нового й донести це до інших

Фауст із цікавістю став слухати розмову вчених.

— Нам ніколи не пізнати істини. Можна говорити скільки завгодно про роботи стародавніх учених, вести довгі непотрібні суперечки, однак, рукописи поринули в Лету разом з авторами. Ніколи, ніколи нам не довідатися, про що писали ті, від кого лишилися тільки імена.

— Як жаль, що багато творів древніх авторів втрачені навіки, — зітхаючи, сказав поважний професор з довгим гачкуватим носом.

— А мені шкода, що до нас не дійшли давньогрецькі оригінали. Тоді б ми не гаяли стільки часу на безглузді обговорення правил граматики в стародавній Греції, — в зажурі сказав інший старий учений.

А ж тут перед сумним зібранням з ’явився Фауст. Доктор сподівався, що його колишні друзі й викладачі впізнають його, почнеться жвава розмова, однак ніхто не впізнав Фауста. Більш того, декому не сподобалась поява незнайомця.

— Хто ви і що робите в цій залі, адже тут колоквіум вчених?

— Я той, хто зможе відповісти на всі ваші запитання! — урочисто промовив Фауст. Він сподівався, що стомлені й байдужі очі вчених засяють вогником зацікавленості, та де там! Учені мужі не на жарт перелякались.

— Хто ти, зухвалий незнайомцю?

— Я той, хто зможе повернути втрачений час, хто здійснить всі ваші юнацькі мрії. Чиї рукописи учена рада бажала б мати перед собою: Гомер, Евклід, Софокл? Лиш дайте свою згоду і готуйте побільше чорнил й сувоїв, а ще наберіться терпіння, аби усе геть чисто занотувати.

— Чи дружить пан із головою? А що, питається, нам робити потім? Що за життя настане у нас, поважних вчених, коли будемо знати відповіді на всі питання, якими мучилися днями й ночами, які давали духовну їж у для численних студентів? Над цим ви замислювалися, шановний пане? — із запалом промовив професор Бютнер.

— У мене все гаразд із головою, бачу, розмова не вдалася. Ти мав рацію, бісова душе, чергове розчарування… Ну що ж, уперті ішаки, продавайте, — промовив Фауст і миттю зник, а вчені в паніці схопилися за голови, які в них стали ослячими, а замість людських слів залунали дикі крики «Іа!»

Що за переполох здійнявся в місті! Фауста оголосили в розшук, за його голову навіть призначили винагороду. На кожному стовпі висіло оголошення:

«Розшукується небезпечний чаклун!»

Варто зауважити, що охочих відшукати злого мага не знайшлося, адже кому хочеться повідрізувати собі пальці рук або ж мати ослячу голову!
Звісно, чари на вчених діяли тимчасово, за два-три дні вони вже мали власні голови, однак, гарної репутації серед студентства вже не мали ніколи. Учених прозивали не як інакше, як «віслюкоголові».

Фаусту ця подія теж не додала гарного настрою. Він побажав повернутися до Віттенберга, адже, як відомо, рідні стіни лікують. Та коли доктор з’явився на порозі своєї оселі, він засмутився ще більше.

— Я ніколи не помічав, що живу у в’язниці! — спантеличено сказав він. — Тут волого, аж стіни вкрилися пліснявою, темно, як у склепі, не дивно, що я завжди мерзнув й ніяк не міг зігрітись. Мені
всі ці роки не вистачало світла й тепла!

— Це ви, докторе? — у кабінет зайшов радісний Вагнер. — У вас чудовий вигляд! Більше як тридцять років вам не дати! Чи, може, до сьогодні я не бачив вас при сонячному світлі. У вас усе
гаразд? Раніше ви ніколи не відчиняли вікна, а нині…

— Та годі тобі, Вагнер! Я бачу, ти встиг уже прибрати вчорашній безлад за мною.

— Так, пане, ви ж мені залишили книги у спадок за заповітом, тож я шаную кожну вашу книгу, усе впорядкував за роком написання, за автором і назвою. А ще я склав каталог усіх книжок задля порядку…

— О так, ще вчора я з жадобою, великим нетерпінням перегортав ці вицвілі сторінки, а зараз… Вагнер, я пропоную провести сьогоднішній день не в цих нудних стінах, ходімо краще на прогулянку в місто…

— Даруйте, докторе, одначе, я маю справи невідкладні…

— Ну що ж, я сам… вірніше, сам вже я не буду до скону, — і десь поруч почувся лукавий смішок.

Фауст вийшов із вежі. Глибокі голосні звуки дзвону пливли над містом, сповіщаючи про закінчення служби в соборі.

З високих воріт, не поспішаючи, виходили святково одягнені міщани.
В юрбі прихожан Фауст помітив дівчину з молитовником в руках. Її прекрасне обличчя було ніжним і лагідним. Густе волосся кольору темного золота спадало на плечі з-під простого чіпця.
Дівчина помітила пильний погляд Фауста і знітилась. А Фауст стояв нерухомо, забувши про все на світі. Раптом за спиною він почув глузливий голос:

— О, докторе, здається, ви потребуєте медичної допомоги? Прискорене серцебиття, кров прихлинула до обличчя — дивіться, у вашому віці не можна так хвилюватися, хоч вигляд маєте нічогенький, але ж насправді…

— Замовкни, сатано!

— Мовчу, мовчу… Ось тільки раджу не дуже западати на цього янгола. Хочу признатись, я довго працював над її душею — марно. Діагноз один — свята невинність, — Мефістофель зітхнув, неначе цей факт і справді його засмучував, однак, у його очах знову спалахнув лукавий вогник.

— Я хочу, щоб її душа й серце належали мені.

— Першого не обіцяю — не моя парафія, а от друге можна забезпечити хоч зараз — вам, пане, на якій тарелі — срібній чи золотій?

— Замовкни, дияволе! Я не те мав на увазі! — і Фауст схопив Мефістофеля за барки.

— Тихше! — вивільнився той. — Усе, мовчу, це був жарт, а пан ясновельможний щось жартів моїх не розуміє. То ви прагнете зустрічі з Гретхен? Будь ласка, я відкрию вам усі скарби, що маю. Даруватимете дівчині прикраси. Усі жінки їх люблять.

— Гретхен, її звуть Гретхен.

Відтоді щовечора Ф ауст стояв біля вбогої хатинки Гретхен. Він дарував дівчині шкатулки з безцінними прикрасами, але Гретхен була байдужою до коштовностей. Однак з часом наполегливість Фауста увінчалася успіхом. Спочатку дівчина почала з ним вітатися при зустрічі, згодом пообіцяла прийти у садок, але минуло два тижні, перш ніж Гретхен вийшла до коханого. Так, невинне дитя вже
встигло покохати Фауста.

Якось Гретхен сиділа з Фаустом під трояндовим кущем. Він одягнув коханій кольє із перлів, але дівчина вмить зірвала його з огидою і страхом.

— Воно холодить тіло й душу! — розплакалась дівчина. — Ніколи мені не було так страшно, Іоганне, хіба ви не знаєте, що перли до сліз?

— Дитя моє! Іди сюди, я втішу тебе, зігрію своїм цілунком, ну ж бо, не плач, а то моє серце рветься від жалю й туги, коли ти плачеш. Не даруватиму я більше перлів, найкраща в світі перлина — це ти, кохана.

— Підлабузник, — вже спокійно мовила Гретхен і по-дитячому притиснулась до Фауста.

«Невинна душа бачить правду», — Фауста охопила невимовна туга.

«Дівчина зрозуміла все», — злісно прошепотів Мефістофель, який невідлучно був поряд із Фаустом.
Віднині Гретхен щодня зустрічалася з Фаустом, удень вона не могла собі знайти місця, щохвилини думала про коханого. Усі домашні з тривогою стали придивлятися до дівчини, а мати навіть якось викликала лікаря. «Чи не захворіла бува, а то бліда якась стала, немов знекровлена, а ще дитина погано спить, вночі здригається, інколи навіть кричить, неначе бореться з кимсь», — стривожено
розповідала матуся лікарю.

Лікар ретельно оглянув дівчину.

— Здорова, нехай частіше буває на свіжому повітрі. Перед сном не завадило б гуляти, — сказав він і лукаво посміхнувся, при цьому його очі дуже косили, а права брова піднялася вище
за ліву.

Відтоді Гретхен щовечора могла вільно гуляти з коханим Іоганном.

Якось Фауст пожалівся Мефістофелю:

— Що маю робити?

Моя кохана як полохлива пташка: вона боїться матінки, тому тікає з моїх обіймів й біжить на ніч додому.

— Ось, докторе, візьміть цю пляшечку, — порадив Мефістофель. — Нехай Гретхен дві краплі з цієї пляшечки капне в склянку води і дасть випити на ніч своїй матері. Повірте, матуся всю ніч проспить без сновидінь.

Нарешті доктор відчув мить щастя! Всю ніч Фауст не розлучався із Гретхен.
У небі світили міріади зірок, закоханим усміхався навіть холодний Місяць, а соловей співав весільних пісень. І Фауст забув про все на світі: про те, що продав душу самому сатані, що насправді є немічним старим і що наука вже не приносить йому радості. Та Мефістофель зробив свою чорну справу. Вранці страшна звістка поширилася містом. Цієї ночі померла мати Гретхен.

Фауст аж нестямився від гніву, а Мефістофель, склавши руки на грудях, мовчки слухав прокляття, що сипалися з уст доктора. Коли той зробив паузу, Мефістофель з посмішкою мовив:

— Послухайте, докторе, ну чого ще можна чекати від служителя пекла. Скажу по правді, я й не думав того вчиняти. Перед тим, як іти до вас, я завітав до однієї симпатичної відьмочки — не вам одному ж ходити на побачення. Так ось, еліксир, що дала мені відьма, смертельний лише для людей, а для нас, пекельних душ, — чудовий напій, який не дасть і хвильки сумувати. Може, я ту пляшечку сплутав зі снодійним — перепрошую. Та зрештою, яка різниця, адже віднині у вас немає перешкод! Вперед, закоханий, на вас чекають любовні пригоди!

Але Фауст не наважувався й близько підходити до Гретхен. Він спостерігав за коханою, коли та виходила з церкви, заплакана, змарніла, ледь жива. Він страждав разом з нею, та нічим не міг зарадити. Угода з самим дияволом — ось причина нещастя!
Одного вечора Ф ауст стояв на площі, коли позаду почувся чийсь голос:

— Негіднику! Я скрізь шукав тебе. Моя Гретхен, моя сестра! Ти занапастив святу душу! Я вб’ю тебе!

Це був старший брат Гретхен Валентин. Витягнувши шаблю, він кинувся на Фауста.

— Захищайтесь! — почув доктор голос Мефістофеля.

Не усвідомлюючи, що робить, Фауст вихопив свою шпагу. Він не думав зашкодити Валентину, та диявольська сила керувала шпагою Фауста. Випад доктора став смертельним для бідолашного хлопця.
Збіглись люди.

— Хто-небудь бачив вбивцю?

Але Мефістофель з Фаустом зникли. Декілька років Мефістофель поїв свого хазяїна напоєм забуття, аж поки не переконався, що Фауст зможе пережити страшні події.
У вежі, як завжди, холодно й вогко. Фауст сидить, втупившись бездумним поглядом у вогонь. Він побачив ящірку, що пробігла, мелькнувши хвостом по підлозі. Немов прокинувшись від глибоко сну, безбарвним голосом запитав, не повертаючи голови:

– Що сталося, Мефістофелю? Розкажи, де Гретхен.

Враз коло доктора постала фігура Мефістофеля. Його камзол аж горів червоним полум’ям, перо на шляпі переливалось пекельними іскрами.

— Що? Гретхен? А, не варто згадувати, пане, вона в монастирі, кілька років
тому прийняла постриг.

— Кілька років тому? О, підлий, я нічого не пам’ятаю!

— Заспокойтесь, докторе. Краще випийте цього напою, вам стане ліпше.

— До диявола! — вигукнув Фауст і жбурнув геть келих із напоєм забуття.

— Звідкіля й доставлено, — хихикнув Мефістофель.

— Ти приносиш самі лише нещастя! Ти зруйнував моє кохання. А ж надто високу ціну плачу я за угоду з пеклом.

— О, так, у вас, людей, це за виграшки — звинувачувати всіх. Ви ж прагнули до знань! Де ваші прагнення тепер?

— Відійди, сатано! Моє пізнання кохання було найціннішим з усіх знань, які я здобув за все своє нікчемне учене життя! Я бажаю забутися. Негайно. Мене до сказу доводять спогади. Мефістофелю, чого стоїш! Подай-но мені напій забуття! Забути все, до останньої секунди!

— З радістю, докторе, а то мені вже в печінках сидять сльозливі історії про кохання.

— Ти щось сказав?

— Несу-несу, пане. Чого бажаєте іще пізнати?

— Глибини морські, пустелі, тропіки — усе, до чого не здатне дістатись людство. Я хочу задовольнити свій науковий інтерес.

— Оце бажання! Його я з радістю виконаю для вас.

Цілий місяць тривало забуття Фауста: він побував у глибинах морів і океанів, віднайшов велику кількість скарбів — та не тішили вони доктора: щойно забачив він разки перлів, як постала перед його очима кохана Гретхен і напій забуття втратив свою силу, знову заболіло зранене серце. Доктор побував у пустелі, познайомився там із темношкірими людьми, катався на верблюдах, вивчав рослинність. Однак, побачивши змію, одразу ж пригадав, як завдяки йому було отруєно матір коханої, і мало не знепритомнів від болю та відчаю. Нарешті Мефістофель вирішив, що мандрівку варто припинити.

— Знову ці остогидлі стіни! А були часи, коли я отримував велику насолоду від перебування тут, у своєму кабінеті.

— Нема нічого вічного для смертного, окрім страждань і мук, — відповів Мефістофель, склавши руки на грудях. Цього разу він не лукавив.

— Не маю спокою, диявольська туга роздирає моє серце. Я хочу побачити її, мою кохану Гретхен.

— Чи впевнені ви в тому, докторе?

— О так, подавай хутчій своїх коней, Мефістофелю! Ми вирушаємо до Гретхен негайно, я цього бажаю!

— Воля ваша. Невтомні коні, як завжди, до ваших послуг.

І Фауст швидко осідлав коня, пришпорив його й помчався так швидко, що Мефістофель ледве встигав за ним.
А ж ось вершники наблизились до монастиря. Навколо темрява, обабіч дороги стоять поодинокі покручені дерева. Монастир, оповитий диким хмелем, здавався давно покинутим людьми. Мефістофель із Фаустом спішилися, та не встиг Мефістофель ступити і пару кроків, як його обличчя спотворила судома:

— Прокляття! Мені не здолати молитов, що їх удень і вночі читають монашки. Далі доведеться вам іти самому.

— Але як я відчиню замки всіх дверей, як я дізнаюся, де перебуває моя Гретхен? — у розпачі запитав Фауст.

— Для цього потрібні лише заклинання. Ви ними володієте, а кохану знайдете, довіртесь серцю. Ви ж у нас закоханий! — з пекельним сміхом мовив Фауст, стрімко віддаляючись від монастирських стін. — А я тим часом трохи наберусь сили.

Фаусту довелося по декілька разів повторювати заклинання, аби відчинити двері. Нарешті в глухому коридорі він побачив світло, яке просочувалося з келії.
Серце Фауста забилось швидше, він пішов на світло, не усвідомлюючи, що коїться навкруг. З а ним чорною тінню слідував Мефістофель, який відчув, що вже може подолати відчинені закляттям двері.
У келії була бідолашна Гретхен — бліде знекровлене обличчя, згаслі очі. Вона стояла навколішки з молитовником у руках і шепотіла: «Прости мені і йому…». Зачувши шум у дверях, дівчина повернула голову, від переляку ще дужче вхопилася за молитовник і почала читати «Отче наш».

— Вертайте, докторе, я не в силі витримати цих молитов! — з відчаєм вигукнув Мефістофель.

— Зникни, сатано! Гретхен, кохана! Ти — моє світло, моя надія! Іди до мене, люба…

— Отче наш, що є на небесах…

— Ми в пастці, Фауст, негайно тікаймо звідси!

— Гретхен, прости мене… — встиг лише вимовити Фауст і отямився вже у своїй вежі.

— Я попереджав вас, докторе, що даремною буде наша мандрівка…

— Ти забрав у мене останню надію.

— Ось вам улюблений напій, випийте — мине лиха напасть.

— Це все омана. Свята правда лишилася у стінах монастиря… Я погубив невинну душу… Я не маю влади над людьми. З а інших обставин все було б гаразд. Ось якби я міг… А що, ідея! Мефістофелю, з ’явись!

— Ані секунди на власне життя!

— Ти мій раб!

— Так, до пори до часу…

— Я хочу докорінно змінити своє життя! — заявив Фауст, додавши подумки: «Що й намагаюсь робити стільки років!».

— Тобі відомі всі можновладці цього світу.

«Аякже, — подумав Мефістофель. — Хто-хто, а вони майже всі уклали угоди з моїм господарем». А вголос мовив:

— Що доктор надумав цього разу?

— Я хочу побувати при дворі усіх царів на світі. Я хочу навчити їх, як поліпшити життя народу. Можливо, вони підтримають мою благородну місію.

— З чого почнемо?

— Рушаймо в Париж! — мовив, осяяний новою думкою, Фауст.

— Париж! Там маю досить старих знайомих, за багатьма із них давній боржок. Ми можемо рушати просто зараз, мої невтомні коні чекають.

— Стривай! Накажи їм перетворитися на справжніх коней, бо ці потвори-дракони виводять мене з себе, — бридливо мовив Фауст.

— Воля ваша, пане, — з кривою усмішкою відповів Мефістофель, і враз на подвір’ї страшні вогнедишні дракони перетворилися на баских скакунів.

Не встиг Фауст і оком змигнути, як вони опинилися на просторому подвір’ї навпроти палацу. Ще мить — і ось вони посеред заможних дам і кавалерів.
Фауст встиг глянути у дзеркало й побачив, що він в одязі мага: мантія незвичного крою, на голові височенний конусоподібний ковпак, прикрашений зірками.

– Що за маскарад, Мефістофелю?

— Докторе, ви маєте чудову нагоду побувати у шкурі мага.

— Невже це так складно? Пара заклинань — і всі «ох!», «ах!»…

— О так, докторе, одначе…

— Одначе що?

— Ми маємо потрапити на прийом до короля. Я бачу, правитель зайнятий: він вже другу годину прагне побачити диво, однак все у цій країні йому в печінках сидить. Фокусники не можуть вигадати нічого путнього, дресирувальники тільки й знають, що свої голови у пащі левам пхають — хіба можна вразити короля таким видовищем, якщо чи не щодня він має бути присутнім на смертній карі? О
ні, король прагне нових, гострих відчуттів. Ви, Фаусте, можете його зацікавити.

— О, я знаю, як допомогти Франції, я знаю, як поліпшити життя французів…

— Про це ви скажете самому королю, а зараз я маю спершу все владнати, не йти ж до короля без запрошення!

Мефістофель підійшов до одного придворного, щось шепнув йому на вухо, однак той не звернув уваги на незнайомця. Та Мефістофель не здавався, він склав руки на грудях, схилив голову, і над ним
з’явився фіолетовий серпанок.
Обличчя придворного пополотніло. Він миттю зник за дверима королівських покоїв. Та^вже наступної миті повернувся і з поклоном сказав Фаусту:

— Його величність погодилися прийняти вас, докторе Фауст. Будь ласка, прошу вас.

Фауст нарешті побачив перед собою короля Франції.
Франциск Перший сидів у кріслі за столом, на його обличчі була гримаса розбещеного малюка: не дадуть зараз цукерку — розплачеться. Король нудьгував, він втрачав інтерес до життя, тож, коли у його покоях з ’явився незнайомець у костюмі мага, очі володаря зблиснули цікавістю:

— То це ви великий маг і чародій? Що маєте у своєму арсеналі? Які сили вас підтримують, невже пекельні служки? Я сподіваюся отримати зараз і негайно план проведення свята! — раптом розкричався король і його обличчя аж почервоніло від люті.

— Свято? Ваше величносте, я хочу запропонувати вам підняти життєвий рівень вашої держави.

— О, держава, державні справи, народ… Усе це я чую від своїх міністрів і доброї сотні радників. До біса державу!

— Знаю, знаю, давно вже чи не весь люд перебуває у нас, — задоволено мовив Мефістофель, який при першій згадці пекла постав за Фаустом.

— Я два дні тому постановив: бути святу. Однак, мені набридли брехливі казки несправжньої Шахерезади, я стомився від дурнуватих балів і фальшивих дам. Запропонуй, чародію, мені щось путнє, інакше…

— Щось путнє? Ваша величність певно чули про Гомера, найвідомішого поета Стародавньої Греції? Про Гомера, котрий написав «Іліаду» і «Одіссею»?

— Їй пропонуєш мені чергову нудну постановку?

— О ні, володарю! Це буде справжнє видовище! Я зможу доставити у ваш палац справжніх героїв «Іліади». Ви і всі гості на власні очі побачите сліпого Гомера і хитрого Одіссея, відважного Ахілла і навіть всесильного Геркулеса… Усі вони будуть серед гостей живі-живісінькі.

— О ні, тільки не Геркулес! Цей мускулистий велет стане принадою для придворних дам: вони дивитимуться на нього, зітхатимуть, плескатимуть в долоні. А що я? Знову сумуватиму. Ні, як на те пішло, то я бажаю бачити Прекрасну Єлену — принаймні, матиму нагоду переконатися, що вона була варта стількох років воєн.

— А після свята чи вислухаєте ви мої пропозиції щодо нових відкриттів? — запитав Фауст.

— У доброму гуморі король вислухає що завгодно. Ну гаразд, готуйтеся до свята, чародію, я сподіваюся, ви виправдаєте мої надії.

А ж ось настало свято. Дами і кавалери в маскарадних костюмах, у короля піднесений настрій. Серед дам чувся звичний шепіт на зразок:

— Погляньте, у неї діадема із фальшивих діамантів, я просто переконана в тому!

— Краще погляньте на Франсуазу — не дитя, а янгол, через пару років слід би побоюватися її, адже кавалери не залишать її поза увагою.

— Вже не залишили!

— Тс-с-с! Чародій іде! — пролунало в натовпі, і придворні дами з кавалерами замовкли, адже всі боялися королівського гніву.

Із появою Ф ауста у тронній залі стало відбуватися щось неймовірне: по стінах поповз плющ, зі стелі посипались тисячі свіжих троянд, усе наповнилося ароматом райського саду. Придворні дами за кожною чудасією ахали від захоплення. Тільки короля не вражали ботанічні видовища, він чекав на найпрекраснішу жінку, яка колись жила на цій землі.

Фауст підняв паличку – і зазвучала ніжна музика.

Фауст виступив на середину зали.

— Ваша величносте, шановна публіко, зараз ви побачите героїв славетного Гомера. Я маг, але не всесильний, тож перед тим, як почнуться справжні дива, маю всіх попередити: ніхто з присутніх не повинен вимовити й слова. Слід зберігати абсолютну тишу. Але найстрашніше станеться, якщо хтось із вас торкнеться до постатей — тоді станеться біда. Ну що, готові?

У відповідь — мертва тиша.

— Значить, готові.

Фауст накреслив у повітрі магічний знак, і один за одним у тронній залі стали з ’являтися оспівані Гомером герої: повз присутніх пройшов грізний, однак вразливий Ахіллес, з’явилися Одіссей, Пріам і його син Паріс.
Тільки захоплені очі присутніх свідчили про їхнє враження від того, що відбувалося на святі.

Однак король видавався невдоволеним: він постійно крутився на своєму троні, наче його смажили на сковорідці. Втім, хтозна, яку капость вигадав Мефістофель для короля, адже слуга Везельвула нипав від одного кутка тронної зали до іншого, шукаючи собі жертву. Ось він уже біля красуні Діани. Це про її діадему шепотілися перед початком свята. Грішниця Діана й справді мала фальшиві діаманти, бо справжні вона давно заклала в ломбарді. Красуня жбурляла гроші на вітер, а потім не знала, яким чином виправити становище. Мефістофель вирішив, що час їй запропонувати продати свою душу, й був упевнений у своїй перемозі: Діана віддасть що завгодно за можливість мати необмежений доступ до грошей. Але це станеться згодом, а зараз Мефістофель став поруч із Діаною і почав боляче щипати її за руку. Бідолашна жінка, пам’ятаючи застереження Фауста, терпіла, аж доки не втратила свідомість.

Усі, хто читав Гомера, пам’ятають, як Паріс викрав Єлену у її чоловіка, царя Спарти Менелая, і забрав із собою в далеке місто Трою. Розгніваний Менелай покликав на допомогу інших грецьких царів. Так красуня Єлена стала приводом для страшної війни, в якій загинула велика кількість славних воїнів.
І ось у дверях з ’явилася Єлена Троянська.

Король завмер у зачудуванні. З усього було видно, що Франциску нарешті сподобалась ця частина магічного дійства. Сумна Єлена, здавалось, не йшла, а пливла. Вона спіймала троянду, яка падала зі стелі, й пішла далі, немов у залі не біло нікого, окрім неї. Франциск побачив її очі — так, недаремно за цю жінку полягло стільки воїнів! Серце короля калатало зі страшною силою, він зірвався з місця і підбіг до славетної красуні. У залі почувся зойк, деякі дами зомліли, однак їх встигли підтримати кавалери. А тим часом Франциск благально звернувся до Єлени:

— Ти справжня! Ти справжніша за всіх присутніх тут дам! Єлено, поглянь на мене, залишся!..

Король схопив красуню за рукав. Усе сталося так швидко, що Фауст не встиг попередити подальших подій.
Пролунав гуркіт, усю тронну залу заполонив яскраво-червоний дим, здавалося, усе довкола спалахнуло страшним вогнем. Серед присутніх почалася паніка. Король десь зник, а придворні дами і кавалери почали тікати зі страшними криками.

— Рятуйте короля! Король зник! — волали вірні пажі, та де там, охоплені панікою придворні й не думали озиратися.

І в цьому галасі почувся страшний сміх Мефістофеля.
За деякий час гуркіт припинився, розвіявся червоний туман, який не давав дихати. Страхітлива картина постала перед Фаустом: суцільний безлад, перекинуті стільці, розбиті канделябри, усі дзеркала розлетілись на найменші друзки. Фауст знесилено всівся на перший-ліпший стілець, засмучено розглядаючи усе довкола.

— Непогане свято! — почувся вкрадливий голос за спиною.

— Іди геть, негіднику, ти знову все зіпсував. Жодного разу я не залишався вдоволеним від мандрівок із тобою.

— Хіба? Та у вас коротка пам’ять, докторе, чи ви забули фантастичну зоряну ніч, проведену під співи солов’їв?

— Стули пельку! Я забороняю тобі навіть нагадувати ту мить!

— Мовчу, Фауст, мовчу — А де король, де Франціск? Чи ти його відправив одразу в пекло, не дочекавшись смерті?

— А, король! Я повернув його із царства мертвих у покої. Йому потрібен час, аби оговтатись, але ви тим не переймайтесь, докторе. Нам слід би подумати про власні шкури. Невдовзі тут з ’явиться королівська варта. Бідахи вже, мабуть, прийшли до тями, тож скоро нам будуть непереливки.

Мефістофель накрив Фауста своїм кривавим плащем й обидва зникли саме в ту мить, коли у дверях з’явилася королівська варта.
Мефістофель із Фаустом опинилися на людній паризькій вулиці.

— То яким буде наш наступний маршрут? — лукаво запитав Мефістофель.

— Моя місія в Парижі ще не скінчилася. — гнівно мовив Фауст.

— Що, вас ще не повісили за посягання на життя його величності?

— Не залякуй мене, сатано! Я вимагаю ще однієї аудієнції короля.

— О, це ти, організаторе версальських свят! — король, здавалося, перебував у гарному гуморі.

— Ваша величносте, прошу вислухати мене. Ви ж чули моє попередження — жодного звуку, а тим паче заборонялося торкатися…

— Пусте, чародію! — урвав вибачення король. — Я прийняв тебе з дещо іншої причини — не до пустих слів, а тим паче моралізаторства. Я сьогодні очей зімкнути не міг, тож варту послав по тебе ще вночі, одначе вона тебе не знайшла. Цікаво, де проводять ніч чаклуни? Не відповідай — справа молода, я все розумію. Я хочу, щоб ти створив таємний цех із виготовлення зброї. Але ця зброя
повинна випереджати у часі всі країни світу. Ти розумієш мене, чародію? Я прагну стати непереможним у боях. Я хочу…

— Прошу пробачення, ваша величносте, але усе, що ви бачили на святі — омана. Ці люди були несправжні. Мої дива — ілюзії. Однак, я можу поділитися з вами своїм планом розвитку країни. Я бачу величні розвинені міста, щасливий люд…

— Омана, значить… Ти вільний, чародію. Покличу тебе, коли надумаю щось нове, — і король втупився у пейзаж за вікном.

— Ну що, докторе? Чи не казав вам я, що добре знаю короля? — єхидно запитав Мефістофель.

— Твоя правда, однак, король Франції був першим у моєму довгому списку володарів країн. Продовжуймо нашу мандрівку!

— Спокій нам тільки сниться. Що ж, у путь!

Фауст спілкувався з султанами, ханами, раджами, вождями племен, але марно. Жоден із правителів і слухати не хотів про добробут власної країни. При першій же зустрічі з доктором у можновладців виникали страшні плани воєн, помсти, кривавих розправ. Усі вони хапали Фауста за рукав і благали дістати з-під землі золото, підняти усі скарби з морського дна. Правителі прагнули ще більшої влади.

Врешті-решт Ф ауст наказав Мефістофелю повертатися у рідне місто Віттенберг. Фауст раптом засумував за своєю рідкісною бібліотекою, за ящіркою, яка раптово з являлася і так само раптово зникала. У Фаусті знову прокинувся вчений, тож він невимовно зрадів, коли побачив згорблену фігуру свого учня Вагнера. Той, як завжди, сидів над книжкою, а на столі у нього стояло кілька десятків колбочок із різнобарвними речовинами. Нарешті Фауст відчув себе вдома.

— Над чим працюєте, любий друже? — запитав Фауст. — Зізнаюсь, я навіть заздрю вашому запалу.

— Це ви, докторе! А я щойно хотів питати у вас поради. Мене останнім часом захопив світ магічних перетворень. В одній із ваших книг я довідався про створення маленької, та вельми цікавої істоти — гомункула. Що скажете на те?

— Гомункул… Ви мене приємно дивуєте, Вагнер! Невже ви відійшли від нудних експериментів над неживими істотами? Признаюсь, гомункулами я цікавився колись. Я почувався самотнім, тож на думку спало створення цієї істоти. Але певні обставини завадили здійснити задумане. ..Я з радістю допоможу вам, Вагнер. Магічні книги стверджують, що гомункули наділені неабиякими здібностями. Гомункул — це людина, але дуже маленька. Та на цьому дива не закінчуються, гомункули розумні істоти, вони наділені даром передбачення. А ще ці мініатюрні люди звикають до своїх господарів, стають їм добрими друзями й порадниками. Що ж, це колба із зародком гомункула?

— Так, тільки чогось цьому гомункулу не вистачає для появи на світ.

— Мабуть, мене… Давайте вашу колбу.

Фауст торкнувся колби рукою — і враз навколо неї спалахнуло яскраве сяйво, а всередині з ’явився маленький чоловічок:

— Нарешті! Я ніяк не міг дочекатися вашого повернення, докторе! Я обрав саме вас, покажіть мені світ, я хочу бачити усе довкола!

Відтоді доктор не розлучався зі своїм новим балакучим і життєрадісним другом.

— Я відчуваю, що ви сумуєте, докторе, — якось звернувся гомункул до Фауста. Прошу пробачення, але я прочитав ваші думки й знаю, що, чи, вірніше, хто не дає вам спокою. Ви бачили цю особу на святі у короля Франції. Ви прагнете її побачити знову.

— Так, маленький бешкетнику, ти все знаєш. Та тільки я бачив мару, а прагну спілкуватися зі справжньою Єленою.

— То не варто гаяти часу, докторе! Ми можемо спорудити чарівний вітрильник і вирушити хоч світ за очі на ньому!

— Свята правда! Мефістофелю, з ’явись негайно!

— Не обов’язково так волати. Я все чую, і затія ваша мені не до вподоби. Хоч трохи можна відпочити від ваших неймовірних ідей, докторе? — невдоволено пробурчав Мефістофель.

— Ти найнявся до мене на службу. Виконуй. Я хочу змайструвати корабель, який би помчав на три тисячі років углиб віків. Ось маю вже готовий проект, від тебе вимагається лише негайна доставка потрібних мені матеріалів.

— Буде зроблено, докторе, — прошипів Мефістофель і блиснув вогняними очима на гомункула. — А ти, глист у колбі, ще пошкодуєш, що з ’явився на світ!

Нарешті Фауст, Мефістофель і гомункул вирушили в чарівну мандрівку. Гомункул час від часу просив Ф ауста показати йому все довкола, він не замовкав ні на мить, щоразу захоплюючись новою картиною, що поставала перед мандрівниками в часі. Мефістофель же відійшов убік, склав руки на грудях і спідлоба з ненавистю дивився на істоту в колбі.

— Ой, як цікаво! Погляньте, усе міняється просто на очах. Он було саме згарище, як раптом його змінило велике місто. Тут люди жили щасливі й безтурботні! Шкода бідолашних, вони ж не знали, що союзники виявляться ворогами і спалять все до останнього хліва…

Мандрівники бачили все навпаки: ось стоїть стара бабуся, вона спирається на костур, очі сльозяться, ще трохи часу — і це вже не бабуся, а вродлива молода жінка, вона бавиться на подвір’ї зі своїм малим синочком. Ще мить — і на цьому ж подвір’ї не жінка, а немовля, що спить у візочку.

— Неймовірно, ми маємо змогу побачити життя навпаки! — вигукнув гомункул.

А ж ось корабель зупинився на площі незнайомого міста. Місто палало, довкола лежали поранені й убиті. Ті, хто вижив, проклинали Єлену. Біля замку, серед полум’я і спотворених тіл велично стояла та, котру проклинали всі жінки. Адже вони лишилися без чоловіків і дітей. Єлена зблідла, вона не в силах була вимовити й слова. До жінки наближався озвірілий люд — усі прагнули смерті Єлени. Раптом між людьми, що прагнули помсти, і Єленою постав Фауст. Доктор підхопив на руки жінку і швидко доніс до корабля. Вона отямилася лише тоді, коли корабель прибув назад у Віттенберг.

Мефістофель з полегшенням зітхнув. Служник Везельвула не на жарт злякався, що в разі непередбаченої ситуації доведеться доставляти усіх на кораблі за допомогою особливої магії, яка виснажує і вибиває з колії на декілька тижнів.

Віднині радість і спокій оселилися у вежі доктора Фауста. Доктор із великим запалом зайнявся наукою. Щодня у кабінеті чулися наукові суперечки між Ф аустом, гомункулом та Вагнером.
А у вітальні з усмішкою на устах сиділа Єлена Прекрасна. Вона чула усі суперечки, і спочатку їй здавалося, що у цій оселі все йде шкереберть. Але наставав вечір, і всі дружно сідали до столу. Звучав веселий сміх, читалася легка поезія. Незабаром Єлена звикла до нової компанії. Вона не сумувала: протягом дня вишивала золотими нитками, до неї приходили найславетніші художники і писали її портрети, які згодом облетіли увесь світ.

Тільки одна істота залишилась у вежі вкрай незадоволеною. Мефістофеля, здавалось, забули. Він, звісно, бурчав, коли доктор Фауст викликав його задля втілення в життя своїх неймовірних ідей. Однак Мефістофель звик прислуговувати, бо знав, що скоро настане час розплати і все зміниться. Та й ця думка не тішила зараз Мефістофеля. Бісова душа казилася, коли спостерігала людське
щастя.

Одного разу Фауст помітив на ґанку дивну, але знайому фігуру. Доктор марно намагався розгледіти обличчя непроханого гостя. Сповнений неприємних передчуттів, він швидко спустився вниз, щоб поспілкуватися з гостем. Це був той самий чоловік, який у паризькому палаці провів їх до покоїв короля.

— Маркізе, що вас привело до моєї скромної оселі? — ввічливо запитав Фауст.

— О, докторе, приємно, що ви мене запам’ятали. Вся справа в тому, що ви черговий раз викликали шалений гнів короля. Просто дивовижно, за найменшої провини підлеглим непереливки від государя. Зачувши ваше ім’я, всі тремтять у замку — знають, що спокою кінець. А тепер король не спить, не їсть, з ним трапляються нервові зриви, якась бісівська душа сповістила його величність про те,
що ви тримаєте у себе вдома справжній діамант. Подейкують, що ви вже давненько ховаєте від всіх Єлену Прекрасну. Негоже, докторе, обманювати Франціска, адже він вам подарував життя, і натомість вимагає троянську богиню у свій палац.

Маркіз сказав це і зник.

Усе сталось швидко. Фаусту навіть здалося, що не жила у його вежі Єлена Прекрасна, а все йому приснилося у гарному сні. Доктор відправив Єлену на своєму диво-кораблі. Вона мала сама обрати свій шлях.

— Ти все знаєш, друже гомункуле, — в зажурі промовив Фауст до чоловічка в колбі. — Скажи мені, невже вона обрала знову Трою?

— Так, мені відомо, куди вирушила Єлена. Ви ж знаєте, докторе, що Єлена не лише вродлива, вона дуже мудра. Ця жінка має належати світові, тож серце підказало їй вирушити в майбутнє. Єлена народжуватиметься в різних тілах, різних країнах, однак, завжди лишатиметься прекрасною на вроду й у душі. Ніколи її не здолає диявольська сила!

— Ти мене втішив, друже гомункуле, — стиха мовив Фауст.

А в цей час Мефістофель, який стояв поруч невидимим, аж зубами скреготав від злості. Неприємно дияволові слухати, що комусь вдалося уникнути його страшного царства.

— Докторе! Сталося нещастя, — сполошився раптом гомункул. — Я бачу, як невинних людей в одній країні ведуть на страту. Їх оббрехали, вони невинні! Допоможіть їм докторе, бо, знаючи про це, я не зможу спокійно спати.

— Мефістофелю! — Фауст зірвався з місця. — Ти все чув? Хутко звільни невинних.

— Але докторе, ви ж не збираєтесь виправляти усі нещастя на землі?

— Я накоїв стільки нещасть, що ніякими добрими вчинками не зможу їх виправити. Однак, це не означає, що я сидітиму, склавши руки. Добрі справи — ось що я робитиму до кінця своїх днів!

— Добре, хоч недовго ще! — з сарказмом пробурчав собі під ніс Мефістофель.

Відтоді Фауст разом з гомункулом відстежували всі нещастя на землі. Вони непогано працювали, бо з часом було подолано чуму, вдалося погасити спалах тифу, відновити мир між багатьма країнами.

То тут, то там виникали лісові пожежі — це Мефістофель намагався хоч якось завадити людському щастю, однак гомункул одразу ж про все доповідав доктору Фаусту. Звісно, за лічені секунди пожежі гасилися, а Мефістофель змушений був тікати з місця події, підібгавши хвоста, як шолудивий пес. Люті служителя пекла не було меж. Та нічого не вдієш — угода є угода, та ще й написана кров’ю! Тому й доводилося Мефістофелю просто з-під сокири ката забирати чергову невинну жертву, відкривати комори заможних маркізів, аби нагодувати голодний люд. Нечиста сила під нагайкою доброти мусила творити добрі справи. Не раз Мефістофель мріяв розбити колбу з ненависним гомункулом, однак робити цього не смів, а тому лише скреготав зубами від ненависті.

А Фауст ночами не спав. Він мріяв про ідеальний світ, усміхнених і добрих людей. Він вже відчував усю земну добру енергію, що струменить аж до сонця. Від цієї думки доктору ставало легко
на душі.
Якась незрима сила змусила Фауста підвестися з ліжка і взяти старовинну книгу. Фауст відкрив першу-ліпшу сторінку і прочитав: «Кохання й прагнення — ось рушії життя!» Враз уся
кімната наповнилася червоним димом. Перед доктором постав Мефістофель. О, він вже був не таким, яким являвся до Фауста протягом чверті століття.

Спотворене страшне обличчя, копита замість ніг, з-під колись ефектної шляпи з пером пробиваються потворні роги.

— Ти забув про час, докторе! Кохання, прагнення — ніщо порівняно з часом. Роки спливли, тобі сьогодні сповнюється рівно сто років. Ти пам’ятаєш, ми уклали угоду, написану кров’ю: ти маєш по закінченню строку моєї служби прислуговувати мені. Але, на відміну від твоєї частини угоди, моя не має кінця терміну. Мені ти служитимеш вічно! О, Фауст! Ти зробиш стільки цікавого, я вже зібрав велику армію вчених, яким теж хотілося чогось такого, «не знаю якого», — передражнив когось Мефістофель. — Однак їхні знання — ніщо в порівняні з твоїми. О, я знав, що в тебе надзвичайний талант. Такі, як ти, не повинні вмирати!

— Зажди, Мефістофелю! Ти хочеш сказати, що я виготовлятиму для тебе зброю?

— Так, ти, Фауст, працюватимеш на майбутнє. Я ще точно не вирішив, де ми розмістимо нашу пекельну лабораторію, але знаю напевне, що це буде в самісінькому центрі підземного вогню. Тобі там не буде холодно, не доведеться розпалювати камін і кутатись у численні мантії.

— Ти знаєш, демоне, що маєш справу з чарівником? — і раптом Фауст почав видовжуватись, його тіло поступово перетворювалося на легкий серпанок.

— Та годі, докторе! Твоя магія — іграшкова порівняно з моєю силою. Ти ж знаєш, від мене не втечеш. Я маю твій підпис, — Мефістофель показав угоду, складену Фаустом двадцять чотири роки тому.

Раптом із каміна вислизнула вогняна саламандра. То була та сама ящірка, з якою Фауст розмовляв у часи свого відчаю. Саламандра враз опинилася біля угоди й лизнула своїм вогненним язиком підпис доктора — підпис зник.

— Підступна потворо! — закричав Мефістофель. — Як ти насмілилася піти проти мене! Та це нічого не означає! Я скликаю на допомогу всі темні сили! Вставайте, демони, настав час забрати доктора у пекло!

Підлога розверзлася, внизу палав вогонь і було чути страшні крики та стогони. Водночас відкрилася стеля й Мефістофель побачив сліпуче сонячне сяйво. Він не владний був над силою Світла, тож враз із прокляттями провалився в безодню.

А Фауст простягнув руки вгору і зник у небесному сяйві.
Більше ніхто й ніколи не бачив ученого. На ранок, як завжди, у кабінет доктора прийшов привітатися Крістоф Вагнер. Він усю ніч не спав — читав чергову книгу. А ж раптом під ранок його осяяла геніальна думка. Саме цією думкою й спішив поділитися сумлінний учень зі своїм учителем. Однак, у кабінеті Фауста відбувалося щось дивне: все шкереберть, полиці повалені, у стелі й долівці —
зяючі діри. Фауст загадково зник, не залишивши й записки. Колба з гомункулом також зникла.

— Казав я доктору, останні його випробування не призведуть до добра! Я не помилився, та доктора вже не повернеш. О, Боже, де моя улюблена книга? Невже також зникла безвісти? Та ні, книга на місці. Усі книги на місці — гарний я маю спадок. Тепер лишається тільки працювати. А що скажуть люди? Ні, треба написати всю правду про найславетнішу людину на землі!

Вагнер зайняв місце свого вчителя, закутався в його мантію, достоту, як доктор, зігнувся над рукописом і вивів заголовок своєї першої книги:
«Життя і діяння знаменитого і шановного доктора Ф ауста».