Король крижаного королівства

Жив одного разу бідний чоловік і було у нього синів що дірочок у ситі, навіть на одного більше. Удень і вночі журився бідолаха: що йому робити з дітьми, дуже вже їх багато, не перерахувати. Ніяк не міг він придумати стільки ремесел, щоб кожному що-небудь інше дісталося.

Старший син на м’ясника вивчився, але такого про своє ремесло наговорив, що з братів ніхто вже у м’ясники не пішов; і кожний наступний відбивав у інших охоти до свого ремесла; ось і вийшло, що кожному що-небудь інше було потрібно.

А молодшому й зовсім ніякого ремесла не залишилося, усі до нього разібрали. Батько каже йому:

– Шевцем будеш, синок, швець завжди роботу знайде.

– Не буду! – відповідає Янош (молодшого Яношем звали), – вистачить в сім’ї одного шевця.

– Ким тоді ти будеш?

– Королем буду, або не живий не буду! – відповідає Янош.

Рідко доводило його бідному батькові сміятися, але тут він усмак посміявся.

– Ойти, сину непутящий, розуму палата, думаєш, так легко королем стати?

– Легко чи ні, а я королем буду, навіть якщо б мені це життя коштувало.

Виявилося, зовсім не жартував Янош, а без довгих розмов попросив брата-коваля викувати йому три пари залізних черевиків, маму попросив три коржі у золі спекти, розпрощався з усіма й рушив у дорогу.

Ішов він горами, долинами, сімдесят сім держав пройшов, нарешті потрапив у велике Чорне місто. У цім місті жив король Чорного королівства.

Не довго думаючи, пішов Янош у палац прямо до гофмейстра. Привітався честь по честі:

– Дай боже, дня доброго, пан гофмейстер, як поживаєте, як ваше здоров’ячко?

– Будь здоровий і ти божий чоловіче. Я – живу не тужу, а тобі чого треба у наших краях?

– Я, дядечку, запитати прийшов: короля вам не потрібно? Витріщив очі гофмейстер, рота розкрив, та так, що цілий полк солдат міг би там поміститися.

А Янош йому відповідає:

– Даремно ви так дивуєтеся, пане гофмейстер, я не жартую. А тут гофмейстер зареготав, та так,  що ніяк зупинитися не міг, луна по всьому палацу лунала.

– Ну, хлопче, добре ти діло надумав!.

У нашого короля дітей стільки, скільки у ситі дірочок, навіть одним більше! Ми вже зовсім заплуталися, не знаємо, кого з них спадкоємцем призначити.

– Добре, коли так, – сказав Янош, – тоді залишайтеся з богом, пане гофмейстер, а мені доброї дороги побажайте, я далі піду, іншу країну подивлюся.

Так, щоб не забути: одна пара залізних черевиків у Яноша зовсім зносилася і протерлася, скинув він їх, взув другі й далі покрокував. Довго йшов, ніде не присів, поки не добрався до Червоного королівства. Це королівство недарма Червоним назвали, усе тут було червоне, навіть звірі й люди. Але Янош особливо придивлятися не став, подався відразу у столицю, а там – у королівський палац, так цього разу гофмейстера не шукав, до самого короля з’явився. Він по дорозі багато всього передумав, і здалося йому, що гофмейстер Чорного королівства мабуть щось хитрив: може, у чорного короля й зовсім дітей нема, а гофмейстер сам на королівський трон мітить! Попросив Янош докласти червоному королеві про себе, і той відразу прийняв його.

– Дай вам бог щастя-удачі, ваша величність червона королю! Як поживаєте, як здоров’ячко?

– Дякую, синку на доброму слові. Я  живу-поживаю, старому багато не треба, а тебе яким вітром у мою країну занесло? Бачу, що нетутешній ти.

– Ех, ваша величність, моє життя й смерть у ваших руках, а тільки я вам відразу всю правду викладу! Хочете вірте, хочете ні, а тільки прийшов я сюди з далекої землі щастя шукати, тому як удома у мене, братів, стільки, скільки дірочок у ситі, на одного навіть більше, так що мені й ремесла не залишилося, старші брати усе розібрали.

– Та ким же ти стати надумав? – запитав король.

– Так я так і так прикинув, вирішив у королі податися.

– Он воно що… Думаєш, легка ця справа? Ні, синку, королівством правити – не на печі лежати. Кому приходилось, той знає!

– Так-то воно так, – відповів Янош, – а я усе-таки спробував би.

– Добре, синку, – мовить король Яношу, – тоді слухай. Синів у мене немає , є тільки єдина дочка єдина, але дуже не хотілося б на неї державу мою залишати, сусід у мене злий і підступний. Чи чув ти про Крижане королівство? Лежить воно на краю землі, та ще трохи далі. Багато, ой як багато досаждав мені крижаний король. Усе життя я від нього відбивався, прагнув його країну завоювати, але не  зміг: скільки війська туди посилав, а воно усе у лід перетворилося, змерзло там. Так і стоять мої воїни нерухомо, кроку ступити не можуть. Скільки славних герцогів бралося короля крижаного схопити-скорити, вояків його перебити, але жоден назад не повернувся.

– Нічого, я точно повернуся! – сказав Янош.

– Нема чого синку тобі туди ходити, даремно себе погубиш. Не знаєш ти крижаного короля. Нічого у ньому живого немає, один лід суцільний; як надумає мені зло заподіяти – у мою сторону повернеться, дуне один раз, і посередині самого жаркого літа усе: трава, дерева, квіти, посіви – усе-усе перетворюється у лід.

– Іншому життя не бувати, смертоньки не минути, – сказав Янош, – так що я все-таки спробую…

Уже й друга пара залізних черевиків зносилася, взув  Янош третю пару, зав’язав міцніше. “Ну, – думає, – коли ці продірявляться, буду я королем Крижаної країни або живим не буду! “Ішов він, йшов горами, йшов долами, бачить, хатинка вдалині стоїть. “Зайду, – думає Янош, – попрошуся переночувати”. Увійшов, а там прадавня-прадавня баба сидить, років сто їй, якщо не більше.

– Добрий вечір, бабусю, як поживаєте, як здоров’ячко ваше?

– Здоров’я як здоров’я, – відповідає йому баба, – тільки ти говорив тихіше, бо розбудиш синочка мого, тут тобі й кінець.

– Ой чи, ой чи? – Янош голосно викликнув.- Так хто ж він такий, синочок ваш?

– Сонце, ось хто, нещасний!

Злякався Янош. Якби знати, він би й привітався пошепки.

– Ой, бабусю, миленька, не знав я! Та й хто б подумав, що Сонце у такій непоказній халупі живе!

На щастя, Сонце від його слів не прокинулося, а незабаром і зовсім упало у глибокий сон, так що хоч із гармати стріляй, не розбудиш. Отут баба до Яноша звернулася:

– А тепер говори, навіщо з’явився, по яких таких справах?

Янош усі їй розповів.

– Ой, синку, чи по собі дерево узявся рубати? Тільки мій син міг би допомогти тобі. А тобі одному у Крижане королівство йти справа даремна, змерзнеш, як і усі до тебе, якщо мій син хоч один раз у ту сторону не загляне.

Вирішив Янош почекати, коли Сонце прокинеться, і попросити, щоб один-єдиний раз шлях свій перемінив, над Крижаним королівством пройшовся.

З тим думками  і приліг подрімати. Ближче до світанку обернулося Сонце, темний бік заховало, світлий показало й стало у дорогу збиратися. Отут Янош перед ним з’явився.

– Доброго ранку, благословенне Сонце! Щасливого тобі повернення!

– І тобі ранку доброго, – відповідає Сонце, – ти хто такий?

Розповів Янош Сонцю, що сім’я його бідує,Що батько хотів його шевському ремеслу навчити, але він вирішив краще вже у королі податися, а там будь що буде.

– Приблаге світило, миле Сонце, – заблагав Янош, – будь до мене милостиве, засіяй хоч один раз у Крижаному королівстві!

Сонце йому відповідає:

– Яноше, справа це не проста. Не ти перший про це мене просиш. Скільки раз благав-заклинав мене червоний король, так тільки не сподобалися мені його хитрощі, і не став я над Крижаним королівством світити. Я спочатку завжди придивлюся до людині, а вже потім на допомогу прийду, якщо вона вартує того.

– Спасибі тобі, Сонце, за твої розумні слова, – сказав Янош, – побачиш сам, коли на мене посвітиш, що я заслуговую на твою допомогу. Попрощалися вони. Сонце на схід пішло, а Янош на північ.

– Ну, черевики мої вірні, – сказав Янош, зав’язуючи їх тугіше, – протримаєтеся на ногах хоча б доти, поки у Крижану країну не прийду. А там будь що буде.

Швидко йшов Янош, підійшов до гори, дивиться, а вона вершиною у небо впирається.

– Бідна моя голівонька, – засмутився Янош, – скільки ж це часу треба, щоб на таку висоту піднятися! Тут і шести пар черевиків не вистачить!

Стоїть Янош, думає, як йому бути, і чує стогін. Пішов він у ту сторону, звідки стогін донісся, бачить – лежить під кущем білий ведмідь. Янош запитує:

– Що з тобою, ведмедику, чому стогнеш, друже?

– Ой, допоможи мені, добра людино, я тобі за це добром відплачу.

Недавно влаштував крижаний король велике полювання, і я, щоб своє життя врятувати, з вершини гори зістрибнув. Та все б добре, так ось лапа між колючок попала, не можу вийти звідси, якщо яка-небудь добра душа ці колючки не повитягає.

– Ну-ну, не стогни, витягну я колючки! – сказав Янош і миттю всі повисмикував.

Ведмідь підхопився й говорить Яношу:

– Спасибі, хлопчику, за доброту твою. Віддячу я тобі, побачиш. Висмикни волосок з моєї шуби. Якщо у біду потрапиш, тільки проведи волоском по губах, і я відразу перед тобою з’явлюся.

Яношу вірилося й не вірилося, але волосок із шуби ведмежої він усе-таки висмикнув. “Може, і ні до чого він мені, – думає, – та не затяжить, чому не взяти. Побажав ведмедеві доброї дороги, а сам поліз на гору.

Сім днів, сім ночей ішов, а тільки до середини гори добрався. Зупинився і говорить собі:

– Ну, пожартували, і вистачить, пора перепочити.

Ліг під деревом і заснув як убитий. Прокинувся тому, що стало його припікати зі спини. Повернувся Янош на другий бік, бачить, поруч із ним хтось багаття велике розпалві. Відкрив він очі, дивиться: що за народ? Дивився, дивився, нарешті розгледів трьох карликів у шубах до п’ят. Були у карликів довжелезні бороди, усі льодом покриті. Карлики стоять навколо багаття, розмовляють.

– Ет, – говорить перший, – гарне багаття розпалили, зараз моя борода відтане Скоріше б уже розмерзлися наші бороди, – говорить другий, – тільки боюся я, що й такий вогонь не допоможе.

– Який щасливий цей чоловік, що спить отут, – говорить третій, – у нього зовсім немає бороди!

– Цікаво, куди він прямує? – запитав перший карлик.

– Та  напевно не у Крижане королівство, якщо голову на плечах має, – сказав другий.

– Я там і королем бути не погодився б.

Отут Янош підхопився, крикнув весело:

– А ось я, земляки, саме туди йду! Ви  самі звідки? Чи не звідти?

– Жили ми там, та утекли, – відповідають карлики.

– А я хотів, щоб ви проводили мене.

Карлики йому відповідають:

– Повернутися ми нізащо не повернемося, але, якщо ти бороди наші від льоду звільниш, проводимо тебе до самого кордону.

– Це справа не хитра, – сказав Янош.

Схопив він палаючу гілку, потикав нею у бороди, вони й відвалилися, немов і не було їх.

– Ну, хоробрий молодець, – сказав старший з карликів, – за те, що від борід нас позбавив, ми тепер твої вірні слуги. Візьми ось цей свисток.

Якщо у біду потрапиш, свисни, ми негайно з’явимося.

Узяв Янош свисток, у торбу поклав і покрокував своєю дорогою. Ще сім днів, сім ночей пройшов і опинився нарешті на самій вершині гори. Вона майже у небо впиралася, довелося Яношу лягти на живіт і поповзом на другу сторону перебратися.

Тут починалося Крижане королівство. Схил гори був увесь покритий льодом, і усе навколо, що тільки бачили очі, було лід, лід, лід. Трава крижана, замети крижані, і поля, і будинки.

У Яноша  на душі коти скребуть: “Навіщо я сюди припхався? Хоч би й став тут королем, яка у тому радість? Тату, чому я тебе не послухався, не захотів шевцювати? Ну тепер журитися пізно, немає мені дороги назад, хоча б і смерть мене чекала, іду вперед”. Подивився він праворуч, подивився ліворуч – ціле військо стоїть, усе у льоді. “Не інакше як червоного короля військо, – думає Янош.- От би їх воскресити, але як? Вогонь тут не розведеш… Ну добре, другого життя не буде, смертоньки не минути, піду один”.

А тільки як іти? Ноги ковзають по льоду, від залізних черевиків одні дірки залишилися. Згадав тут Янош білого ведмедя. Дістав шерстинку із шуби його, тільки подивився – а ведмідь уже поруч.

– Ти мій господар, наказуй, усе виконаю!

– Знеси мене з гори вниз.

– Хазяїне мій дорогенький, я тебе знесу, коли наказуєш, так тільки ти у лід перетворишся, тільки-но ми спустимося.

– Однаково, – сказав Янош, – другого життя не буде, смертоньки не минути, так що бери мене на спину й униз неси.

Ведмідь скорився, спускатися став. Чим нижче вони спускалися, тем холодніше ставало. А у підніжжя гори така була холоднеча, що Янош, себе не чуючи, з ведмедя додолу скотився. На ноги він ще встав, однак зрозумів, що скоро життю кінець. Спершу пальці на ногах льодинками стали, потім ступні, гомілки й стегна заледеніли. Коли вже до пояса обмерзнув, згадав раптом карликів: може, хоч вони йому на допомогу прийдуть. Вийняв він їх свисток, дунув у нього, і три карлики перед  ним з’явилися.

Старший запитує:

– Що накажеш,?

– Ступайте швидше туди, де ясне Сонце ночує. Хатина його на кордоні Червоного королівства стоїть. Попросите, щоб зглянувся наді мною, а то помру я.

Тільки він це вимовив, як до губ лід дістався, і вище пішов, до самої голови. Залишився Янош на місці, стоїть як вкопаний. Білий ведмідь біля нього лежить, плаче що доброго хазяїна втратив. А карлики тим часом де йшли, де бігли, нарешті знайшли хату Сонця. Передали вони Сонцю останні слова Яноша.

– Ну-ну, багато базікаєте, – відповідає їм Сонце.- Думаєте, так легко мені зі шляху звернути? Ось я ляжу зараз, посплю, а завтра подивимося, що у сні привидиться.

Що вже там Сонцю приснилося, не знаю, але головне те, що, вийшовши вранці, зробило воно невеликий гак і постояло трохи над Крижаним королівством.

Відразу усе тут перемінилося, варто було Сонцю ясному вниз подивитися. Потекли-станули крижані гори, крижані поля, крижані будинки, навіть військо червоного короля усе розмерзлося, скинуло крижану збрую, опам’яталися солдати, живісінькі.

Розтанув крижаний панцир і з Яноша, тільки на голові залишилася крижана золота корона, а у руці крижаний золотий скіпетр. Тре очі Янош, дивно йому, ніби сон бачить. Але який же це сон, коли все так і було насправді. Дивиться, покрокувало військо! Він вперед забіг, сів на ведмедя й повів вояків проти крижаного короля. Та тільки, поки вони до його міста йшли, від міста цього й сліду не залишилося: стануло  столичне місто, перетворився у море; уже пив його, пив крижаний король, так і не випив, на той світ відправився, та й там не швидко, мабуть, пити захоче.

Яноша відразу королем оголосили, і він погодився над Крижаним королівством панувати, тільки спершу у Червоне королівство повернувся, щоб розповісти тамтешнім людям про велику перемогу. Зрадів червоний король, відразу віддав Яношу свою дочку єдину й усе королівство! Став тепер Янош у двох країнах володарем. Як багаті пани роблять, улітку у Крижаному королівстві жив, а зиму проводив у Червоному королівстві. Не забув він ні рідних, ні знайомих: батька, матір, братів, земляків усіх у палац до себе забрав. Там і живуть вони розкошуючи.

Хто не вірить, нехай сам піде ті перевірить. Якщо у Червоному королівстві люди не скажуть, можна у Крижане королівство сходити.