Ліс та його мешканці

Місцина без назви та її жителі

Я розкажу тобі, друже, історію, що сталася саме перед третім снігом.

Це буде дуже повільна й тиха розповідь, бо сніги завжди повільні й тихі, лише заметілі й хурделиці роблять їх колючими, та й то ненадовго.

Отож умостися зручніше, заховай долоньку під щічку, можеш навіть заплющити оченята – бо повільні й тихі розповіді найкраще слухати саме так.

І – почнімо…

Трапилося це в одній дивній і красивій країні, яка не мала назви.

Її мешканці, а також люди із сусідніх країн, іменованих селами, називали її просто лісом.

Проте їжакові Петру це не подобалося. Бо де ж таке чувано, щоб ціла країна – нехай і не надто велика й не особливо славетна – звалася просто собі лісом, та й усе…

«Ні, так не годиться», – думав їжак Петро і кожного ранку вигадував рідній країні нову назву. Коли сон уже майже минав, але очі ще дуже не хотілося розплющувати, він лежав у солодкій дрімоті й вигадував, вигадував, вигадував… Були вже в нього і Дібровія, і Березина, і Грабія, і Калинці, й Кленовія, і Ліщинник, і Липія, і чомусь навіть Горобиностан, – та кожна з цих назв переставала подобатися їжакові Петру одразу ж після сніданку, коли він виходив на свою неодмінну ранкову прогулянку і завважував, що дерев і кущів у лісі багато, й жодне ніби не переважає інших, так що несправедливо було б називати країну на честь саме цього дерева чи куща, бо інші можуть образитися…

Їжак Петро дуже хотів бути справедливим і мудрим, бо сильним його назвати було годі. Звісно, сильним він хотів бути ще дужче, бо в лісі майже завжди виходило так, що гору брала саме сила, – ну, але про це маленький, колючий і зовсім не прудкий Петро не міг і мріяти. Бо доля їжака завжди інша, ніж доля, скажімо, вовка…

Проте на свою долю їжак Петро не нарікав. Він любив свою країну, хоч вона ще й не мала назви, любив яблука і груші, любив лякати гадюк, але найдужче любив школу.

Одначе зі школою були проблеми. Ховалася вона в густих і колючих заростях малинника, щоб туди не могли дістатися великі звірі, – проте й це не допомогло зробити заняття регулярними. Бо, скажімо, в червні малинник старанно топтало знане на весь ліс сімейство ласунів: ведмідь Дмитро, ведмедиця Ірина, їхні пустотливі синочки Іґнат і Філіп та маленька, але ще пустотливіша донечка Альона.

Тож заняття можна було починати лише в липні, коли малина вже відродила. Одначе в серпні вони припинялися, бо саме тоді починався сезон полювання й по лісу нипали злі люди з рушницями, тому старенький учитель заєць Микола не міг ґарантувати безпеки ні учням, ні собі. Весь серпень заєць Микола ховався по селах, мешкав на людських городах, де старанно хрумав молоденькі огірки й помідори та замріяно споглядав за тим, як росте капуста. Ці спостереження були його улюбленим заняттям, – а крім того, злі люди з рушницями туди майже не навідувалися, лише добрі – з кошиками, відрами, лопатами та маленькими дітьми. Власне, найбільшу мороку заєць Микола мав на городах саме з отими непосидючими дітьми, яким чомусь неодмінно хотілося його погладити. Проте він був старий і мудрий, тож нікому до рук не давався. Бо людські інстинкти – штука непередбачувана. Себто замучити бідолашного вчителя ті розбишаки можуть і з любові…

Повертався заєць Микола до лісу аж на початку жовтня, коли капусти на городах уже не було. Проте відновлювати заняття не випадало, бо в білок саме починався сезон збору горіхів, та ще їжаки запасалися пізніми яблуками, – а яка може бути школа без білок і їжаків? Отож-бо й воно…

Аж після цього школа відкривалася знову, та ненадовго – лише до перших холодів. Бо тоді чимало звірят упадало в зимову сплячку, і заєць Микола наказував їм класти підручники під подушку, щоб знання засвоювалися уві сні.

Більш-менш спокійно можна було вчитися лише навесні – з березня по травень. Щоправда, у багатьох сім’ях саме тоді народжувалися нові малята, й чимало учнів мусило пропускати заняття, щоб допомагати батькам бавити молодших братиків і сестричок. Адже батьки тоді були дуже зайняті тим, щоб усіх їх прогодувати – бо ж їжі в лісі в цей час небагато…

Їжак Петро дуже засмучувався щоразу, коли заняття уривалися. Він тоді щоночі клав підручники під подушку, через що вони були всі в дірочках. Бо підручників в їжака Петра було багато, подушка стояла надто високо, й колюча голова часто скочувалася на книжки. А тим паче він мав звичку засинати з книжкою в руках – тож дірочками в його підручниках була густо помережана майже кожна сторінка…

Страшезне хропіння

Перший сніг цього року випав дуже рано, ще на початку листопада. Він був мокрим, липким і свого запаху ще не мав – пахнув прілим листям, присохлими бур’янами і втомленим вітром, який завжди в лісі трохи розгублений, а часом і боязкий. Вибравшись ізранку зі своєї хатки на галявині в заростях терену, старанно замаскованої купою сухого гілляччя, їжак Петро зітхнув.

Брудні клапті першого снігу скапували поміж гілок, навіваючи думки про застуду, ангіну й гірку мікстуру, яку доведеться пити, пропускаючи школу. А ще про те, що за першим снігом неодмінно прийде перший мороз, а отже, у його рідні кущі скоро навідаються ласі істоти. Бо ягоди терену достигають із першим морозом, а доти вони терпкі й несмачні.

Якщо прийдуть люди, це ще пів біди: їжак Петро навчився давати з ними раду. В одній із книжок він вичитав, що люди – це такі дивні істоти, дуже залежні від свого зору. Вони бояться того, чого не бачать, а отже, їх легко дурити, покладаючись на інші відчуття – слух чи, скажімо, нюх. Але нюх у людей не дуже розвинений. Щоб їх налякати, потрібен гострий і різкий запах, якого їжак Петро видобути не вмів. Тому він поклався на слух – і не прогадав. Минулої осені, коли люди прийшли до його тернівника, їжак Петро заховався у свою хатку під купою сухого гілляччя й заходився голосно хропіти. Навіть голосніше, ніж він хропе уві сні. А всі їжаки, щоб ти знав, уві сні хропуть…

– Мамо! Мамо! – зачувши ці звуки, закричала раптом людина, менша на зріст (певно, то була людська дитина). – Чуєш, отам у кущах хтось хропе! Ой, як страшно!

Радий такому успіху, їжак Петро захропів іще старанніше.

– Гм, справді… – розгубилася мама. – Хто б це міг бути?..

– Може, це лиха гадюка, якої ти мені завжди наказувала остерігатися?

– Але ж гадюки нібито не хропуть… – ще дужче засумнівалася мама. – Та й гадюки вже мали б спати, донечко. Вони ж іще на Здвиження  ховаються по хащах, закамарках і вітроломах…

– Хіба ж то не вітролом? – не вгавала людська дитина. – Бачиш, яка купа гілляччя. А отой хропун десь під ним… Мамо, а може, то ведмідь?!

Старанно хропучи, їжак Петро всміхнувся, уявляючи, як очі малої на цих словах стали великі й круглі.

– Ну, ведмедеві ще ніби рано спати… Але знаєш, дитинко: береженого Бог береже. Краще ходімо звідси від гріха подалі. Бо мало що… Там, на узліссі, хоч і не такий рясний терен, зате безпечніше…

Ну, з такими страхопудами їжак Петро й цього року легко впорається. Гірше буде, коли справді ведмеді нагрянуть. Не так Дмитро та Ірина, як оті розбишаки Іґнат і Філіп, а тим паче Альона. Цих жодними звуками не налякаєш, навпаки – лише привернеш їхню увагу. Друг їжака Петра, їжак Василь, якось побував у них футбольним м’ячем. Реву було на цілий ліс, коли вся ведмежа сімейка з Альониних лап голки витягала… Їжак Петро при цьому дізнався багато нових слів і навіть деякі запам’ятав – але повторювати їх йому не хочеться. Якісь вони геть не звірячі, несмачні, з якоїсь аж надто чужої мови…

Дрозд Марко

– Чик-чик! – обірвав його роздуми знайомий голос. – Привіт, сусіде! Себто: бувай здоровий. Сподіваюся знову зустріти тебе тут навесні.

Це був дрозд Марко, який мешкав у цьому-таки тернівнику. Пір’я на його свитці, підбитій молоденьким пухом, настовбурчилося, від чого світло-коричневі смужки на краях крил стали ще виразнішими, а рябі крапочки на сорочці аж блищали. З усього було видно, що він зібрався в далеку дорогу і весь у передчутті нових вражень, та водночас прощатися з рідним тернівником йому дуже не хочеться. Адже далека дорога – це безліч небезпек, до того ж несподіваних, а тут більшість небезпек знайома, навіть рідна, й упоратися з ними набагато легше – тим паче, коли маєш доброго друга й сусіда.

Їжак Петро і дрозд Марко завжди попереджали один одного, зачувши щось підозріле. «Чик-чик!» – вигукував Марко. «Ф-ф-фу!» – наїжачувався Петро. І кожен знав, де йому ховатися. Причому частіше про небезпеку попереджав саме дрозд – усе ж він уміє літати і, коли треба, може поглянути на світ ізгори. Зате їжак набагато чутливіший до ворогів, які вміють тихесенько підкрадатися або чатувати в засідці, – Марко їх іноді не завважував, і в таких ситуаціях лише Петрове чмихання рятувало йому життя. А тепер дрозд Марко відлітає, тож кожен з них муситиме покладатися лише на себе…

Утім, про далекий Прій, мрію кожної пташки, дрозди насправді знають не більше за їжаків. Бо в теплі краї вони не летять (Дрозд Марко – чикотень (латиною – Turdus pilaris). Дрозди цього виду справді не відлітають у вирій; вони лише міґрують на південь, де тепліше, а деякі залишаються на зиму в місцях гніздування. Інші ж види дроздів – скажімо, дрозд співочий (Turdus philomelos) та дрозд чорний (Turdus merula) – відлітають узимку на південь Європи, у Малу Азію та Північну Африку.) – дрозди взагалі не надто люблять літати, ходити по землі їм цікавіше. Тож із настанням холодів вони просто міґрують на південь – туди, де сніг не так густо вкриває землю, і на ній ще можна знайти поживу.

– А може, не полетиш? – із надією запитав їжак Петро. – Терену в нас багато, та й горобина цього року непогана вродила. – Він знав, що взимку дрозди полюбляють ласувати горобиною. – І це ж лише перший сніг, скоро він розтане…

– Так, але за першим буде другий, а тоді третій… – зітхнув дрозд Марко. – Нічого не вдієш, інстинкт у мене… Хоча, правду кажучи, нікуди летіти не хочеться. Тим паче, що я давно задумав один дослід, який можна поставити лише взимку. Та вже, певно, наступної зими спробую…

Справа в тому, що допитливий дрозд Марко був знаним у лісі натуралістом. Він старанно, з лупою, досліджував кожен лісовий закапелок, уважно вивчав життя інших пташок і звірів, тож ідей у нього завжди було дуже багато, і всіх друзів він підбивав на те, щоб ставити на них досліди. Скажімо, зайцеві Миколі він радив поселитися не в малиннику, а в діброві – бо малинник, мовляв, густий, і зайцеві там складно розвинути максимальну швидкість бігу; а всім відомо, що лише довгі ноги рятують зайців від небезпеки. У діброві ж велетенські дуби, які просто не можуть рости густо; між ними багато місця, тож є де розігнатися.

«Ага, – огризався на таку пораду заєць Микола, – там мене перший-ліпший вовк за кілометр побачить. І люди там товчуться, мов у себе вдома: відпочивають, бачте. Я там ні вдень ні вночі спокою не матиму. Всім захочеться мене як не загризти, то погладити. Ні, – відмахувався, – став свої досліди на комусь іншому».

Дрозд Марко розчаровано зітхав, але недовго – ідей у нього вистачало на всіх, і крах однієї з них не міг збити з пантелику відважного натураліста. Вже невдовзі він переконував білочку Катю в тому, що гайна (Якщо в місцині, де білка хоче поселитися, немає придатного дупла, вона в кроні високого дерева робить собі з гілок кулясте гніздо з боковим входом, яке всередині встеляє мохом і м’якою сухою травою. Таке гніздо називають гайною, або ж гайном). її родини розташована страшенно незручно: до узлісся, за яким хата лісника, а біля неї кілька розкішних горіхових дерев, білкам добрячий шмат дороги, а волоські горіхи такі смачні… Тож чи не краще було б їм зайняти дупло просто в одному з тих горіхових дерев? Він перевірив: дупло велике, сухе і тепле. Звісно, всій численній білоччиній родині буде там трохи затісно – але ж їжа просто в рот падатиме, тож із тіснотою через таку вигоду можна й миритися.

То нічого, що в дуплі живе родина дятлів, – бо дятлам воно насправді потрібне лише в травні, коли вони малят висиджують. А решту року – він спостерігав за ними і достеменно знає – дятли проводять на свіжому повітрі й дупла не займають. А якщо дятел Демид, батько родини, не захоче перебиратися на інше місце назовсім, то з ним завжди можна домовитися про зимову оренду. І розраховуватися тими ж горіхами. Це ж бо так вигідно: не треба буде білчачій родині намотувати кілометри по лісу з двома-трьома горіхами в зубах і, ризикуючи життям, перестрибувати з гілки на гілку, лавіруючи самим хвостом…

Коли ж з’ясувалося, що зовсім поруч із білчачою гайною розкішні зарості ліщини, з якої родина збирає чималий урожай смачнезних ліскових горіхів, а по волоські бігає лише заради різноманітності в харчах і спортивного інтересу, – тоді дрозд Марко знову зітхав, але недовго, бо в нього вже визрівали нові, не менш цікаві й захопливі ідеї…

Хто такий оптиміст?

Тож для їжака Петра не були чимось новим дроздові натяки на задуманий дослід. Він, правду кажучи, не звернув на них уваги – бо ж ніхто не може знати наперед про те, що має статися, навіть якщо воно наробить у лісі стільки галасу і спричиниться до таких доленосних подій. Навіть ворона Галя, про яку говорили, що вона вміє накаркувати капості, цього разу ні на що не натякала, тож відтак її авторитет провидиці дуже похитнувся.

Ні, тоді ще ніхто ні про що не здогадувався, і їжак Петро лише тепло попрощався з другом, щиро сподіваючись побачити його аж навесні, й рушив у бік малинника, де зазвичай чекав на своїх учнів заєць Микола.

Йти було важко. Брудні й мокрі клапті першого снігу скапували з дерев, раз по раз затікаючи їжакові Петру за комір поміж голочок, і він часто зупинявся, фиркав і струшував їх на вкрите некрасивими бурими плямами опале листя. На душі було кепсько – бо як іще може бути за такої незатишної погоди, та ще й тоді, коли друг подався невідь куди, – проте їжак Петро не вмів довго сумувати. Щоб розвіяти похмурий настрій, він знову взявся вигадувати назву для своєї рідної країни – і цього разу вирішив, що скромність є не завжди доброю рисою. Адже саме через скромність він досі не наважувався назвати країну на честь терену, в якому мешкав, – а це ж така цікава, красива й корисна рослина! Недарма-бо люди кажуть «на рідних теренах» – а ми, звірі, хіба гірші? Ні, Терновія – нічим не гірша назва, ніж будь-яка інша з тих, які йому досі спадали на гадку. А якщо подумати, то й набагато краща!

Отак він смакував цим словом, – а ти ж знаєш, що словом можна смакувати навіть краще, ніж цукеркою. Бо цукерки, як би їх багато не було, рано чи пізно закінчуються, а слова не закінчуються ніколи. Словами можна смакувати хоч усе життя, щоразу добираючи собі все запашніші, все соковитіші. Навіть можна вишукувати собі найхимерніші слова з далеких екзотичних мов і обертати їх у губах, насолоджуючись пряними, чи гострими, чи терпкими, а чи солодкавими ароматами. Але наймилішими завжди будуть слова рідної мови – повні духмяного й поживного животворного соку…

Ноги в їжака короткі, до малинника далеченько – тож часу на те, щоб досхочу поласувати новою назвою для рідної країни, було в Петра чимало. Він так захопився, що вже не помічав капризної незатишності першого снігу й навіть здивувався, чому його друг і вчитель заєць Микола такий засмучений.

– Та розумієш, – пояснив той, – мама білочки Каті не пускає її до школи, бо гілки за такої погоди мокрі й слизькі, тож дорога не є безпечною. Миші, ховрахи й полівки теж не прийшли – їхні батьки вважають, що малі позастуджуються. Зайчики міняють шубки на зимові й бояться, що на снігу їх буде помітно, та й сліди залишаються. Вуженята вже впали в сплячку… А що ж це за школа, до якої прийшов однісінький учень?! Треба закриватися до весни. Тим паче, що ти теж скоро заснеш.

– Я ще не хочу спати, – запевнив його їжак Петро. – І це ж лише перший сніг, а він ніколи надовго не затримується. До вечора розтане, і завтра всі знову прийдуть.

– Атож, – зітхнув заєць Микола, – тобі добре. Ти молодий, а тому оптиміст.

– Хто-хто? – перепитав їжак Петро. Він любив дізнаватися нові слова.

– Оптиміст, – пояснив учитель, – це той, хто вважає, що завтра буде краще. Песиміст вважає, що завтра буде гірше. А я реаліст – знаю, що після завтра буде післязавтра. Ну, та гаразд… Почнімо урок, діставай свої дірчасті підручники. Крізь них скоро можна буде борошно просіювати – на вареники…

* * *

До вечора перший сніг справді розтав. Уночі був морозець, але невеликий, радше приморозок. Ліс зажив звичним життям, тож наступного ранку в малинову школу повернулися і білочка Катя, і їжак Василь, і кілька зайчиків, не кажучи вже про мишей, ховрахів та полівок, з якими їжак Петро дружби не водив, на імена не знав, і хто який на вигляд, намагався не запам’ятовувати. Бо лише в школі він на них не полює, а поза школою – інша річ. Деінде вони цілком можуть стати його здобиччю; а одна справа, коли ти їси безіменну мишу, й зовсім інша – коли свого шкільного товариша. Узагалі миша – страва смачна, принаймні для їжака; але миша, з якою ти в одному класі гриз граніт науки, – це вже не страва, а особистість. Таку якщо випадково загризеш – то до кінця життя тебе самого совість гризтиме; а свою совість їжак Петро волів не дратувати.

Він же не винен, що він – їжак, а отже, за самою своєю природою мусить їсти мишей. Його теж багато хто волів би з’їсти – таке лісове життя, і він, їжак Петро, нічого тут не може змінити.

Звісно, можна й без совісті, й чимало звірів так і живуть, – але той, хто не дарма ходить до школи, а чогось доброго в ній усе-таки навчився, без совісті просто не зможе. А совість каже, що їсти мусиш, бо без цього загинеш, – але якщо їстимеш ближнього, то в тобі загине щось більше, ніж твоє життя. Принаймні так роз’яснював це своїм учням заєць Микола – і вони йому вірили, бо хіба можна не вірити зайцеві Миколі? Отож-бо й воно…

Їжак у небезпеці

Так минуло кілька днів, за які нічого особливого не сталося, крім однієї пригоди, з якої могла вийти велика неприємність, але вийшов лише великий сміх.

Одного разу, повернувшись зі школи, їжак Петро пообідав і сів за підручники. Темніло рано, тож треба було впоратися з домашніми завданнями, а відтак він мав ще одну важливу справу: вчора на схилі яру неподалік від свого тернівника нанюхав на пеньках кілька кущиків пізніх опеньок. Більші позбирав і приніс додому – оце ними й пообідав, посмакувавши на десерт сушеною кисличкою, – але там ще було трохи малюсіньких, і їжак Петро вирішив, що краще їм підрости. За добу з них мали вирости гарні грибочки, саме в соку, – треба позбирати, доки не зістарілися або не знайшов хтось інший. Але спершу все ж уроки – в їжака нюх чутливий, грибочки він і затемна знайде, а ось читати в потемку годі.

Та щойно розгорнув підручник – як почув знайомий сигнал тривоги: «Чик-чик! Чик-чик!» Так завжди попереджає про небезпеку їжаків друг дрозд Марко – але ж він тепер разом з іншими дроздами міґрує в тепліші краї…

Однак це був голос дрозда Марка. Та головне, що це був сигнал тривоги – про те, чому Марко повернувся, ще буде час подумати, а зараз треба швиденько заховати найцінніше – підручники – й кинутися в найглибший закапелок під великою купою сухого гілляччя, де в їжака Петра обладнаний схрон. Там він принишк, завмер і почав старанно прислухатися до того, що коїться надворі. Невдовзі почув тріск гілля й шурхіт опалого листя – хтось незґрабно ломився крізь кущі. Один, другий… Ага, ось іще двійко… І ще одне, менше… Не біжать – сунуть повільно. Зупиняються, тупочуть… Зрозуміло: родина ведмедів вирішила поласувати тереном.

Старші їдять поважно, статечно – лише чавкання чути.

А молоді он борюкаються… он щось ламають…

Ой! Це вже його купа сухого гілляччя тріщить – ще хатку йому зруйнують…

– Іґнат! Філіп! Ідіть сюда! Тут хтось єсть, в оцій кучі!

Це, зрозуміло, Альона. А ось із двох боків тріщить – це її братики.

– О! Йожиком смердить!

– Да, щас ми його тобі достанєм. – І починають розкидати гілляччя.

– Ага, поіграєте у футбол, – регоче Альона. – Євро-2020…

– Не, ми шось інше придумаєм, не таке травматічеське… Ги-ги!

– Вот-вот! Буде в нас олімпіада в Токіо…

Їжак Петро міцно скрутився в клубок, старанно настовбурчив усі свої голочки і приготувався до найгіршого. Намагався ні про що не думати – те, що має статися, станеться хоч так, а хоч сяк. У такі моменти краще покладатися не на думки, а на інстинкт. Якщо пощастить – то, може, й виживе…

І тут – цього разу звідкись ізгори – знову почувся сигнал тривоги від дрозда Марка:

– Чик-чик! Чик-чик!

«Дякую, друже, – устиг тепло подумати їжак Петро. – Але мене це вже не врятує…»

Та дрозд Марко не вгавав:

– Чик-чик! Чик-чик!

І тут їжак Петро раптом зрозумів, що друг адресує цей сигнал не лише йому, а й ведмедям.

Є в Лісі таке неписане правило: навіть свого ворога попереджувати про те, що наближається його ворог. А тут здалеку саме почулося якесь гудіння – ще тоненьке, ще невиразне, але все ближче й ближче. Їжак Петро знав, що так можуть гудіти лише великі рухомі й блискучі коробки, в яких зазвичай ховаються люди.

Малі ведмеді не зважали на попередження дрозда – у передчутті своєї звірячої насолоди вони й далі захоплено розкидали купу гілляччя. Але старші краще знали життя – й розуміли, що іноді навіть ведмедям варто боятися.

– Ей, малишня! Ану, всі сюди! Бистро! – гаркнув на своє сімейство ведмідь Дмитро, коли стало зрозуміло, що гуркотлива коробка рухається саме до тернівника. – І тихо мені! Щоб ніхто ані пискнув!

Це врятувало їжака Петра від ведмежих лап. Але небезпека ще не минула – вона просто стала іншою.

Гуркотлива коробка зупинилася поруч із тернівником, чмихнула й перестала гурчати, але не затихла – з її середини виривалися не менш неприємні звуки: ритмічний стукіт, виття й писки. Їжак Петро згадав, що заєць Микола на одному з уроків розповідав про такі звуки – люди їх нібито називають музикою. Направду недарма кажуть, що зі слухом у людей не краще, ніж із нюхом…

– Яке чудєсне мєсто! – людський голос із коробки силкувався перекричати завивання й бумцикання. – І ягоди які сінєнькі! Тут і устроім пікнік!

Почулося якесь хряпання, і бумцикання стало гучнішим – певно, у коробці повідчинялися дверцята. Люди, що повилазили звідтіля, щось вигукували, чулося ще якесь стукання, хряпання, дзенькіт; хтось зривав ягоди із сусіднього куща, поколовся й лаявся, вимовляючи слова, якими неможливо посмакувати, бо від них у роті гидко, як від здохлої миші, що три дні пролежала на сонці…

Їжак Петро нарешті міг полегшено відітхнути – ці дикі істоти, які так нахабно вторглися в улюблений Ліс, були, звісно, не розумніші від ведмедів; але до його купи ломаччя вони не пхатимуться бодай тому, що бояться. Атож – звідси може вилізти, хі-хі, страшна зміюка, яка їх усіх покусає. А про те, що гадюки давно в сплячці, вони, звісно, не подумають. Не кажучи вже про те, що всі гадюки стороняться тих місць, де водяться їжаки… Ні, від цього вторгнення годі чекати чогось доброго для Лісу – зате його, їжака Петра, ці люди, самі того не знаючи, врятували; і на тому спасибі…

…Аж тут раптом сталося щось таке, чого їжак Петро не зрозумів. Звісно, сидячи у своєму схроні, він не міг цього бачити, а слух і нюх тут не дуже допомогли. Він чув лише, буцімто щось полетіло в кущі, а тоді дикий рев ведмедя Дмитра – з лайкою і прокльонами, – і те, як люди в паніці кидаються до своєї гуркотливої коробки, втікаючи на ній світ за очі, – а за ними тупотять ведмежі лапи й лунають щонайгірші ведмежі слова.

Відтак, коли все стихло і їжак Петро наважився вибратися зі схрону, йому про все розповів дрозд Марко. З вершечка сусіднього граба він чудово бачив, як один із людей пожбурив у кущі важку скляну пляшку – і та пляшка вцілила простісінько в лоба батькові ведмежої родини Дмитру. Той, ясна річ, знав, що з людьми краще не зв’язуватися, – але як стерпіти, коли його рідного лоба так нахабно плутають зі сміттєвим кошиком?!.

Одне слово, це було дуже смішно – коли розлючений ведмідь Дмитро на чолі своєї бойової родини видерся з кущів терену – й людики, людці, люденята в паніці кидалися до своєї гуркотливої коробки – такої нібито страшної, а насправді такої беззахисної…

Про всяк випадок їжак Петро дві ночі провів у малиннику свого друга і вчителя зайця Миколи, – але заскочені цією пригодою ведмеді, природно, забули й думати про якусь там колючу іграшку, що ховалася в якійсь там купі сухого гілляччя. Тож на третій день він спокійно повернувся додому, позбирав під пеньками на схилі яру молоді опеньки (ті, які він мав позбирати того злощасного вечора, вже встигли зістарітися і зчервивіти), підкріпився і взявся виправляти шкоду, яку пустотливі ведмеді заподіяли його хатинці. Дрозд Марко прийшов на допомогу – і за роботою вони ще раз гарненько пореготали з дурнуватих ведмедів і ще дурнуватіших людей.

– Послухай, Марку, – раптом згадав їжак Петро, – ти ж збирався міґрувати. Як сталося, що ти повернувся, та ще й так вчасно?

– Перший сніг розтанув, – пояснив дрозд Марко, – і мені перехотілося летіти бозна-куди. Терену в нас удосталь, та й горобина цього року зародила непогано. А головне: дослід я задумав. Дуже цікавий дослід – справжній експеримент! Ото й вирішив, що краще займуся ним, а не мігруванням.

І знову згадка про дослід не насторожила їжака Петра. Він не подумав навіть про те, що дрозда Марка майже тиждень не було вдома, – а якщо друг не міґрував разом з іншими дроздами, то де ж він був? І чому повернувся саме перед тим, як у тернівник прийшли ведмеді? Усе це здалося їжакові Петру несуттєвим – і, як потім виявилося, дарма…

Їжаковий сон

Другий сніг випав несподівано, вночі, й до ранку засипав увесь ліс. Він теж був мокрий – але не брудний, як отой перший сніг, а чистий-чистісінький. І такий липкий, що з нього можна було ліпити не лише кульки, а що завгодно. Дрозд Марко повідомив їжакові Петру, що Іґнат, Філіп і Альона вже зліпили снігового ведмедя.

– Люди називають ці фігури сніговими бабами, – додав він. – Але яка ж це баба?! Це справжнісінький ведмідь – білий!

Утім, їжак Петро не розділяв другової цікавості до того, чим займається бешкетна ведмежа родина. Його хвилювало інше: по такому снігу їжакові на своїх коротких лапках годі буде відійти далеко від хатини. Лапки провалювалися в густе біле кришиво, ледве дістаючи вкритого листям дна, і він не йшов, а буквально плив по холоднющому мокрому снігу, трамбуючи його грудьми – і лише так намацуючи на дні щось тверде, від чого можна було б відштовхнутися. До того ж сніг безжально налипав на лапи й забивався між голочок, тож якби їжак Петро надумав зо два-три рази перевернутися через голову – з нього вийшла б ідеальна основа для снігового білого ведмежати. Направду такими темпами він до малинової школи дістався б хіба до вечора – але запалення легенів нажив би значно раніше.

Залишалося одне – просити про допомогу дрозда Марка.

– Друже, злітай, будь ласка, до зайця Миколи і скажи, що я прийти не зможу. Треба, щоб цей сніг трохи втрамбувався сам собою і можна було ходити по ньому, а не крізь нього.

– Твій нечемний заєць, певно, й сам це розуміє, – дрозд Марко був усе ще трохи ображений учителевою відмовою брати участь у його досліді. – Але я злітаю, мені не важко.

І, за годину повернувшись, доповів:

– Заєць Микола каже, що школа зачиняється до березня. Схоже на те, що це вже постійний сніг, до весни не розтане. Спи спокійно, підклавши підручники під голову, щоб знання засвоювалися уві сні.

– Ага-а-а, – позіхаючи, відповів їжак Петро. – Дякую тобі, друже. Я вже й сам відчуваю, що мене скоро здолає сплячка. До побачення, до зустрічі навесні.

Долаючи сонливість, їжак Петро передовсім добряче підкріпився – скільки міг з’їсти. Тоді старанно перестелив ліжко, гарненько збив ковдру й подушку – і склав під подушку свої підручники.

Тоді ліг, укрився – й задумався про те, що його рідна країна не конче мусить мати одну назву для всіх – принаймні доти, доки не придумано такої назви, яку всі лісові мешканці сприйняли б як рідну. Ясна річ, для нього це Терновія – він-бо мешкає в тернівнику і кращого місця не може собі й уявити. Але на погляд, скажімо, білочки Каті тернівник – не така вже й вигода. Коли білочка Катя приходила в гості до їжака Петра, то казала, що вона в цих колючих кущах почувається не дуже затишно, й усе переймалася тим, щоб не подерти об колючки свого розкішного хвоста. Вона мешкає в кроні височезної ялини, тому Ялинія для неї – найкраща назва; хоча їжак Петро й не уявляє собі, як на такій височині можна почуватись удома – йому й на висоті пенька голова крутиться. І це зрозуміло: не можуть усі бути білочками – комусь треба бути і їжаком…

Зрештою, одна і та сама річ у різних мовах зоветься по-різному, й нікого це не дивує. Всі розуміють, що так і має бути, бо кожна нова мова – це можливість відкрити для себе цю річ заново, мовби з іншого боку. А буває так, що навіть в одній мові якась штука чи істота має одразу кілька назв. Ось, скажімо, великий цибатий птах Грицько, що мешкає в селі й іноді прилітає до них на узлісся, – він мудрий, і з ним цікаво поговорити. То він казав, що його називають і лелекою, і бузьком, і чорногузом, і буслом – й усе це буде по-нашому. А ще він казав, що є на світі такі дивні звірі – і люди, до речі, теж, – які вважають, що мова потрібна лише для того, щоб усі могли одне одного розуміти, й більше вона ні на що не годиться. А коли б усі на світі називали ту саму річ однаково, то від цього нібито всім легше жилося б. Якби на це пристати, – казав Грицько, – то він тоді називався б аістом, а всі оці красиві слова, кожним із яких можна смакувати довго-довго – і лелека, і бузько, і чорногуз, і бусол, – треба було б викинути з голови, як непотріб, забути навічно. А ще він розповів, що дуже багато мов, які існували на світі, вже через це знищені, втрачені, мертві. І на цілому світі немає жоднісінької істоти – ні людини, ні звіра, ні пташки, – що знала б, як його, Грицька, цими мовами називали.

Або Петра… По-нашому він – їжак, їжачок; польською – єжик; російською – йожик; білоруською – вожик… Ніби ж напрочуд близькі слова – а кожне смакує інакше! Та навіть ім’я може звучати по-різному в різних мовах, – казав лелека Грицько. – Петро, Пітер, Пьотр, Петер, Педро… Кому легше буде від того, що його називатимуть лише якось по-одному – і ніяк інакше?

З такими думками їжака Петра зморив сон – і йому примарилося, що він опинився у світі, де знищено всі мови, крім єдиної. І ніхто не пам’ятає жодного різного слова – лише ті, які «правильні». Там він зветься «йожик Пьотр» і мешкає не в тернівнику, а в «тьомном лєсу». І разом із мовами геть усе в цьому світі втратило кольори. Залишився лише один-єдиний колір – сірий. Сірі крони дерев, сіра земля, сіра трава, сіре листя, сіре небо, сіре сонце… Сіра білочка Єкатєріна по сірих гілках несе сірий горішок у сіре дупло. Сірий лелека Ґріша сіро ширяє в сірому небі. Сіра ведмедівна Альона ліпить із сірого снігу сірого білого ведмедя. Сірий заєць Ніколай у сірому малиннику викладає сірим учням сіру науку…

Спершу все довкола – лише сірі плями, з-поміж яких годі щось розрізнити. Але згодом очі трохи звиклися, і він зрозумів, що кожна барва, зокрема й сіра, має дуже багато відтінків – і сіра-колись-бура ведмедівна Олена через це трохи інша, ніж сірий-колись-білий ведмідь, якого вона ліпить. І сіра-колись-сонячна білочка Катя теж трохи інша, ніж сіре-колись-зелене листя дерев, по яких вона пробігає. Атож, у цьому світі відтінків одного кольору теж можна існувати. Можна пристосуватися – звірі-бо звикли пристосовуватися, ховаючись від небезпек. Але який же цей світ бідний, який незатишний, порівняно з нашим – різноманітним, справжнім…

Нахабна крадіжка

…– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а! Де мій мед?! Хто зжер мій мед?! Яка парнокопитна свиня?! Яка коза недорізана пхала свого дзьоба до мого меду?! А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!

Від цього вереску, що раптом накрив чи не весь ліс, їжак Петро скинувся з ліжка і вибіг надвір. Довкола було багато сірого – дерева й кущі стояли без листя, – але дуже часто це сіре плавно переходило в коричневе. Та й опале листя де-не-де зберегло жовтий або темно-червоний колір. Але ягоди на кущах терену були сині-синіські, небо над головою – блакитне, а хмаринки в ньому – білі.

– Ура! – і собі закричав їжак Петро. – Мови повернулися!

Він спершу навіть не зрозумів, що сон закінчився. І лише коли крикнув сам і його радісний вигук геть загубився на фоні гучного реву ведмедівни Альони, їжак Петро збагнув, що його сплячку перервано.

Він глибоко вдихнув лісове повітря, струснув головою, остаточно проганяючи сірі марева, й задумався. Весною не пахло – у повітрі все ще витав дух запізнілої осені. Отже, другий сніг, попри прогнози зайця Миколи, все-таки розтанув, а третього ще не було. Неочікуване потепління розбудило ведмедівну Альону, а вона – весь ліс…

– А-а-а-а-а! – ревіла Альона. – Іґна-а-а-ат, це ти зжер, ти, ти!

Кожне «ти» супроводжувалося добрячим, хоч і глухим, гупанням: видно, сестричка знала лише один спосіб розбудити братика – щосили врізати йому кулаком у живіт.

– Альона дура, Альона псіх, Альона гавкає на всіх! – сонно відбивався Іґнат. – Потрібен мені твій мед – у мене свого завалісь! І взагалі, я спав…

– А-а-а-а-а, то це ти, Філіп! – знову гупання. – Ти зжер мій мед! Он які губи липкі!

– Та не брав я твого меду! Одклейся, ідіотка! Сама сожрала, а на нас наговаріваєш! Он ще й до папиного добиралася…

– Што-о-о-о-о-о?! – густий бас ведмедя Дмитра розітнув повітря. – Да я вам щас…!!!

«Ну, це надовго», – зітхнув їжак Петро і потупцяв до комори – після сну треба було підкріпитися. Заніс до хатини трохи припасів – трійко сушених грибів, жменю кисличок. Умився, застелив ліжко, попоїв.

«Ну, і чим тепер зайнятися?» – думав він, відмахуючись від ведмежого реву, який усе не вщухав. Навпаки – набрав нових обертів, бо до сварки долучилася ведмедиця Ірина, а її навіть сам ведмідь Дмитро побоювався – надто вже важка в неї лапа…

Їжак Петро вийшов надвір, роззирнувся в пошуках свого друга дрозда Марка – але того ніде не було.

«Прогуляюся трохи», – вирішив їжак Петро, і ноги самі повели його до малинника. Але й там було тихо, зайцем Миколою і не пахло.

Зітхнувши, їжак Петро посунув до високої ялини – може, хоч білочка Катя буде вдома. Дорога туди зайняла йому добрі пів дня, але білочку він усе-таки застав. Вона щойно прибігла звідкілясь, уся така збуджена, розпашіла…

– Ой! Це ж треба, це ж треба такому статися! У нашому лісі такого ще ніколи не було! Це ж буде справжнє розслідування – як цікаво!..

– Привіт, Катю!

– Ой! Привіт, Петрику! Я за всіма цими подіями й не збагнула, що ти щойно прокинувся…

– А що сталося?

– Хіба ти не чув? Ведмеді ж на весь ліс ревли.

– Ну, цього неможливо було не почути. Альонин рев мене й розбудив. Але вони постійно ревуть і б’ються – що ж тут нового?

– А те, що цього разу Альона не просто так ревіла. Мед у неї справді хтось украв! Уявляєш?! Я щойно там була і з вершечка дуба сама все бачила! Ведмеді поснули, а хтось крізь віддушину, коли ще сніг був, заліз в їхній барліг – і поцупив… Зараз я погризу горішок, бо це так хвилююче, мені треба заспокоїтись…

Сонячний хвіст миттю зник серед гілок ялини – але вже за хвилину білочка Катя повернулася з горішком у зубах.

– Я жашпокоююшя, коли їм, – сказала вона. І лише викинувши порожню коробочку з акуратно прогризеною збоку дірочкою, продовжила розповідь:

– Ведмеді запросили старого вовка Мелетія, вчителя школи для хижих звірів. Він у них найрозумніший, тому його завжди запрошують, коли щось надзвичайне трапляється і потрібна порада. Ну, то цей вовк там усе обнюхав – і в барлозі, й довкола. А тоді каже: тут був злодій, і навідувався він сюди не раз, а багато разів. Уявляєш?! Але хто він, сказати, мовляв, не можу, бо той злодій ходив лише по снігу, а сніг розтав – і з ним розтав і запах злодія. Але, каже, можу припустити, що це був птах! Бо якби звір, то він би десь на підходах до барлога слід залишив, – а такого сліду ніде немає, вовк Мелетій величезні кола там намотував і нічого не виявив.

– Якщо птах, тоді на деревах мав запах залишитися, – завважив їжак Петро.

– Так, але ж вовк Мелетій по деревах не лазить.

– Ну, якщо той злодій багато разів у барліг навідувався, то хтось же мусив його бачити.

– Атож! Атож! Вовк Мелетій тепер обходить усіх звірів у лісі й розпитує, хто що чув, бачив чи занюхав. Вони ще з ведмедем Дмитром через це посварилися, бо ведмідь теж хотів обходити й випитувати, а вовк сказав, що той своїм виглядом усіх лише розлякає…

– Зачекай, Катю, – здогадався їжак Петро. – А звідки вовк Мелетій знає, що той злодій багато разів у барліг залазив? Лише із запаху, який вивітрився?

– Ні! Ні! Розумієш, у ведмедівни Альони мед у діжечці зберігався. А діжечка – на ліжку під подушкою, як ото в тебе книжки. Лише верх діжечки з корком над подушкою визирав. То злодій корок дзьобом вийняв і на столику поруч залишив – лише на корку трішечки його запаху й збереглося. Але дуже небагато, бо злодій хитрий – дзьоба перед тим полином натер! Уявляєш?! А тоді в дзьобі мед потроху виносив. Не весь – до дна діжечки він дістати не міг, – а лише надібрав стільки, скільки сягав дзьоб. І той злодій не міг бути великим, бо інакше б у віддушину не протиснувся. Отже, багато разів приходив, бо за раз стільки меду він би не виніс.

– Отже, не весь мед забрав… – задумався їжак Петро.

– Не весь, – ствердно захитала головою білочка Катя. – Але ведмідь Дмитро сказав, що його сам факт обурює: злодій у барлозі! За таке, ревів він, треба того злодія роздерти на дрібнесенькі шматочки… Бр-р-р…

Усе це, звісно, зацікавило їжака Петра – бо звірі, як і люди, взагалі цікаві до скандалів і детективних історій, – але не схвилювало. Він не мав причин особливо тепло ставитися до ведмежої родини, ба більше – не вважав, що через оту дещицю вкраденого меду вона аж так постраждала. Узагалі, до чужої власності звірі ставляться трохи інакше, ніж люди. Надибавши чужі припаси, мало хто промине нагоду ними поласувати – особливо тоді, коли це припаси слабшого. Якби, розкидаючи гілляччя над схроном їжака Петра, ведмежата знайшли його комору, вони одразу запустили б туди свої лапища, ще й побилися б за ту жменьку сушениць, якої надовго вистачить їжакові, але ведмедеві, навіть малому, вона на один зуб. Зрештою, ведмежа родина сама той украдений мед не виростила, а нахабно видерла в родини бджолиної, ще й не одної. Можливо, навіть прирікши бджіл на голодну смерть. І якщо ведмедям цією крадіжкою трохи збили пиху – то так їм і треба. Тепер не будуть аж такими нахабними…

Так вважав не лише їжак Петро. До вечора думка більшості лісової громади, яка попервах співчувала ведмедям, змінилася. Всі згадували кривди, які їм заподіяв чи то ведмідь Дмитро, чи то ведмедиця Ірина, а особливо розбещені ведмежата, – й думали про те, що їм і самим не раз хотілося накапостити цим бандитам і грубіянам, але вони не зважувалися, боялися страшної ведмежої помсти. А невідомий злодій, бач, не побоявся…

– Це ж герой! Уявляєш? Народний месник! Мій тато так і сказав. А мама наказувала нам, щоб ми цих татових слів нікому не переповіли, бо якщо про них дізнаються ведмеді, то татові буде непереливки, – торохтіла білочка Катя, навідавшись увечері до тернівника, щоб поділитися з їжаком Петром останніми новинами. – Ти, звісно, свій, і тобі можна казати. Але більше нікому – ані-ні…

Їжак Петро подумав, що вкрасти дещицю меду в хай і нахабної, та все-таки дитини – це не така вже й велика «народна помста», а тим паче не героїзм, – але білочці Каті не сказав нічого, бо він давно зрозумів, що з дівчатками краще не сперечатися.

Насправді його хвилювали не ведмеді й не їхній кривдник, а зовсім інше – куди поділися заєць Микола і дрозд Марко? Слідів жодного з них він не бачив і їхніх запахів не відчував – а це означало, що в лісі їх немає. То куди ж вони могли подітися, а головне – чому? Чи не сталося з друзями якої біди?

Про дрозда білочка Катя нічого сказати не могла – вона з ним не дружила й особливої уваги на нього не звертала. Певно, вони й спілкувалися лише той єдиний раз, коли Марко хотів поставити на її родині свій дослід, але зазнав невдачі. Зате про зайця Миколу білочка дещо знала – він зник із лісу одразу по тому, як випав другий сніг і довелося закрити до весни школу. Одна знайома сорока, яка часто навідується в село, розповіла, що він замешкав там на якомусь покинутому й захаращеному обійсті й по ночах обгризає кору молодих дерев у сусідніх садках. А ще буцімто заприятелював з якимось дуже мудрим котом, що учить його лазити по деревах і так рятуватися від собак.

Про лазіння по деревах їжак Петро, звісно, не повірив – бо ж учитель, ясна річ, розуміє, що для цього треба мати на лапах кігті, якими природа зайців не наділила, – але все інше цілком відповідало Миколиному стилю життя, тож за нього можна було не хвилюватися. А ось куди подівся дрозд – це питання. Навряд чи знову вирішив міґрувати. Ой, він же казав про якийсь новий таємничий дослід… Мовляв, це буде справжній експеримент… «І чому я не розпитав Марка, що саме він замислив?» – зітхав їжак Петро, повертаючись додому від узлісся, до якого провів свою гостю білочку Катю.

Несподівана зустріч

– Ану стій, хлопче! – раптом гаркнув хтось йому просто у вухо.

З переляку їжак Петро підстрибнув і миттю скрутився в клубок.

– Ха-ха-ха-ха, – зареготав голос. – Не бійся! Я не голодний, їсти тебе не буду. Якби хотів, то давно б уже відкусив твого безпечного довгого носика. Ха-ха-ха! Вилазь! Поговорити треба.

Ага, це вовк Мелетій. Він уміє нечутно підкрадатися – а їжак Петро ще й замислився і не думав про небезпеку…

– Слухаю вас, пане вчителю, – їжак шанобливо висунув носика, але повністю розкриватися не став: хтозна, що насправді замислив цей хитрющий і, кажуть, дуже розумний хижак.

– Ану зізнавайся, куди це ти поночі дибаєш?

– Додому, пане вчителю. Я подругу проводжав, однокласницю…

– Хе-хе-хе… Однокласницю, кажеш? Ну-ну… І часто ти так її проводжаєш?

– Ні, пане вчителю. Вона дуже рідко в гості заходить. Каже, що їй у тернівнику не подобається. Кущі дуже колючі.

– Колючі, кажеш? Ну-ну… І ти колючий, і кущі колючі, а вона все-таки приходить. Хе-хе… А коли другий сніг випав, ти теж її проводжав?

– Ні, я тоді спав. Їжаки в таку пору впадають у сплячку.

– У сплячку, кажеш? Ну-ну… А чого ж тепер не спиш?

– Мене ведмеді розбудили.

– Хе-хе… Розбудили, кажеш? Ну, вони весь ліс розбудили… Знаєш, що в них сталося?

– Знаю, пане вчителю.

– І що ти про це думаєш?

– Нічого. Я спав і нічого не чув.

– Логічно. Коли щось трапляється, то ви всі спите і нічого не чуєте. Хе-хе…

– Я справді спав, пане вчителю.

– Та вірю, вірю… Не бійся. А хто тут ще мешкає, у цих, хе-хе, колючих кущах?

– Дрозд Марко, пане вчителю.

– Дрозд, кажеш? Ну-ну… І де він, твій дрозд?

– Певно, мігрує. Я його ще перед другим снігом бачив, і він саме збирався кудись на південь. Казав, що там горобина краще родить…

– Ну-ну… Хай міґрує. Доміґрується… А більше нікого тут немає?

– Улітку горобці виводили потомство, і синички, і жайворонки чубаті. Але вони давно в село перебралися. Узимку там їжі більше.

– Чубаті, кажеш? Хе-хе… Посмітюхи (Жайворонка чубатого (латиною Galerida crystata) – птаха з родини жайворонкових ряду горобцеподібних – справді в народі називають посмітюхою, бо він полюбляє шукати собі поживу в придорожній пилюці.)  вони, а не жайворонки, хлопче. Ну, та біс із ними. Живи собі…

Вовк Мелетій хотів уже йти – але тут їжака Петра щось мов підштовхнуло зсередини:

– Вибачте, пане вчителю! А можна вас попросити?..

– Що-о-о-о?! – здивувався вовк. – Попросити, кажеш? Ну-ну… Він сів і зацікавлено витріщився на їжака.

– Наша школа закрилася до весни. А я все одно прокинувся, і мені нема чим зайнятися. А вчитись я дуже люблю. Можна, я поки що у вашу школу ходитиму? Доки третій сніг не випаде… Будь ласка…

Вовк направду здивувався. І навіть, здавалося, розгубився.

– Ну, у мене школа для хижаків, хлопче…

– Але ж я теж хижак, пане вчителю. Не такий великий, як ви, звісно, але на гадюк і мишей полюю. Візьміть мене, я буду дуже-дуже старатися…

Вовк якось дивно глянув на їжака Петра і зітхнув.

– Мої розбишаки тебе загризуть…

– Я розумію, що це небезпечно, пане вчителю. Але буду боронитися.

– Боронитися? А ти знаєш, що в мене половина уроків – фізкультура? Біг на короткі дистанції, біг із перешкодами, біг марафонський, боротьба вільна, боротьба класична, карате, тхеквондо, джиу-джитсу, айкідо, стрибки в довжину, стрибки у висоту… Ти хоч щось із цього подужаєш?

– Ні, пане вчителю. Але на уроках мови, літератури, історії, географії, природознавства я не пастиму задніх.

Вовк знову якось дивно глянув на їжака Петра і сказав, ніби вилаявся:

– Гуманітарій…

– Ні, бестіарій (Гуманітарними називаються науки, які вивчають людину в її духовній, розумовій, моральній, культурній та суспільній діяльності. Відповідно, той, хто схильний до цих наук, і є гуманітарієм, – на противагу, скажімо, людям із математичним чи технічним складом мислення. Натомість бестіаріями (від латинського bestia – звір, тварина) у середньовіччі називали книжки з описами тварин.), – бовкнув Петро.

Вовк аж застиг, не чекаючи такого нахабства.

– Я ж лише їжак, пане вчителю, – зібравшись на силі, Петро якомога спокійніше глянув вовкові в самісінькі вічі.

– Ну в тебе й характер, хлопче! – здивувався Мелетій. – А чим за уроки платитимеш?

– Платити? – їжак Петро розгубився. Зайцеві Миколі учні не платили нічого… – У мене є трохи сушених кислиць… і грибів…

– Ха-ха-ха-ха! – розреготався вовк Мелетій. – Сам їж таку гидоту! Ха-ха-ха!

А тоді раптом посерйознішав, пропік поглядом їжака Петра і сказав:

– Гаразд. Ти єдиний, кого вчитиму безплатно. Усього, крім фізкультури. Завтра о пів на дев’яту приходь під найвищий дуб на великій галявині. Якщо за ніч передумаєш і не прийдеш – я не ображуся.

Обернувся і зник за кущем.

Небезпечна знахідка

Брехати, ясна річ, не можна – але що мав робити їжак Петро, коли йшлося про життя його друга, який до того ж не раз рятував життя йому?.. Звісно, він сказав вовкові неправду про сусідове бажання міґрувати на південь, де краща горобина, – однак сам тепер був майже певен у тому, що в мед ведмедівни Альони вмочав свого дзьоба саме дрозд Марко. Все збігалося: підозри вовка Мелетія про те, що в барлозі побував птах, до того ж розумний та хитрий, який зумів не залишити після себе запаху й сліду; і дивна поведінка Марка, який в останній момент не полетів з іншими дроздами на південь, а залишився в лісі заради якогось таємничого досліду, справжнього експерименту. І він останнім часом чомусь дуже цікавився саме ведмедями…

Але навіщо Маркові мед? Дрозди ж меду не їдять – як, зрештою, й інші птахи. Та якщо припустити, що мед потрібен був йому задля якогось досліду, тоді все зрозуміло. Їжак Петро добре знав свого друга й сусіда – заради цікавого досліду той не задумуючись міг ризикувати життям, пробираючись навіть у ведмежий барліг. І, звісно, не подумати про жахливі наслідки… Справжні дослідники – вони такі, їм дослід важливіший за все на світі, навіть за власне життя, не кажучи вже про репутацію…

І тут увагу їжака Петра привернула пляшка – ота, яку пожбурив у кущі нахаба з гуркотливої коробки, випадково поціливши в лоба ведмедеві Дмитру. Вона так і залишилася в кущах, але Петро був певен, що раніше пляшка лежала інакше – горлечком донизу, й до неї вже приліпилося кілька коричневих листочків. А тепер горлечко було припідняте й зісперте до стовбурця тернового куща. Та головне – у пляшці був саморобний корок зі шматочка сухої гілки, старанно дібраного за товщиною горлечка. Звісно, було зроблено все, щоб замаскувати пляшку: наліплено на неї старого листя, надламано над нею тернову гілочку так, щоб прикрити горлечко від сторонніх очей. Той, хто заходить сюди вряди-годи, таких дрібниць не помітить, але їжака Петра, який знає тут кожну билинку, бо від цього може залежати його життя, – не обманеш…

Тихесенько підійшовши ближче до пляшки, він почув різкий запах полину – хоча сам полин тут не ріс. Зрозуміло: це теж маскування…

Їжак Петро обнюхав корок і переконався, що крізь нього справді тоненько просочується запах меду. Відкривати не став: якщо випустити цей запах, вовк Мелетій за дві-три хвилини буде вже тут – і доводь тоді, що ти їжак, а не пташка…

Прибрати звідси пляшку? Занести до лісового озерця і втопити там? Гарна ідея, але не для їжака – він таку велику посудину не підніме; а якщо котитиме, то розіллє мед, і його легко знайдуть за слідом. Не кажучи вже про те, що спробуй прокотити через пів лісу пляшку, щоб цього ніхто не помітив…

Ні, найкраще було все поки що залишити так, як є, і пошукати винуватця. Дрозд Марко не міг утекти далеко – у цьому їжак Петро був певен. Очевидно, раптова відлига перервала його експеримент. Каприз погоди – надміру теплий грудень – став на заваді славетному дослідникові. І тепер він відсиджується десь у закамарку, сподіваючись на те, що скоро випаде третій сніг, ведмеді знову поснуть, і він продовжить свій дослід…

Єдиним у тернівнику місцем, де можна більш-менш надійно сховатися, був… схрон їжака Петра. Звідти теж війнуло полином – отже, сумнівів уже не було: невдаха-дослідник затаївся саме там.

– Ну, і як це називається? – спитав їжак Петро, протискаючись до свого схрону. – Дроздосвинство?

– Вибач, друже, – почувся шепіт із найдальшого кутка. – Я не мав іншої ради. Я тут одну речовину для експерименту припас, а експеримент мені перервали. Звісно, треба було запитати дозволу, але я не хотів тебе будити. Правда ж, ти й так дозволив би мені тут заховатися?

– Я все знаю, Марку. І про мед, і про погрози ведмедя, і про розслідування вовка Мелетія…

– Розслідування?! – жахнувся дрозд. – То вони мене вже шукають?

– Поки що не тебе. Вони шукають злодія, але не знають, хто це. Ти їм забив баки своїм полином. Але певен, що вовк Мелетій щось підозрює. Я сказав йому, що бачив тебе перед другим снігом, і ти збирався міґрувати на південь. Та хтозна, чи він мені повірив… І пляшку ти погано замаскував: я її знайшов, то й вовк рано чи пізно знайде…

– Друже, я… ти й не уявляєш, який я тобі вдячний… Якби не ти, то я б…

– Та годі, Марку. Що сталося, те сталося. Тепер треба думати, як із цього виплутуватися. Але ти мені одне скажи: нащо тобі той клятий мед? Який дослід ти задумав цього разу? Бо про все можна здогадатися – але це понад мої сили…

– Та, розумієш… – знітився дрозд Марко. – Я дуже багато чув про те, що на півночі живуть інші ведмеді – білі. Вони там у снігах, у льодах мешкають… А взимку, коли сніги й льоди до нас приходять, ці білі ведмеді теж мають у наші краї забрідати. То мені й стало цікаво: чи їдять вони мед? Ну, бо наші, бурі ведмеді мед понад усе полюбляють – то я й подумав, що білим він теж має смакувати…

Навчання в новій школі. Попередження зайця Миколи

…За кілька наступних днів їжак Петро став лісовою знаменитістю. Це ж треба, такого ще ніколи не було! Ця новина затьмарила навіть пограбування барлогу. Справжня сенсація: їжак перейшов у школу для хижих звірів! Отаке миршаве, хирляве, колюче – і собі туди ж…

«Вискочка! Нахаба! Кого він із себе корчить? Хижака?! Ну, нічого – там йому швидко голки пообламують. Просто посеред уроку зжеруть, та й по всьому», – шептались одні. «Який безстрашний! Який розумний! Молодець! Далеко піде, якщо не зжеруть на перерві», – захоплювалися інші. Хтось навіть пустив чутку, буцімто це їжак Петро викрав із барлогу мед – щоб довести вовкові Мелетію свої здібності до хижачого навчання. Утім, ця ідея не прижилася – всі розуміли, що за такі жарти ведмідь Дмитро не задумуючись роздер би на дрібні шматочки самого вовка Мелетія. І не зважив би на те, що той учить його дітей…

Усі ці чутки їжакові Петру старанно переповідала щовечора білочка Катя, щиро захоплена його вчинком. Але він на це не зважав – на те вони й звірі, щоб пащекувати. Завтра в лісі ще щось станеться – й обговорюватимуть уже те, а про нього забудуть. Слава – штука химерна й минає так само швидко, як і приходить.

Утім, навіть якби їжак Петро й хотів зі своєї раптової слави запишатися, у нього все одно нічого б не вийшло. Однокласники не давали йому такої змоги. Хижі учні сприйняли його появу в їхній школі вкрай агресивно – за найменшої нагоди воліли зачепити, вкусити, дряпнути, накапостити. Дивилися на нього не як на шкільного товариша, а як на потенційну здобич. Щойно вовк Мелетій обертався посеред уроку до дошки, як біля Петрового носа клацали чиїсь зуби або пролітали чиїсь пазури. Треба було не лише уважно слухати й старанно запам’ятовувати все, що розповідає учитель, а й щомиті стерегтися нападу чи підступу, – а це було дуже й дуже непросто. Секундне розслаблення могло обернутися для їжака Петра каліцтвом, а то й гірше… Проте вовк Мелетій був задоволений новим учнем, а іноді навіть наказував своїм хижим вихованцям брати з нього приклад, – що теж не додавало їжакові Петру прихильності однокласників…

Рятувала лише фізкультура, яка починалася одразу після головних уроків, їжак Петро був від неї звільнений, і це давало йому шанс більш-менш безпечно дістатися додому, доки однокласники зайняті марафонським бігом чи відпрацьовуванням прийомів айкідо. Удома, швиденько перекусивши, їжак Петро сідав за домашні завдання. Увечері його навідувала білочка Катя й розповідала останні новини, а вночі він тихесенько проникав у схрон, щоб занести дроздові Маркові трохи припасів і підбадьорити друга – тривала самотність і неможливість розім’яти крила кепсько впливала тому на нерви. Щоб знайти другові хоч якесь заняття, їжак Петро заніс йому кілька своїх підручників – тих, якими на уроках вовка Мелетія не користувався.

– Які вони в тебе дірчасті! – побурчав дрозд Марко. – Ну, та нічого. Тут в одну щілинку пробивається трохи світла, то вдень читатиму.

* * *

Наступного дня, повертаючись зі школи, їжак Петро помітив у тернівнику знайому постать – на нього чекав заєць Микола.

– Ура! – кинувся до нього Петро. – Як добре, що ви повернулися, вчителю! Тут стільки всього сталося, а мені нема з ким і порадитися…

– А як же новий учитель? – посміхнувся заєць Микола.

– Не сердіться… Вас не було, а я прокинувся, і тут ця відлига…

– Я зовсім не серджуся, друже. Навпаки – пишаюся тобою.

– Та я ж нічого… – знітився їжак Петро.

– Ти молодець, – цілком серйозно сказав заєць Микола. – Про тебе тепер навіть у селі говорять. Я ось почув і прийшов довідатись, як тобі в новій школі ведеться. Мабуть, несолодко…

– Дуже несолодко, вчителю. Але то дрібниці. Тут дещо гірше сталося.

І він розповів зайцеві все – про мед, про експеримент і про дрозда в схроні.

Вислухавши, заєць Микола надовго задумався.

Нарешті заговорив:

– Ну, дрозда твого ми врятуємо, це не проблема. Переправимо його вночі в село, та й по всьому. А ось як тебе рятувати…

– Мене? Чому мене? Я зі шкільними розбишаками й сам раду дам. Та й не навічно ж я в тій школі – лише до третього снігу. А там знову сплячка – і навесні ви повернетеся в малинник…

– До весни ще дожити треба, Петрику. А це дуже непросте завдання для того, хто тримає на своїй території пляшку меду, а в схроні – злодія, який викрав цей мед із-під самісінького ведмежого носа. Лише щасливий випадок, що досі ту пляшку ніхто не виявив. Рано чи пізно це станеться, і твій новий учитель сам принесе тебе в зубах перед ясні очі ведмедя Дмитра. Або прикотить, якщо встигнеш у клубок згорнутися. І навіть якщо ти їм розкажеш казочку про дрозда, тобі все одно ніхто не повірить – тим паче, якщо дрозд на той час буде уже в селі.

– Що ж робити?

– Не знаю. Буду думати. А крім того, тут ще дещо є, чого не знаєш ти. Я прийшов попередити: в нашому лісі скоро буде облава. Той тип, який ведмедя Дмитра цією пляшкою по лобі тріснув, виявився сином великого начальника…

– Кого-кого?

– Начальники – це такі люди, які сильніші від інших і через це вирішили, що їм усе можна. Ну, як ведмеді в нашому лісі… Лише в людей сила не в м’язах, а в таких спеціальних папірцях, які називаються гроші. У кого їх багато, той може все, а на інших не зважає.

– Зрозуміло.

– Отож цей син начальника на ведмедя Дмитра образився не менше, ніж ведмідь на нашого невдаху-крадія. І тепер готує облаву.

– А ви звідки про це знаєте?

– Та є в мене в селі один друг. Розумний і хитрий. У людей живе, але гуляє, де собі хоче.

– Кіт?

– Еге ж, кіт Тимофій. А ти, бачу, теж непогано поінформований, – усміхнувся заєць. А тоді серйозно продовжив: – Ото я й думаю, що незле було б ведмедів про це попередити. Хай переселяться кудись у сусідні ліси – і що далі, то краще. Бо з людьми, а тим паче такими, жарти погані.

– О, тоді в нашому лісі набагато спокійніше стане.

– Ну, це ще не факт, хоча все можливо. Але є питання: хто їх попередить? Мене вони й слухати не захочуть – як і тебе. А ось твого нового вчителя, може, й послухають. Я, звісно, міг би й сам з Мелетієм поговорити – але він усе-таки вовк. А я, як ти розумієш, заєць. Інстинкти ж часто беруть гору над учительською солідарністю.

– Я зараз-таки з ним поговорю! – скинувся їжак Петро.

– Ні, не зараз. Тут треба все продумати, щоб і паніку в лісі не посіяти, і щоб справа вдалася. Найкраще вибрати такий момент, коли ви будете з вовком Мелетієм на самоті. Щоб ніхто не чув і навіть не підслухав. Бо чутки – справа кепська, ніколи не знаєш, як вони все повернуть…

Дві розмови

Поговорити з вовком Мелетієм їжак Петро вирішив наступного ранку. Зазвичай учитель приходив до школи першим, і доки посходяться учні, був час для короткої бесіди. Заводити довші балачки заєць Микола не радив – надто вже вовк хитрий і непередбачуваний.

Але сталося не так, як гадалося: Петро прийшов до школи ще на зорі й довго чекав, заховавшись у кущах, – однак Мелетія цього разу супроводжувала ціла зграя учнів-вовченят. Не було іншої ради, як чекати закінчення уроків і сподіватися, що вовк залишиться сам, коли спровадить усіх школярів. Їжак Петро нервував і був не таким уважним, як завжди, тож учитель навіть кілька разів зробив йому зауваження, дуже потішивши цим увесь хижий клас, якого дратували успіхи вискочки-новачка. Їжакові, зрештою, ці зауваження були хоч і неприємні, але корисні – після них йому не так допікали хижі однокласники. Відтак були аж три уроки фізкультури – але тепер їжак не скористався ними, щоб якомога швидше чкурнути додому, а лише вдав, що йде, а сам по-пластунськи, ховаючись у листі, повернувся в кущі біля школи і якомога глибше там задикувався.

Час тягнувся нестерпно довго, і їжак Петро, щоб трохи розвіятися, почав добирати нові назви для рідної країни, однак тепер навіть це його не розважило, і він нічого путнього придумати не міг.

Нарешті скінчилися уроки, нестерпно повільно розходилися учні, мало не в кожного з них було до вчителя ще якесь запитання, вовченята відтак захотіли ще пограти на галявині у футбол, але вовк Мелетій усе-таки їх спровадив.

Про всяк випадок їжак Петро ще трохи почекав, а тоді вибрався зі свого сховку.

– Ну, і чого ти тут? – накинувся на нього вовк Мелетій. – Про те, що не витримуєш нашого режиму й хочеш покинути навчання, міг би мені й на уроці сказати.

– Ні, пане вчителю, я не хочу покидати навчання. Просто в мене до вас повідомлення, яке просили передати віч-на-віч, без сторонніх вух.

– Повідомлення, кажеш? Віч-на-віч? – здивувався вовк. – Ну-ну…

Коли їжак розповів про майбутню облаву, вовк Мелетій якось дивно зітхнув і мовив:

– Не вплутувався б ти в це, хлопче!

– Я не вплутувався, пане вчителю. Я лише переповів, та й усе. Решта мене не обходить. Учитель Микола казав, що ви самі знаєте, як учинити. А ще казав, що він і сам міг вам це розповісти, але побоюється, що ваш інстинкт може взяти гору над учительською солідарністю.

– Хе-хе, впізнаю Миколу, – хижо осміхнувся вовк Мелетій. – Отепер я тобі вірю.

А тоді пропік їжака очима й загарчав:

– Усе сказав? То марш додому, й щоб нікому про це ані пискнув!

Наляканий їжак Петро кинувся від нього в кущі так швидко, як тільки міг.

* * *

Утім, додому він вирішив не поспішати. Надто вже різко спроваджував Мелетій вовченят-футболістів. Надто вже розсердився, побачивши, що їжак весь цей час ховався в кущах. Мало того: одразу після розмови кинувся обнюхувати довколишні кущі – чи не ховається там хтось іще. І дерева старанно обзирав – чи нема де цікавих пташок. Отже, на когось чекає – і теж хоче, щоб розмову ніхто не підслухав.

Тут на стежці почулися важкі кроки, і їжак Петро миттю скрутився в клубок, закотився в найближчі кущі й загорнувся в листя. Зустрічатися з ведмедем – а в тому, що до школи йшов саме він, не могло бути ані найменшого сумніву, – їжакові зовсім не хотілося.

– Ну шо, волк, найшов вора? – не привітавшись, гаркнув ведмідь до Мелетія. Його, вочевидь, зовсім не переймало, підслуховує хтось чи ні. Їжак Петро не встиг відійти далеко, тож добре чув їхню розмову.

– Ще ні, пане Дмитре, – солодким голосом відповів вовк. – Але є обґрунтовані підозри. Одного повзика часто бачили неподалік від вашого барлога, а тепер він раптом кудись зник. І ще один дрозд разом з іншими дроздами на південь не відлетів, а буцімто подався за ними пізніше, аж після другого снігу. Це дуже підозріло, бо на той час він уже не міг їх наздогнати. Я підозрюю, що…

– Ти мені мозги не пудри, старий хрич! – раптом заревів ведмідь. – Мене не касається, шо ти там собі підозрюєш! Ти мені вора винь да полож, а не викручуйся! З мене весь ліс насміхається, а я сколько терпеть должен?!

– Не хвилюйтеся так, пане Дми…

– Я тобі не пан! Пани в селі, а в нас господа! Господін Дмітрій – так мене слєд називати! Пойняв, сіра шкура, чи нє?!

– Зрозумів-зрозумів, – аж захлинався вовк. – Усе буде добре, я того клятого злодюгу з-під землі дістану… Але ви розумієте, пане Дми… гм…, ґосподін Дмітрій, є одна серйозна проблема.

– Яка ще проблема? Той вор чи не той, мене не обходить. Кого принесеш, того й розорву! В назіданіє іншим! І ніхто й рявкнуть не посміє, бо і його розорву! Не знаєш, хто вор, то признач першого-ліпшого. Разві я тебе должен учить?! Прінесьош – озолочу, нє прінесьош – тебе розорву! Пойняв?

– Ні-ні, пане… гм… ґосподін Дмітрій. Проблема не в злодієві. Його ми піймаємо. Тут інша справа. У мене скрізь є свої аґенти, навіть у селі. І вони мені цілком таємно переказали, що люди на вас облаву готують. Що той нахаба, який у тернівник на автомобілі заїхав і якого ви так красиво з лісу прогнали, виявився великим цабе серед людей. І він вам тепер хоче відомстити, збирає слуг і рушниці… То знаючі звірі радять вам на якийсь час у сусідній ліс переселитися…

– Што-о-о-о?! – ведмідь заревів так, що, здавалося, затремтів увесь ліс. – Ти, вош сєрая, хоч понімаєш, кому таке говориш?! Ти, шкапа облєзла, думав, так легко мене здихатися?! Нє вийдєт!

Вовк болісно заскімлив – видно, не вдалося йому ухилитися від важкої лапи розлюченого ведмедері.

– Я тут хазяїн, і все будете танцювать під мою дудку. Все – і звєрі, і люді! Пойняв мене, обізяна облєзла?!

– Так… так… зрозумів… відпустіть… ґоспо… дін Дмітрій…

– Вот так. Даю тобі два дня. Шоб до істєчєнія цього срока вор був у мене в зубах! Інакше піняй на себе…

Облава!

…Зранку їжака Петра розбудило далеке неясне гудіння. Після вчорашніх хвилювань спав він дуже чутливо, тривожно, часто прокидався. Снилися якісь слизькі холодні жахи. Гудіння спершу теж ніби виринуло з такого жаху, але ставало все ближчим – і страшний сон плавно переходив у страшну яву. Так гудуть лише оті блискучі рухомі коробки, на яких пересуваються люди. Автомобілі – так, здається, називав їх вовк Мелетій.

Їжак Петро прислухався – гудіння було гучніше й важче, ніж тоді, коли воно врятувало його від ведмедів. Схоже, наближався дуже великий автомобіль – і не один…

Схопившись із ліжка, він кинувся у свій схрон. Там було ще геть темно, зі щілини пробивалися лише перші відблиски світанку, однак дрозд Марко сидів перед розгорнутим підручником і ніби читав – хоча літер на сторінці ще годі було розібрати.

– Привіт, друже! – вигукнув дрозд Марко. – А я зробив відкриття!

– Зачекай зі своїм відкриттям! – відмахнувся від нього їжак Петро. Не до цього зараз. Чуєш: облава починається?!

Автомобілі – аж три, й справді набагато більші й потужніші – тим часом зупинилися коло тернівника.

– Здєсь це мєсто! Я узнав! Глуши мотори, отсюда начінать будем, – почувся знайомий голос. Кричав саме той тип, що поцілив пляшкою у ведмедя Дмитра, – син начальника.

Гудіння припинилося, натомість чулися інші звуки – скрегіт, клацання, гупання. З автомобілів вилазили люди й готували якесь начиння.

– Марку, – шепнув їжак дроздові, – тепер тобі нічого не загрожує. Ніхто тебе тепер не чіпатиме. Вилітай звідси й стеж за цими людьми. Тільки обережно, тримайся на вершечках дерев, бо коли стрілятимуть, щоб тебе випадково не зачепило.

– А вони стрілятимуть?! – із жахом запитав дрозд Марко.

– Так. Чуєш клацання? Це рушниці. Я чув ці звуки тоді, коли тут проходили мисливці.

– А мене точно не чіпатимуть? Навіть вовк Мелетій?

– Який вовк, Марку?! – аж розсердився їжак Петро. – Він тепер про свою шкуру дбає. Якщо після того, що сталося вчора, він узагалі в лісі залишився…

– Ну, якщо ти такий певний, то я лечу. – І дрозд кинувся до виходу.

Облавники тим часом, схоже, приготувалися, і син начальника командував:

– Ще раз напомінаю: на пораженіє не стрілять! Только сєті і снотворні патрони! Возьмьом живими, то получим гроші, а возьмьом трупи, то піняйте на себе. Зоопарк за трупи не платить – у них там і так, хе-хе, самі трупи… Первая група налево, друга – направо, остальниє – за мной!

Якийсь час було тихо – а тоді почалося: розлючений ведмежий рев, крики, постріли, знову рев – розпачливий, болісний; знову постріли, постріли, постріли, крики…

Дрозд Марко, який усе бачив, розповів відтак, що ведмеді поводилися вкрай легковажно. Ведмідь Дмитро, здається, вирішив, що облавники мусять розбігтися від самого його вигляду. Тож коли зрозумів, що барліг оточено, вони з ведмедицею Іриною відкрито кинулися в атаку. Ведмедицю підбила чи не перша куля – влучила в шию, й Ірина звалилася просто на порозі барлогу. Тільки й устигла, що болісно заревіти…

А ведмідь Дмитро йшов напролом. Кулі його, здається, не брали. Точніше, вони влучали – але він на це не зважав і, розлючений, сунув на облавників, мов гора.

У якусь мить здалося, що він переможе – один гурт нападників кинувся навтьоки, кілька з них навіть покидали рушниці. Але було ще два гурти, які стріляли, стріляли – тепер уже ведмедеві в спину, не зважаючи навіть на те, що можуть випадково поцілити й у своїх утікачів. І син начальника репетував: «Не бійтеся! Всьо харашо! Сєйчас снотворне подєйствує!»

Чи то справді подіяло снотворне, а чи одна з куль усе-таки влучила в якесь вразливе місце, – але раптом, ледь-ледь не дотягнувшись до найнезґрабнішого з утікачів, ведмідь Дмитро важко грьопнувся долілиць у кущі, й луна рознесла по лісу його останній приглушений рев – розпачливе ридання…

А тим часом частина облавників увірвалася в барліг і накидала сіті на ведмежат…

* * *

Винести з бурелому одразу всіх ведмедів облавники не могли. Першими несли ведмежат – Іґната й Філіпа. По них не стріляли – певно, боялися ненароком забити на смерть, і тоді зоопарк не заплатив би. Накинули сіті – й так у сітях і винесли. Зі свого схрону їжак Петро чув, як Іґнат і Філіп скавчали, але вже не виривалися – певно, геть знесиліли.

Залишивши малих, облавники повернулися в ліс – забирати дорослих ведмедів. У тернівнику все стихло, чулося лише скиглення ведмежат. І їжак Петро зважився вибратися надвір – може, хоч чимось зуміє їм допомогти. Звісно, це було ризиковано, та й облавники, певно, залишили якусь охорону – та навряд чи вони зважатимуть на якогось там їжака, який ані сильний, ані проворний, тож звільнити ведмежат просто не зможе.

Остерігатися треба було хіба великих кирзових чобіт – наступивши ногою в такому чоботі, їжака можна й покалічити. Ну, або хтось із облавників, побачивши його, захоче привезти своїм дітям із лісу живу іграшку…

Підкравшись ближче, їжак Петро впевнився в тому, що охорони не залишали, бо в цьому не було потреби – автомобіль був величезний, і в нього на спині стояла така ж величезна залізна клітка, замкнена на чималенький підвісний замок. У клітці хлипали Іґнат і Філіп.

– Хлопці! – пискнув до них їжак Петро. – Іґнате, Філіпе! Чуєте мене?

– Це ти, Петрику? – ведмежата дивилися на нього згори, із-за ґрат, і їхні очі були повні сліз.

– Я! Тримайтеся, не плачте… Головне, що ви живі! Отже, ще поборетеся…

– Ми вже не поборемося, Петрику, – хлипнув Філіп.

– Ні, розпач – це найгірше! Не впадайте в розпач! Звільнити вас я не зумію – але, може, щось інше для вас зробити? Принести щось чи переказати комусь…

– Урятуй Оленку! Ти не сильний, Петрику, – але ти розумний і сміливий. Ти зможеш – урятуй Оленку!

– Кого? – здивувався їжак Петро. – Альону?

– Та Оленка вона… Оленка… А ми – Гнат і Пилип. Ці всі модні штучки не мають значення… Не потрібні вони! Врятуй Оленку!

– А що з нею? Де вона?

– Вона визирнула в щілину, коли все це почалося, – навперебій кинулися розповідати Гнат і Пилип. – І їй куля влучила просто між очі… Все обличчя в крові… Але то не звичайна куля, там якась рідина всередині…

– Я знаю, це снодійне. Вони не хотіли вас убивати, а лише приспати і живими здати в зоопарк.

– То вони тата й маму теж не вбили?! Це добре! Але зоопарк…

– То де ж Оленка?

– Вона заснула від тієї кулі. І коли тато й мама пішли в бій, ми затягнули Оленку в один із запасних виходів із барлогу. У той, що веде на північ. А сам вихід завалили, так що зсередини й не скажеш, що там є лаз.

– А вона там не задихнеться?

– Ні, повітря з іншого боку надходить. А лаз веде до старої сосни, просто з-під коріння в неї виходить. Ти листя там розгребеш і побачиш… Урятуй її!

Порятунок Оленки

До барлогу від тернівника шлях неблизький – тим паче для коротких їжакових лапок. Тричі їжак Петро мусив згортатися в клубок, закочуватися в кущі й ховатися в листі – спершу на великих, нашвидкуруч збитих із гілляччя ношах несли ведмедя Дмитра, зі шкури якого, пробитої в багатьох місцях, мляво сочилася кров, а сам він важко дихав; тоді поверталися, а відтак несли ведмедицю Ірину, яка тихо схлипувала уві сні.

Біля барлогу їжак Петро застав і дрозда Марка, і білочку Катю, і ще багатьох знайомих і незнайомих лісових мешканців, та головне – там був вовк Мелетій.

– Учителю, – кинувся до нього їжак, – там Оленка!

– Де?! Я її шукаю! Ти знаєш, де вона?

– Так… Її поранено. Гнат і Пилип затягнули її в запасний хід, а сам хід завалили. Лаз веде отуди, до старої сосни…

– Біжімо!

Вовкові легко сказати «біжімо» – але не так легко бігти їжакові…

Коли їжак Петро притюпав до сосни, вовк Мелетій уже витяг із нори ведмедівну Олену й зализував їй рану, а дрозд Марко за командою вовка кинувся по лікаря, їжакові не залишалося нічого іншого, як чекати.

Лікар – якийсь незнайомий дятел – старанно обстукав рану і послав пташок по чисту воду. Ті приносили її в дзьобах, і він промивав ведмедівні Олені обличчя. Тоді послав вовка по якесь зілля, яке має зняти біль, коли ведмедівна прокинеться.

– Жити буде, – нарешті виніс свій присуд. – Але зір уже не відновиться. Очі врятувати неможливо. Буде сліпа…

Вовк Мелетій аж завив. Воно й зрозуміло – сліпому звірові вижити в лісі непросто. Є, звісно, нюх, який у багатьох звірів чи не важливіший від зору, – та все ж…

І тут раптом дрозд Марко голосно випалив:

– Не хвилюйтеся, читати буде!

– Яке читати, птахо?! Ти з переляку геть з глузду зсунувся?! – обурено загарчав вовк Мелетій.

– Я знаю, що кажу, – наполягав дрозд Марко. – Я тобі, Петрику, ще зранку казав, що зробив відкриття, але ти відмахнувся. Ну, від справжніх винахідників спершу завжди відмахуються…

– Яке ще відкриття?! – вовк Мелетій підійшов упритул до дрозда і буквально пропікав його очима.

– Підручники їжака Петра усі в дірочках. Він, коли спить, їх під подушку кладе, щоб знання уві сні засвоювалися. А голова в нього колюча і часто з подушки скочується на книжки.

– Ну і що?! – вовк утрачав терпіння.

– А те, що в тих дірочках є система. Кожну літеру означає своя комбінація дірочок! І тепер ці підручники можна читати не очима, а крилом, дзьобом, носом, лапою… Або пальцями, у кого є пальці… Отаке моє відкриття! Так що ведмедівна Олена читати буде – а хто може читати, той уже не пропаде…

А тоді, почервонівши, додав:

– І ще в неї є ціла пляшка меду. Правда ж, білі ведмеді його не їдять?..

…Ведмедівна Олена прокинеться вже навесні. Вовки занесли її до барлогу, і там хворий сон поступово перейшов у здорову зимову сплячку.

Природа нарешті змилостивилася – затяжній відлизі настав кінець. Уже до вечора ліс накрила іще тоненька, але вже доволі пухка й пахуча ковдра снігу. Третього снігу.

Відтак сніжило цілу ніч, і коли зранку вовк Мелетій прийшов до тернівника, щоб забрати пляшку з медом і занести її до барлогу, снігу йому було вже по коліна. Вовк обіцяв навідуватися й наглядати за ведмедівною Оленою – він-бо в сплячку не впадає. А на той випадок, якби хворій раптом стало зле, з нею в барлозі залишився дрозд Марко. Він сам зголосився, бажаючи спокутати свою провину.

А їжак Петро, провівши вовка Мелетія, уволю поїв кисличок та сушених грибів – і вклався спати.

До весни треба добре відпочити – бо навесні в їжака Петра буде дуже складна й відповідальна робота. Навесні вони із дроздом Марком відкриють у лісі нову школу – для незрячих звірят. Крім ведмедівни Олени та інших травмованих звірів і пташок, у ній навчатимуться кроти. Вони-бо сліпі від народження, тож грамоти досі не знали…