Мишка-Гризикнижка

Пані Мишка Мишковецька бігла коридором так швиденько, що аж старий Павук-Павученко перестав дрімати у павутинні на вікні і гукнув за нею:

— Пані добродійко, а куди це ви так спішите?

— Ой, пане Павуче! Коли б то я сама знала, куди!

Бо ця шибениця Гризикнижка знов кудись утекла з нори! Я тільки скочила на хвилинку у шафу по шкірку від солонини — а вже її в гнізді нема!
І пані Мишковецька аж звелася на дві задні лапки, а передні заламала в розпуці.

— А Мурчище сьогодні такий лютий, бо дістав добре від господині за вилиту сметанку! І не оглянеться вона, бідна, як він схопить її і схрумкаає! — і Мишка погналася коридором дальше.

Павук співчутливо похитав головою і знов заснув. А Мишка бігла, бігла, аж поки не потрапила у відхилені двері кімнати-бібліотеки. Знову піднялася на дві лапки, заворушила вусиками, понюхала вправо, понюхала вліво і стрілою помчалася просто по нозі стола на його верх. А там, на розкритій книжці сиділа її донечка. Гризикнижка і смачно гризла ріжок сторінки.

Пані Мишковецька вже хотіла їй одним духом сказати все, що надумала, біжачи коридором, а, може, й потермосити вуха за непослух, коли Гризикнижка оглянулася на неї і промовила з солодкою усмішкою:

— Ой, матусенько, тут так чудово! Чому ж ти досі мене сюди ніколи не провадила?

— Бо ти ще була замала! — суворо відповіла пані Мишка. — Малим мишенятам книжки шкодять на шлуночок!

— А що це таке «книжка»?

— Ой доню, доню, коли ти до розуму дійдеш? Таж те, на чому ти сидиш, це і є книжка!

— О, я вже знаю! А всі ці чорні мушки, що сидять передо мною — це теж книжка?

— Це не мушки! Це букви?

— А хто ці букви так повбивав та поскладав рядочками? Вони ж, мабуть, неживі — бо не рухаються?

— Ет, шкода, що тобі вже незабаром цілий місяць буде, а ти таке говориш не до речі! Вони ніколи не були живі, а рухалися не вони, а їх черенки…

— Що таке? Мамусю моя, кожушечку мій оксамитний, скажи мені, що це таке «черенки»?

— Та що тут говорити? Просто були такі кубики з олова, а на кожному з них — одна буква. І з них по складав друкар у друкарні слова…

— А що це таке «слова»?

— Ой, горе мені з тобою! Нічого не тямиш! Ось гляди: тут чотири букви разом — це слово.

— Матусю, але ось тут їх лише дві! Чи це теж слово?

— Теж!

— А чому?

— Ой, ти… все «чому» та «чому»! Не даш скінчи ти, коли хочу тебе вчити! Слухала б, то й знала б! От же складає так друкар цілу сторінку…

— А що це «сторінка»?

— Оте, що на ньому ти сидиш!

— А ти казала, що це — книжка!

— Книжка має багато сторінок, а ти сидиш тільки на одній! Отже складає він цілу сторінку, а тоді намазує її фарбою і відбиває на папері…

— А навіщо?

— Бо тоді на папері відіб’ються всі букви, і люди зможуть їх читати…

— Що ти сказала, матусенько?

— Чи-та-ти!

— А що це таке?

— Це людина ставить книжку перед себе, дивиться на неї і тоді… ну, хай уже буде! Не варта ти цього, та вже зраджу тобі таємницю, що її мені ще моя пра-прабабуня зрадила була. — І пані Мишка нахилилася до ушка донечки. — Пра-прабабуня казала, що тоді людина чує, як ці букви говорять.

— То вони таки живі! — здивувалася мала.

— Та де там! — обурилася спершу Мишка. — А, може? … Може, таки живі, лише зачаровані так, що тільки люди їх чують… — додала опісля.

— А про що книжки говорять?

— Є різні книжки: одні говорять про далекі, незнані країни, інші — про те, що діялося колись давно, ще інші — про те, що ніколи не діялося, а лише видумане…

— А хто його видумав?

— Є такі люди. Називаються «поети», а інші, подібні до них, звуться «письменники». І всі вони пишуть книжки. А ті, що пишуть лише про те, що справді діялося, називаються «вчені».

— А ти ж казала якось інакше!

— Хто — я!? Я завжди говорю однаково! Навчила ся б ти вже раз шанувати старших!

— Але ти казала якось так: дру-дру…

— Ага, друкар! Але він сам не пише, лише дивиться на те, що інші написали, і друкує те саме…

— Мамочко, і вся книжка так задрукована?

— Вся! Хібащо є в ній ще образки…

— А де, я хочу бачити!

— То злазь із книжки, пошукаємо!

Вони обі міцно вперлися задніми лапками, а передніми перевернули сторінку. І враз заніміли: з книжки глядів просто на них образок страшного чорного кота з блискучими очима і вишкіреними зубами.

Пані Мишковецька скрикнула і, вхопивши Гризи-книжку зубами за шкірку на карку, стрімголов плигнула зі стола.
Отямились аж у куті за полицею з книжками.

— Бачиш, а все через тебе! — докоряла пані Мишка. — Лазиш кудись поміж книжки, а я мушу ганятися за тобою!

— Ой, мамочко, але ж ти знаєш, я так дуже хоті ла б бути людиною! — прошепотіла Гризикнижка.

— Ой, вважай, а то я тобі ці дурниці з голови виб’ю!

Лю-ди-ною!…

— Матусенько, але які ж щасливі мають бути ці люди! Якби я була людиною, то почула б, що говорять всі-всі книжки! — зідхнула Гризикнижка.

Пані Мишка тільки похитала головою: її донечка була непоправна…