Святий Миколай

Давно-давно, 1600 років тому, жив у місті Мирах, у Малі й Азії, хлопець Миколай. Був він сирота. Його батько й мати померли, залишивши синові велике майно.

У серці Миколая була велика доброта, і він вирішив роздати своє майно бідним. Та тільки ж був він дуже несміливий, і тому почував себе нещасливим.

У безсонні ночі виходив Миколай на плаский дах свого дому й дивився на бідні будиночки-ліп’янки. Біля них спали їх убогі мешканці. У будинках, нагрітих за дня гарячим сонцем, було душно, отож люди лягали спати перед порогом на землі. Лежали вони в лахмітті, подертому на важкій праці в копальнях мармуру. Спали тут і малі діти, які ніколи ще не зазнали в житті радості.

І стискалося серце Миколая на вид цього людського горя. Він думав: „Як допомогти бідним дітям?”
І ось однієї ночі наклав Миколай повен міх усякої їжі — м’яса, хліба, медяних паляниць, фіґ, а також одежі й грошей і непомітно вийшов з дому. Обережно-тихцем поклав мішок біля порога найближчої хатини, де спали бідні діти.

Уранці придивлявся Миколай з даху свого дому, як раділи малі діти цим міхом!

На друг у ніч вибрався Микола й знову з повним міхом і поклав його біля іншого дому, де були діти. І такі мандрівки повторював він уже щоночі. У місті ні про що інше тепер не говорили, як тільки про невідомого добродія. Діти не раз бачили крізь сон постать у темнім плащі, що клала мішок, але постать скоро зникала.

А старий слуга Миколая затривожився, коли побачив, що в коморах щораз менше припасів.
„Напевно хтось краде їх, — подумав. — Треба зловити злодія!”

Одної ночі побачив слуга чоловіка в плащі з каптуром на голові. З мішком на плечах він перелазив через браму на вулицю. Слуга підняв галас, збіглися інші слуги й кинулись у погоню. Засоромлений Миколай, бо ж це був він, замість зупинитись і відкрити своє обличчя, почав утікати.

Побудились і люди на вулицях, побудились і діти, і всі стали здоганяти Миколая.

Перші наздогнали його діти і . . . пізнали свого доброго опікуна. Пізнали його плащ і мішок, повний добра.

— Це не злодій! Це на ш опікун! Наш добродій!

Зупинились люди, здивовані та збентежені.

— Це ж Миколай! Багатий Миколай! Ось хто цей добрий дух, що нам дарунки приноси, дітей наших від голоду рятував!

***
Минули роки. Миколай став священиком, а далі й єпископом у Мирах. Всі шанували й любили його за доброту, за ласкавість і мудрість. А про діток він і далі не забував. Як тільки довідувався, що якась дитина в біді, зараз ішов до неї з потіхою й подарунками.

Коли помер Миколай і його душа стала перед Господнім престолом, Господь спитав:

— Чого бажаєш, мій Миколаю, в нагороду за добре життя на землі?

— Нічого не бажаю, — відповів Миколай, — тільки дозволь мені, Боже, сходити час від часу з неба на Землю й відвідувати дітей.

Усміхнувся ласкаво Господь і сказав:

— Знав я, яке буде твоє прохання. Щороку в день своїх іменин зможеш сходити на Землю.

А на Землі пам’ять про Миколая не завмерла.

Всі пам’ятали про його добрі діла, про його святе життя, і тому Церква його святим назвала.

І від того часу кожного року в день своїх іменин у місяці грудні святий Миколай ходить по Землі і розносить добрим дітям дарунки. Знає святий Миколай, що всі малі діти чемні й добрі, і знає, що всі українські діти мають добрі серця, люблять Бога, люблять свій рідний український народ і рідний край — Україну.

Він з великою радістю відвідує українських діток і обдаровує їх усякими чудовими дарунками. Між ними найкращий дарунок — рідні українські книжечки .

Дуже радіє святий Миколай, коли добрі люди, що люблять дітей, допомагають йому в доброму ділі. Тішиться, коли в день святого Миколая українські діти дають одні одним дарунки — книжечки, тішиться, коли дехто навіть і одягнеться так, як він, і, замість нього, приходить до дітей з дарунками, з добрим словом та порадою.