Старий Султан

Жив  був у одного селянина вірний пес; звали його Султаном. Ось постарів він, повипадали в нього зуби, і нічим йому було тепер кусати. Стояв раз селянин зі своєю дружиною біля порога і каже:

— Завтра я старого Султана пристрелити збираюся, став він уже нікуди негідний.

Дружина пожаліла вірного пса і каже:

— Та він же нам чесно служив стільки років, і нам треба годувати його тепер із милості.

— Е, що ти таке кажеш, — сказав чоловік, — мабуть, у тебе розуму не вистачає. У нього ж зубів немає, жоден злодій його не боїться; службу він свою відслужив, може забиратися. Коли він служив нам, ми його добре годували.

А бідолашний пес лежав у цей час, розтягнувшись на сонечку, і все це чув, і стало йому сумно, що завтра його останній день настає. А був у нього добрий товариш, і був то був вовк. Ось прийшов до нього пес увечері в ліс і став на свою долю скаржитися.

— Послухай, куме, — сказав йому вовк, — заспокойся, я тебе з біди виручу. Я ось, що надумав. Завтра на світанку твій господар піде з дружиною сіно косити, а оскільки вдома не буде кому залишитися, то візьмуть вони з собою свою маленьку дитину. Під час роботи вони завжди кладуть дитину в тінь за кущами. А ти лягай з ним поруч, ніби охороняти його збираєшся. Я вийду з лісу і поцуплю дитину; а ти кинься за мною, ніби її відбити хочеш. Я дитину полишу, а ти принесеш її знову батькам, вони подумають, що ти її врятував, і вже так тобі будуть вдячні. Будеш ти у них у великій милості, і ні в чому тобі відмови не буде.

Ця порада псові сподобалася; задумано – зроблено.

Побачив батько, що вовк поцупив дитину, біжить з ним полем, кричить. Але коли старий Султан приніс його назад, почав пса гладити і примовляє:

— Тепер я не дам тебе нікому кривдити, ти будеш до самої смерті годуватись у мене з милості. — І наказує дружині: — Іди швиденько додому та навари старому Султанові смачної юшку, кусати йому важко, та візьми з мого ліжка подушку, я дарую її Султану, нехай він на ній спить.

І з того часу стало жити старому Султанові так добре, що кращого й бажати не можна.

Невдовзі приходить після цього вовк його провідати,  зрадів він, що так добре все обійшлося.

— Ну, куме,— каже він,— доведеться тобі прикинутися, ніби ти нічого не бачиш, а я вже знайду час і потягну у твого господаря жирну овечку.

— Ні, на це ти навіть не надійся, — відповів пес, — моєму господареві я залишуся вірним, на таку підлу справу я не погоджуюсь.

Вовк подумав, що це він просто так каже, і підкрався вночі, щоб вівцю поцупити. Але вірний Султан розголосив господареві про задум вовка, і той підстеріг його і добряче нам’яв боки. Але вовку вдалося вирватися, і він крикнув псові:

— Стривай, друже, ти в цьому ще покаєшся!

Наступного ранку послав вовк дику свиню і звелів їй покликати пса в ліс, щоб там вирішити справу. І нікого не знайшов старий Султан собі на допомогу, крім кота, та й той був без однієї ноги. Ось вийшли вони разом, і шкутильгав бідолашний кіт в ліс і від болю підняв свій хвіст вгору.

А вовк із товаришем був уже на місці. Побачили, що супротивники йдуть їм  назустріч, і здалося їм, ніби пес із собою шаблю несе, — то вони прийняли хвіст кота за шаблю. А шкутильгав нещасний кіт на трьох ногах, і вони подумали, що це він піднімає щоразу камінь, щоб у них кинути. І стало їм страшно: зарилася дика свиня в листя, а вовк на дерево застрибнув.

Підійшли собака з котом, бачать — нікого нема, і дуже здивувалися. Дика свиня погано заховалася у листі — вуха в неї стирчали назовні. Озирнувся кіт уважно на всі боки, а тут свиня раптом вухами заворушила. Подумав кіт, що це миша ворушиться, як стрибне на неї, і сильно її вкусив. Схопилася свиня з гучним кувіканням, кинулася з усіх ніг бігти і кричить:

— Он на дереві сидить усій справі винуватець!

Глянули кіт і собака нагору  побачили там вовка, стало тому соромно, що він таким боягузом себе показав, і уклав він тоді з псом мир.