Пригоди кота Мурчика

l.  ЯК МУРЧИК ДІСТАВ ІМ’Я

Гарної весняної ночі прийшов на світ чорненький котик Мурчик. Його оченята були міцно стулені, і він не міг нічого бачити. Він тільки чув, як його братчики і сестрички совалися біля нього та обнюхувались вогкими носиками. Те саме робив і Мурчик. Він тулився до материних грудей і ссав молочко, а опісля спав.

Щойно дев’ятого дня Мурчик відчув, як щось вразило його оченята. То було ясне світло сонечка, що зазирало в кожний куток хати. Тоді Мурчик розтулив оченята і вперше побачив свою матусю.

Мурчикова матуся, стара Мушка, була дуже гарною кіткою з чорною шовковою шерстю, ласкавими очима і теплим язичком. Вона побачила дивну зміну, що скоїлася з її дітьми, радісно замуркотіла і лизнула одне-друге. Тоді простягнулася біля них і сказала: мур-мур-мур! Котенята зрозуміли материну мову і ссали молочко досхочу.

Перший впорався зі сніданком Мурчик. Наситившись, він почав відштовхувати своїх братчиків та сестричок, бо йому зда­валося, що він найстарший і що йому належить усюди перше місце. Та з цим не погоджувались котенята. Відбиваючись від капастливого Мурчика, вони почали виявляти охоту до дитя­чих пустощів: дряпалися лапками і хапали одне одного за хвостики.

За кілька днів котенята завели таку цікаву забаву, що хтось біля них дзвінко розсміявся.

Це був малий Славко, що з цікавістю приглядався до ко­тячих пустощів. Чорненький красунь-котик подивився на нього, але ні трішки не злякався і не засоромився. Славчикові це дуже сподобалося, і він крикнув на радощах:

— Матусю, подивіться, які гарні котики! А вже найкращий отой чорненький з білим ковнірцем і рукавичками. Гляньте, які в нього розумні оченята! Я назву його Мурчиком! Чи добре?

— Зви собі, як хочеш, — відповіла матуся. — Тільки не займай їх і не бери в руки. Ти ж бачиш, що вони ще маленькі. Стара кітка дуже не любить цього.

Після такої остороги Славчик хоч-не-хоч тільки придив­лявся до котячої родини, що приміщувалася в малій скриньці в кухні під лавкою.

Надворі було гарно і приємно. Пахли яблуні та вишні, що оточували вінком хату Славкових батьків. Пташки співали, стрибали весело по гілках, усе наливалося соняшним теплом і розцвітало чарівним цвітом.

Котяча матуся лежала з діточками у скриньці, годувала їх, огрівала, пестила й голубила. Відходила від них тільки тоді, як сама відчувала голод. Тоді зверталася  до Славчикової ма­ми, підіймала кругленьку голову і просила: м’яв-м’яв-м’яв!

Мама Славчика добре розуміла, чого хотіла Мушка. На­ливала в тарілку свіжого молочка і ставила перед кіткою. На­ївшись досита, Мушка зараз верталася до котенят. При такій дбайливій опіці, котенята скоро росли, набирались сили, і, на радість Славчика, почали вилазити зі скриньки.

Стара кітка була дуже рада. Тоді вона сідала біля скринь­ки, задоволено муркотіла і з приємністю приглядалася, як її діточки радісно підстрибували.

2.  ГЕРОЇЧНИЙ ВЧИНОК МУРЧИКА

Ня незвичайна подія скоїлася одного весняного ранку. Ко­тенята, напившись з тарілки молочка, почали свою звичайну ранішню забаву. Піднявши хвостики вгору і загнувши кінчи­ки батіжком, вони влаштували перегони по хаті. Батькам Славчика треба було дуже уважати, щоб котресь із них не розтоп­тати ногою. Щастя, що Славчик стежив увесь час за котеня­тами та остерігав. Йому було тільки п’ять років, до школи ще не ходив, тож мав час піклуватись котячою родиною.

Найбільшою ласкою втішався у Славчика таки котик Мурчик. Його зручність і відвага дивували всіх у хаті. Це стало­ся й тепер, коли Мушка вирішила зробити своїм діточкам не­сподіванку.

Стара Мушка знала дуже добре, що їжу треба собі чесно заробити. Звичайно, кожний кіт знає свої обов’язки, хоч не завжди їх придержується. Однак Мушка була дуже совісною кіткою і навіть тепер при малих котенятах не забувала, шо до неї належить. Вона знала, що миші і щурі — це найбільші вороги людської праці і їх треба винищувати. Котенята ще були за малі, щоб про це знати, тож Мушка розпочала з ними школу.

Шість дуже важливих котячих приписів, які стара Мушка перебрала ще від своїх батьків, вона хотіла тепер передати своїм діточкам. Ці приписи були дуже важні, відносились до всього котячого племені й наказували:

1. Всі коти мусять безпощадно винищувати щурів і мишей.
2. Кожний кіт має дбати про свою чистоту і митись бо­дай тричі вдень.
3.Ніколи не вірити собакам, ні великим, ні малим.
4.Завжди стати лицем до ворога.
5. Не дряпати людських дітей пазурями, хоч би вони тя­гали вас за хвостики.
6.На подвір’ї своїх господарів не робити жодної шкоди.

Як бачимо, ці приписи були не тільки добрими, але й прак­тичними. Стара Мушка їх незвичайно респектувала, і виріши­ла покищо познайомити своїх діток з першою точкою котя­чого правильника: всі коти мусять безпощадно винищувати щурів і мишей.

Вона того ж ранку зловила надворі під шопою мишку, принесла до хати, поклала її на підлогу і зараз до котенят: муррвау-муррвау!

На заклик матері котенята позбігалися, та побачивши вперше такого дивного звіра, не знали, що робити. Вони тільки посідали, повертали головками і стежили, що воно таке?

Мишка, віч-на-віч зі своїми лютими ворогами, зразу дуже злякалася, але коли ніхто її не займав, кинулась утікати. Муш­ка в пору зауважила небезпеку і лапкою завернула її назад між свої котенята.

Це трохи перелякало котиків і вони подалися назад. Тіль­ки Мурчик засвітив несподівано оченятами, розпустив свої вусики і почав виляти хвостиком. Він довго придивлявся ру­хам мишки, стежив зацікавлений доки не перемогла в ньому котяча вдача.

Мурчик втратив врешті терпець, порскнув слиною, розкрив широко ротика, згорбився, загнув хвостика в дугу, приклався до підлоги, а тоді — скок на мишку.

Мишка з розпачі запищала, затріпалась, та це його ще більше роздратувало. Мурчик стиснув мишку гострими зубе­нятами і на цьому покінчилася його забава. Задоволений зі свого успіху він почав вмиватися лапками, а стара Мушка за­раз підійшла до нього і тричі лизнула його своїм теплим чер­воним язичком. Вона шепнула йому до вушка: мур-мур-мур. Це був котячий вияв признання Мурчикові за зловлену мишку.

Цій першій битві приглядався теж Славчик з матусею. Славчик дуже втішився перемогою Мурчика, погладив його по головці, а матуся Славчика заявила тоді торжественно всім у хаті: Мурчик найкращий і найвідважніший котик, і ми зали­шимо його в себе, а інших роздамо між наших добрих сусідів.

Цими словами вирішилася доля нашого Мурчика. Правда, малому Мурчикові було байдуже, що з ним станеться. Він то­го всього не розумів, тому скоро забув про свою пригоду з мишею і вернувся назад до своїх котячих розваг. Він далі грав­ся зі своїми братчиками та сестричками, стрибав по хаті, вга­нявся за м’ячиком і підглядав, якби то знову схопити свою матусю за хвостика. Та ніхто вже не дивувався Мурчикові. Він мав завжди першенство, його всі любили, йому все прощали. Мурчик був правдивим героєм дня і дитиною щастя…

3. ПОКАРАНЕ СВАВІЛЛЯ

Усіх котенят було семеро, але між ними найкращий був Мурчик. Весь був чорненький, тільки під шиєю мав білий ко­мірець, а на лапках — білі рукавички.

Мурчик завжди вів перед у пустощах з братчиками та се­стричками. Сяде собі, бувало, між ними і тільки лапочкою ору­дує: одне вдарить по головці, друге зловить за хвостика, інше перестрибне. Такого натворить, що розворушить усіх котенят.

— Матусю! Матусю! Дивіться, що котики витворяють! — кличе Славко, сміючись.

Матуся прийде, подивиться, погладить котиків і відходить до кухні варити обід чи вечерю. Потім вона почала разом із Славчиком привчати котенят пити молочко. Налляла молока, взяла котеня та й приклала його ротом до мищинки. Першим, що відважився покуштувати того молочка, був Мурчик. Коли Славчик приклав його рожевого ротика до тарілки, то Мурчик зразу запручався, але, лизнувши молочко, заспокоївся. Він скоро все зрозумів, присів коло мищинки і почав вилизувати молочко червоним язичком. То був черговий успіх малого Мурчика.

Наївшись досхочу, він почав ще більше пустувати, і тоді трапилась йому неприємна пригода. Не лише людські діти, а й котенята мусять чемно і з увагою ставитись до своїх батьків і всіх старших. Малий Мурчик цього не знав, тож мусів від­покутувати. Свавільний котик учепився маминого хвоста і по­чав ним бавитися: вдаряти лапками, хапати ротиком, тягну­ти зубами до себе. Мамин хвіст був пухнастий, кучерявий і блискучий.

Мушка недовго потурала синовому свавіллю. Щоб від­чепитись, вона перейшла на інше місце, сіла й підібрала хвіст під себе. Навіть подивилась сердито на синочка. Але Мур­чик скоком-боком підбіг до матусі, висмикнув з-під неї хвоста і продовжував забаву. Мушка захвилювалась. Жаль їй було карати синочка, але не могла стерпіти його пустування і гріз­но замуркотіла. Та Мурчик ще не розумів материної мови і бавився собі далі.

Тоді Мушка раптом кинулась до Мурчика і вдарила його лапкою по щоці. Вдарила так міцно, що Мурчик злякався, під­няв хвостика і мерщій утік у найдальший куток кімнати.

Славчик бачив ту пригоду, щиро сміявся і все розказав своїй матусі.

— Матусю, матусю, наш Мурчик дістав від Мушки ляпаса!

— Видно, що був нечемний, — відповіла мама. — Бачиш, кітка, хоч і тварина, а теж не любить дурних пустощів.

Тим часом Мурчик стояв у кутку кімнати і вже не підхо­див до Мушки. Наука не пропала марно. До обіду він бокував від матусі і все стежив, що вона робить. Коли ж Мушка лягла на підлогу і почала кликати «муррвау, муррвау», Мурчик, під­нявши хвостика вгору, підійшов до материнських грудей. Він не знав, що добра мама вже давно простила йому провину, і упевнився в цьому аж тоді, як почув на своїй спині теплий материн язичок.

Це його так втішило, що він, забувши недавню покару, обняв матусю лапками, почав її облизувати язичком і цілува­ти. Це, мабуть, дуже сподобалося старій Мушці. Відтоді вона вже ніколи не підносила лапки на свого синочка і завжди біль­ше його облизувала, ніж інших котенят. Мушку з Мурчиком поєднали тривала любов і згода.

4. ПЕРШІ ЛОВИ

Одного ранку Славчик вирішив зробити котенятам приєм­ність: з дозволу матусі виніс котенят надвір. Коли добув їх з кошика на землю, вони, здивовані, не знали, що робити. Кру­гом було так ясно, що вони мусіли приплющувати оченята. Угорі світилася велика вогненна куля, всюди зеленіла висока трава, і з неї майже не видно було котенят. Стара Мушка цю першу прогулянку дітей прийняла з радістю. Вона стояла біля них і кликала за собою:

— Муррвау — муррвау — муррвау!

Котенята не поспішали бігти за Мушкою. Вони обережне ступали між травою, підносили високо лапки і струшували з них росу. Мурчик ішов, як звичайно, перший. Він досяг ро­тиком зелену стебелину, перекусив її, випустив і побіг, сприт­но перестрибуючи купки травички. Котенята пішли за його прикладом.

І тут не обійшлося без пригод. Мурчик побачив великого зеленого коника-стрибунця, що сидів на стебелинці і рухав вусиками. Мурчик напевно не займав би коника, якби той сидів собі тихенько. Та полохливий коник, побачивши Мурчика, перелякався і стрибнув понад його головою.

Це зацікавило Мурчика, і він кинувся за коником у погоню. Переганяли один одного, доки Мурчик не зловив уті­кача гострими пазуренятами. Коник намагався оборонятися тонюсінькими лапками, але це ще більше роздратувало ко­тика. Мурчик розсердився і… з’їв коника. То була його пер­ша здобич. На радощах аж підстрибнув і побіг далі шукати пригод.

За хвилину зустрівся з якимось дивним зеленим ство­рінням. Воно було величеньке і дивилося на Мурчика ви­трішкуватими очима. Славчик відразу пізнав би, що то жаба, але Мурчик цього не знав.

Він відважно кинувся на жабу і вдарив її лапкою. Жаба стрибнула набік. Це ще більше підбадьорило Мурчика. Він схопив її рожевим ротиком, щоб певно поласувати, але жа­бине тіло було таке холодне, що ротик аж здригнувся від обридження, тож Мурчик випустив жабу з рота і побіг далі.

Муррвау — муррвау — муррвау! — кликала неспокій­но Мушка. Вона дуже турбувалася, щоб її дітки не порозбі­галися. Але котики цього не розуміли. Вони раділи волею і простором. Бавились, як це тільки вміють малі котенята: перестрибували одне через одного, тягали одне одного за хвостики і качалися по траві.

Старій Мушці приємно було дивитись на їхні пустощі. Вона ні на крок від них не відступала, сторожила і тільки час від часу перестерігала їх: муррвау — муррвау!

Котенята, нагулявшись досхочу, потомились. Вони позбі­галися докупи, полягали на теплій кам’янистій доріжці й по­снули. Мушка тихенько підійшла до дітей, полизала кожне по черзі і сама лягла коло них. Та котенята не чули материн­ських пестощів. Вони спали твердим сном, потягаючись час від часу всім тілом та тулячись до своєї матусі.

5. БОЛЮЧА ВТРАТА

Малий Мурчик кріпшав на силах з кожним днем. Був він уже не немічним котеням, а доволі сильним, метким і відваж­ним котиком. Цілісенький день він гасав по дворі, шукаючи пригод. Засідав у траві, припадав до землі, несподівано напа­дав на коників, жабок, ящірок, мишей, а інколи й на малих пташат. Та з пташками не мав успіху: махне йому котрась перед носом крильцями й шугне вгору. Хто її там спіймає?

Одного разу стара Мушка помітила, що, крім Мурчика, нема біля неї ні одного котеняти. Вона стривожилась. Кли­чучи дітей, обійшла всі кімнати, аж зупинилась під дверима на подвір’я. Славчик відчинив двері, і Мушка знову почала скликати своїх діток: муррвау-муррвау-муррвау!

Так обійшла вона весь двір, не минаючи ні одного кутка, але ніхто з її діток не відзивався. І вона знову вернулася в хату.

Мурчик, дивлячись на матусю, і собі почав шукати брат­чиків та сестричок, з якими щодня так гарно бавився, але ніде не міг їх знайти, і ходив сумний, опустивши хвостика.

Тоді Мушка полизала його тричі теплим язиком і запла­кала. Сльози потекли з її очей. Сіла біля Мурчика і вже не знала, що робити. Зажурена не помітила, з яким співчуттям стежили за нею Славчик і його мама.

— Матусю, наша кітка плаче! Чи не могли б ми верну­ти їй діточок? — спитав Славчик.

— Ні, синочку! — відповіла матуся. — Що будемо роби­ти із стількома котенятами? Ми віддали їх у добрі руки, і їм не буде там кривди.

— Але ж, як про це сказати Мушці, щоб вона зрозуміла?

Матуся засміялася, погладила хлопчину по головці й ска­зала:

— Не турбуйся, сину! Ще день вона потужить і забуде Це не вперше їй трапилось.

Під час тієї розмови Мушка знов занепокоїлася, підійшла до дверей, оглянулася сумно на Славчика і м’явкнула. Як тільки Славчик випустив Мушку, Мурчик також почав жа­лісно м’явкати. Він дивився сумними очима на хлопця, немов просився до нього на руки. Славчик підняв котика, притулив до грудей і почав пестити. Це дуже сподобалося Мурчикові Він поклав головку Славчикові на плече, прижмурив оченята і, муркаючи, заснув.

Хлопчина заніс його до спальні, поклав на своє ліжко і сказав:

— Спи, любий котику, і нічим не журися! У нас буде тобі дуже добре. Я пильнуватиму, щоб ти не був голодний, щоб тобі було тепло. Ти не сам, з тобою твоя матуся Мушка. Спи, спи, мій любий котику!

Погладив його і вийшов тихенько з кімнати на двір, щоб розважитись на вільному повітрі, під ясним теплим сонечком…

6. ДВОЄ  ДРУЗІВ

Бідний Мурчик, утративши братчиків і сестричок, ходив деякий час сумний. Але з часом його весела вдача перемогла, і він знов почав шукати розваги. Дуже вподобав собі малого Славчика і не розставався з ним ані на хвилину. Вони так по­дружили, що хлопчина навіть поділився з котиком іграшками: віддав йому свого м’ячика.

Мурчик дуже любив гратися м’ячиком; вдарить лапкою, м’ячик покотиться, а Мурчик за ним навздогін! То була дуже приємна забава. Навіть стара Мушка нею зацікавилась і теж, бувало, вдаряла м’ячика лапкою. Весело було Мурчикові. На­тішившись забавою, він вискакував Славчикові на коліна, ха­пав зубенятами його пальці, вдаючи, що кусає, а далі ліз йому аж під шию і задоволено муркотів. Найчастіше любив відві­дувати Славчика ранком у ліжку. Вискакував на подушку, хапав ротиком кучеряве волосся хлопчика і смикав його доти, аж поки той не прокидався.

Побачивши приятеля, Славчик зараз брав його під коца і тулив до своїх грудей, а Мурчик тільки муур-муур-муур.

Та однієї ночі трапилася пригода, що трохи попсувала їх дружбу. Славчик почув крізь сон, наче щось ворушиться під його сорочиною. Спросоння він злякався, вистрибнув з ліжка й закричав на всю хату: «Матусю, рятуйте!»

Прибігли батьки подивитися, що сталось. Переляканий Славчик показав на ліжко:

— Щось там ворушилось і мене вкусило!..

Батько легенько підняв коца і тільки похитав головою. Всі скрикнули:

— Мурчик!

і справді, з-під коца дивився спокійними очима котик. Він навіть позіхнув, немов би хотів сказати: «І чого ви мені псуєте сон?»

Славчикові стало соромно, а батько розсердився і вики­нув Мурчика через вікно.

— Я казав вам не пускати кота до хати! — мовив з до­кором. — Годі панькатися з котами серед темної ночі. Гляди, Славку, щоб цього більше не було!

На цьому й закінчилася пригода. Жаль було Славкові Мурчика, але нічого не порадиш!.. Бідний котик десь блукає по дворі, хіба що стара Мушка його знайшла й примістила коло себе.

Ранком Славчик, як тільки збудився, вибіг надвір шу­кати Мурчика. Коли він його знайшов, на диво, Мурчик не виявляв ніякого незадоволення. Вони зустрілись, як найкращі приятелі. Мурчик голосно замуркотів, а коли хлопчина кинув йому м’ячика, умить побіг за ним, зігнувши хвостика. Мур­чик, мабуть, зовсім забув неприємну нічну пригоду.

Радий, що все так добре вийшло, хлопчина вернувся до хати на смачне снідання.

7. ГІРКА НАУКА

Всі ми знаємо, що котик, навіть наймудріший, завжди залишається тільки котиком. Так було і з нашим Мурчиком. Маючи такого вірного оборонця, як Славчик, що завжди за­ступався за нього, Мурчик нічим не турбувався. Правда, Слав­чикові батьки інколи викидали котика надвір, але це не ве­лика біда. Котик цим не дуже ображався і про кару скоро забував. Він, звичайно, мав найкраще бажання бути слухня­ним котом, та цього було замало, щоб оминути ту чи іншу не­приємність. Так воно склалось і тоді, коли Мурчик зустрівся на подвір’ї з старою квочкою, що вийшла з курчатами про­гулятися.

Квочка ступала дуже поважно в гурті своїх діточок і гордовито квокала: кво-кво-кво! Вона немов говорила: ди­віться, скільки я вивела дітей!

Побачивши курчатка, Мурчик дуже здивувався: звідкіля їх стільки набралося? А курчата розсипались жовтими грудоч­ками навкруги квочки і тільки ціп-ціп-ціп! Бігали наввипе­редки і стукали дзьобиками об землю.

Очі в Мурчика радісно заблищали, він причаївся, настовбурчив вусики і ско­чив на найближче курча. В ту ж хвилину стара квочка кинулася на Мурчика, виско­чила йому на спину й поча­ла бити дзьобом по голові. Бідний Мурчик заверещав несамовитим голосом, але годі було вирватися з халепи. Уря­тував його Славчик. Та ба, біді ще не кінець…

Біля Мурчика лежало мертве курча. Він умить за­був свою тривогу, схопив курча зубенятами й пустив­ся втікати. Але Славчик не допустив до цього, зловив Мурчика, відняв курчатко й поклав його на землю. Це не сподобалося Мурчикові, і він гнівно заворкотів. Він не розумів, що Славчик хо­тів заховати мертве курча від батьків, щоб не гнівалися. Але вже було запізно. Прибігла Славчикова мама, і, побачивши мертве курчатко, розгнівалась.

— Боже мій! — сказала вона. — Він уже до курей береть­ся! Що мені з ним робити? Стривай, я тебе зараз провчу!

І,  приклавши мертве курчатко до Мурчикового носика, дала котикові кілька ляпасів.

— Ось тобі за курча — раз-два-три! Щоб ти більше не робив шкоди!

Мурчик, що до такої науки не звик, почав пручатися, але надаремно. Тоді він виставив пазурі, наїжився і порскнув сли­ною так сердито, що мама збентежилася й випустила його з рук. Мурчикові того тільки й треба було. Він задер хвости­ка й побіг підстрибом у садок між бур’яни. Там він сів й дов­го водив червоним язичком по своєму шовковому кожушку.

Надійшла стара Мушка. Вона й собі стала облизувати й вигладжувати Мурчикові кожушок, ще й воркотіла йому щось до вуха. Може навчала одної з найголовніших котячих запо­відей: «У дворі своїх господарів не роби ніякої шкоди!»

Та хто може збагнути, про що говорять між собою коти? Про це люди ніколи не довідаються, хоч би які були мудрі!

Мурчик уже не покидав своєї матері й нікуди не виходив з бур’яну. Він чув кілька разів голос Славчика, який кликав «миць-миць-миць!», та це його не спокусило.

Цілу ніч Мурчик пересидів у бур’янах. Щойно на другий день з’явився на подвір’ї біля хати. Вийшла також квочка з своїми курчатами, але Мурчик їх не займав. Піднявши хво­стика, обходив здалеку, аж доки не дав себе спіймати в руки Славчикові.

Мурчик таки затужив за пестощами свого друга. Один одному простили вони всі прикрощі, і котик знову солодко муркотів своє «мур-мур-мур» на колінах вірного приятеля.

8. НА СТОЛІ

Опинившися знову в хаті, Мурчик трохи злякався, коли побачив Славчикову матусю. Мабуть, пригадалася йому вчо­рашня «наука» за те нікчемне курча. Стрепенувся й хотів був тікати, але Славчикова матуся, здається, сама забула про кур­ча, бо налила в мищину молочка й поставила на підлогу.

Мурчик прибіг до мищинки й почав хлептати смачне мо­локо. Не залишив ні одної крапельки, а потім умився й ліг спочивати. Славчик пробував його розворушити, навіть кинув до нього м’ячик, але котик тим не зацікавився. Був чогось сумний — може, пригадав братчиків і сестричок. Навіть стара Мушка не зуміла його розважити, хоч тричі лизнула його й торкнула лапкою. Щойно ввечері Мурчик пожвавішав, бо несподівано почув дуже приємні пахощі, що рознеслися по всьому домі. Він устав, витягнувся дугою, позіхнув, понюхав, звідкіля віє такими пахощами, і пішов.

Славчикові батьки розважалися з гістьми, тому Мурчикові пощастило непомітно зайти до їдальні. На його щастя чи нещастя, в їдальні не було нікого, отож Мурчик зразу стрибнув на стіл.

Побачивши силу-силенну всякого добра, він розгубився й не знав, що робити. Та це не тривало довго. Запашна шинка, ковбаса та інші смачні речі немов самі напрошувалися: бери нас, їж! І як не було послухатись? Однак, ніякий порядний кіт не любить їсти на столі. Тож і Мурчик почав стягати шмат­ки м’ясива з тарілок і скидати їх на підлогу. При цьому не занедбав покуштувати дечого на столі. Смакуючи запашну ковбасу, він необачно наступив на тарілку, яка з брязкотом покотилася на землю і розбилась. Це й попсувало цілу справу.

Прибігла Славчикова мати. Побачивши котика на столі, вона аж руками сплеснула і закричала несамовитим голосом. З’явився й батько. Але котик, уже маючи деякий досвід, мер­щій скочив зі столу і кинувся з усієї сили в вікно. Ніхто не мав часу шукати його, бо треба було наново прибирати стіл.

— Мусимо позбутися з хати цього нікчемного кота! — сказав старий Микита, що був у Славчикових батьків за віз­ника. — Коли кіт став ласуном, то це вже щось найгірше…

Славчик кинувся на захист свого приятеля:

— Але ж, Микито, котик ще не знає, що йому можна — його треба вчити. Бачите, він уже не займає маленьких курчат. Треба його зловити, трохи полякати, і тоді він пам’ятатиме, чого не слід робити.
9. МУРЧИКОВІ ПРОБАЧИЛИ

Два дні не з’являвся Мурчик у хаті. Сидів у бур’янах, полю­вав на коників, грався з жаб­ками і ловив ящірок за хвости­ки. Його дивувало, коли пере­лякана ящірка лишала йому хвостик у зубах, а сама втіка­ла. Інколи чув голос Славчика, але не відзивався. Та швидко забув за свою неприємну при­году в їдальні, і рішив верну­тись до хати. А що Мурчикові не бракувало хитрощів, то він прийшов туди не голіруч, а з мишкою – сіроманкою в зубах. Славчик дуже зрадів його по­явою і закричав радісним го­лосом:

— Матусю, дивіться, вже прийшов наш котик! Ще й приніс живу мишку!

— Справді, наш Мурчик — герой! Хоч ще невеличкий, вже розуміє свій обов’язок. Задарма не хоче їсти хліба. Але годі себе дурити! Ця мишка не варта тої шкоди, яку він нам зробив. Великий він ласун, і, мабуть, ми не вилікуємо його з того… — відповіла мама.

— Але ж він ще молодий! — боронив його Славчик. — Хіба він розуміє, що дозволено, а чого не слід робити?

Матуся мовчки налляла в мищину молочка й подала ко­тикові. Мурчик дуже зрадів, бо молочко було для нього найбільшими ласощами. Він миттю його вихлептав, а тоді, піднявши хвостика, підійшов до Славчика і почав тертися спиною об його ноги та муркотіти.

Коли ж настав вечір і Славчик поклався в ліжко, Мур­чик крадьки прийшов до нього і заліз йому аж під шию. Так і поснули друзі в одному ліжку, притулившись один до од­ного. Тепер вже ніхто не турбував їх спокою.

10. БОРОТЬБА З НЕВІДОМИМ ВОРОГОМ

На подвір’ї, у дротяній клітці, жив дивний звірок: білий, як сніг, пухнастий і з довгими вухами. Одно його вухо звисало аж на шию. Цей звірок дивився на світ червоними витріш­куватими очима, і, мабуть, був ним задоволений, бо часто вдаряв задньою ніжкою об землю, мовляв, добре так, як є, і нічого не треба поправляти. Славчик називав його паном Трусинським.

Пан Трусинський любив сонечко і, коли Славчик часом забував зачинити клітку, вибігав на подвір’я і стрибав у го­род, щоб покуштувати смачної салати та капусти. Він так любив капусту й салату, що, здавалось, і життя віддав би за них. Город був його мрією, там він міг бігати і їсти все, що тільки хотів.

Усе було б добре, якби одного ранку не трапилася йому дуже неприємна зустріч. Котик Мурчик, вганяючись у го­роді за кониками, раптом побачив пана Трусинського. Зди­вовано глянули вони один на одного. Пан Трусинський вда­рив ніжкою об землю, немов хотів сказати: «Втікай, вороже, а то буде тобі біда!»

Мурчик не злякався. Стежачи уважно за рухами ворога, він підсунувся ближче, насторожив вуха і блиснув очима. Пан Трусинський ще раз ударив лапкою і заворушив губами.

«Хоч тупай, хоч не тупай — не поможе!» — подумав Мурчик, схилив голову, згорбився і ще ближче підсунувся до пана Трусинського.

Панові Трусинському це не сподобалось, і він ще раз тупнув ніжкою. Та побачивши, що ворог не втікає, обернувся й сам кинувся навтіки. Тоді роздратований Мурчик скочив на крілика і вхопив його за горло.

Трусинський жалісно запищав і почав боронитися, але був він безборонний, і тому боротьба була нерівна. Коли з подвір’я прибігла Славчикова мати й кинулась рятувати крілика, вже було запізно… Пан Трусинський був неживий.

Славчикова матуся дуже розгнівалась, прогнала Мурчика, взяла Трусинського на руки й понесла в хату. Що далі з ним сталося Мурчик уже не довідався. Він тільки зрозумів, що по цій події в хаті щось змінилося не в його користь. Цю зміну він відчув, як тільки прийшов по молочко. Ніхто не звернув на нього уваги, і навіть Славчик, коли котик підій­шов, щоб потертись спиною об його ногу, відштовхнув його геть. Тільки стара Мушка полизала його язиком, але яка з то­го була користь? Мурчик хотів молочка, але ніхто його не давав. Покрутившись по хаті, опустив він хвостика й вибіг надвір.

Надворі було тепло і приємно. Пташки радісно щебетали і колисалися на гнучких гілках. Мурчик водив очима за ними і був би дуже радий, якби пощастило хоч одну спіймати. Його взяла така охота пополювати, що він зразу видряпався на яблуню, заховався між зеленим листям і причаївся.

Біда тільки, що ворона вмить збагнула його намір і зчи­нила крик. Поназлітались її товаришки і зграєю налетіли на яблуню. Котик зрозумів, що з тими птахами не буде діла, стрибнув з дерева і втік у бур’яни.

Після такої невдачі він утратив охоту полювати на пташок і забрався знову до мишей. Однак це не вернуло йому приязні Славчика та його батьків. Хлопчина навіть не дозволяв підій­ти до себе. Не знав котик, що Славчик весь час оплакував пана Трусинського.

Якби Мурчик розумів, яку кривду він заподіяв своєму приятелеві, то напевно перепросив би, і вони знову стали б добрими, щирими друзями. Та котик не вмів по-людському думати, а Славчик того не знав.
11. НЕСПОДІВАНА КАРА

Настали жнива. На полі з’явилися полукіпки. Дні були гарячі, а ночі прохолодні. Заводилось на осінь.

Мурчик відчував цю зміну у природі і був дуже невдоволений. Славчикові батьки зовсім ним не цікавилися і не наливали молочка в мищинку. Інколи милосердився Славчик, але це бувало рідко. Мурчик мусів сам собі шукати поживи і часто ходив голодний.

Одного вечора Славчикова мати забула зачинити двері до комори. Мурчик скористався з нагоди, вліз усередину й почав хазяйнувати. В коморі було всього вдосталь: на жерд­ках висіли кільця ковбас, на тарілках лежало м’ясиво, стояли горщики з кислим молоком і сметаною, сир, масло.

Мурчик не міг того добра зразу поїсти, тому куштував усього потроху. Спершу вискочив на жердку з ковбасами і почав їсти біля зав’язок. Ковбаси стали падати на землю. Попоївши ковбас, узявся до сирого м’яса. Воно було тверде, тому Мурчик люто воркотів. Добре попоївши, відсунув лап­кою покришку з горщика і почав хлептати сметану. Та по­кришка з брязкотом упала на землю, і таким чином виявилося, що Мурчик в коморі.

Славчикова мати тільки ахнула, побачивши, що наробив котик. Вона голосно покликала чоловіка, і Славчиків батько, грізно гупаючи черевиками, з’явився на порозі.

Мурчик, зміркувавши лихо, кинувся поміж його ногами надвір і сховався в бур’яні. Охолонувши з переляку, він по­чав витирати лапкою сліди сметани, що заплямила його ко­жушок. Обтершись, присів і прижмурив оченята. Неприємна пригода, цур їй! Не мав уже бажання вертатися в хату. Тож, як почало темніти, поліз по драбині на горище над стайнею, де в пахучому сіні мав своє леговище.

Спав Мурчик дуже смачно. На другий день прокинувся пізно, тричі позіхнув, потягнувся, старанно обчистив себе від пороху і вдоволено заворкотів. Голоду не відчував, бо вчора наївся трохи не на цілий тиждень. Щасливий, що все обій­шлося добре, скочив на драбину, зліз на подвір’я, підняв гор­до пухнастого хвостика і став походжати, мов справжній господар.

Де не взявся старий візник Микита. Побачивши котика, він присів, простягнув до нього руку і почав кликати надиво приємним голосом: кииць-кииць-кииць! Це котикові дуже спо­добалось, він підбіг до Микити, потерся боком об його ногу і солодко замуркотів, немов би говорячи: «Візьміть мене, дядьку, на руки!»

Та дядька не треба було й просити. Він міцно стиснув котика широкими долонями і пішов з ним до возівні.

— Дуже добре, що так легко дав себе зловити! — сказав він. — Тут ласунів і шкідників не треба! Поки пан і пані нічого не знають, поїдеш у світ. А Славчик знайде собі кра­щого й чемнішого, ніж ти, драбуго!..

Микита узяв з-під лавки мішок і кинув у нього Мурчика Котик зрозумів небезпеку і спробував був вистрибнути, але це йому не вдалося. Микита міцно зав’язав мішок шнурком і поставив його в кутку. Мурчик жалісно зам’явкав, прося­чи, щоб його випустили, але дарма. Він кидався, дряпався, навіть силкувався прогризти мішок гострими зубками, але нічого з того не вийшло.

Під вечір Микита зайшов у возівню, запряг коней, кинув мішок з котиком на воза і поїхав. Мурчик знов затріпався в мішку, але, навчений досвідом, скоро заспокоївся, звинувся клубочком і задрімав. Скільки часу забрала ця подорож у невідоме, Мурчик не знав. Він вже добре виспався, коли Микита зупинив коні, розв’язав мішка і витрусив з нього сердешного котика.

Мурчик, хоч і був сонний, по-котячому відразу став на ноги. Що сталося? Він нічого не розумів. За хвилину віз за­гуркотів і зник у темряві. Мурчик залишився на дорозі сам, мов палець. Йому стало страшно, і він м’явкнув. Ніхто не ві­дізвався. Кругом таємничо шумів ліс, похитуючи зеленими гілками і немов докоряючи: «Бач, довоювався!..» Мурчик ще дужче злякався і пустився навмання, сам не знаючи, куди.

12.  НА ВИГНАННІ

Тяжко засумував Мурчик, опинившися в лісі. Вже й жи­ти йому не хотілося! Він кілька разів розпачливо м’явкнув і почав шукати нічлігу. Та холодна земля й мокра від недав­нього дощу трава не могли йому замінити теплого леговища в хаті. Аж тепер котик зрозумів, що його прогнали…

Тим часом починало світати. Щоб не замочити свого ко­жушка, котик стрибнув на дерево. Нараз хтось кинув на нього горішком. Мурчик розглянувся. З гілки дивилося на нього не­величке звірятко з великими очима та розкішним пухнастим хвостиком. То була лісова пустунка — вивірка.

У лісі всі знали її зі збитків та пустощів. Вона перша за­цікавилася Мурчиком. На нього знову полетів зелений жо­лудь. Мурчик прийняв це за ворожу напасть, злякано зіско­чив з дерева і сховався під кущем бузини. Крислатий кущ здавався йому найкращим пристановищем, і тут він вирішив переслатись. Та трапилася несподіванка.

Під кущем проживав зайчик-стрибунчик із своєю зайчи­хою. Тут вони хазяйнували, діток вирощували і ховалися від мисливців. Побачивши незнайомого звіра, вони так наля­кались, що затрусили хвостиками й повтікали.

Мурчик звинувся клубочком під бузиною і почав дріма­ти. Сумно йому було, що всі втікають від нього, мов від роз­бишаки. Тільки вивірка не залишала котика, але й вона не наближалася, а тільки здалеку хитро підглядала. Нарешті й вона побігла, рада, що може щось цікаве розказати лісо­вим звірятам.

Коли вже добре розвиднілося і пташки завели свою му­зику, Мурчик потягнувся, сів, умився і почистив свій білень­кий комірець. Після того він трохи повеселішав, замуркотів і пішов шукати дороги. Раз-у-раз стріпував з лапок холодну росу, щоб не забрудити біленьких рукавиць, якими так пи­шався. Присів біля дороги і став ждати, поки сонечко не про­сушить трави та лісових стежок. Ждати треба було довго, а тим часом почав дошкуляти голод.

Здалеку підглядала за котиком перелякана зайчиха. По­бачивши невідомого звіра, вона не переставала турбуватися своїми зайченятами. Заспокоїлася щойно тоді, як усі зайченя-

та позбігалися до неї. Обнюхавши їх вогким носом, вона впев­нилася, що нікого не бракує, і дуже втішилась. Та все ж, не довіряючи котикові, тричі тупнула ніжкою об землю, щоб остерегти діток проти небезпеки, і пострибала з ними углиб лісу.

Мурчик цього не помітив, бо мав тепер єдину турботу: вгамувати голод. Осіннє сонце вже трохи пригріло землю, трави просохли, і він, набравшись відваги, пустився шукати поживи. На своє щастя, спіймав необережного польового коника-стрибунця, а потім попалася йому польова миша.

Поволі Мурчик почав звикати до нового життя. У цьому помагало котикові те, що був він відважний, сміливо дивився на світ і не вкидався у розпач. Найбільше дошкуляла йому самотність, тому вирішив познайомитися з мешканцями лісу. Вони були йому тепер ближчі, ніж люди, і йому здавалося, що звірі не зроблять йому кривди.

Такі думки заспокоїли Мурчика, і він сміливо мандрував лісом. Лісові пташки радісно його зустрічали, співаючи гар­них пісень. Мурчик почув себе непогано.

13. КОТИК І ЛИСИЧКА

Поява Мурчика в лісі не була таємницею. Зайчик-стрибунчик розказав про нього всім звірятам, а пустунка-білка — пташкам. Довідалася про Мурчика й лисичка-сестричка. Вона якраз паювала курочку між своїми діточками, коли білка, сидячи на дереві, розповіла про котика.

Лисичка дуже зацікавилася цією вісткою. Попоївши сві­жої курятини, вона вибралась в дорогу, щоб знайти Мур­чика. Йшла тихенько, обережно, щоб нікого не наполохати, і так крадьки підійшла до лісової дороги. Тоді побачила Мурчика, що стрибав у траві за кониками. Це їй дуже спо­добалося, вона облизалась і подумала: «Матиму смачну ве­черю. їсти курей набридло!»

Підійшла ближче і промовила солоденьким голосом:

— Добридень, відважний гостю! Вітаю тебе в нашому лі­совому царстві в імені всіх звірів. Нам дуже приємно приві­тати розумного звіра, що відмовився від людської ласки та прийшов до нас. Я рада з тобою подружити!

Почувши таку приємну мову, Мурчик дуже зрадів.

— Вітаю тебе, приятелько! — відповів він. — Я щасли­вий почути від тебе щире слово. Це вперше маю честь гово­рити з мешканкою лісу. Не розумію, чому досі всі втікали від мене. Я ж не людина, якої треба боятися!

Лисичка з великою увагою вислухала ці слова, привіт­ливо усміхнулась і промовила:

— Не дивуйся, гостю! Діти лісу дуже боязливі, бо не одне з них за надмірне довір’я до чужинців заплатило своїм життям. Але вони переконались, що ти нікому кривди не робиш. Отож, на знак дружби, подай мені свою лапку! Я поведу тебе до своїх друзів, і ти напевно будеш радий, що попав у наше товариство!

Котик Мурчик повірив облесним словам лисички і підійшов, щоб подати їй лапку. Аж раптом лисичка мов не та стала: очі в неї засвітились, зуби вишкірились, і вона люто кинулася на котика. Але Мурчик не дав себе заскочити. Він дряпнув лисичку по носі, бризнув слиною і люто заворко­тів. Лисичка від несподіваного удару заскімлила і розгуби­лася. Це використав Мурчик і миттю видряпався на дерево.

Лисичці стало дуже соромно. Вона підібрала свого пух­натого хвоста і кинулася втікати. Добре, що ніхто з лісових звірів не бачив її невдачі, а то мали б про що говорити! Ніде правди діти, в лісі недолюбляли лисичку бо всі знали її хитрість і жорстокість.

Тим часом схвильований Мурчик сидів на дереві. На серці йому було дуже важко. Перед його очима стояв Славчик, мов живий, і, здавалося, кликав його: киць-киць-киць! Як любив котик цей голосок! Ах, яке буліб б щастя, якби можна було вернутися до Славчика і знову зажити радісним, безтурботним життям! Він напевно не робив би жадної шкоди!

Всяко думав Мурчик, але з дерева не злізав. Сидів сум­ний, лапками втирав заплакані очі й прислухався до шуму дерев. Тішила його лише думка, що урятувався від лукавої лисички.

14. ОСІННЯ БУРЯ

По неприємній пригоді з лисичкою Мурчик був обереж­ніший і не шукав знайомства серед мешканців лісу. Блукав він дні й ночі без мети. Котяче серце огорнула безмірна туга за людською хатою, за людськими пестощами. Він би радо вернувся до Славчика, але як знайти дорогу? Його привезено сюди в темному мішку.

Одного разу небо потемніло, сонце; сховалося за густі хма­ри і загуркотів грім. За хвилину небом пробігла довга вог­ниста стрічка, і линув рясний дощ. Мурчик забіг був у якусь нору, але назустріч йому щось так люто гаркнуло, що він миттю обернувся й кинувся, як обпарений, навмання.

Дощ люто сік його сріблистими батогами. Ніде не було котикові сховатись. Його вигляд був жалюгідний: він промок до останньої волосинки, шерсть поприлипала до тіла. Грім гуркотів раз-у-раз, і недалеко Мурчика загорілося дерево. Він вибіг на дорогу, але тут було ще гірше: кругом хлюпотіло, розливалося, ніде було ступити. Хоч-не-хоч, Мурчик завернув у ліс і, заливаючись гіркими сльозами, сховався під кущем.

Бідолашний, Мурчик знову пригадав собі Славчика та його хату, де він грався м’ячиком і ловив мишок. Пригадав і свої провини, за які прийшлося важко покутувати. Все ста­ло йому перед очима: задушене ним курчатко, пан Трусинський з перекушеним горлом, комора, де накоїв він стільки шкоди, розбите вікно і перекинуті горщики з молоком і сметаною. Ба­гацько поганого пригадувалось йому, а похвалитись не було чим… А наприкінці — отой нікчемний мішок! Яка зневага: його вивезли, як шкідника, дармоїда, і викинули серед лісу…

Тим часом буря втихла, хмари розійшлися і на небо ви­плив золотий кружок сонця. Мурчик повеселішав, почув себе бадьоріше, і тоді з’явилося в нього тверде рішення:

Щоб там не було, вернуся до Славчика! Вже не робитиму збитків і не шкодитиму в його хаті. Подбаю, щоб на мене біль­ше не сердились. Хіба ж це так важко стати добрим котиком?»

Залишивши кущ, Мурчик здався на свій котячий розум і пустився бігти полями, стернями… Якась таємна сила керувала ним, і він, піддавшись їй слухняно, біг, скільки мав сил. Біг незнайомими дорогами, стежками, межами. Біг, спочивав і знову біг, щоб якнайшвидше побачити свого доб­рого Славчика…

15. ЩЕ ОДНА НЕБЕЗПЕКА

Мурчик біг безперестань на схід сонця. У своєму запалі він забув, що біля людських осель треба бути обережним. Котики теж мають багато ворогів. Та Мурчик був ще замо­лодий, не мав досвіду, а про зрадливу лисичку вже забув. Мурчик думав, що коли він нікого не займає, то й його ніхто не займатиме. Але, опинившись між хатами, переконався, що інколи буває інакше.

Перебігаючи дорогу, Мурчик почув за собою гавкання со­бак. Оглянувся. Три собаки, висолопивши язики, бігли прос­то на нього. їх великі пащі й довгі язики перелякали бідного Мурчика, і він кинувся втікати. Та найбільша собака вспіла його наздогнати.

Мурчик почув над собою люте дихання ворога і зрозу­мів: він у смертельній небезпеці. Пам’ятаючи материну на­уку, що до ворога треба завжди ставати лицем, він раптом обернувся. Розкрив рота, блиснув зубами, висунув гострі па­зурі та з усієї сили вдарив ними ворога по носі.

Собака від болю покрутила головою й відскочила. Зупи­нились і два інші пси, здивовані невдачею свого товариша.

З цього скористався Мурчик і мерщій вискочив на тин. Собаки підстрибували до нього, люто вимахували хвостами, гарчали та скавуліли зі злости. А Мурчик обертався то в один, то в другий бік, грізно воркотів і погрожував лапкою.

Хто знає, чим все скінчилося б, якби з хати не вийшла якась жінка. Побачивши котика в небезпеці, вона схопила палицю і розігнала собак.

Жінка підійшла до Мурчика, щоб забрати до своєї хати, але він уже нікому не вірив. Він стрибнув з тину в город і, припадаючи на задню ногу, зник серед бур’янів.

Добра жінка вже більше не побачила Мурчика. Після цієї пригоди він став дуже обережний, до людських хат не підходив, а біг полями навмання, все на схід. В нього було тепер тільки єдине бажання: добитися чимскоріше до лю­бого Славчика.

16. ЩАСЛИВЕ ПОВЕРНЕННЯ

Одної осінньої днини Славчик бавився на веранді. На­дворі було холодно, і мати не дозволила йому виходити на город. Хлопчина порозкладав свої забавки на підлозі й роз­важався. Найбільше милувався він своїм «Мурчиком». Це була іграшка на подобу котика, яку купила матуся після того, як справжній Мурчик несподівано пропав. І ось тепер, коли Славчик щось до свого котика-іграшки приговорював, почув він знадвору жалісне «мяяяв».

Хлопчик виглянув у вікно і побачив на східцях живого котика. Він пізнав його вмить, бо як не пізнати Мурчика, чорненького, в білих рукавичках? Котик дивився у вікно і немов питався, чи можна йому зайти в хату.

Славчик дуже зрадів, відчинив двері до кухні і закричав:

— Матусю ходіть сюди, прийшов Мурчик!

Матуся вийшла на веранду і, побачивши котика, всміх­нулася:

— Так, це справді Мурчик! І де він, волоцюга, пропа­дав так довго?

Чи можна було його не пустити? Це був таки живий ко­тик, а не забавка. В його очах було стільки смутку й просьби, що Славчикова матуся вже не вагалася і закликала:

— Кииць-кииць, кииць, ходи, ходи!

Мурчик вступив на веранду, підняв хвостика і зам’явкав.

Хоч був брудний, Славчик погладив його і закричав:

— Мурчик вже наш!

Матуся налила в тарілочку свіжого молочка, й котик по довгій мандрівці вперше хлептав свій улюблений сніданок. Аж тоді Славчик помітив, що він шкутильгає на задню ногу.

— Матусю, Мурчик, мабуть, ранений. Подивіться, що йому сталося! Йому треба перев’язати ногу.

Матуся взяла котика на руки. Нога була подряпана, за­кривавлена й напухла, але не було нічого загрозливого.

— Не бійся, Славчику, він з цього вилижеться. Кожний котик сам для себе найкращий лікар. А ти, Мурчику, тепер уважай! Старайся бути добрим, чемним і не робити жадної шкоди.

Мурчик терся м’якою спиною об ноги Славчика та його матусі й задоволено повторював своє «м’яв-м’яв».

Мурчик залишився в рідній хаті і знову користувався всіма вигодами. Тепер він був розумніший, бо мав життьовий досвід. Уже не забігав у комору, не вискакував на стіл, не кидався на маленьких курчат, не займав кріликів. Він знав свій котячий обов’язок: пильнувати, щоб на хазяйстві не дуже гуляли щурі та миші. Славчикова мати в нагороду за пиль­ність не раз купувала для котика шматок смачної печінки.

Поведінка Мурчика так сподобалася матусі, що одного ра­зу вона купила в місті гарну червону стрічку і перев’язала нею котика. Мурчикові з цією стрічкою було дуже до лиця. Навіть стара Мушка, яка від часу повернення Мурчика ста­вилася до нього з недовір’ям, подобрішала, підійшла до сина, полизала його по голові і промуркотіла: муррвау-муррвау- муррвау! По-котячому це означало: «Ходи зі мною надвір!» Мурчик послухався і вибіг за мамою, підстрибуючи.

А стара Мушка весь час тільки: муррвау-муррвау-мурр- вау! Дивіться, якого гарного маю синочка! Муррвау-муррвау! Ходіть коти й котики та подивіться, яку він мас гарну червону стрічку на шиї! Муррвау!

Чи чужі коти й котики це зрозуміли, важко збагнути. Все ж Мурчик заслужив собі на це відзначення і міг теж за своєю матусею радісно повторяти: Муррвау! Муррвау!..