Найспекотнішої неділі, яка лиш була у лісі

Найспекотнішої неділі, яка лиш була у лісі, до Ведмедика прийшов Вовк.

Ведмедик сидів на димарі свого будиночка, тримав у лапі над головою величезний лопух і, мружачись від задоволення, лизав хмари, що пропливали над ним.

— Добридень, Ведмедику! — прохрипів Вовк, підстилаючи під себе хвіст і всідаючись на порозі Ведмедикового будиночка. — Холодні сьогодні хмари?

«До чого б це він?» — подумав Ведмедик, а вголос сказав:

— Добридень, Вовчище! Чого прийшов?

По небу плили поодинокі хмари; далеке сонечко зависло над лісом; Вовк висунув язика, злизнув найпрохолоднішу хмару й прошепотів:

— Старий я… Нудно мені, Ведмедику!.. Ще від четверга.

«Бреше!» — подумало Ведмедик. А вголос запитав:

— А що було в четвер?

— У четвер я з’їв твого друга — Зайця. Твого улюбленого зайця, якого ти назвав ЗАЄЦЬДРУГВЕДМЕДИКА… Незабутній був заєць!..

«Бреше, — знову подумало Ведмедик. — ЗАЄЦЬДРУГВЕДМЕДИКА сидить зараз у підвалі й п’є холодне молоко!»

— А навіщо ти його з’їв? — запитав Ведмедик.

— Я його з’їв, бо дуже був голодний, — прошепотів Вовк, висунув язика й полизав небо.

— Чуєш, Вовче! — сказав Ведмедик. — Якщо ти будеш лизати небо над моїм будинком, тут ніколи не буде дощу. Потерпи трішки, а якщо не можеш — іди в інше місце

— Але я ж з’їв твого друга Зайця! — прохрипів Вовк. — Я хочу, щоб ти мені що-небудь сказав!..

— Ото я тобі й кажу, — мовив Ведмедик, — прибери язика й припини так гаряче дихати.

— Але…

Тут Вовк проковтнув слину — бо Ведмедик у нього на очах підтягнув лапою до себе довгеньку, прозору хмару, полизав її, заплющив від задоволення очі, переломив навпіл і з’їв, так і не розплющуючи очей.

— Але так же не можна! — похлинувся від образи Вовк. — Хто ж хапає хмари лапами?!.

— Ти мовчи, — сказав Ведмедик, і далі сидячи на димарі із заплющеними очима. — Хто з’їв ЗАЙЦЯДРУГАВЕДМЕДИКА?

— Дозволь, я лизну наступну… — попросив Вовк. — Над моїм будинком сьогодні зовсім не пливуть хмари. Я не їв твого Зайця.

— Їв, — сказало Ведмедик. І глянув туди, звідки дув вітер. — Їв! — повторив він. І схопив лапою синю льодинку хмари.

Вовк висунув язика, але Ведмедик уже сидів із заплющеними очима й гладив себе правою лапою по животу.

— Не їв я твого Зайця — прохрипів Вовк.

Ведмедик не звертав на нього уваги.

— Їв!.. Їв!.. — прошамкав беззубою пащею Вовк. — Якби я міг кого-небудь з’їсти!..

І пішов, замітаючи легкий пил своїм гарячим хвостом.