Хатинка

Стояв у лісі старий дуб. Товстий-претовстий, кора порепалась, коріння корякувате з землі вилізає.

Прилетів Дятел – сам строкатий, шапка червона, ніс голчатий.

По стовбуру стриб та стриб, носом стук та стук – вистукав, де деревина м’якша, і ну дірку довбати. Довбав-довбав, довбав-довбав – видовбав глибоке дупло. Літо в ньому пожив, дітей вивів – і полетів.

Минула зима, знову літо прийшло.

Дізнався про те дупло Шпак. Прилетів. Бачить: дуб, у дубі – дірка. Чим Шпакові не хатинка?

Питає:

– Хто, хто, хто в цій хатинці живе?

Ніхто з дупла не відповідає, порожня стоїть хатинка.

Натягав Шпак сіна та соломи, став у дуплі жити, дітей виводити.

Рік живе, другий живе – сохне старий дуб, кришиться; більшає дупло, ширшає дірка.

На третій рік дізнався про те дупло жовтоокий Сич.

Прилетів. Бачить: дуб, у дубі – дірка, як котяча голова.

Питає:

– Хто, хто, хто в цій хатинці живе?

– Жив Дятел строкатий – ніс голчатий, тепер я живу – Шпак, на дуді мастак. А ти хто?

– Я – Сич, мене вночі не клич: крилами махну – цоп! – і проковтну. Забирайся геть з хатинки, поки шкура ціла!

Злякався Шпак Сича, полетів.

Нічого не наносив Сич, став так у дуплі жити: на своєму пір’ї.

Рік живе, другий живе – кришиться старий дуб, ширшає дупло.

На третій рік дізналася про те дупло Білка. Пристрибала. Бачить: дуб, у дубі – діра, як собача голова.

Питає:

– Хто, хто, хто в цій хатинці живе?

– Жив Дятел строкатий – ніс голчатий, жив Шпак – на дуді мастак, тепер я живу – Сич, мене вночі не клич. А ти хто?

– Я – Білка руденька, стрибати легенька. У мене зуби довгі, гострі, як голки. Забирайся геть з хатинки, поки шкура ціла!

Злякався Сич Білки, полетів.

Наносила Білка моху, стала в дуплі жити.

Рік живе, другий живе – кришиться старий дуб, ширшає дупло.

На третій рік дізналася про це дупло Куниця. Прибігла. Бачить: дуб, у дубі – діра, як людська голова.

Питає:

– Хто, хто, хто в цій хатинці живе?

– Жив Дятел строкатий – ніс голчатий, жив Шпак – на дуді мастак, жив Сич – його вночі не клич, тепер я живу – Білочка руденька, стрибати легенька. А ти хто?

– Я – Куниця, дрібний звір мене боїться. Нема страшніших за мене, зі мною не тягайся даремно. Забирайся з хатинки геть, поки шкура ціла!

Злякалася Білка Куниці, пострибала.

Нічого не натягала Куниця, стала так у дуплі жити: на своїй шерсті.

Рік живе, другий живе – кришиться старий дуб, ширшає дупло.

На третій рік дізналися про те дупло бджоли. Прилетіли. Бачать: дуб, у дубі – діра, як кобиляча голова.

Летять, дзижчать, питають:

– Хто, хто, хто в цій хатинці живе?

– Жив Дятел строкатий – ніс голчатий, жив Шпак – на дуді мастак, жив Сич – його вночі не клич, жила Білка руденька, стрибати легенька, тепер я живу – Куниця, дрібний звір мене боїться. А ви хто?

– Ми – рій бджолиний, одна за одну загине. Дзижчимо, літаємо, мед збираємо і пожалити можемо, налякаємо кожного. Забирайся з хатинки, поки шкура ціла!

Злякалася Куниця бджіл, утекла.

Наносили бджоли воску, стали в дуплі жити.

Рік живуть, другий живуть – кришиться старий дуб, ширшає дупло.

На третій рік дізнався про те дупло Ведмідь. Прийшов. Бачить дуб, у дубі – діра, як ціле вікно.

Питає:

– Хто, хто, хто в цій хатинці живе?

– Жив Дятел строкатий – ніс голчатий, жив Шпак – на дуді мастак, жив Сич – його вночі не клич, жила Білка руденька, стрибати легенька, жила Куниця – дрібний звір її боїться, тепер ми живемо – рій бджолиний, одна за одну загине. А ти хто?

– Я – Ведмідь волохатий, житиму тут, і вашій хатинці, – капут!

Став дибки, звівся на дуб, поліз у дупло та як натисне! – дуб надвоє і розлетівся. А з нього як полетіло і шерсті, і сіна, і воску, і моху, і пуху, і пір’я, і пороху – та пх-х-х!..

Хатинці і край!