Машина часу

Сьогодні у першокласників був незвичайний урок. Він проходив в природничому музеї. Більше за всіх уроку раділи двійнята Максим та Софійка. Раніше вони були в музеї з мамою і татом, їх завжди цікавив світ природи. Але так щоб урок в музеї, розповідь про життя динозаврів, древніх людей і тварин – таке було вперше!

Опинившись в залі, де розташовувалися скелети динозаврів, діти застрибали від захоплення. Тут були і величезний скелет диплодока, і череп птеродактиля, і крихітний, в порівнянні з диплодоком, скелет мікроцератопса. Звичайно, майже ніхто з дітей не міг упізнати в скелетах відомих їм з книг динозаврів, але екскурсовод розповів про кожного.

Хоча розповідь була дуже цікавою, але Максима і Софійку більше захопив скелет диплодока. Вони ходили навколо нього і дивувалися його розмірам.

– Він такий величезний, як п’ятиповерховий будинок, в якому живе наша бабуся! – дивувався Максим.

Раптом він помітив за табличкою якийсь прилад з кнопками, схожий на пульт управління, як в його машинці.

– Дивись, Софійка, – пульт. Може, він скелетом управляє? – пожартував Максим.

– Та ну, це, напевно, сигналізація, – сказала Софійка.

Але Максиму не терпілося дізнатися відповідь. Він став натискати на різні кнопки, і раптом …. Навколо стемніло, щось підняло Софійку та Максима вгору, а потім опустило на підлогу. Коли навколо знову розвиднілося, діти побачили, що вони не в музеї, а десь в лісі. У якомусь дивному лісі, де навколо були незнайомі дерева!

– Де ми? – запитала злякано Софійка.

– Не знаю, – знизав плечима Максим.

Софійка хотіла заплакати від страху, але раптом біля одного з дерев помітила дивну тварину, схожу на величезну соснову шишку на товстих лапках. Дівчинка закричала від страху.

– Хто це? Він зараз нас з’їсть!

– Не з’їсть, – відповів Максим. – Це анкилозавр. Він травоїдний.

– Який ще анкилозавр? – здивувалася Софійка.

– Динозавр. З тих, чиї скелети ми з тобою тільки що розглядали.

– Але як він тут опинився? Динозаври ж давно вимерли? – сказала Софійка.

– Це не він тут опинився, а ми. Схоже, ми в доісторичному лісі. А ця штука з кнопками…

– Машина часу! – здивовано сказали хором діти.

Софійка почала лаяти брата: навіщо він чіпав невідомий прилад. А Максим виправдовувався, що, мовляв, навіть уявити не міг, що машина часу існує.

– Машина часу у нас, – заспокоював сестру хлопчик. – А, значить, ми зможемо повернутися назад. Зрозуміти б тільки, як вона працює.

Максим шукав на машині часу хоч якісь цифри, щоб поставити 2020-й рік. Але цифр не було, жодної. Лише різнокольорові кнопки з незрозумілими символами.

Раптом до дітей підійшов страшний дворогий динозавр зі щитом на шиї.

– Це ж трицератопс! – вигукнув Максим. – Не бійся, Софійко, він теж не їсть м’яса.

На відміну від анкилозавра, який не виявив до дітей жодного інтересу, трицератопс почав розмахувати своєю потужною головою, ніби кликав кудись.

– Чого йому від нас треба, якщо він м’яса не їсть? – запитала Софійка.

Діти вирішили йти за ним. Трицератопс повів Максима і Софійку в сторону дерев, схожих на пальми. І ось назустріч їм вийшов кошлатий бородатий чоловік.

– Дітки! Де машина часу? – запитав бородань.

– Дядьку, ви хто? – злякалися Максим і Софійка. Звичайно, вони були раді зустріти людину в цьому доісторичному світі. Але мама і тато вчили їх бути обережними з незнайомцями.

Бородач розповів дітям, що він вчений, звуть його Назар Миколайович. Працює в тому самому природничому музеї.

Він винайшов машину часу. Правда, її випробування ще не закінчені. Перше випробування Назар Миколайович вирішив провести на собі. Він задумав потрапити в мезозойську еру, і ось, потрапив сюди. Тільки машина часу зникла!

– Думав, що назавжди тут залишуся. Провів тут, напевно, більше місяця. І ось ви, з машиною часу! – радів учений. – Де ж ви її знайшли?

Максим і Софійка розповіли, як прийшли в музей, як знайшли дивний пульт, і як опинилися тут.

– Ну що, готові додому? – запитав Назар Миколайович. – Або хочете ще залишитися?

– Додому, додому! – закричали діти. – Тільки як же ми пояснимо батькам, нашій учительці і однокласникам, куди зникли?

– Про це не турбуйтеся! – сказав учений. – Повернемося в той же час, з якого ви перемістилися. Пам’ятаєте, який день був, в який час були в музеї?

Діти назвали вченому дату і час. Вчений обійняв їх своєю великою рукою, а іншою рукою натиснув кнопки на машині часу.

Все потемніло, закрутило, а через мить Максим і Софійка опинилися в цій же залі музею, біля скелета диплодока. Поруч з ними стояв кошлатий бородатий Назар Миколайович. А ось машини часу не було!

Здається, ніхто і не помітив зникнення дітей.

– Максиме, Софійко, екскурсія переходить в сусідню залу. Не відставайте! – сказала вчителька.

А ось поява Назара Миколайовича здивувало дядька-екскурсовода.

– Назар Миколайович! Це ви? Де ж ви пропадали цілий місяць? Ваша дружина сказала, що ви поїхали в експедицію, але куди – ні слова!

– Так, я був в таємничій експедиції. Навіть дружина не знала подробиць. Але пізніше я вам все розповім, – відповів Назар Миколайович. Його думки були зайняті зникненням машини часу.

Вчений вирішив, що машина часу залишилася там, у часі динозаврів. Але щоб її забрати, необхідно розробити нову, яка буде точнішою і кращою. Ось цим Назар Миколайович зараз і займається, а Максима і Софійку попросив поки нікому не розповідати про те, де вони були.