Король воронів

Король Коннахта був добрим королем, але мав трьох безпутних синів, які й накликали на нього біду. А вийшло все через те, що вони зіграли злий жарт із дуже небезпечною людиною: самим королем ворон — Кромахі.

Кромахі був старим чаклуном. Він жив у маленькій хатині в самій гущавині лісу, втім, не дуже далеко від королівського замку. На вершинах дерев, що нависли над його хатиною, гніздилися ворони. Насправді це були не ворони, а чорти, це кожному відомо, і служили вони своєму дияволу – повелителю Кромахі. Якщо хтось насмілювався розгнівати їхнього повелителя і тим заслуговував на його прокляття, одна з ворон покидала своє гніздо і всюди слідувала за проклятим до його останньої години.

І ось подібно до багатьох, у кого всього вдосталь, а занять ніяких, три королівські синки — Диклан, Дармід і Даті — вирішили одного чудового дня зіграти над старим Кромахі просто так, заради нудьги, один зі своїх жартів: закрили димар його хатини кам’яною плитою . Чаклун ледь не задихнувся від диму.

Розлючений Кромахі гнався за ними до самого замку і там у присутності батька, у якого мало серце не розірвалося від горя, прокляв їх і промовив, що перший син стане злодієм і так все своє життя і проживе крадіжками; другий стане вбивцею і все своє життя займатиметься вбивствами; а молодший стане жебраком і проживе все своє життя милостинею. А потім він прокляв і батька, який потурав синам і зробив з них таких шахраїв, і промовив, що він житиме, щоб бачити, як зла доля спіткає його синів. Житиме і житиме, щоб бачити, якими справами займаються його чада, поки не проб’є їх остання година.

Бідний батько, вбитий горем, одразу захворів і зліг . І в ту ж мить у його спальню влетіли чотири ворони Кромахі і розсілися на чотирьох стовпах його ліжка.

І не встигли розсістись, як відразу почали зловісно каркати:

— Карр! Карр! Карр!

Нещасний зарився з головою під ковдри, але воронячий крик розносився по всьому замку, проникав у кожну кімнату, викликаючи відчай у всіх смертних, хто перебував під дахом.

І з кожним днем ставало дедалі гірше.

Вдень чи вночі, чи в понеділок, чи в неділю, вранці, опівдні чи опівночі чотири чорні дияволи ні на секунду не закривали свої горлянки, не припиняли своє мерзенне каркання.

Чого тільки не робила армія лікарів, єпископів, філософів і великих учених, покликаних із цієї нагоди до замку, але дияволи все одно не здавалися. І не тільки в одного короля розхиталося здоров’я і постраждав розум, страждали всі грішні, хто жив у замку або біля нього; розпач охопив все королівство, всім здавалося — близький кінець світу.

Становище ставало вже майже безнадійним, коли ці погані звістки вибралися за межі Коннахтського королівства і проникли в Донегольські гори. Вони дійшли і до вух Темного Патрика на його картопляному полі. Сумно стало в нього на душі, і ось він зачинив двері своєї хатини і пішов у Коннахт.

Коли цей бідолаха прийшов до замку і попросив відвести його в королівські покої, слуги хотіли натравити на нього собак. Але королева почула шум і спитала, що сталося. А оскільки серце її розривалося від горя і відчаю і вона готова була випробувати будь-який навіть найбезглуздіший засіб, вона сказала:

— Якщо ніхто з наших найбільших лікарів і вчених не зумів нам допомогти, цей темний бідняк гірше все одно нам не зробить. Приведіть його, і нехай буде що буде!

І Темний Патрік опинився в спальні короля, оточеного натовпом філософів, архієпископів та подібних до них. І всі вони одразу почали думати, що розумніше: образитися і залишити королівський замок або залишитися, тримаючись за боки від сміху. Однак з поваги до королеви вони вирішили залишитись байдужими, що й зробили.

Темний Патрік увійшов і вклонився їм усім, як справжній придворний, а потім попросив розповісти суть справи. Він подивився на чотирьох ворон, що розсілися на чотирьох стовпах ліжка, і звелів покликати трьох принців.

Він спитав першого, старшого принца, як його звати.

— Мене звуть Диклан.

— А яке прокляття наклав на тебе нечистий?

— Він сказав, що я стану злодієм і все своє життя крастиму.

Темний Патрік повернувся до королеви, що стояла поряд з ним і тремтіла від страху, і сказав їй:

— Негайно відішліть Діклана до кращої школи законів в Ірландії. Нехай стане суддею, і жоден законник до нього не причепиться!

І в ту ж мить ворона, що сиділа в узголів’ї на стовпі ліжка, пронизливо крикнула, від цього у всіх мороз пробіг по шкірі, розправила крила і вилетіла у відчинене вікно.

Темний Патрік звернувся до другого принца:

— А як тебе звати?

— Моє ім’я Дармід.

— Яке ти заслужив на прокляття?

— Я стану вбивцею і все моє життя вчинятиму вбивства.

Темний Патрік повернувся до тремтячої королеви і наказав:

— Негайно надішліть Дарміда до кращої медичної школи. Нехай вчиться і стане лікарем, і в жодній смерті його не звинуватять!

І тут ворона, що сиділа в ногах ліжка на правому стовпі, пронизливо крикнула, від чого у багатьох завмерло серце, розправила крила і вилетіла у вікно.

Темний Патрік звернувся до молодшого принца:

— Як твоє ім’я?

— Дати.

— На яке прокляття прирік тебе Кромахі?

— Я буду жебраком і все моє життя житиму милостинею.

Темний Патрік повернувся до королеви, що задихалася від хвилювання.

— Не витрачаючи дорогоцінного часу, — сказав він, — відішліть цього юнака в найкращу семінарію. Нехай стане священиком, і Бог не засудить його за даровий хліб! Гидкий ворон, що сидів на лівому стовпі в ногах ліжка, пронизливо крикнув, розправив крила і вилетів у вікно.

Радість, що поступово заповнювала королівське серце, змусила його піднятися в ліжку та закричати від щастя. І в туж мить четвертий і найлиховісніший ворон випустив несамовитий крик, який, напевно рознісся на всі чотири сторони Коннахтського королівства, і теж вилетів у вікно.

Темний Патрік скромно відмовився від усіх почестей, які король та королева на радощах пропонували йому. Він відмовився і від посади Головного Радника, який усі єпископи, вчені та філософи слідом за королем та королевою просили його прийняти. Він сказав їм, що він простий і темний горянин і не звик жити при дворі, в замку, серед великих учених чоловіків, що може бути щасливий лише у своїй жалюгідній хатині в Донеголі, обробляючи своє крихітне поле.

І, перекинувши через плече вузлик, він рушив у дорогу. Тисяча заздрісних очей стежила за ним, поки його самотня фігурка виднілася на дорозі, що вела на північ