Окрайчик

Це було давно, а може, й недавно. Ішов собі по землі старий-престарий чарівник на ім’я Добродій.

От ішов він, ішов і раптом угледів таке—аж занімів од жаху. Перед ним на шляху, прямо в пилюці, валявся викинутий
кимось окрайчик хліба, ще зовсім свіжий, бо дуже вже приємно та смачно пахнув.

Добродій був добрим чарівником, але такого стерпіти не зміг. Підняв обережно хліб, здмухнув із нього пил, загорнув
у хустину та й поклав до кишені. Потім тричі сплеснув у долоні й гукнув:

— Гей! Той, хто посмів викинути хліб! Яким би ти найстрашнішим страховиськом не був, з’явись переді мною!

І враз здійнявся стовп куряви, й постало перед ним не чудовисько заморське, страшне та могутнє, а звичайнісінький хлоп чик на прізвисько Пончик — товстун та лінивець, ласун та замазура.

Добродій аж очам своїм не повірив:

— Це… це ти викинув хліб?

— Я, а що? — задерикувато відповів Пончик.

— Ах ти ж капосний хлопчисько! — вигукнув чародійник.— Для чого ти це зробив?!

— Бо не люблю хліба. Він — несмачний. От мед — то інша річ,— ласун облизався.

Добродій так розгнівався — аж підняв руку, щоб перетворити зухвальця в камінь, але поволі опустив її. Бо перед ним
було не заморське страховисько, а хоч і поганий, та все ж таки хлопчисько. А старий чарівник дуже любив дітей. Тому лиш
сумно зітхнув і, похитавши докірливо головою, мовив:

— Ти у мене взнаєш по-справжньому, що таке хліб. А щоб не було соромно з тобою скрізь ходити, зроблю тебе, замазуро,
чистим.

Він сплеснув долонями—й Пончика, викупаного, причесаного, в напрасованому одязі, просто не можна було пізнати.

— Віднині,— оголосив чародій,— їстимеш, що тільки забажаєш, окрім хліба. Цей ріг,— він дістав із кишені золотий ріг —
даватиме все, що заманеться. Ні в чому не знатимеш відмови. Лише хліб тебе цуратиметься.

І з цими словами повів хлопчиська у білий світ.

«Пхі,— радо подумав Пончик, що спочатку дуже злякався чарівника.— Обійдуся без хліба. Я його все одно не люблю».

Довго вони йшли селами й містами, дрімучими лісами й безкраїми полями. І таки добряче притомились. Пончик узагалі
ледве ноги переставляв. Та й їсти так хотів, що здавалося йому, нібито живіт до спини присохнув.

— Бачу, бачу,— сказав Добродій,— ти втомився, ще й їсти хочеш. Ану, ріг, нагодуй мені хлопця.

Чого тільки не висипав чарівний ріг! Тисяча людей наїлася б.

Накинувся Пончик на їжу — те вкусить, те вхопить, те ковтне. І все таке смачне — пальчики оближеш. Проте раптом
у нього зник апетит. А чого — сам не знає. Допався до меду,та й меду не зміг багато з’їсти — нудить.

Коли це йде чоловік.

— Здоровенькі були, люди добрі! — каже.— Бачу — у вас їжі вдосталь. Чи не можна з вами пообідати?

— То й сідай,— одказує йому чарівник.— Людина ти чемна, їж на здоров’я.

Як став неборака хапати і те, і се!.. Швидко все зникло. А хліб — шматок за шматком у рот кладе. Добряче, видно, зголоднів.

А коли з’їв усе до крихітки, вклонився Добродієві й Пончику:

— Спасибі, люди добрі, за хліб-сіль. Бувайте здоровенькі.

Та й хотів іти, аж Пончик його й питає:

— Скажіть, як же це так? їли ви багато чого, а дякуєте лише за хліб і сіль?

— А хіба ти, хлопчику, й досі не знаєш,— здивувався подорожній,— що для людей хліб, сіль та вода — найголовніша їда?

Помандрували Добродій з Пончиком далі.

В одній далекій країні застали вони велику журбу. Ніде не чулась музика. Ніхто не співав, не сміявся. Навіть діти ходили сумні й заплакані.

— Що за біда в цих людей? — запитав Пончик чарівника.

— Третій рік підряд у цій країні не родить хліб,— одповів той.

— А знаєте що, діду Добродію?

— А що?

— Давайте подаруємо цим людям хліб. У нас же є чарівний ріг.

— Бачу, ти не такий уже й поганий хлопець,— усміхнувся старий і дав жителям того краю рівно стільки хліба, скільки
їм треба було до нового врожаю.

За якусь мить людей не впізнати було, так повеселіли. Стали вони гаряче дякувати Добродієві. І Пончику теж.

Уже не здивувався хлопчик, коли найстаріший на цій землі чоловік, який ледве придибав до них, аби вклонитись за поміч,
зі сльозами на очах поцілував паляницю й мовив:

— Хліб — наш батько!

А наймудріший охоче погодився з ним:

— То правда. Хліб — усьому голова!..

Попрощалися з ними мандрівники та й рушили у дорогу.

Так вони майже всенький білий світ обійшли. У багатьох землях побували. І скрізь бачили, як нелегко дістається людям
хліб, як від зорі до зорі клопочуться на полях, доки його виростять і зберуть. І -всюди помічали, як люди шанують хліб.

Чим далі чарівник з хлопчиськом ішли, тим сумнішим ставав Пончик. Щоразу, коли, зголоднівши, сідали вони перекусити, малий менше й менше їв. Колишнього товстуна не можна було впізнати — так схуд.

Він давно зрозумів — без хліба людина жити не може. Та що міг удіяти, адже був зачарований. Хліб цурався його.
Пробував нишком взяти окраєць, але той до рук не давався.

Хлопчик уже дивитись не міг на їжу без хліба. Він так намучився, що тільки й мріяв про те, як би це з’їсти хоч невеличкий шматочок. А одного разу не втерпів.

— Дідусю Добродію! Дуже вас прошу — дайте мені, будьте ласкаві, хоч трошечки хліба,— жалібно попросив чарівника.—
Я більше ніколи, ніколи не викину. Ось побачите. Ще й десятому закажу.

Подивився пильно на нього Добродій і запитав:

— А ти, хлопче, правду кажеш?

— Найправдішу правду! — гаряче запевнив Пончик.

Він так благально заглядав Добродієві в очі, що той не витримав. Поліз рукою до кишені й дістав хустину. Вийняв із неї
черствий окрайчик, подав Пончикові. А це був той самий хліб, який пожбурив колись на шлях нерозумний хлопчисько.

Пончик ухопив його обома руками й поспішно почав їсти наче боявся, що чарівник одбере назад. І видався той черствий
окраєць йому таким смачним, що годі й порівнювати з чимось. Немов нічого ліпшого, скільки живе, не куштував.

Побачив усе те Добродій і зрозумів — пізнав малий справжню ціну хлібові Та й зняв із нього чари.

А хлопець відтоді любить і шанує хліб, ще й інших цьому навчає. І Пончиком його вже ніхто не прозиває.