Пан Щастя

Бон Лі був китайським селянином, простим і благородним.

Одного дня сходив із гори з великою в’язанкою тростини на плечах. Такою тростиною бідні селяни накривали свої хати.

Стомлений і спітнілий, зупинився, щоби трохи відпочити. Раптом прекрасний метелик із прегарними крильми сів на тростину, яку ніс селянин. Бон Лі хотів зігнати метелика.

– Втікай, прекрасне створіння, втішайся своєю свободою!

Хоча намагався прогнати його, метелик увесь час повертався на в’язанку тростини. Врешті селянин обережно взяв його пальцями й прив’язав до стебла трави. “Віднесу його моїм дітям, – подумав, – утішаться”.

Метелик, який утомився, літаючи, сидів спокійно й зовсім не мав охоти літати. Коли Бон Лі дійшов до підніжжя гори, зустрів одну жінку, яка йшла з дитиною.

– Мамо! Мамо! – заволав малюк. – Дивися, який гарний метелик! Візьми його! Візьми його!

– Невже ти не бачиш, що цей чоловік упіймав його, щоби віднести своїм дітям? – мовила жінка.

Дитина, однак, була вередливою. Коли їй щось сподобалося, важко було переконати її відмовитися від бажаного.

– Я хочу його мати, мамо! Хочу його мати!

Бон Лі мав добре серце й усміхнувся до малюка:

– Ходи сюди, дитинко, візьми собі метелика, але не роби йому ніякої кривди! І дав малюкові стебло трави з прив’язаним метеликом.

– Ви по-справжньому добра людина, – сказала жінка, – прикро мені, що я не маю із собою грошей, але, принаймні, візьміть оці три помаранчі, які я зірвала у своєму саду, зможете ними втамувати спрагу.

То справді були три гарні й соковиті помаранчі. Бон Лі поклав їх до кишені.

– Віднесу їх моїм дітям. Ніколи не бачили таких великих.

“Що мені робити з усім цим багатством?”

Пройшовши ще трохи, Бон Лі зустрів чоловіка, який сидів під деревом.

Біля нього лежала велика коробка з шовковою тканиною.

– Від ранку мандрую цією місцевістю. Страшенно хочу пити. Добрий чоловіче, чи не маєш часом чогось, що вгамувало б мою спрагу?

Чоловік під деревом справді був виснажений.

– Візьми помаранчі, – сказав Бон Лі, – вони вгамують твою спрагу.

– Дякую, добрий чоловіче, й дозволь мені винагородити тебе за великодушність. Візьми цей шовк, твоя дружина зможе пошити з нього гарну сукню.

Бон Лі, втішившись, попрямував додому. Коли дійшов до головної дороги, то побачив, як четверо чоловіків несуть паланкін (криті носилки, на яких переносять багатіїв та знать у деяких країнах Сходу). У паланкіні подорожувала принцеса.

– Ходи сюди! – вигукнула принцеса, тільки-но побачивши його. Як і всі інші принцеси, мала дуже милий голос, який нагадував звук золотих дзвіночків.

– Покажи мені ту тканину, яку тримаєш у руках.

Бон Лі затремтів, але підійшов ближче й розгорнув сувій шовку. Тканина була прегарна. Різнокольорові квіти й птахи переплелися в чудовому візерунку.

– Якщо цей шовк подобається Вам, вельможна принцесо, то я буду щасливий подарувати його Вашій високості, – прошепотів Бон Лі.

– Ти дуже добрий і великодушний. Я теж хочу тебе чимось обдарувати. Сказавши це, принцеса подала селянинові свою торбинку.

Бон Лі побіг додому, тримаючи в руках подарунок принцеси. Коли дістався своєї вбогої хатинки, покликав дружину й дітей і тремтячими руками розв’язав торбинку. Як можна здогадатися, у торбинці, як і у всіх торбинках принцес, було повно золотих монет.

– Що мені робити з цим багатством? – запитав трохи збентежений Бон Лі. Та за мить його немовби осяяло:

– Ну звичайно ж, постараюся ощасливити найбідніших жителів села!

Купив велику ділянку землі, поділив її на багато частин і подарував бідним. Так ціле село стало багатшим, і всі відтепер жили задоволені й щасливі.

Та найщасливішим був Бон Лі, якого тепер усі називали “Пан Щастя”.