Лисиця і ворона

Якось ворона, пролітаючи над господою,
побачила на гаку під дахом шматок м’яса.

«О, сьогодні добре пообідаю!» – зраділа
вона.

Вхопила м’ясо та й злетіла на високе
дерево.

А внизу саме пробігала лисиця й побачила
ворону.

«Еге, тут можна поживитися».

Підбігла лисиця до дерева, задерла голову
й мовила улесливо:

– Добридень, орле! Як ся маєш? Ворона не
відповідала, бо тримала в дзьобі [12] м’ясо.
Лисиця нітрохи не образилася, а співала
далі:

– Вибачай, що назвала тебе орлом,- ти ж
ворона. Але ти куди гарніша за орла! Яке пір’я
– чорне, блискуче, розкішне! Жоден птах не
має таких чорних крил і таких прегарних
очей!

Лисиця підступилася ближче до дерева,
заклала за спину лапи, покрутила пухнастим
хвостом, глянула на м’ясо й облизалася.

– Як я могла назвати тебе орлом? Ніколи
собі цього не подарую! їй-право, не збагну,
чому над птахами повинен царювати орел, а не
ти? Хіба зрівнятися йому з тобою красою та
розумом? Тільки й того, що орлом величають;
скарай мене сила божа – далеко йому до тебе!

Ворона запишалася, аж пір’я розпустила від
такої мови.

«Красно говорить лисиця, недарма кажуть,
що вона велика розумниця. Треба з нею
потоваришувати, вкупі веселіше буде…»

А лисиця тим часом задерла голову ще вище
й заспівала вже іншої:

– Нехай того грім поб’є, хто скаже, що
ворона вміє говорити. Вона й дзьоба не
розтулить, бо не має голосу. Он чому тебе не
обрали [13] царем – ти, либонь, німа Навіщо
птахам німий цар?

Цього вже ворона не могла стерпіти.

– Кар-р-р! – каркнула вона.- То це я німа?
Зараз же проси пробачення! Кар-р-р!!! Та хіба
є де птахи з голосом, гучнішим за мій?

Лисиці тільки того й треба було. Схопила
вона м’ясо, що випало з воронячого дзьоба, та
й засміялася глузливо:

– Вороно, вороно, ти й справді дуже гарна! І
станом, і барвою, й голосом; одного лиш тобі
бракує- розуму. Коли б мала розум, не слухала
б моїх теревенів і не впустила б м’яса з
дзьоба.

І лисиця зникла поміж деревами.