Люстерко

На лісовій галявині у траві лежало люстерко. Хто його загубив – невідомо. Може пастушка йшла тут зі своїм стадом або молодий мисливець відпочивав на траві. А може діти приходили сюди. Хто знає? Люстерко лежало у траві, і в нього заглядали лише небо, сонце, гілки дерев, хмари та птахи, що пролітали в небі…

Якось на галявину прибіг заєць. Бачить – лежить люстерко у траві.

Подивився у нього й побачив свої вуха, свої вуса, свої очі.

Ох, адже це мій портрет! Тільки от ніяк не пригадаю, коли ж це я його загубив?

У цей час з дерева зістрибнула білка. Стриб-стриб-стриб – та й питає зайця:

– Що це в тебе?

– Я знайшов свій портрет. Тільки ніяк не пригадаю, коли я його загубив.

– Дай-но подивитися!

Білка подивилася в люстерко і побачила там своє зображення.

– І як тобі, зайцю, не соромно? Ти хіба не бачиш, що це мій портрет? На, подивись краще!

Заєць знову подивився в люстерко і знову побачив там свої вуха, свої вуса, свої очі.

– Білко, чи ти сповна розуму? Хіба ти не бачиш на цьому портреті мої великі вуха?

Поки білка та заєць сперечалися, на галявину прилетіла сойка:

– Про що це ви тут сперечаєтесь?

– Я знайшов свій портрет, – відповів заєць, – а білка каже, що це її портрет. У неї, мабуть, щось з очима сталося.

– З очима в мене все гаразд. А от у зайця, мабуть, із головою щось не те, якщо він каже, що це його портрет! Адже це мій портрет! На, подивися сама, сойко!

Сойка подивилася у люстерко і побачила там себе.

– Ех, ех, то ви обидва не сповна розуму! Це ж мій портрет! Хіба ви не бачите мій дзьоб? Адже у вас ні в кого немає дзьоба!

У самий розпал суперечки на галявині з’явився ведмідь.

– Що сталося? Чому стільки галасу?

– Я перший прийшов на галявину і знайшов свій портрет, – почав заєць. – Потім прискакала білка і сказала, що це її портрет. А потім прилетіла сойка і вирішила, що це її портрет.

– Неправда, – сказала білка. – Подивися, ведмедю, та переконаєшся, що це мій портрет.

– Нічого подібного! – розсердилася сойка. – Тут добре видно мій дзьоб. А хіба у зайця й білки є дзьоб?

Ведмідь подивився в люстерко і засміявся так голосно, що весь ліс затрусився.

– Ох, які ж ви дурні! Ха-ха-ха! Нащо ви сваритеся? Адже це мій портрет!

Ні заєць, ні білка, ні сойка не посміли сперечатися з ведмедем.

А ведмідь узяв люстерко і зашкутильгав по лісі, прямуючи до свого барлогу.

В барлозі на нього чекали ведмедиця і двоє маленьких ведмежат.

– Подивіться! – ще з порогу крикнув ведмідь. – Я приніс свій портрет. А заєць, білка та сойка вирішили чомусь, що це їхній портрет!

– Ось подивіться!

Подивилася ведмедиця й одразу ж сказала:

– Звичайно, тут ведмежа голова. Як це вони, дурні, могли помилитися?

Подивилися і ведмежата, кожне по черзі, і сказали:

– Це ти, тато, коли був іще маленьким, як ми, але, звичайно, не заєць, не білка, і тим більше не сойка.

– Так, так, синочки! Ви ще маленькі, і всі вам здаються маленькими.

І ведмідь повісив люстерко на стіну.