Селянин та вівця

В суд Селянин потяг Вівцю:
Почав він там супроти неї карну справу;
Суддею — Лис; і він умить вчинив розправу.
Спитав отого та спитав оцю,
Щоб повіли докладно і без крику,
Про що то подано супліку?
Тут Селянин сказав: «Такого ось числа
У мене ранком двох курей не долічились:
Від них лише кістки та пір’ячко лишились;
В дворі ж тоді сама Вівця була».
Вівця ж відповіда, що спала ніч вона,
І в свідки кликати сусідів всіх ладна,
Що з них ніхто про неї і не чув лихого,
Чи про крадіж,
Чи про грабіж;
До того ж зовсім бо вона й не їсть м’ясного.
І вирока тоді Лис ухвалив такого:
«Не брать суду в резон нічого од Вівці;
Понеже плутати кінці
Усяк шахрай уміє вправно;
А довідка, наведена судом, твердить —
Вівця вночі курей не кидала й на мить;
А кури — страва гарна,
І трапилась нагода їй; —
То ж я суджу по совісті своїй:
Не можна, щоб стерпіла
Й курей вона не з’їла;
І стратить в наслідок того Вівцю,
Дать шкуру скаржнику, а м’ясо взять судцю».

Переклад А. Хуторяна