Папуга та її дерево

Дуже давно в одній далекій країні жила собі чудова папуга. Була вона найпрекраснішим птахом, якого будь-коли бачили на світі. Її прегарні різнокольорове пір’я переливалося й виблискувало мов діаманти.

Папуга щасливо жила на високому дереві, яке вибирала колись дуже уважно та яке полюбила всім серцем. Обожнювала його міцні гілки, вкриті великим, широким і запашним листям, тінь від якого захищала її від спекотного сонця. Захоплювалася солодкими піснями, які співало їй листя, коли ним шелестів вечірній вітерець. Галузки дерева колисали й охороняли її під час відпочинку. Але найбільше вона любила соковиті плоди, безліч яких достигало на її дереві в будь-яку пору року.

Щовечора, коли на небі засвічувалися зірки – одна за одною, – папуга радісно зітхала: “Яка я рада, яка щаслива! Володію найпрекраснішим маєтком, якого можна лише прагнути. Радістю й спокоєм завдячую своєму дереву. Ніколи його не покину, ніколи не проміняю на жодне інше дерево”.

І засинала, обійнявши велику гілку.

Вітер почув слова папуги й вирішив випробувати її. Змінив напрям струмка, що протікав повз це дерево. Після цього листки – один за одним – почали жовкнути і опадати, а висохлі гілки дерева від кожного подуву вітру, сумно затріщавши, ламалися.

Але папуга не покидала дерева. Покірно літаючи навколо нього, енергійно махала крилами, щоб обвіяти його й таким чином хоч трохи збадьорити свого друга і полегшити його страждання, яких йому завдавали палючі промені сонця.

Її очі не хотіли бачити дерево старим і зморщеним, а в її серці, сповненому любові, продовжував жити колишній образ дерева – з буйним листям, яке виблискувало в краплинах ранкової роси.

Прегарний птах, сидячи на всохлій гілці, ніжно розмовляв з деревом:

– Ти подарувало мені велике щастя, тож як я можу забути про тебе? Ні, ні, я була щирою, коли казала, що люблю тебе. Тому ніколи тебе не покину.

Минали дні, а папуга залишалася вірною дереву.

Вітер радісно всміхався, бачачи, що папуга не має жодного наміру покидати свого старого друга, й нарешті своїм подувом повернув напрям струмка. На гілках знову з’явилося листя й розцвіли прекрасні квіти, від яких одразу ж навсібіч полинув прегарний запах. Почали достигати плоди – а було їх так багато, що галузки зігнулися під їхньою вагою. Гарне, як ніколи досі, дерево знову стало найпрекраснішим у цілому лісі.

– Вірна птахо, – промовив Вітер, – будь щаслива на своєму дереві, бо, незважаючи на численні випробування, твої почуття не змінилися.