Тала-ведмідь та великий чаклун

Унадився якось Тала-ведмідь вночі навколо селища вештатися. Ходить тихо, голосу не подає, за каменем ховається – вичікує: чи то дурний олень від стада відіб’ється, чи то цуценя за селище вискочить, чи дитина.
Проте, як не ховайся, а сліди на снігу залишаються. Побачили матері ті сліди, сказали дітям:

– Не катайтеся пізно при місяці з гірки! Тала-ведмідь близько. Схопить, до своєї нори понесе, на обід з’їсть.

Місяць зійшов, а неслухняні діти катаються з гірки.

Виліз із-за каменю Тала-ведмідь, розкрив свій мішок, поперек дороги поклав, а сам трохи далі заліг.

Поїхали діти з гірки та у ведмежу торбу й залетіли! Схопив Тала торбу, на плечі закинув, йде додому, радіє: “Повну торбу дітлахів несу! Смачно поїм!”

Йшов, йшов, стомився, повісив торбу на ялиновий сучок, сам під ялинкою ліг та й захропів.

Висять діти в торбі, шепочуться:

– Що робитимемо? Тала нас з’їсть!

Один, найменший хлопчик запитує:

– Чи є у кого нитки-голки?

– Є, є, у дівчат є! – відповідають йому.

Хлопчик дістав складаний ніж, розпоров торбу, дітей на волю випустив, наказує:

– Мершій камінці тягніть, у торбу кидайте!

Натягали діти камінців, у торбу накидали, і хлопчик заліз туди ж. Каже іншим:

– Тепер зашивайте та біжіть додому!

Зашили діти торбу та й побігли додому. Прокинувся Тала-ведмідь, потягнувся, запитує:

– Чи всі ви там у моїй торбі живі?

– Всі, всі живі! – відповідає хлопчик.

Звалив Тала торбу на плечі та аж присів:

– Ой, як важко! Зате вистачить смачного м’яса надовго!

Ледве дотяг Тала торбу до дому. Заліз на земляний дах, кричить у комин своій господині-ведмедиці:

– Гей, Талахке, готуй великий берестяний казан! Я багато смачного м’яса приніс!

Повісила Талахке над вогнищем великий берестяний казан, налила води, вогонь розвела.

– Готово! – кричить. – Давай м’ясо! Трусонув Тала торбу – камінці посипалися, казан розлетівся, вода пролилася, вогонь погасила. Дим стовпом стоїть.

Заревіла ведмедиця, а Тала нагорі й не чує. Ще раз торбу трусонув – вискочив із неї хлопчик, сів трохи далі, у руці ножичок затиснув, чекає, що далі буде.

Увійшов Тала в дім, на господиню гарчить:

– Чому казан розбитий, чому вогнище згасло, чому м’ясо не вариться?

А Талахке йому у відповідь реве:

– Навіщо замість м’яса каміння кидаєш?

Дивиться Тала: дійсно, камінці лежать. Здивувався й каже:

– Але ж он там сидить один смачний хлопчина. Давай хоч його зваримо.

Тут хлопчик як черкнув ножем об камінь так, що іскри посипались, як закричить:

– Стій на місці, Тала-ведмідь! Мій батько чаклун, моя мати чаклунка, мій дід чаклун, моя бабця чаклунка, а я з усіх найбільший чаклун! Це я з хлопців камінці зробив!

– Оце так! – здивувався Тала. – Не стану я варити тебе, великого чаклуна. Тільки ти за це з камінців знову м’ясо зроби! Я голодний, жінка моя Талахке голодна, синок мій Талашка у колисці спить голодний!

– Що ж, – каже хлопчик, – це можна. Тягни великий мідний казан, тягни хмиз, розпалюй вогонь!

Побіг Тала по мідний казан, побігла Талахке по хмиз. А хлопчик камінці з дому викинув, один тільки собі залишив, вихопив із вогнища головешку, загорнув у ганчірку та поверх Талашки й поклав у люльку. Сидить, люльку хитає. Прибіг Тала – приніс казан, прибігла Талахке – принесла хмиз.

– Давай мерщій дітей, будемо обід варити!

Відповідає їм хлопчик:

– Тут ваш син Талашка заплакав. Поки я з ним возився, усі діти розбіглися. Зате тепер міцно спить Талашка! – І показує головешку в люльці.

Заревіла Талахке-ведмедиця, заревів Тала-ведмідь:

– Ой, біда! Занапастив ти нашого сина Талашку, зробив із нього головешку!

Черкнув хлопчик ножем по каменю так, що іскри посипались, закричав:

– Мій батько чаклун, моя мати чаклунка, мій дід чаклун, моя бабця чаклунка, я сам великий чаклун! Можу з головешки знову Талашку зробити! Тільки віднесеш мене за це, Тала, додому!

– Віднесу, віднесу, зараз і віднесу!

Хлопчик засунув головешку під піч, тицьнув кулаком у бік Талашку, той прокинувся та й закричав на все горло.

Радіє Тала, радіє Талахке, усього Талашку облизали. А хлопчик скочив на плечі ведмедю, сів верхи, каже:

– Неси мене додому!

Поніс Тала. Доніс до озера, де саами рибу ловлять, каже:

– Біжи далі сам. Боюся далі йти!

А хлопчик черкнув ножиком:

– Мій батько чаклун, моя мати чаклунка, мій дід чаклун, моя бабця чаклунка, я сам великий чаклун! Це озеро я зробив! Хочеш – з тебе таке ж зроблю?

– Не хочу, не хочу! – затрусив головою Тала і так побіг, що швидше вітру до селища добіг.

Тут саами схопили Талу, зв’язали:

– Попався, боягузливий Тала! Навіщо наших дітей крадеш?

Тонким голосом заревів Тала:

– Розв’яжіть мене! Відпустіть! Я скажу вам, що робити, щоб ведмеді ваших дітей не крали.

Розв’язали саами Талу, чекають, що він скаже.

– Перше: діти повинні слухатися матерів. Друге: у них має бути хоробре серце. Третє: при зустрічі з ведмедем треба дивитися йому прямо в очі, – сказав так та й втік до лісу не озираючись.

З тих пір саами з малих років не бояться ведмедів. Зустрінуть Талу в лісі, хоробро подивляться прямо в очі, і не чіпає їх Тала, йде своєю дорогою. Ну, а хто матері не слухається, того ведмідь вкраде. Той сам винен.