Лисеня і луна

В одній мисливській лисячій родині було маленьке лисеня. В нього було ще двоє братиків і дві сестрички. Всі вони були такі руденькі, з пухнастими хвостиками. Усі дзвінко дзявкали.

Жила ця родина в теплій, сухій норі біля підніжжя високої гори. За цією горою здіймалися ще великі гори, вкриті вічними снігами. Там завжди гуляв вітер, і батьки казали своїм дітям:

– Коли ви станете великі й самостійні, ми вам дозволимо скрізь бігати. Але зараз до тих гір ходити не можна. Там бувають снігові лавини. Впаде брила снігу, заб’є й засипле так, що й не врятуєшся.

– Добре, – відповідають лисенята, – ми туди взимку не ходитимем, почекаємо літа. Коли снігу не буде, побіжимо туди.

– Ні, – кажуть старі лисиці, – влітку з верховин велике каміння падає. Висить отака ненадійна каменюка, вітер дмухне, розхитає її, вона й покотиться додолу. По дорозі ще й інші камені зрушить з місця. Якщо потрапите під отакий кам’яний дощ, там назавжди й зостанетесь!

– Ото добре, що в нас такі досвідчені батьки, – шепочуться поміж себе лисенята, – навчили нас доброму. Не підемо ми туди, де взимку снігові лавини бувають, а влітку кам’яний дощ іде.

Тільки маленьке лисеня зовсім інакше міркувало. Слухало воно повчання батьків, а само думало: “Хитрі наші батьки, не хочуть, щоб ми без них ходили полювати. А серед гір, напевно, дичини більше, ніж у долині. Вони нас тільки лякають. А насправді гори зовсім не страшні”.

Минула зима, прилетіли птахи. Біжать з гір струмки. Дивиться на них лисеня й думає: “Он які струмочки веселі, а біжать вони з гір. Мабуть, там весело, а не страшно. Та й чого мені боятись? Я хоробре. Я, певно, хоробріше за батьків, нічого не боюсь”.

І пішло лисеня у гори.

Спинилося коло підніжжя високої-високої скелі й дзявкнуло:

– Дзяв! Он яке я хоробре!

Найближча луна відразу ж відгукнулась: “Дзяв!” – і тихенько покотилась по верхівках: “Дзяв, дзяв, дзяв…” Що далі відкочувалося, то слабкіше чулося.

– Еге-ге, – каже само собі лисеня, – гора тільки на зріст велика, а голосок у неї такий же, як і в мене, навіть тихіший. Чого ж мені боятись?

– Гей-гей, я хоробре! Дзяв! Нічого не боюсь! Дзяв! У гори голос такий, як і в мене! Дзяв, дзяв!

Докотилося це до вітра. Розгнівався великий вітер Анукатагахпак: “Провчу я цього нахабного хвалька!”

Дмухнув на гори, зірвав великий камінь і жбурнув його зі схилу. Котиться вниз камінь, все за собою тягне. Тут луна грізно загуркотіла:

– Хто тут вихваляється?! Хто дзявкає?!

Ще дужче загула луна, відбиваючи гуркіт каміння:

– Бережись, кому життя дороге!

Лисеня підібгало хвостик під черевце, вуха притисло до потилиці. Озирнулося на всі боки та бочком, бочком на стежку вибралося.

– Ні… ні… це я так тільки… пожартувати хотіло! – злякано дзявкнуло воно та як пуститься навтьоки! Та так, що й вітер не дожене! Скотилося до себе в нору, віддихалось. Подивилось на своїх братів та сестер, хотіло було похвалитися: “А я у гори ходило і зовсім не злякалося!” – та тільки вийшло в нього одне:

– Дзяв!

Бо зуби з переляку цокотіли.