Тарзан, годованець великих мавп (закінчення)

21. СЕЛИЩЕ ТОРТУР
У міру того, як маленький загін матросів продирався крізь зарості джунглів, шукаючи Джейн Портер, марність їхньої спроби ставала дедалі очевиднішою, і тільки горе старого та безнадійний погляд молодого англійця стримували добросердого д’Арно від повернення.

Він думав, що, одначе, є надія розшукати її тіло або його рештки, бо був переконаний, що її з’їв якийсь хижий звір. Він розгорнув свій загін лавою від того місця, де було знайдено Есмеральду, і таким розтягнутим ланцюгом вони, важко дихаючи та обливаючись потом, продирались крізь переплутані ліани та повзучі рослини. Просувались вони поволі і до обіду пройшли заледве кілька кілометрів у глиб цього краю. Зробили короткий перепочинок, після якого один з матросів натрапив на добре втоптану стежку.

Це була стара слоняча стежка. Д’Арно порадився з професором Портером та Клейтоном і вирішив піти нею.

Стежка вела крізь джунглі на північний схід, і загін рухався по ній вервечкою.

Лейтенант д’Арно був попереду і йшов швидко, бо шлях був порівняно вільний. За ним ішов професор. Позаяк він не міг встигнути за молодою людиною, д’Арно випередив його на сотню кроків коли раптом опинився в оточенні півдюжини чорних вояків.

Д’Арно застережливо крикнув до свого загону, але чорношкірі кинулись на нього і, перш ніж він устиг вихопити револьвер, його скрутили й потягли в джунглі.

Крик лейтенанта привернув увагу матросів, і з десяток людей кинулося, обганяючи професора Портера, на допомогу офіцерові.

Вони не знали причини його вигуку, але збагнули, що попереду небезпека Вони пробігли повз те місце, де було схоплено д’Арно, і тут влучно кинутий з хащів спис прохромив одного з них а слідом за цим на них посипалася хмара стріл.

Вони звели гвинтівки і вистрілили в кущі, звідки було здійснено напад.

Під цю пору підійшла решта загону, і по невидимому ворогу було завдано кілька залпів. Ось ці постріли й чули Тарзан та Джейн Портер

Лейтенант Шарпантьє, який був іззаду, дістався на місце пригоди, і коли довідався про влаштовану засідку, то наказав матросам іти за ним і кинувся у зарості.

Через мить вони зчепилися в рукопашній сутичці із півсотнею чорних вояків із селища Мбонги. Стріл і куль доволі сипалося з обох боків

Якусь хвилину африканські ножі та приклади французів змішувалися у дикому й кривавому герці, потім тубільці зникли в джунглях, а французи лишилися підраховувати втрати.

З двадцятьох четверо було вбито, понад десяток поранено, та ще зник лейтенант д’Арно. Швидко сутеніло, і тягар їхнього становища ускладнювався тим, що вони не могли відшукати слонячої стежки, по якій прийшли сюди. Єдине, що вони могли зробити. — це поставити табір і чекати до світанку на тому місці, де перебували. Лейтенант Шарпантьє наказав розчистити невелику галявину та спорудити довкола табору огорожу.

Цю роботу було закінчено лише пізно по заході сонця, і матроси розклали величезне багаття посеред галявини, щоб працювати при його світлі. Коли табір був наскільки це можливо захищений від нападу звірів та дикунів, лейтенант Шарпантьє розставив вартових, і стомлені, зголоднілі люди кинулися долі, щоб заснути.

Стогони поранених зливалися з ревінням і гарчанням великих звірів, увагу яких привернули шум та світло вогнища, і це відганяло сон від утомлених очей. Смутні, зголоднілі люди лежали всю ніч, чекаючи світанку.

Чорношкірі, які схопили д’Арно, не брали участі у подальшій сутичці, а, протягнувши полоненого якийсь час крізь джунглі, знову вийшли на стежку далі від того місця, де билися їхні одноплемінники. Вони тягли його по траві, і звуки бою дедалі слабшали, аж нарешті перед очима д’Арно з’явилась велика галявина, з одного боку якої було селище з очеретяних хатин, огороджене пакіллям.

Стемніло, але вартові біля воріт помітили групу, що наближалася, і роздивилися, що ведуть полоненого, ледве новоприбулі підійшли до воріт.

За огорожею залунали вигуки. Величезний натовп жінок і дітей висипав назустріч групі.

І почалось для французького офіцера найстрашніше випробування, яке може випасти на долю людини, — зустріч білого бранця в селищі африканських людожерів.

Їхня дика жорстокість посилювалась гостротою спогадів про ще жорстокіші знущання, яких вони зазнали під владою білих офіцерів архілицеміра Леопольда II Бельгійського, чиї звірства змусили їх, жалюгідні рештки колись могутнього племені, тікати з вільної держави Конго. Вони дико, по-звірячому, накинулися на д’Арно, били його палицями та камінням, роздирали кігтявими пальцями. З нього зірвали одяг, і невблаганні удари сипалися на його голе й тремтяче тіло. Француз жодного разу не скрикнув від болю. Він лише молився, аби тортури швидше закінчились.

Але смерть, якої він благав, не могла дістатися йому легко. Вояки невдовзі відігнали жінок від полоненого. Його потрібно було вберегти для цікавішої забави, і його мучителі, після того як виказали перші припливи ненависті, тепер обмежувались плювками, кпинами та лайкою.

Нарешті вояки дісталися до середини селища. Там д’Арно прив’язали до великого стовпа, з якого не зійшла живою ще жодна людина. Одні жінки побігли по домівках по горщики й воду, а інші заходилися розпалювати багаття. У горщиках вони збиралися варити частину м’яса з полоненого, тоді як друга частина м’яса мала бути засушена на вогні; вони вважали, що вояки, котрі мали надійти, приведуть ще багатьох білих.

Святкування було відкладене до повернення тих, хто затримався в сутичці з білими; була пізня година, коли всі зібралися в селищі і танок смерті закружляв довкола приреченого офіцера.

Напівпритомний від болю та виснаження, д’Арно дивився крізь напівсклеплені повіки на те, що йому здалось примхою марення, якоюсь страхітливою маячнею, від якої він невдовзі повинен отямитись.

Люті, розмальовані обличчя… величезні роти та товсті брезклі губи… гострі зуби… вибалушені очі… лискучі тіла та жорстокі списи. Звичайно, такі істоти не можуть існувати на землі — це напевне йому сниться.

Без упину кружляючи й пританцьовуючи, дикуни наблизились. Блиснув спис і торкнувся його руки. Гострий біль та гаряча цівка крові переконали д’Арно в справжній реальності безнадійного становища.

Списи знову й знову торкалися його. Він заплющив очі й міцно зціпив зуби — він не закричить!

Він був солдат Франції і повинен був показати дикунам, як вмирає офіцер і джентльмен.

Тарзан не потребував тлумача, щоб зрозуміти сенс віддалених пострілів. На його вустах ще палали цілунки Джейн Портер, коли він неймовірно швидко помчав деревами просто до селища Мбонги.

Його не цікавила сутичка, бо він вирішив, що вона невдовзі закінчиться. Вбитим він допомогти не зможе, а ті, хто врятувався, не потребуватимуть його нагляду.

Тарзан квапився до тих, хто не був убитий і не врятувався. Він знав, що знайде їх біля великого стовпа посеред селища Мбонги.

Тарзан неодноразово був свідком того, як чорні загони Мбонги поверталися після виправ на північ з полоненими, і щоразу одне й те ж саме дійство розігрувалось біля зловісного стовпа, освітленого полум’ям численних вогнищ.

Він знав також, що вони рідко коли марнують час перед здійсненням кровожерних звичаїв. Він побоювався, що цього разу спізниться і зможе лише помстити ся.

Він мчав. Запала ніч, він біг горішнім ярусом, і розкішний тропічний місяць освітлював карколомний шлях по ледь хвилястому верховіттю дерев.

Несподівано він побачив заграву. Вона була праворуч від його шляху. Напевне, це відблиск багаття, яке двоє чоловіків розпалили, перш ніж зазнали нападу. Тарзан ще не знав про прибуття моряків.

Тарзан був так переконаний у своєму знанні лісу, що не став відхилятися від шляху і промчав у відстані півкілометра від заграви. Це була таборова варта французів.

Кількома хвилинами пізніше Тарзан опинився на дереві над селищем Мбонги. Ага! Він ще не дуже спізнився! Чи?.. Він не знав. Постать біля стовпа не ворушилася. Втім чорні воїни ще тільки підколювали її.

Тарзан знав їхні звичаї. Смертельного удару ще не було завдано. Він міг би сказати з точністю до хвилини, скільки часу триватиме витанцьовування.

Ще через хвилину ніж Мбонги відітне бранцеві вухо, і це ознаменує початок кінця: дуже швидко після цього від полоненого залишиться тремтяча купа розтерзаного м’яса.

У ньому ще жеврітиме життя, але тоді вже смерть буде єдиним його бажанням.

Стовп стояв на відстані метрів двадцяти від ближчого дерева. Тарзан згорнув вірьовку. І несподівано його бойовий клич заглушив кровожерний вереск чорношкірих демонів.

Танцюристи завмерли, немов закам’яніли.

Аркан зі свистом злетів над їхніми головами. У невиразному світлі вогнищ його було зовсім не помітно.

Д’Арно розплющив очі. Величезний негр, який стояв просто перед ним, беркицьнувся горілиць, мов повалений незримою рукою.

Негр лементував і несамовито сіпався, але його тіло швидко сунулось у тінь під деревами.

Дикуни непорушно дивилися на це вибалушеними від страху очима,

Щойно опинившись під самим деревом, тіло знялося в повітря і зникло між листям. Очманілі від страху дикуни, нажахано волаючи, чимдуж помчали до воріт селища.

Д’Арно залишився сам.

Він був хороброю людиною, але й у нього волосся стало дибки, коли повітря затремтіло від моторошного рику.

Коли тіло дикуна, звиваючись, мов зачароване, знеслося в гущавину лісового листя, д’Арно відчув, як крижаний дрож пробіг по його спині, ніби сама смерть підвелася з темної могили і торкнула його вогким пальцем.

Д’Арно вдивлявся в те місце, де тіло сховалося в листі, і почув звідти шум від якихось рухів. Гілки захиталися, почувся тріск, чорношкірий сторчма полетів додолу і лишився нерухомо лежати там, де впав.

Одразу ж за ним з’явилась біла постать, але вона стрибнула на ноги.

Д’Арно побачив, як з тіні вийшов на світло вогнищ молодий, зграбний велетень і швидко рушив до нього.

Що це? Хто це? Напевне, ще якесь створіння, яке мордуватиме його.

Д’Арно чекав. Його погляд ані на хвилину не полишив обличчя людини, що наближалася. І відкриті, ясні очі прибульця не знітились під його пильним поглядом.

Д’Арно заспокоївся, хоч і не надто тішив себе надією, та все ж відчув, що людина з таким обличчям не може мати жорстокого серця.

Не мовлячи ані слова, Тарзан перетяв французові пута. Знеможений від тортур та втрати крові, той, напевне, впав би, якби сильна рука не підтримала його.

Він відчув, що його підняли з землі. На мить у нього з’явилося відчуття польоту, і він знепритомнів.

22. ПОШУКОВИЙ ЗАГІН
Коли світанок торкнувся табору французів, що загубився в джунглях, там панували сум’яття й тривога.

Щойно досить розвиднілось, аби можна було роздивитися довкола, лейтенант Шарпантьє розіслав урізнобіч по троє розвідників шукати слід, який і було віднайдено через десять хвилин. І тоді весь загін вирушив назад, до берега.

Вони йшли повільно, бо несли шість мертвих тіл — уночі померло ще двоє матросів. До того ж декотрі поранені без допомоги не могли зробити ані кроку.

Шарпантьє вирішив повернутись у табір, щоб посилити загін, а потім спробувати вистежити тубільців та врятувати д’Арно.

Вечоріло, коли потомлені люди дісталися до галявини край берега, але двом з них повернення принесло таку радість, що страждання й горе були на мить забуті.

Коли маленький загін вийшов із джунглів на галявину, то першою людиною, котру помітили професор Портер та Сесіль Клейтон, була Джейн, що стояла біля дверей хатини.

З криком радості й полегшення вона побігла їм назустріч, зависла на шиї в батька й залилася сльозами — вперше, відколи вони потрапили на цей страшний, багатий на пригоди берег.

Професор Портер мужньо намагався стримати своє хвилювання, але його нерви були надто напружені, він не витримав, прихилив своє старече обличчя до плеча доньки й тихенько заплакав, неначе стомлена дитина.

Джейн повела його до хатини, а французи рушили до берега, звідки назустріч ішло кілька їхніх товаришів.

Бажаючи залишити батька й доньку наодинці, Клейтон приєднався до моряків та розмовляв з офіцерами, аж доки їхній човен не пішов до крейсера, де лейтенант Шарпантьє повинен був доповісти про невдалий результат експедиції.

Тоді Клейтон неквапно повернувся до хатини. Його серце раділо. Жінка, яку він кохав, була в безпеці. Він намагався здогадатись, яким дивом вона врятувалась. Майже неймовірно було бачити її живою.

Поблизу хатини він спіткав Джейн, яка щойно вийшла надвір. Вона побачила його й кинулась назустріч.

— Джейн! — вигукнув він. — Бог справді ласкавий до нас. Скажіть, як ви врятувалися; в якому образі постало провидіння, щоб повернути вас до нас?

Ніколи перед тим він не кликав її на ім’я. Сорок вісім годин тому Джейн відчула б легке радісне хвилювання, якби таке звернення пролунало з вуст Клейтона: тепер воно її злякало.

— Містере Клейтоне, — спокійно відповіла вона, простягаючи йому руку, — насамперед дозвольте мені подякувати вам за лицарську відданість моєму любому батькові. Як ми можемо вам віддячити?

Клейтон помітив, що вона обійшла увагою його безпосереднє звернення, але не став витлумачувати цього. Вона стільки зазнала! Він зрозумів, що тепер не час обтяжувати її своїм коханням.

— Я вже винагороджений, — відповів він, — тим, що бачу вас та професора Портера в безпеці! Я не думав, що мені вдалося б і далі зносити тягар його спокійного і мовчазного горя. Це було найсумніше випробування його життя, міс Портер! А крім того, й моє особисте горе, гірше якого я ніколи не зазнавав. Але його горе було таке безнадійне, таке тяжке! Я зрозумів, що жодна любов, навіть любов чоловіка й жінки, не може бути така глибока, як любов батька до доньки!

Дівчина похилила голову. їй хотілося поставити одне питання, але воно здавалося їй майже блюзнірським поруч з любов’ю цих двох людей та жахливими стражданнями, яких вона зазнала у той час, як сиділа, радісно усміхаючись, поруч із богоподібним лісовим створінням, їла розкішні плоди та закоханим поглядом дивилась йому в очі.

Але любов — дивний володар, а людська природа ще дивніша. Вона була достатньо мужня, щоб не виправдовуватись перед собою. Ненавидячи себе в цю хвилину, вона однак спитала:

— Де лісова людина, яка врятувала вас? Чому вона не повернулась?

— Я не розумію, — сказав Клейтон, — про кого ви говорите?

— Про того, хто врятував усіх нас; хто врятував мене від горили.

— О! — здивовано вигукнув Клейтон. — То це він нас урятував? Ви ж мені нічого не розповіли про вашу пригоду — розкажіть, будь ласка!

— То що з лісовиком? — допитувалась вона. — Хіба ви його не бачили? Коли ми почули ледь чутну стрілянину в джунглях, він залишив мене. Ми щойно дісталися до галявини, і він поспішив на шум бою. Я знаю, що він вирушив вам на допомогу!

її тон був майже благальним, вираз обличчя виказував стримуване хвилювання. Клейтон помітив це і перейнявся її невиразною тривогою, її гострим бажанням знати, де перебуває ця дивна істота. Він не підозрював істини та й не міг підозрювати. Але його охопило передчуття неминучої згуби, і в його серці непомітно для нього самого висіялося перше зерня ревнощів та підозрінь щодо лісової людини, якій він був зобов’язаний життям.

— Ми його не бачили, — спокійно відповів Клейтон. — Він не приєднався до нас. — Трохи подумав і додав: — Можливо, він повернувся до свого племені — до тубільців, які напали на нас! — Клейтон не знав, навіщо він це сказав, бо й сам у це не вірив, але любов — дивовижний владар.

Дівчина поглянула на нього розширеними очима.

— Ні! — палко вигукнула вона (“Надто палко”, – подумав Клейтон). — Це неможливо! То ж були чорні дикуни, а він білий джентльмен.

Клейтон зніяковів, але зеленооке бісеня дражнило його.

— Він — дивний напівдикий мешканець джунглів, міс Портер. Ми нічого не знаємо про нього. Він не розмовляє і не розуміє жодної європейської мови, а його прикраси і зброя подібні до тих, які носять дикуни західного побережжя! — Клейтон говорив, кваплячись. — На сотні кілометрів довкола нас нема інших людських істот, міс Портер! Він має належати до племені, котре напало на нас, або до іншого — однаково дикого, може, він навіть людожер!

Джейн зблідла.

— Я не можу повірити в це… — майже прошепотіла вона. — Це неправда! Ви побачите, — сказала вона, звертаючись до Клейтона, — що він повернеться і доведе, що ви помилялись. Ви його не знаєте так, як я. Кажу вам, він джентльмен!

Клейтон був шляхетної вдачі, але щось у відчайдушності, з якою захищала лісову людину ця дівчина, збуджувало у його підсвідомості почуття ревнощів, тож на мить він забув усе, чим вони були зобов’язані дикому напівбогові, і з уїдливою напівусмішкою відповів:

— Може, ви маєте рацію, міс Портер, але я вважаю, що нікому з нас не варто аж так падати за нашим знайомим, який живиться падлом. Можливо, це напівбожевільний, що пережив корабельну аварію і який забуде нас швидше, ніж ми його! Адже він усього лиш лісовий звір, міс Портер!

Дівчина не відповіла, але відчула, як стислось їй серце.

Вона знала, що Клейтон говорив лише те, що думав, і вперше спробувала віднайти джерела свого нового кохання й піддати його об’єкт критичному розглядові.

Дівчина повільно повернулася й пішла до хатини.

Вона спробувала уявити свого лісового бога поруч себе в салоні океанського пароплава. Уявила собі, як він їсть, руками розриваючи м’ясо, мов хижак, і витирає масні пальці об стегна. І здригнулася.

Вона уявила собі, як рекомендуватиме його своїм друзям — грубого, неписьменного дикуна. І скривилася.

Вона пішла в свою кімнату і всілася на краєчку постелі з трав та папоротей, притисла руку до грудей, які тяжко здіймалися, і відчула під блузою його твердий медальйон.

Вона витягла його і, тримаючи на долоні, дивилася на нього затуманеними від сліз очима.

Потім притисла його до вуст, зарилася головою в м’яку папороть і заридала.

— Звір? — прошепотіла вона. — У такому разі. Боже, зроби мене також звіром: тому що людина він чи звір — я кохаю його!

Того дня вона більше не бачила Клейтона. Есмеральда принесла їй вечерю, і вона звеліла переказати батькові, що їй недобре.

Рано-вранці другого дня Клейтон пішов разом з рятувальним загоном шукати лейтенанта д’Арно.

Цього разу загін складався з двохсот чоловік з десятьма офіцерами та двома лікарями, а харчів було взято на тиждень.

Вони прихопили з собою постіль і гамаки, останнє — для хворих та поранених.

Вони дісталися до місця, де було вчинено напад на першу експедицію, після полудня, тому що тепер вони йшли знайомою місциною і не губили часу на розвідки.

Звідси слонова стежка вела просто до селища Мбонги. Була тільки друга година, коли головна колона загону зупинилася край галявини.

Командир загону, лейтенант Шарпантьє, негайно відправив частину людей крізь джунглі до протилежного боку селища. Інший взвод було вислано зайняти позицію навпроти селищних воріт.

Сам він з рештою загону причаївся на південному боці галявини. Було умовлено, що загін, який займає північну позицію і якому далі за інших треба було йти до призначеного місця, почне напад, і цей перший залп послужить сигналом для одночасної атаки, щоб узяти селище приступом з першого разу.

Цілі півгодини, які здалися годинами, загін лейтенанта Шарпантьє чаївся в густих заростях джунглів, очікуючи сигналу. Вони бачили тубільців на полях і біля селищних воріт.

Нарешті пролунав сигнал — лункий ляскіт гвинтівок, і у той самий час йому відповіли залпи з півдня й заходу.

Тубільці на полях полишили свої знаряддя і бігцем кинулись до загорожі. Кулі наздоганяли їх, і матроси, перестрибуючи через їхні тіла, побігли до воріт селища.

Напад був такий несподіваний і стрімкий, що білі дісталися до воріт, перш ніж тубільці встигли їх забарикадувати. Наступної миті вулицю заполонили озброєні люди, які зчепилися із тубільцями.

Кілька хвилин чорні твердо боронили початок вулиці, але револьвери, гвинтівки та багнети французів звалили тубільців зі списами і змусили до втечі чорних лучників із напівнатягнутими тятивами.

Невдовзі бій перетворився в переслідування, а потім — у жорстоку різанину, тому що моряки помітили рештки мундира д’Арно на декотрих чорних вояках.

Вони ретельно обшукали кожну хатину, кожен завулок селища, але не знайшли анінайменшого сліду д’Арно. Вони на мигах допитували полонених, а тоді виявилось, що один з матросів, котрий служив у французькому Конго, розуміє ламану мову, якою спілкувалися білі з найменш розвинутими племенами узбережжя. Проте навіть тоді їм не пощастило дізнатись про долю д’Арно.

У відповідь на запитання про свого бойового товариша вони бачили лише схвильовану жестикуляцію та вирази переляку. Це їх переконало в тому, що чорні вбили і з’їли їхнього товариша двома днями раніше.

Вони полишили всяку надію і стали готуватися до ночівлі в селищі. Полонених загнали до трьох хатин і поставили біля них посилену варту.

Біля зачинених воріт також стала сторожа, і врешті селище поринуло у сонну мовчанку, яку перебивало лише голосіння тубільних жінок за своїми покійниками.

Другого дня загін рушив у зворотну подорож. Спочатку французи мали намір спалити селище, але потім відкинули цю думку і залишили переможеним дахи над головою та селищну огорожу для захисту від лісових звірів.

Експедиція повільно поверталася своїми вчорашніми слідами. Десять навантажених нош сповільнювали її хід. У восьми лежали важкопоранені, а двоє вгиналося під вагою вбитих.

Клейтон та лейтенант Шарпантьє йшли в кінці колони. Англієць мовчав із поваги до горя свого супутника, бо д’Арно та Шарпантьє були нерозлучними друзями від самого дитинства.

Клейтон усвідомлював, що горе француза поглиблювалося й тим, що загибель д’Арно виявилась марною, бо Джейн була врятована раніше, аніж д’Арно потрапив до рук дикунів, і ще тому, що справа, якій той віддав своє життя, постала не зі службового обов’язку, а задля людей сторонніх, ще й іноземців. Але коли він сказав, про це лейтенантові Шарпантьє, той похитав головою:

— Ні, мосьє. Певне, д’Арно судилося вмерти! Я побиваюся лише за тим, що не міг померти замість нього або принаймні разом із ним. Шкода, що ви не знали його краще, мосьє. Він був справжнім вояком і справжнім джентльменом, а це хоч кажуть про багатьох, насправді віднести можна далеко не до кожного. Він загинув не марно, бо його смерть за незнайому американську дівчину змусить і нас, його товаришів, сміливіше дивитись смерті в обличчя!

Клейтон не відповів, але в ньому зародилася нова хвиля поваги до французів.

Було зовсім темно, коли вони дісталися до хатини на березі. Один залп перед виходом із джунглів сповістив тих, хто залишався в таборі та на кораблі, що експедиція спізнилася. Було умовлено, що коли вони будуть за кілометр чи два від табору, один залп означатиме невдачу, три — удачу, а два — те, що вони не знайшли ані д’Арно, ані його чорних викрадачів.

Назустріч їм вийшла сумна процесія. Без зайвих розмов мертвих та поранених було перенесено на човен і відвезено до крейсера.

Стомлений важкими п’ятиденними мандрами в джунглях та двома сутичками з чорношкірими, Клейтон увійшов до хатини поїсти і відпочити на відносно зручному своєму ложі з трави після двох ночей, які він пробув у джунглях.

Біля дверей хатини стояла Джейн.

— А бідолашний лейтенант? — запитала вона. — Чи знайшли ви хоч його сліди?

— Ми спізнилися, міс Портер, — сумно відповів він.

— Скажіть мені, що трапилось? — запитала вона.

— Не можу, міс Портер, це надто жахливо!

— Чи не хочете ви сказати, що вони його мордували? — прошепотіла вона.

— Ми не знаємо, що вони зробили перед тим, як убили його, — відповів Клейтон.

На його обличчі виразно читалися сліди сильної втоми й жалю до бідолашного д’Арно, і він зробив наголос на “перед тим”.

— Перед тим, як убили його? Що ви маєте на увазі? Чи вони не… Чи вони не…

— Так, міс Портер, вони — людожери, — сказав Клейтон майже гірко, бо несподівано згадав про лісову людину — і дивні ревнощі, які він відчув два дні тому, знов охопили його.

З несподіваною грубістю, яка була так само чужа Клейтонові, як увічлива завбачливість мавпі, він бовкнув:

— Коли ваш лісовий бог полишив вас, він, певно, квапився на бенкет!

Він пошкодував про свої слова, щойно вимовивши їх, хоча й не знав, як боляче вони зачепили дівчину. Він засоромився своїх безпідставних підозрінь стосовно того, хто врятував життя усім членам їхньої маленької громади й ані разу не скривдив жодного з них. Дівчина гордо звела голову.

— На вашу заяву, містере Клейтоне, може бути лише одна гідна її відповідь! — сказала вона крижаним тоном. — І я шкодую, що я не чоловік, який мав би можливість дати її! — Вона швидко повернулася й увійшла до хатини.

Клейтон був англійцем, і дівчина встигла зникнути з його очей, перш ніж він утямив, яку відповідь дав би чоловік.

— Присягаюсь честю, — жалібно вимовив він, — вона обізвала мене брехуном! І думаю, що я цього заслужив, — додав він, коли трохи подумав. — Клейтоне, хлопче, я знаю, що ти стомився і не зібраний зараз, але з цього не випливає, що ти повинен бути віслюком! Іди-но краще спати!

Однак, перш ніж це зробити, він тихенько покликав Джейн із-за полотняної завіси, бо йому хотілося її переконати, але з таким самим успіхом він міг би звертатися до сфінкса.

Тоді він написав записку і підсунув її під завісу.

Джейн побачила папірець, проте вдала, що не помітила його, бо була дуже сердита, ображена й роздратована, але… але вона була жінка і тому врешті-решт підняла записку і прочитала її:

“Люба міс Портер!

Я не мав підстав говорити те, що сказав. Єдине моє виправдання, яке, однак, зовсім мене не виправдовує, – це мої розхитані нерви.

Будь ласка, спробуйте забути про те, що я сказав. Я дуже прошу пробачення. Образити вас для мене болючіше, аніж будь-якого в усьому світі. Скажіть, що ви пробачили мене.

Ваш Сесіль Клейтон”.

“Він подумав так, інакше він би цього не висловив, — подумала дівчина, — але це не може бути правдою… Я впевнена, що це неправда!”

Одна фраза в записці злякала її: “Образити вас для мене болючіше, аніж будь-кого в усьому світі”.

Тиждень тому ця фраза викликала б у неї захоплення, а тепер вона пригнічувала її.

Вона хотіла б ніколи не знати Клейтона. Дівчина не шкодувала, що зустрілася з лісовим богом, — ні, вона була щаслива! А тут ще й інша записка, яку вона знайшла в траві біля хатини наступного дня після того, як повернулася з джунглів, любовна записка з підписом Тарзана.

Ким би міг бути цей новий залицяльник? А що. коли це ще хтось із диких мешканців страшного лісу, який може зробити все що завгодно для того, щоб заволодіти нею?

— Есмеральдо! Прокинься! — закричала Джейн. — Ти мене дратуєш: спиш собі спокійно, тоді як довкола горе!

— Габерель! — заверещала Есмеральда, сідаючи на ліжку. — Хто тепер? Носогемот? Де він, міс Джейн?

— Дурниці, Есмеральдо, нема нічого! Йди спати. Ти достатньо відворотна, коли спиш, але коли прокидаєшся, то ще гірша.

— Певно, що так, любонько, але що з вами, скарбе мій? Цього вечора ви поводитеся, наче несповна розуму.

— Ох, Есмеральдо, я просто нестерпна сьогодні! — сказала дівчина. — Не звертай на мене уваги, от і все, люба!

— Так, серденько, лягайте-но краще спати! У вас геть нерви розхитались. З усіма цими розповідями містера Філандера про суріпотамів та геніїв-людожерів воно й не дивно!

Джейн, сміючись, підійшла до ліжка Есмеральди й побажала їй на добраніч.

23. ЛЮДИНА-БРАТ
Коли д’Арно отямився, то побачив, що лежить на постелі з м’якої трави та папороті в маленькому курені з гілок, зробленому у формі літери А.

Крізь дірку-пролаз до куреня він побачив зелену луку, а трохи поодалік — щільну стіну рослинності джунглів.

Він був дуже побитий і слабкий. Коли він цілком опритомнів, то відчув, як гостро запекли йому численні жорстокі рани і тупий біль озвався в кожному м’язі, кожній кістці тіла від завданих йому страшних ударів.

Навіть голови він не міг повернути без дошкульного болю, тому довго лежав нерухомо з заплющеними очима.

Намагався пригадати свої пригоди до тієї миті, відколи знепритомнів, і знайти ключ до розгадки свого теперішнього становища. Він силкувався збагнути, в чиїх руках перебуває — ворогів чи друзів.

Врешті пригадав усю бридку сцену біля стовпа і дивну білу істоту, на руках у якої знепритомнів.

Безперервний гомін джунглів, шурхотіння мільйонів листків, дзижчання комах перемішувалися у дивовижно заспокійливе гудіння; здавалося, він лежить осторонь, поодалік від багатогранного життя, шум якого долинав до нього лише невиразним відлунням.

Врешті він спокійно заснув і прокинувся лише пополудні.

Д’Арно знову пережив те саме дивне відчуття цілковитого нерозуміння всього, що відбувається довкола. Як і в мить свого першого пробудження, він швидко пригадав нещодавні події, і коли позирнув у отвір куреня, то побачив людину, що сиділа навпочіпки.

До нього була обернена широка м’язиста спина, але попри її густу засмаглість д’Арно побачив, що це спина білого, і подякував долі.

Француз кволо гукнув до людини. Та озирнулася, підвелася і рушила до куреня. У неї було гарне обличчя — найгарніше з усіх, які будь-коли бачив д’Арно.

Тарзан нахилився, вповз у курінь до пораненого офіцера і торкнувся прохолодною рукою його чола.

Д’Арно звернувся до нього французькою, але чоловік лише похитав головою з жалем, як здалося французові.

Тоді д’Арно спробував говорити англійською мовою, але чоловік знову похитав головою. Італійська, іспанська та німецька мали такий самий успіх.

Д’Арно знав кілька слів норвезькою, російською та грецькою мовами, а також мав деяке уявлення про говірку одного з негритянських племен західного узбережжя, — чоловік і їх не розумів.

Він оглянув рани д’Арно, виліз із куреня й зник. Дещо згодом він повернувся з плодами та грубим, схожим на гарбуз, овочем, повним води.

Д’Арно втамував спрагу і трохи поїв. Він здивувався, що в нього нема гарячки. Він знову спробував порозумітися зі своїм дивним санітаром, але й цього разу безуспішно.

Несподівано чоловік вибіг з куреня і кількома хвилинами пізніше повернувся зі шматком кори та — о диво дивнеє! — олівцем!

Він присів навпочіпки поруч з д’Арно і кілька хвилин писав на гладенькій внутрішній поверхні лубу, а потім передав його французові.

Д’Арно з подивом побачив написану виразними друкованими літерами записку англійською:

“Я — Тарзан із племені великих мавп. Хто ви? Чи можете ви читати цією мовою?”

Д’Арно схопив олівець і зупинився.

Цей дивний чоловік писав англійською, — певна річ, що він англієць.

— Так, — сказав д’Арно. — Я читаю англійською. І розмовляю також. Тепер ми зможемо говорити. Насамперед дозвольте подякувати вам за все, що ви для мене зробили.

Чоловік похитав головою і вказав на олівець та кору.

— Боже милостивий, — вигукнув д’Арно по-французькому. — Якщо ви англієць, то чому ж не розмовляєте англійською?

І потім несподівано збагнув: ця людина — німа, а може, й глухоніма.

Тож д’Арно написав на лубі англійською:

“Я — Поль д’Арно, лейтенант французького флоту. Дякую вам за все, що ви для мене зробили. Ви врятували мені життя, і все, що належить мені, – ваше. Дозвольте поцікавитись, яким чином людина, яка пише англійською не розмовляє цією мовою?”

Відповідь Тарзана здивувала д’Арно ще більше:

“Я розмовляю мовою племені великих мавп, якими провадив Керчак, а також трохи мовою слона Тантора та лева Нуми і розумію мови інших мешканців джунглів. Я ніколи не розмовляв з людьми, за винятком одного разу з Джейн Портер, з якою спілкувався на мигах. Це вперше я розмовляю з іншими з моєї породи писаними словами”.

Д’Арно був уражений. Здавалося неймовірним, що на землі може існувати доросла людина, яка ніколи не розмовляла з іншою людиною, а ще неймовірнішим було те, що така людина могла писати й читати.

Він перечитав записку Тарзана: “за винятком одного разу з Джейн Портер”. Це була американська дівчина, яку горила понесла в джунглі.

Несподівано д’Арно осяяло: то ось він і був “горила”! Він схопив олівець і написав:

“Де Джейн Портер?”

І Тарзан відповів нижче:

“Серед своїх, у хатині Тарзана”.

“Отже, вона жива? Де вона була? Що з нею трапилось?”

“Вона жива. її взяв був за дружину Теркоз, але Тарзан відняв її у Теркоза і вбив його, перш ніж той устиг скривдити її. Ніхто в джунглях не може лишитися живим після бою з Тарзаном. Я — Тарзан, могутній боєць”.

Д’Арно написав:

“Я радий що вона в безпеці. Мені боляче писати. Я хочу трохи спочити”.

А Тарзан відповів:

“Спочиньте. Коли одужаєте, я віднесу вас до ваших друзів”.

Багато днів пролежав д’Арно на своєму ложі з м’якої папороті. Наступного дня у нього почалася лихоманка, й д’Арно вирішив, що має зараження крові й незабаром помре.

Нараз йому дещо спало на думку. Він здивувався, чому раніше про це не подумав.

Він покликав Тарзана і на мигах пояснив, що хоче писати, і коли Тарзан дав йому кору та олівець, д’Арно написав:

“Чи можете ви піти до наших і привести їх сюди? Я на пишу їм записку, і вони підуть за вами”.

Тарзан похитав головою, взяв кору й написав:

“Я думав про це першого дня, але не зважусь. Великі мавпи часто приходять сюди, і якщо вони знайдуть вас тут та ще й пораненого, то вб’ють”.

Д’Арно повернувся на бік і заплющив очі. Не хотілося вмирати, але він почував, що йому надходить кінець, бо гарячка дедалі дужчала. Вночі він знепритомнів.

Три дні він марив, а Тарзан сидів біля нього, змочував йому руки й голову та обмивав рани.

На четвертий день лихоманка припинилася так само раптово, як і почалася, але д’Арно дуже ослаб і скидався більше на тінь, аніж на живу людину. Тарзан змушений був підводити його, щоб він міг напитися з гарбузової посудини.

Лихоманка була не від зараження, як думав д’Арно, а така, яку звичайно дістають білі у джунглях Африки. Ця лихоманка або вбиває людину, або полишає так само раптово, як полишила д’Арно. Ще двома днями пізніше д’Арно ходив амфітеатром, і міцна рука Тарзана підтримувала його.

Вони посідали в затінку великого дерева, і Тарзан узяв гладенький шматок кори для розмови.

Перший запис зробив д’Арно:

“Що я можу зробити, щоб віддячити вам за всі ваші послуги?”

Тарзан відповів:

“Навчіть мене мови людей”.

І д’Арно негайно почав вказувати на довколишні предмети й повторювати їхні назви французькою: він думав, що найлегше йому буде вчити цю людину своєї рідної мови.

Тарзан виявився дуже ретельним учнем і вже двома днями пізніше так опанував французьку, що міг говорити короткі фрази, на взірець: “це дерево”, “це трава”, “я хочу їсти” та ін.

Д’Арно почав усвідомлювати, що помилився, не розпочавши навчання з мови, якою Тарзан уже писав і читав, але далі подумав, що вже пізно починати все спочатку і змушувати Тарзана забути вивчене, особливо тому, що вони швидко наближалися до можливості розмовляти.

На третій день після того як лихоманка припинилася, Тарзан запискою спитав д’Арно, чи почуває той себе достатньо добре, щоб віднести його до хатини.

Тарзан так само нетерпляче очікував цієї миті, як і д’Арно, бо йому хотілося знову побачити Джейн.

Через це саме він ледь втримувався біля француза, і те, що робив це так самовіддано, свідчило про шляхетність його вдачі більше й виразніше, аніж навіть те, що він урятував французького офіцера з пащі Мбонги.

Д’Арно, який не хотів нічого іншого, написав:

“Таж ви не можете нести мене так далеко всіма цими лісовими хащами!”

Тарзан усміхнувся.

— А таки можу! — сказав він по-французькому, і д’Арно голосно розреготався, коли почув від Тарзана фразу, яку він так часто вживав.

Тож вони рушили в дорогу, й д’Арно, дивувався так само, як Клейтон і Джейн, дивовижній силі та спритності Тарзана.

Близько шостої години вони дісталися галявини, і коли Тарзан зістрибнув додолу з гілки останнього дерева, його серце сильно закалатало в грудях, очікуючи знову побачення з Джейн.

Біля хатини не було нікого видно, і д’Арно був уражений, коли побачив, що ані крейсер, ані “Стріла” не стоять на якорі в бухті.

Почуття самотності і безпорадності охопило чоловіків, коли вони мовчки рушили до хатини.

Обидва мовчали, й обидва знали, що знайдуть за дверима, коли ті відчиняться.

Тарзан підняв засувку, штовхнув важкі двері, й вони рипнули на дерев’яних завісах. Виявилось те, чого вони боялись: хатина була порожня!

Вони подивилися один на одного. Д’Арно знав, що товариші вважали його мертвим, але Тарзан думав лише про жінку, яка любила й цілувала його, а тепер кинула, доки він рятував істоту її породи.

Гіркота сповнила його серце. Він піде далеко геть, далеко в джунглі і приєднається до свого племені! Він більше ніколи не побачить нікого зі своєї породи і не повернеться до хатини. Він назавжди зречеться і її, і великих сподівань, зроджених нею, — сподівань знайти своє плем’я і стати людиною між людьми.

А француз? А д’Арно? Ну то й що! Він залишиться сам, як лишався Тарзан. Тарзан не хотів більше бачити його! Він хотів тікати від усього, що нагадувало йому про Джейн.

Доки Тарзан стояв на порозі і розмірковував, д’Арно ввійшов до хатини. Він побачив, що у ній лишилося багато речей. Він упізнав речі з крейсера — похідну кухню, трохи кухняного начиння, гвинтівку і велику кількість патронів, консерви, ковдри, два стільці та похідне складне ліжко, кілька книжок та журналів, переважно американських.

“Вони, напевне, ще повернуться”, – подумав д’Арно.

Він підійшов до столу, який багато років тому змайстрував був Джон Клейтон, і побачив на ньому дві записки, адресовані Тарзанові.

Одна була написана твердим чоловічим почерком і не була запечатана. Інша, запеатана, була написана рукою жінки.

— Тут є дві записки для вас, Тарзане! — гукнув д’Арно, повертаючись до дверей, але його супутника там уже не було.

Д’Арно підійшов до дверей і визирнув. Тарзана ніде не було видно! Він голосно покликав його, але відповіді не було.

— Боже милостивий! — вигукнув д’Арно. — Він кинув мене! Я відчуваю це! Тарзан повернувся в джунглі і залишив мене тут самого!

І він згадав вираз очей Тарзана, коли вони побачили, що хатина порожня, вираз, який бачить мисливець в очах оленя, якого знічев’я підстрелили.

Француз озирнувся. Самотність та моторошність місця починали діяти на нерви, і без того роз’ятрені тортурами, які йому довелося витримати, та хворобою.

Залишатися тут наодинці зі страхітливими джунглями, ніколи не чути людського голосу І не бачити людського обличчя, постійно стерегтися диких звірів та незрівнянно дикіших людей, стати жертвою самотності та зневіри… Це було жахливо!..

А далеко на схід Тарзан мчав середнім ярусом дерев назад, до свого племені. Він ніколи перед тим не мандрував з такою невтримною швидкістю. Він відчував, що тікає від самого себе, від власних думок! Але хоч би як швидко він мчав, думки не відставали від нього.

Він промчав над гнучким тілом левиці Сабор, яка йшла у протилежному напрямку — до хатини, яку він покинув.

Що міг зробити д’Арно супроти Сабор? Що зробить він, коли горила Болгані нападе на нього, чи лев Нума, чи жорстокий Шіта?

Тарзан зупинився.

— Хто ти, Тарзане? — спитав він себе вголос. — Мавпа чи людина? Якщо ти мавпа, то вчиниш, як мавпа, і лишиш істоту своєї породи помирати в джунглях, тому що тобі заманулося йти в інше місце. Якщо ж ти людина, то повернешся, щоб захистити свого одноплемінника. Ти не втечеш від одного зі своїх лише тому, що один з них утік від тебе!..

Д’Арно зачинив двері хатини. Він страшенно нервував. Навіть хоробрі люди — а д’Арно був хороброю людиною — іноді лякаються самотності.

Він зарядив одну з гвинтівок і поклав її поблизу, щоб була під рукою. Потім підійшов до столу і взяв адресованого Тарзанові незапечатаного листа. Можливо, в ньому йдеться про те, що вони відпливають лише на якийсь час? Він відчував, що читання цього листа не буде порушенням правил порядності, і тому видобув послання з конверта й прочитав його.

“Тарзанові.

Ми дякуємо вам за дозвіл користуватися вашою хатиною і жалкуємо, що ви не дали нам приємної можливості побачитися й подякувати вам особисто.

Ми нічого не зіпсували, натомість залишили багато речей, які можуть допомогти вам зручніше і безпечніше влаштуватися у вашому самітницькому житлі. Якщо ви знаєте дивного білого чоловіка, який не раз рятував нам життя і приносив нам їжу, і якщо ви вмієте розмовляти з ним, подякуйте йому за його доброчинність.

Ми відпливаємо через годину, щоб ніколи сюди не повернутись, але ми хочемо, щоб і ви, і наш інший лісовий друг знали, що ми завжди будемо вдячні вам за те, що ви зробили для чужоземців на вашому березі, і що ми зробили б набагато більше, аби віддячити вам обом, якби ви надали нам таку можливість.

Із щирою повагою

Сесіль Клейтон”.

— Ніколи сюди не повертатись! — простогнав д’Арно і впав долілиць на похідне ліжко.

Годиною пізніше він підвівся й прислухався. Хтось був за дверима і намагався увійти.

Д’Арно схопив заряджену гвинтівку і прицілився.

Сутеніло, і в хатині було дуже темно, але він роздивився, що засувка зрушилася зі свого місця.

Він відчув, як у нього на голові заворушилося волосся.

Двері обережно відчинилися, і крізь вузьку щілину стало видно постать, яка стояла просто за дверима.

Д’Арно навів цівку на щілину і натиснув на спусковий гачок.

24. ЗАГУБЛЕНИЙ СКАРБ
Коли експедиція після марних зусиль урятувати д’Арно повернулася, капітан Дюфран вирішив відпливати якомога швидше, і всі, за винятком Джейн, погодилися з ним.

— Ні! — рішуче заявила вона. — Я не поїду, і вам не годилося б цього робити, бо в джунглях є двоє людей, які прийдуть сюди одного дня — вони знають, що ми на них чекаємо! Один з них ваш офіцер, капітане Дюфран, а інший — лісовик, який урятував життя усім членам експедиції мого батька! Він залишив мене на краєчку галявини двома днями раніше, кваплячись на допомогу, як він думав, моєму батькові та панові Клейтонові, а потім залишився, щоб урятувати лейтенанта д’Арно, можете бути певні в цьому! Якби його допомога лейтенантові д’Арно виявилась запізнілою, то він би давно вже повернувся, і його відсутність — достатній доказ того, що він затримався, бо лейтенанта д’Арно поранено; або ж йому, можливо, довелося переслідувати його викрадачів далі, за селищем, яке атакували ваші матроси!

— Але мундир бідолашного д’Арно та всі його речі було знайдено у цьому селищі! — переконував її капітан. — І тубільці дуже хвилювалися, коли їх розпитували про долю білого!

— Так, капітане, але вони не знали, що він мертвий! А стосовно того, що вони привласнили собі його одяг та речі, то й інші народи, значно цивілізованіші, аніж ці нещасні негри, забирають у своїх полонених усі більш-менш цінні речі, незалежно від того, збираються вони їх убити чи ні! Навіть солдати мого улюбленого Півдня оббирали не лише живих, а й мертвих! Я згідна, що це важливе свідчення, та це ще не доказ!

— А може, ваш лісовик також потрапив у полон до дикунів і вони вбили його, — сказав капітан Дюфран.

Дівчина засміялась.

— Ви не знаєте його! — відповіла вона й відчула, як все її єство затремтіло від гордого усвідомлення того, що ця людина належить їй.

— Я погоджуюсь, що варто почекати вашого супермена! — сказав, сміючись, капітан. — Мені б теж дуже хотілося з ним побачитись.

— У такому випадку почекайте його, мій дорогий капітане, — наполягала дівчина. — Я, у всякому разі, залишаюсь!

Француз був би вкрай здивований, коли б усвідомив справжній сенс слів дівчини.

Так, розмовляючи, вони йшли від берега до хатини, аби приєднатися до нечисленного товариства, яке розташувалося на похідних стільцях у затінку великого дерева.

Тут були професор Портер, пан Філандер, Клейтон, лейтенант Шарпантьє та два інші з їхнього офіцерського братства, а позаду ходила Есмеральда, яка подеколи докидала слівця до загальної розмови на правах давньої родинної служниці, якій усе вибачають.

Офіцери підвелися й віддали честь, коли їхній командир наблизився, а Клейтон поступився місцем Джейн.

— Ми щойно обговорювали долю бідолашного Поля, — сказав капітан Дюфран. — Міс Портер цілком слушно твердить, що ми не можемо бути переконані в його смерті, і це правда. З іншого боку вона стверджує, що відсутність вашого всемогутнього лісового приятеля означає, що д’Арно й далі потребує його допомоги, бо він поранений або перебуває в полоні у якомусь далекому селищі.

— Було висловлено думку, — додав лейтенант Шарпантьє, – що ця дика людина походить із племені чорношкірих, яке напало на наш загін, і що вона поспішала їм на допомогу.

Джейн швидко зиркнула на Клейтона.

— Це видається цілком вірогідним, — зауважив професор Поргер.

— Я не згоден з вами! — заперечив пан Філандер. — У нього було чимало можливостей завдати нам кривди або наслати на нас своє плем’я. Натомість, він упродовж усього нашого тривалого перебування тут неухильно відігравав роль нашого захисника й покровителя!

— Так-то воно так, — урвав його Клейтон, — проте ви не повинні забувати тієї обставини, що, окрім нього, тут на сотні кілометрів довкола живуть самі лише людожери! Він був озброєний достеменно так, як вони, і це змушує думати, що він підтримує з ними стосунки, а те, що він один білий серед тисяч чорних, доводить, що ці стосунки не можуть бути тільки дружніми!

— Певна річ, малоймовірно, щоб він не мав із ними стосунків, — зауважив капітан, — може, він навіть належить до цього племені!

— Або, — додав один з офіцерів, — можливо, що він прожив достатньо довго серед мешканців джунглів — звірів чи людей, — аби пізнати таємниці лісу і навчитися користуватись африканською зброєю!

— Ви міркуєте про нього відповідно до власних уявлень, панове, — сказала Джейн. — Звичайна біла людина, наприклад, будь-хто з вас, — перепрошую, я не надто вдало висловилась, — точніше, біла людина, розвинута вище середнього рівня фізично й духовно, запевняю вас, і року не змогла б прожити сама, без одежі, в тропічних джунглях! А ця людина не лише перевершує середнього білого силою і спритністю, а й настільки дужча за наших тренованих атлетів та силачів, наскільки вони перевершують новонароджених немовлят; його відвага й лють у бою рівняють його з диким звіром!

— Без сумніву у нього є відданий захисник, міс Портер! — зауважив, сміючись, капітан Дюфран. — Я переконаний, що кожен з нас залюбки згодиться вмерти сотню разів найлютішою смертю, аби лише удостоїтися схвалення хоча б наполовину такого відданого і такого прекрасного захисника.

— Ви не дивувалися б моєму захистові, – сказала дівчина, — якби бачили його так, як я, коли він бився за мене з величезним волохатим звіром! Якби ви бачили, як він кинувся на чудовисько, як бик кидається на ведмедя гризлі, без жодних ознак страху чи вагання, ви б теж повірили в його надлюдське походження! Якби ви бачили могутні м’язи, напнуті під брунатною шкірою, якби ви бачили, як він відводив від себе страшні ікла, ви б також вважали його непереможним! І врешті, якби ви знали, з якою лицарською шляхетністю він поводився зі мною, незнайомою дівчиною, то ви б відчули таку саму безмежну довіру до нього, як і я!

— Ви виграли вашу справу, чарівна захиснице! — вигукнув капітан. — Суд визнає підсудного невинним, і крейсер залишається ще на кілька днів, щоб він мав можливість повернутися й подякувати долі!

— На Бога, серденько! — закричала Есмеральда. — Чи не хочете ви сказати мені, що збираєтесь залишитись тут. у цій людожерницькій країні, тоді як у нас є можливість утекти на цьому самому крейсері? Не кажіть мені цього, любонько!

— Есмеральдо! Як не сором! — вигукнула Джейн. — Оце ваша подяка людині, яка двічі врятувала вам життя?

— Так воно і є, міс Джейн, саме так, як ви кажете; але цей лісовий добродій рятував нас зовсім не для того, щоб ми тут залишались! Він рятував нас для того, щоб ми могли поїхати звідси! Я думаю, що він дуже розгнівається, коли дізнається, що ми такі неґречні, що лишилися тут після того, як він дав нам можливість виїхати звідси. Я сподівалася, що мені вже не доведеться більше спати у цьому геологічному паркові й дослухатися усіх цих страхітливих звуків, які долинають з джунглів, коли стає темно!

— Я вам анітрохи не дорікаю, Есмеральдо, — сказав Клейтон. — Ви цілком маєте рацію, коли кажете “страхітливі” звуки! Я ніяк не міг підібрати для них належного означення, але це найвірогідніше: саме страхітливі звуки!

— Вам з Есмеральдою ліпше перейти на крейсер, — з легкою усмішкою зауважила Джейн. — Що б ви сказали, коли б в а м довелося прожити ціле життя в цих джунглях, як жив лісовик?

— Гадаю, що я виявився б вельми нездалим у ролі дикуна! — гірко всміхнувся Клейтон. — Від цих нічних звуків у мене волосся стає дибки. Я здаю собі справу з того, що мені належало б соромитися такого зізнання, але це правда!

— Не знаю, — сказав лейтенант Шарпантьє, – я ніколи не думав багато про страх і подібні до цього речі і ніколи не намагався з’ясувати, хто я; боягуз чи сміливець; але тієї ночі, коли ми лежали в джунглях після зникнення бідолашного д’Арно і гомін джунглів здіймався і опадав довкола, я почав думати, що я насправді боягуз! Мене лякало не так гарчання та рикання звірів, як скрадливі шерехи, які несподівано чуєш обіч себе, а потім марно дослухаєшся, очікуючи, що вони повторяться; невиразні звуки величезного тіла, яке рухається майже нечутно, і усвідомлення того, що ти не знаєш, наскільки близьке воно від тебе і чи припинило воно підповзати ближче після того, як ти перестав його чути! Ці звуки й очі! Мій Боже! Я ніколи не забуду ці очі в темряві — і ті, які бачив, і ті, які не бачив, а лише відчував; о, ці найстрашніші!

Хвилину всі мовчали, а потім заговорила Джейн.

— І він там! — сказала вона приглушено. — Такі очі дивитимуться цієї ночі на нього і на нашого товариша, лейтенанта д’Арно! Чи можете ви кинути їх і не надати їм навіть побіжної допомоги, затримавшись з крейсером ще на кілька днів?

— Годі, годі, дитино! — мовив професор Портер, — Капітан Дюфран ладен залишитись, а я, зі свого боку, цілком погоджуюсь, як завжди, догоджати твоїм дитячим примхам!

— Ми можемо використати завтрашній день для пошуків скарбу, професоре! — запропонував пан Філандер.

— Правильно, правильно, пане Філандере! Я ледь не забув про скарб! — вигукнув професор Портер. — Може, капітан дасть нам на допомогу своїх людей і одного з полонених який би показав, де та скриня!

— Безумовно, шановний професоре, ми всі до ваших послуг! — сказав капітан.

Було домовлено, що другого ранку лейтенант Шарпантьє прихопить із собою десяток людей та одного з матросів “Стріли” за провідника, і доки не викопають скарб, крейсер стоятиме ще тиждень у маленькій бухті. На кінець цього терміну вважатиметься, що д’Арно справді загинув, а лісовик не побажав повернутись. Тоді обидва кораблі відпливуть з усією експедицією.

Професор Портер не став супроводжувати шукачів скарбу другого ранку, але коли побачив їх пополудні, як вони поверталися з порожніми руками, кинувся їм назустріч: його звична неуважлива байдужість полишила його, і її заступило нервове збудження.

— Де скарб? — гукнув він Клейтонові ще за сотню кроків.

Клейтон похитав головою.

— Зник! — сказав він, коли підійшов до професора.

— Зник? Не може бути! Хто міг його взяти? — вигукнув професор Портер.

— Одному Богові відомо, професоре, — відповів Клейтон. — Можна було б подумати, що чолов’яга, який водив нас, бреше щодо того місця, якби не напрочуд непідробне здивування та відчай на його обличчі, коли з’ясувалось, що під тілом забитого Снайпса немає скарбу! Окрім того, було ясно, що під тілом справді лежала якась річ, бо під ним виявилась яма, засипана пухкою землею.

— Але хто міг його взяти? — повторив професор.

— Підозра, звісно, може впасти на людей з крейсера, — сказав лейтенант Шарпантьє. — Та от молодший лейтенант Жанв’є запевняє мене, що ніхто з команди не сходив на берег, окрім як під проводом офіцера. Я не думаю, що ви стали б їх підозрювати, але я тішуся з того, що не може бути підстав для підозрінь! — завершив він.

— Мені б і на думку не спало запідозрювати людей, яким ми так зобов’язані! — сказав професор Портер. — Я однаково міг би запідозрити любого Клейтона чи пана Філандера!

Французи — матроси й офіцери — всміхнулися. Було очевидно, що ці слова зняли тягар з їхніх душ.

— Скарб зник доволі давно, — вів далі Клейтон. — Коли ми вийняли труп, він розпався, а це вказує, що скарб було викрадено, коли тіло було ще свіже, — бо воно було ціле, коли ми відкопали його.

— Їх, певне, було багато! — зауважила Джейн, яка щойно надійшла. — Пам’ятаєте, потрібно було четверо людей, щоб нести скриню?

— Присягаюсь Юпітером! — вигукнув Клейтон. — Це правда! Напевне, це вчинили чорношкірі! Можливо, один з них бачив, як матроси закопували скриню, а потім повернувся з кількома товаришами, і вони витягнули її!

— Усякі такі домисли не мають сенсу, — сумно сказав професор Портер, — скриня щезла! Ми ніколи більше не побачимо ані її, ані скарбу, який був у ній!

Лише Джейн знала, що означала для її батька ця втрата, але ніхто не знав, що важила вона для неї.

Минуло шість днів, і капітан Дюфран оголосив, що вихід у море призначено на наступний ранок.

Джейн прохала б іще про перенесення терміну відплиття на далі, якби сама не почала думати, що її коханий лісовик не повернеться.

Всупереч собі вона починала піддаватись страхам та сумнівам. Безсторонні докази французьких офіцерів почали переконувати її.

Джейн не могла повірити в те, що він людожер, але врешті-решт їй почало здаватися ймовірним те, що він приймак якогось племені дикунів.

Їй і на гадку не спадало подумати, що, може, він мертвий! Вона не вірила в те, що його досконале тіло, сповнене життєвої снаги, могло перестати правити за притулок для його душі.

Щойно Джейн дозволила собі подумати так, як інші думки, так само небажані, почали дошкуляти їй.

Якщо він належить до племені дикунів, то повинен мати дружину-дикунку, — може, навіть не одну, а дюжину, — та ще й диких, напівголих дітей! Джейн здригнулася від цієї думки і майже зраділа, коли довідалася, що крейсер відходить рано-вранці.

Однак саме вона наполягала, щоби зброя, набої, харчі та деякі предмети домашнього вжитку було залишено в хатині, немовби для тієї так і не пізнаної особистості, що підписувалась іменем Тарзана, та для д’Арно, на той випадок, якщо він усе-таки виявиться живим. Але насправді вона сподівалась, що все це дістанеться її лісовому богові, навіть якщо б він виявився простим смертним.

Вона залишила для нього листа, передати якого доручила Тарзанові.

Джейн останньою залишила хатину, повернувшись під якимось малозначущим приводом після того, як решта пішли до човнів.

Вона стала на коліна біля постелі, у якій провела стільки ночей, і помолилася за добробут своєї первісної людини, а потім притиснула до вуст його медальйон і прошепотіла:

— Я кохаю тебе і, тому що кохаю, вірю в тебе! Але навіть якби не вірила, однаково б любила! Якби ти повернувся до мене й іншого виходу не було, я б залишилася з тобою в джунглях назавжди!

25. КРАЙ СВІТУ
Щойно гримнув постріл, як двері прочинились і людська постать долілиць упала на підлогу хатини.

Переляканий француз збирався вистрілити вдруге, коли у напівтемряві прочинених дверей побачив, що це біла людина, а наступної миті втямив, що підстрелив свого товариша і благодійника Тарзана.

З криком відчаю д’Арно стрибнув до приятеля, став навколішки і, обіймаючи Тарзана, підвів обіруч його голову. Відтак він голосно гукнув Тарзана на ім’я.

Відповіді не було, і д’Арно притис вухо до його грудей. З радістю він почув рівномірне биття серця.

Він обережно вклав Тарзана на ліжко, потім зачинив і замкнув двері, запалив одну з ламп і оглянув рану.

Куля зачепила голову. Попри потворну поверхневу рану, череп видавався неушкодженим.

Д’Арно полегшено зітхнув і заходився змивати кров з Тарзанового обличчя.

Невдовзі холодна вода привела його до тями, він розплющив очі і здивовано й запитально поглянув на д’Арно.

Той уже встиг перев’язати рану клаптем полотна, і коли побачив, що Тарзан опритомнів, підвівся, підійшов до столу і написав записку з поясненням жахливої помилки та висловами радощів, що рана виявилась несерйозною.

Тарзан прочитав записку, сів скраю ліжка і розреготався.

— Нічого! — сказав він по-французькому і, за браком потрібних слів, написав:

“Якби ви бачили, що зробив зі мною Болгані, або Керчак, або Теркоз перед тим, як я вбив їх, — ви б сміялися з такої подряпини”.

Д’Арно передав Тарзанові дві адресовані йому записки.

Першу Тарзан прочитав із сумним виразом обличчя. Другу він довго крутив навсебіч, шукаючи початку; він ніколи досі не бачив заклеєних конвертів.

Врешті-решт він повернув її д’Арно.

Француз стежив за ним і помітив, що той був знічений. Як дивно, що конверт був загадкою для дорослої людини! Д’Арно відкрив його і передав листа Тарзанові.

Той сів на похідний стілець, розгорнув листа й прочитав:

“Тарзанові з племені мавп.

Перш ніж я поїду — дозвольте мені долучити своє визнання до подяки пана Клейтона за виявлену вами доброчинність та дозвіл користуватися вашою хатиною.

Ми дуже шкодували, що ви не прийшли познайомитися з нами. Нам так хотілося побачити й віддячити нашому господареві!

Є ще один, кому я хотіла б подякувати, але він не повернувся, хоча я й не вірю, що він помер.

Я не знаю його імені. Він — білий велет, який носить на грудях діамантовий медальйон.

Якщо ви знаєте його і розмовляєте його мовою, перекажіть йому мою подяку і скажіть, що я сім днів чекала на його повернення!

Також перекажіть, що в мене дома в Америці, у місті Балтімор, він завжди буде бажаним гостем, якщо захоче бачити мене.

Я знайшла вашу записку, адресовану мені: вона лежала між листям під деревом біля хатини. Я не знаю, яким чином ви, ніколи не говоривши зі мною, встигли мене покохати, і я дуже шкодую, якщо це правда, бо я вже віддала своє серце іншому.

Але знайте, що я завжди буду вашим товаришем.

Джейн Портер”.

Майже годину сидів Тарзан, утупившись у підлогу. Із записок йому стало зрозуміло, що вони не знали, що він і Тарзан — одна й та сама людина.

“Я вже віддала своє серце іншому”, – нескінченно повторював він подумки.

Отже, вона його не кохає? Як могла вона прикидатись закоханою і підносити його на таку верховину надії лише задля того, щоб скинути в безодню відчаю?

Може, й поцілунки були лише виявом дружнього ставлення? Що може сказати він — той, хто нічогісінько не знає про звичаї людських істот?

Несподівано він підвівся, побажав д’Арно на добраніч, як той навчив його, і кинувся на постіль із папороті, на якій спала Джейн Портер.

Д’Арно загасив лампу і сів на ліжко.

Цілий тиждень вони спочивали і д’Арно вчив Тарзана французької мови. Через тиждень вони вже могли більш-менш розмовляти.

Одного разу увечері, коли вони сиділи в хатині і збиралися лягати спати, Тарзан звернувся до д’Арно.

— Де Америка? — спитав він. Д’Арно показав на північний захід.

— За океаном, у багатьох тисячах кілометрів звідси, — сказав він. — А що?

— Я збираюсь туди.

Д’Арно похитав головою.

— Це неможливо, друже мій, — сказав він.

Тарзан підвівся, підійшов до шафи і дістав зачитану географію. Він розгорнув її на сторінці, де була карта світу, і сказав:

— Я ніяк не міг зрозуміти всього цього; поясніть, будь ласка.

Коли д’Арно виконав його прохання і сказав, що синя барва означає всю воду на землі, а плями інших барв — материки й острови, Тарзан попросив його вказати місце, де вони перебувають.

Д’Арно зробив це.

— А тепер покажіть Америку, — сказав Тарзан.

І коли д’Арно торкнувся пальцем Північної Америки, Тарзан усміхнувся й поклав долоню на сторінку, так що закрив океан між двома материками.

— Ви бачите, що це недалеко, — сказав він, — менше, ніж ширина моєї долоні.

Д’Арно засміявся. Як пояснити цій людині? Він узяв олівець і поставив маленьку крапку на узбережжі Африки.

— Ця маленька позначка, — сказав він, — на цій карті у багато разів більша, аніж ваша хатина на землі. Тепер бачите, як це далеко?

Тарзан довго думав.

— В Африці є білі люди? — спитав він.

— Так.

— Де живуть найближчі?

Д’Арно вказав інше місце на узбережжі, трішечки північніше.

— Так близько? — здивовано спитав Тарзан

— Так, — сказав д’Арно, — але це не близько!

— Чи є у них великі кораблі, щоб перепливати океан?

— Так.

— Ми підемо туди завтра! — оголосив Тарзан.

Д’Арно знову всміхнувся й похитав головою.

— Це надто далеко. Ми помремо набагато раніше, аніж дістанемося до них!

— Ви що, назавжди хочете залишитись тут? — спитав Тарзан.

— Ні! — сказав д’Арно.

— Тоді ми вирушаємо завтра! Я більше не хочу залишатися тут. Я радше вмру, аніж лишуся тут!

— Гаразд, — примирливо знизав плечима д’Арно. — Я напевне знаю, мій друже, що також ліпше помру, аніж залишусь тут. Якщо ви йдете — я йду з вами!

— Отже, згода, — сказав Тарзан, — завтра я вирушаю до Америки.

— Як ви дістанетеся до Америки без грошей? — спитав д’Арно.

— Що таке гроші? — здивувався Тарзан.

Збігло чимало часу, перш ніж він хоча б приблизно втямив, що це таке.

— Як люди дістають гроші? — врешті спитав він.

— Заробляють їх.

— Дуже добре. Я зароблю.

— Ні, друже, — заперечив д’Арно. — Вам не потрібно буде турбуватись про гроші або заробляти їх. Я маю досить для двох, вистачить і на дванадцятьох, це багато більше, ніж потрібно для однієї людини, і ви матимете все необхідне, щойно ми дістанемось до цивілізації!

Тож другого ранку вони рушили вздовж берега на північ. Кожен ніс гвинтівку і набої, а також постіль, харчі та кухняне начиння. Останнє здалося Тарзанові зовсім зайвим вантажем, і тому він викинув своє.

— Але ви повинні навчитися їсти варену їжу, мій друже, — запротестував д’Арно. — Жодна цивілізована людина не їсть сирого м’яса!

— Я встигну привчитися до вареного, коли ми дістанемося до цивілізації, – сказав Тарзан. — Мені ці витівки не подобаються. Вони лише псують смак гарного м’яса.

Цілий місяць вони йшли на північ. Інколи здобували багато їжі, а інколи голодували по кілька днів.

Вони не бачили жодних ознак присутності тубільців і не зазнали нападу диких звірів. їхня подорож була напрочуд легка.

Тарзан ставив д’Арно безліч запитань, і його знання швидко збільшувались. Д’Арно навчив його багатьох тонкощів цивілізації, навіть уживання ножа й виделки, але Тарзан подеколи з огидою відкидав їх, брав шматок дужими засмаглими руками, шматував його зубами, мов хижий звір.

У таких випадках д’Арно обурювався.

— Ви не повинні їсти, наче тварина. Тарзане, — казав він, — коли вже я намагаюся зробити з вас виховану людину! Мій Боже! Джентльмени так не роблять, це жахливо!

Тарзан сором’язливо всміхався і знову брався за ножа й виделку, хоча в душі ненавидів їх.

Дорогою він розповів д’Арно, що підгледів, як матроси закопували велику скриню, викопав її, відніс на галявину, де збираються мавпи, і там закопав.

— Це, певно, скриня зі скарбом професора Портера, — сказав д’Арно. — Дуже шкода — але ж ви не знали!

Тоді Тарзан пригадав листа Джейн до подруги, якого він викрав у перший день, коли вони поселилися в його хатині, і зрозумів, що це за скриня і що вона важить для Джейн.

— Завтра ми підемо назад по неї! — заявив він д’Арно.

— Назад? — вигукнув д’Арно. — Але, любий мій друже, ми вже три тижні в дорозі! Нам потрібно буде ще три, щоби повернутися по скарб, і тоді сплинуть місяці, перш ніж ми повернемося сюди з такою величезною ношею; ви самі сказали, що її несло четверо матросів!

— Це необхідно, любий друже, — наполягав Тарзан. — Ви можете йти далі до цивілізації, а я повернуся по скарб. Я набагато швидше подорожую самотужки!

— Я придумав краще, Тарзане! — вигукнув д’Арно. — Ми разом дістанемося до найближчого селища, а там наймемо корабель і повернемося по скарб морем уздовж берега. Це буде певніше й швидше, і нам не треба буде розлучатися. Що ви на це скажете, Тарзане?

— Чудово! — вигукнув Тарзан. — Скарб лежатиме на місці, хоч коли б ми прийшли по нього; і хоча я можу зганяти туди зараз і наздогнати вас через одну зміну місяця або дві, я перейматимусь тим, що ви сам у дорозі. Коли я бачу усю вашу безпорадність, д’Арно, я часто не можу втямити: яким чином людство уникнуло винищення впродовж усіх тих віків, про які ви мені розповідали? Та ж Сабор сама може знищити тисячу таких, як ви! Д’Арно розреготався.

— Ви матимете кращу думку про свій рід, коли побачите його війська та флоти, величезні міста та могутні механічні пристрої! Тоді ви

зрозумієте, що мозок, а не м’язи, підніс людину вище за велетенських звірів з ваших джунглів. Самотня і беззбройна людина — не суперник звірові; але якщо збереться десяток людей, то вони об’єднають розум та зусилля супроти диких ворогів, тоді як неспроможні міркувати звірі ніколи не здогадаються об’єднатись супроти людини. Інакше, Тарзане, скільки часу ви змогли б прожити в джунглях?

— Ви маєте рацію, д’Арно, — сказав Тарзан. — Якби Керчак прийшов на допомогу Тублатові у ніч думдум, мені настав би кінець! Але Керчак був недостатньо далекоглядний для того, щоб скористатися з такої можливості! Навіть Кала, моя мати, ніколи не відзначалася подібною завбачливістю! Вона просто їла, що траплялося під руку, коли хотілося їсти. І якщо надходили голодні часи й була можливість зробити заздалегідь кількаденний запас, вона ніколи не робила цього!

Пригадую, вона вважала, що я роблю дурницю, беручи з собою їжу на час переходів, але охоче ділила її зі мною, коли виявлялося, що шлях небагатий на поживу.

— То ви знали свою матір, Тарзане? — здивовано спитав д’Арно.

— Так. Вона була велика гарна мавпа, більша за мене і вдвічі важча за мене!

— А ваш батько? — спитав д’Арно.

— Я не знаю його. Кала сказала мені, що він був білою мавпою, так само безволосою, як я. Тепер я знаю, що він був білою людиною!

Д’Арно довго і серйозно дивився на свого супутника.

— Тарзане, — сказав він врешті. — Неймовірно, що мавпа Кала була вашою матір’ю. Якщо таке можливе — у чому я глибоко сумніваюсь, — ви б успадкували деякі з мавпячих особливостей, а їх у вас нема! Ви чистокровна людина, і я впевнений: дитина високоцивілізованих та дуже розвинутих батьків. Невже у вас немає жодних натяків на ваше минуле?

— Жодних, — сказав Тарзан.

— Жодних написів у хатині, які б хоч щось розповідали про життя її попередніх мешканців?

— Я прочитав усе, що було в хатині, за винятком однієї книжки, котра, тепер я знаю, написана іншою мовою, не англійською. Може, ви її прочитаєте?

Тарзан видобув з дна сагайдака маленького чорного щоденника і простяг його своєму супутникові.

Д’Арно подивився на титульну сторінку.

— Це щоденник англійця Джона Клейтона, лорда Грейстока, і його написано французькою мовою, — сказав він і почав читати щоденника, написаного понад двадцять років тому, який вміщував уже відому нам оповідь пригод, лиха та прикрощів Джона Клейтона та його дружини Аліси відтоді, як вони залишили Англію; щоденник уривався за годину до того, як автора вбив Керчак.

Д’Арно читав уголос, час від часу зупиняючись, коли його голос зривався від безнадії та відчаю, які читалися між рядками.

Подеколи він позирав на Тарзана, який сидів навпочіпки, мов вирізьблений, утупившись у землю.

Тон щоденника перемінився лише на згадку про дитину зникла звичайна нотка відчаю, яка проривалася протягом перших двох місяців перебування на березі.

З цього місця записи повнилися стримуваним щастям, що справляло ще гнітючіше враження, ніж усе решта.

Один запис звучав майже бадьоро:

“Сьогодні нашому маленькому хлопчикові шість місяців. Він сидить на колінах в Аліси біля столу, за яким я пишу, — весела, здорова, чудова дитина!

Якось дивно, але мені здається, що я бачу його дорослим, який посідає у світі становище батька, другим Джоном Клейтоном!

І немовби для того, щоб надати моєму пророцтву ваги своїм підписом, він затиснув перо у пухкий кулачок і вимазаними чорнилом маленькими пальчиками поставив свою печатку на сторінці”.

І справді, на берегах сторінки вирізнялися слабкі відбитки чотирьох маленьких пальчиків та подушечка великого пальця.

Коли д’Арно закінчив читати щоденника, обидва деякий час сиділи мовчки.

— Ну, Тарзане, про що ви замислились? — спитав д’Арно. — Адже ця маленька книжечка розкриває таємницю вашого народження! Послухайте, таж ви — лорд Грейсток!

Тарзан похитав головою.

— У книжці йдеться лише про одну дитину, — відповів він. — Вона вмерла, квилячи від голоду. її маленький кістяк лежав у колисці відтоді, як я вперше увійшов до хатини, і до того дня, коли експедиція професора Портера поховала його поруч з його батьком та матір’ю біля хатини! Це і є та дитина, про яку йдеться в книжці; а таємниця мого народження лежить ще глибше, аніж перед тим, бо я останнім часом багато розмірковував про ймовірність мого народження в хатині! Я гадаю, що Кала казала правду, — сумно завершив він.

Д’Арно похитав головою. Він не був переконаний, і в його душі народилося рішення перевірити слушність свого здогаду — тим більше, що він знайшов єдиний ключ, яким можна було або розкрити таємницю, або назавжди поховати її в безодні невідомого.

Через тиждень подорожі несподівано вийшли на велику галявину. Поодалік стояло кілька будівель, огороджених міцним пакіллям. Між ними і селищем розляглося оброблене поле, на якому працювало кілька негрів.

Обидва зупинилися на околиці джунглів.

Тарзан поклав на лука отруєну стрілу, але д’Арно торкнув його за плече.

— Що ви хочете робити, Тарзане? — запитав він.

— Вони вб’ють нас, якщо помітять! — зауважив Тарзан. — Я волію сам убивати!

— Може, вони добре ставляться до білих! — сказав д’Арно.

— Вони чорні! — відповів Тарзан і знову нап’яв тятиву.

— Не робіть цього, Тарзане! — закричав д’Арно. — Білі люди не вбивають просто так. Мій Боже! Скільки вам ще треба вчитися! Я шкодую того нечему, який розгніває вас, коли я привезу вас до Парижа. У мене тільки й буде роботи, що рятувати вас від гільйотини!

Тарзан опустив лука й усміхнувся:

— Я не розумію, чому я повинен убивати чорношкірих у джунглях і не можу вбивати їх тут! А якщо лев Нума стрибне на нас, тоді що? Певне, я повинен буду сказати: “Моє шанування, мосьє Нума, як поживає мадам Нума?”

— Почекайте, доки чорношкірі накинуться на нас, — відповів д’Арно, — а тоді бийте їх! Не вважайте, що люди — ваші вороги, доти, доки вони вам цього не покажуть!

— Ходімо! — сказав Тарзан. — Ходімо, і нехай вони убивають нас! — І він рушив просто через поле з високо піднятою головою, і тропічне сонце пекло йому гладеньку смагляву шкіру.

За ним ішов д’Арно, одягнений у лахміття, яке кинув у хатині Клейтон після того, як офіцери з французького крейсера дали йому пристойніше вбрання.

Несподівано один з чорношкірих озирнувся, помітив Тарзана і з вереском кинувся до загорожі.

Вмить повітря виповнилось вигуками переляку робітників, які тікала іе раніш, ніж перший з них добіг до загорожі, з-за неї з’явився білий з рушницею в руках, який вийшов довідатися про причину такого сум’яття.

Те, що він побачив, змусило його піднести рушницю до плеча, і Тарзан би вдруге скуштував холодного свинцю, коли б д’Арно не закричав людині з націленою рушницею:

— Не стріляйте! Ми друзі!

— Тоді ані руш! — пролунало у відповідь.

— Стійте, Тарзане! — закричав д’Арно. — Він думає, що ми вороги.

Тарзан зупинився, а потім повільно підійшов разом із д’Арно до білої людини, яка стояла у воротях. Та дивилася на них із подивом І цікавістю.

— Що ви за люди? — спитав він французькою.

— Білі люди, — відповів д’Арно. — Ми дуже довго блукали джунглями!

Людина опустила рушницю і рушила до них з простягнутою рукою.

— Я отець Костянтин з тутешньої французької місії, – сказав він, — і щасливий вітаю вас!

— Це пан Тарзан, отче Костянтине! — відповів д’Арно, рекомендуючи свого супутника, і доки священик подавав руку Тарзанові, д’Арно додав: — А я — Поль д’Арно з французького флоту!

Отець Костянтин потиснув Тарзанові руку, кинув один швидкий, пильний погляд на його чудову статуру та вродливе обличчя.

Так Тарзан вийшов на передовий рубіж цивілізації. Вони залишалися там цілий тиждень, упродовж якого спостережливий Тарзан перейняв чимало людських звичаїв, а чорні жінки шили білі полотняні костюми для нього та д’Арно, щоб вони подорожували далі по-людському.

26. НА ВИСОТІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Ще через місяць вони дісталися до невеличкої купки будиночків у гирлі широкої ріки, на якій Тарзан побачив багато кораблів — і відчув зніченість дикої істоти перед багатьма людьми.

Потроху він звик до диких звуків та порядків цивілізації, і невдовзі ніхто не міг би здогадатись, що цей вродливий француз у бездоганному білому костюмі, який сміється й балакає з веселими співрозмовниками, двома місяцями раніше ганяв первісним лісом, накидався на необережну жертву і тут-таки пожирав її м’ясо сирцем!

Тарзан тепер орудував виделкою та ножем, які ще місяць тому зневажливо відкидав, не менш вишукано, аніж сам д’Арно.

Він був дуже здібним учнем, і молодий француз уперто намагався зробити з Тарзана справді шляхетну людину, якщо говорити про поведінку та мову.

— Ви — шляхетна людина в душі, мій друже! — сказав якось д’Арно. — Але бажано, щоб це виявлялося й у вашій зовнішності!

Д’Арно сповістив телефоном свій уряд про те, що врятувався, і попросив тримісячну відпустку, яку й було йому надано.

Він також зателефонував до свого банку, щоб йому вислали грошей. Вимушене місячне очікування через те, що неможливо було зафрахтувати корабель для повернення в Тарзанові джунглі по скарб, обох їх дратувало.

Під час їхнього перебування в приморському містечку “мосьє Тарзан” став предметом подиву і білих, і чорних через кілька випадків, які самому Тарзанові здавалися несуттєвими дрібницями.

Одного разу чорношкірий велетень, який напився до нестями, тероризував усе місто, аж доки недобра зірка привела його на веранду готелю, де сидів чорночубий велетень-француз.

Він вибіг широкими сходами, замахнувся ножем і кинувся на товариство з чотирьох чоловіків, які сиділи за столиком та попивали абсент.

З криками переляку усі четверо повтікали, і тоді чорношкірий помітив Тарзана.

Він з ревінням кинувся на нього, тоді як півсотні пар очей слідкували за ним крізь прочинені двері й вікна: усі були переконані, що велетень-негр заріже бідолашного француза.

Тарзан зустрів напад з усмішкою, яка завжди освітлювала його риси під час двобоїв.

Щойно негр наблизився, як сталеві пальці схопили чорну руку, яка занесла ножа, і рвучко переламали її, так що рука безпомічно зависла.

Від болю та подиву негр зразу охляв, і, коли Тарзан знову сів на свій стілець, він повернувся і з пронизливим ревінням помчав до селища тубільців.

Іншого разу, коли Тарзан і д’Арно обідали з кількома білими, зайшла мова про левів та полювання на них.

Щодо хоробрості царя звірів думки розійшлися. Дехто стверджував, що лев — зухвалий боягуз, але всі погодилися з тим, що почувають себе впевненіше, намацуючи автоматичні гвинтівки, коли до їхнього останнього табору поночі долинає рикання володаря лісів.

Д’Арно і Тарзан умовились, що минуле буде для всіх таємницею, тож нині, окрім французького офіцера, ніхто не знав про близьке знайомство Тарзана зі звірами джунглів.

— Мосьє Тарзан ще не висловив своєї думки, — зауважив один із співрозмовників. — Людина, яка певний час перебувала в Африці, – якщо я не помиляюсь, так було з мосьє Тарзаном, — повинна мати певний досвід у стосунках з левами — чи не так?

— Так, — сухо відказав Тарзан. — У мене достатньо досвіду, щоб вважати, що кожен з нас має рацію щодо тих левів, котрі вам траплялися! Але з однаковим успіхом можна складати думку про негрів з одного того чорношкірого, котрий сказився минулого тижня, або вважати, що всі білі — боягузи, якщо зустрінеш одного полохливого білого! Серед нижчих порід, панове, така сама кількість окремих особистостей, скільки й серед нас! Сьогодні ви можете наштовхнутися на надмір полохливого лева, який чкурне від вас. Завтра ви зустрінетесь з його дядечком або кузеном, і ваші друзі губитимуться в здогадках, чому ви не повертаєтеся з джунглів! Щодо мене, то я завжди вважав, що леви хижі, і тому, зустрічаючись із ними, завжди тримаюся насторожі.

— Полювання не дає жодного задоволення, — наполягав перший промовець, — якщо мисливець боїться своєї здобичі! Якщо мисливець відчуває страх!

Д’Арно усміхнувся. Щоб Тарзан та боявся!

— Я не зовсім розумію, що ви називаєте страхом, — сказав Тарзан. — Як і в левів, страх різний у різних людей, але для мене радість полювання полягає в усвідомленні того, що моя дичина так само небезпечна для мене, як і я для неї! Якби я вирушив полювати на лева з двома скорострільними гвинтівками, носієм поклажі та двома чи трьома десятками облавників, я би відчув, що лев напевне загине, і моя насолода від полювання зменшилася б пропорційно зростанню моєї безпеки!

— Далебі, мені доводиться думати, що мосьє Тарзан воліє вирушати в джунглі на лови царя звірів голяка, озброєний лише складаним ножем? — співрозмовник доброзичливо засміявся, однак з легким відтінком сарказму.

— І шматком мотузка! — додав Тарзан.

Саме в цей час з віддалених джунглів долинуло глухе рикання лева, який немовби викликав на бій сміливця.

— Ось вам зручний випадок, мосьє Тарзан! — піддражнив француз.

— Я не голодний! — просто відповів Тарзан.

Всі, за винятком д’Арно, розреготались. Лише він знав, що це дикий звір висловив просте пояснення вустами людини.

— Але ви боїтеся так само, як боявся б кожен інший, піти в джунглі голяка, озброєний лише ножем та мотузком, — далі під’юджував француз. — Чи не правда?

— Ні, – відповів Тарзан. — Лише дурень робить щось, аби зробити!

— П’ять тисяч франків додадуть цьому сенсу, — зауважив інший. — Я закладаюся на цю суму, що ви не зможете принести з джунглів лева на вищезгаданих умовах: голим і без жодної зброї, окрім мотузка та ножа!

Тарзан поглянув на д’Арно і ствердно хитнув головою.

— Поставте десять тисяч, — сказав д’Арно.

— Добре! — відповів той. Тарзан підвівся.

— Я залишу свій одяг на краю за селищем, щоб мені не довелося йти вулицями голим, якщо я не повернуся вдосвіта.

— Невже ви підете зараз? — вигукнув той, що бився об заклад. — Вночі?

— А чом ні? — спитав Тарзан. — Нума бродить уночі — легше буде знайти його!

— Ні, – сказав інший. — Я не хочу мати на руках вашу кров! Досить і того, що ви підете вдень!

— Я піду зараз! — відповів Тарзан і пішов до себе в кімнату по ножа та мотузка.

Його провели до джунглів, де він залишив свій одяг у маленькому сараї.

Але коли він зібрався пірнути в морок низьких заростей, його почали відмовляти, а той, хто бився об заклад, наполягав дужче за всіх.

— Я вважатиму, що ви виграли, — казав він, — і десять тисяч франків — ваші, якщо ви відмовитесь від цієї відчайдушної витівки, яка може закінчитися лише вашою смертю!

Тарзан засміявся, і наступної миті джунглі поглинули його.

Його супутники мовчки постояли ще хвилину, а потім повільно поплентались назад до готелю.

Тарзан вихопився на дерево тієї самої миті, як увійшов у джунглі, і з п’янким відчуттям свободи знову помчав по гілках.

Це було життя! О. як він любив його! У вузькій та обмеженій сфері цивілізації, яку затиснули зівсебіч умовності, не було нічого схожого. Навіть одяг був безглуздям і обмеженням!

Нарешті він вільний! Він не розумів раніше, у якому по лоні був.

Як було б легко обійти тепер колом до берега, а потім рушити на південь до своїх джунглів та хатини!

Несподівано він учув запах Нуми, бо пересувався проти вітру, а дещо згодом його гострий слух уловив знайомий звук м’яких лап та тертя великого, вкритого хутром тіла об кущі.

Тарзан перескакував з гілки на гілку над звіром, який нічого не підозрював, і нечутно вистежував його, аж поки опинився над невеликою, затопленою місячним світлом галявиною.

Тут зашморг оповив і стиснув жовтаву горлянку, і подібно до того, як він це робив сотні разів. Тарзан прив’язав мотузок до міцної гілляки, зістрибнув додолу, до кігтів, які рвали повітря у спробах звільнитися, скочив на могутню спину звіра і кілька разів увігнав гостре лезо в люте серце.

Він поставив ногу на тіло Нуми і на повен голос проревів страшний переможний клич свого дикого племені.

Хвилину він вагався від суперечливих почуттів: дружби до д’Арно та сильного потягу до свободи рідних джунглів. Врешті-решт образ прекрасного обличчя та спогади про палкі поцілунки потьмарили картину його минулого життя, яка щойно починала вимальовуватися.

Тарзан кинув ще тепле тіло Нуми собі на плечі й знову видерся на дерево.

Люди на веранді сиділи впродовж години, майже не розмовляючи.

Вони без успіху намагалися зав’язати розмову на різні теми, але щоразу одна й та сама невідступна думка, що снувала у кожного в голові, змушувала їх замовкати.

— На Бога! — врешті мовив той. хто бився об заклад. — Я не можу більше цього зносити! Я піду в джунглі зі своєю скорострільною гвинтівкою і приведу цього навіженого назад!

— Я піду з вами, — сказав інший.

— І я! І я! І я! — вигукнула решта.

Вони квапливо розійшлися по своїх кімнатах з таким відчуттям, наче ці слова зруйнували чари якоїсь жахливої маячні, і згодом уся компанія, добре озброєна, рушила до джунглів.

— Господи! А це що? — несподівано вигукнув один з них, англієць, коли несподівано до них долинув дикий крик Тарзана.

— Я одного разу чув це. — сказав інший, бельгієць, — коли був у країні горил! Мої носії сказали мені, що це крик мавпи-самця. який переміг у бою!

Д’Арно, згадавши розповіді Клейтона про страхітливе ревіння, яким Тарзан сповіщав про свої перемоги, усміхнувся, всупереч жахові, який охопив його на думку, що цей звірячий крик вийшов з людського горла, з вуст його друга.

Вони зупинилися на околиці джунглів і, коли стали вирішувати, як їм краще розподілити свої сили, несподівано поруч з ними пролунав неголосний сміх, а коли озирнулися, то побачили постать велетня, що наближався до них із тілом лева на широких плечах.

Навіть д’Арно був уражений: здавалося неймовірним, щоб людина, озброєна такою жалюгідною зброєю, могла так швидко вбити лева або без сторонньої допомоги пронести його величезну тушу крізь переплетіння заростей!

Вони оточили Тарзана, засипали його запитаннями, але він лише Сміявся у відповідь і заперечував геройство свого вчинку.

Тарзанові здавалося, що це однаково, що хвалити за геройство різника, який забив корову; він так звик убивати звірів для їжі і самозахисту, що аніскільки не міг вважати свій вчинок за геройський. Але в очах цих людей, які не звикли полювати на велику дичину, він був героєм.

Негадано він здобув собі десять тисяч франків, бо д’Арно переконав його взяти ці гроші.

Це було надзвичайно важливо для Тарзана. Він починав розуміти, яка сила міститься в маленьких клаптиках паперу та шматочках металу, що постійно переходили з рук до рук, коли людські Істоти їздили, або їли. або спали, або одягались, або пили, або працювали, або бавились, або ховалися від дощу, холоду чи сонця.

Для Тарзана стало очевидним, що без грошей людина помре. Щоправда, д’Арно запропонував йому не перейматися цим, бо в нього було грошей більше ніж достатньо для обох; але Тарзан довідався також і про те, що люди дивляться зверхньо на того, хто приймає гроші, не даючи натомість нічого рівноцінного.

Невдовзі після епізоду з левом д’Арно зафрахтував старий вітрильник для каботажного рейсу до закритої Тарзанової бухти.

Обидва вони відчули себе щасливими того ранку, коли маленьке суденце підняло якір і вийшло в море.

Перехід здійснився вдало, і на ранок, після того як вони стали на якір навпроти хатини, Тарзан, який знову набув свого лісового вигляду та озброєний лопатою, сам вирушив до амфітеатру мавп, де було закопано скарб.

Він повернувся надвечір наступного дня, несучи важку скриню на плечі, і при сході сонця маленьке судно вийшло з бухти і рушило у зворотний шлях.

Три тижні по тому Тарзан та д’Арно були пасажирами французького пароплава, який ішов до Марселя; вони пробули кілька днів у цьому місті, а потім д’Арно повіз Тарзана до Парижа.

Тарзан квапився в Америку, але д’Арно наполіг на тому, щоб він супроводжував його до Парижа, і нізащо не хотів пояснити йому, на чому він ґрунтує своє прохання.

Насамперед д’Арно після приїзду хотів відвідати поважного урядовця з департаменту поліції, свого давнього приятеля, і запросив Тарзана з собою.

Д’Арно спритно повів розмову таким чином, що урядовець став пояснювати зацікавленому Тарзанові сучасні засоби, які вживають для викриття злочинів.

Найбільше зацікавила Тарзана увага, яку приділяла ця захоплива наука вивченню відбитків пальців.

— Але який сенс у цих відбитках, — спитав Тарзан, — якщо кількома роками пізніше лінії цілковито переміняться завдяки відмиранню старої тканини і наростанню нової?

— Лінії ніколи не змінюються! — заперечив урядовець. — З дитинства до старості відбитки пальців людини міняються хіба що за розміром, якщо нема поранень, які можуть спотворити петлі та вигини. Але якщо було знято відбитки всіх пальців обох рук. особа повинна втратити їх усі. щоб її не впізнали.

— Це дивовижно! — вигукнув д’Арно. — Цікаво подивитися на лінії моїх пальців!

— Це легко побачити. — відповів поліційний урядовець, і на його дзвінок з’явився службовець, якому він дав кілька доручень.

Той вийшов з кімнати і через деякий час повернувся з маленькою дерев’яною скринькою, яку поставив на стіл свого начальника.

— Ось, — сказав урядовець. — зараз ви отримаєте відбитки своїх пальців.

Він дістав із скриньки скляну пластинку, тюбик густої фарби, гумовий валик та кілька білісіньких карток.

Він витиснув краплину фарби на скло, розкачав її гумовим валиком так, що всю поверхню вкрив тоненький рівномірний шар фарби.

— Поставте чотири пальці вашої руки на скло, ось так! — сказав він д’Арно. — Тепер великий палець! Тепер поставте їх так само на цю картку сюди, ні. трішечки праворуч! Потрібно залишити місце для пальців лівої руки. Ось так! Тепер те саме для лівої руки!

— Ходіть-но сюди, Тарзане! — вигукнув д’Арно. — Подивимося, як виглядають ваші петлі!

Тарзан охоче згодився і засипав урядовця запитаннями, доки той виконував усю процедуру.

— Чи вказують відбитки пальців на расові особливості? — питав він. — Чи могли б ви, наприклад, визначити за самими лише відбитками, що особа належить до чорної або кавказької раси?

— Я не думаю, — відповів урядовець, — хоча дехто стверджує, буцімто в негра лінії менш складні.

— А чи можна відрізнити відбитки мавпи від відбитків людини?

— Либонь, так, бо мавпячі будуть простіші за відбитки вищого організму!

— Чи може суміш мавпи з людиною виявити особливості обох батьків? — питав далі Тарзан.

— Гадаю, що так, — відповів урядовець, — але наука ще недостатньо розвинута, щоб дати докладну відповідь на таке питання. Я особисто можу довіряти їй лише в межах розпізнавання окремих людей. Тут вона достеменна. Найімовірніше, що в цілому світі не знайдеться двох людей з однаковими лініями на всіх пальцях. Можна вважати, що жоден відбиток людського пальця не може збігатися з відбитком інших, окрім як із того самого пальця!

— Чи таке порівняння потребує багато часу або праці? — спитав д’Арно.

— За звичай кілька хвилин, якщо відбитки виразні.

Д’Арно видобув із кишені маленьку чорну книжку і почав перегортати сторінки.

Тарзан здивовано поглянув на книжку. Яким чином вона в д’Арно? Д’Арно зупинився на сторінці з п’ятьма маленькими плямами.

Він передав розкриту книжку поліційному урядовцеві.

— Чи подібні ці відбитки до моїх або пана Тарзана?

Урядовець видобув зі столу велике збільшувальне скло і заходився уважно розглядати відбитки, водночас роблячи нотатки в блокноті.

Тарзан зрозумів, до чого було їхнє відвідування поліційного урядовця.

Розгадка таємниці його життя містилася в цих маленьких відбитках! З нап’ятими нервами він сидів на стільці, нахилившись уперед, але несподівано ослабнув і з усмішкою відкинувся на спинку.

Д’Арно здивовано поглянув на нього.

— Ви забуваєте, що мертве тіло дитини, яка зробила ці відбитки, пролежало двадцять років у хатині свого батька, і я сам бачив, як воно лежало там, щоразу, коли бував у хатині! — з гіркотою зауважив Тарзан.

Поліційний урядовець запитально поглянув на них.

— Роздивляйтесь, роздивляйтесь, капітане! — сказав д’Арно. — Ми вам потім розповімо усю цю історію, якщо лише пан Тарзан згодиться.

Тарзан ствердно кивнув.

— Та ви з глузду з’їхали, любий мій д’Арно! — наполягав він. — Ці маленькі пальці поховані на західному березі Африки!

— Я цього не знаю, Тарзане — заперечив д’Арно. — Це можливо, але якщо ви не син Джона Клейтона, то небом заклинаю вас пояснити: яким чином ви потрапили в джунглі, забуті Богом, туди, куди не ставала нога жодного білого, крім Джона Клейтона?

— Ви забуваєте про Калу! — сказав Тарзан.

— Я просто не зважаю на неї! — відповів д’Арно.

Розмовляючи, друзі підійшли до широкого вікна, яке виходило на бульвар. Деякий час вони стояли, дивлячись на потік людей унизу, кожен заглибившись у свої думи.

“Довго, одначе, він порівнює відбитки!” — подумав д’Арно, повертаючись до поліційного урядовця.

На свій подив, він побачив, що урядовець відхилився на спинку крісла і похапцем перебігає очима зміст маленького чорного щоденника.

Д’Арно кахикнув. Поліційний урядовець підвів очі і, спіткавши його погляд, підніс палець на знак мовчанки.

Д’Арно знову відвернувся до вікна, і дещо згодом урядовець мовив:

— Панове!

Обидва повернулись до нього.

— Цілком очевидно, що дуже багато що залежить від цілковитої певності цього порівняння! Тому я прошу вас залишити в моїх руках усю цю справу до повернення пана Дескера, нашого експерта. Це справа лите кількох днів!

— Я сподівався довідатись про це негайно, — сказав д’Арно. — Пан Тарзан їде завтра до Америки!

— Я обіцяю вам. що ви зможете зателеграфувати йому про наслідки щонайпізніше за два тижні! — відповів урядовець. — Але якими вони будуть, я не наважуюсь сказати. Подібність є. але ліпше залишити це на розсуд пана Дескера.

27. ВЕЛЕТЕНЬ ЗНОВУ
Перед старим будинком на вулиці однієї з околиць Балтімора зупинилося таксі.

З нього вийшов гарної статури пан, років під сорок, з різкими правильними рисами обличчя, заплатив водієві і відпустив його. Через хвилину пасажир входив до бібліотеки будинку.

— О, пан Канлер! — вигукнув старий, підводячись йому назустріч.

— Добрий вечір, вельмишановний професоре! — вигукнув прибулець і сердечно привітався з ним.

— Хто відчинив вам? — спитав професор.

— Есмеральда.

— В такому разі вона повинна повідомити Джейн про те, що ви тут! — сказав старий.

— Ні, професоре”, – заперечив Канлер, — я прийшов, аби побачити вас!

— Дуже люб’язно з вашого боку! — сказав професор Портер.

— Професоре, — вів далі Роберт Канлер дуже повільно, так, немовби ретельно зважував кожне слово. — Я прийшов нині, щоб побалакати з вами про Джейн. Вам відомі мої наміри, і ви були достатньо ґречні, щоби змиритися з моїми залицяннями.

Професор Архімедес Кв. Портер завовтузився в кріслі. Він завжди ніяковів, коли про це заходила мова. Він сам не міг утямити чому. Бо ж Канлер — чудова пара його доньці.

— Але Джейн… — казав Канлер. — Я не можу зрозуміти її! Вона поводиться зі мною казна-як! Я постійно відчуваю, що вона з полегкістю зітхає щоразу, коли я з нею прощаюся!

— Годі, годі! — мовив професор Портер. — Годі, годі, пане Канлере! Джейн вельми слухняна донька. Вона виконає те, що я їй скажу!

— Отже, я ще можу сподіватися на вашу підтримку у майбутньому? — спитав Канлер.

— Звісно, добродію, звісно, добродію! — вигукнув професор Портер. — Як ви могли сумніватися в цьому?

— Цей юнак, Клейтон, ви знаєте, — сказав Канлер, — він вештається тут уже кілька місяців! Я не знаю, як ставиться до нього Джейн; але, поза титулом, кажуть, він успадкував від батька чималі угіддя, і не дивно буде, якщо він врешті-решт доб’ється її, якщо лише… — І Канлер зробив паузу.

— Годі, годі, пане Канлере! Якщо лише що?

— Якщо лише ви не вважатимете за потрібне зажадати від Джейн, щоб ми негайно повінчалися!

— Я вже казав Джейн, що це було б бажано. — сумно промовив професор Портер, — особливо тому, що ми не спроможні більше залишатися в цьому будинку.

— Що вона відповіла? — спитав Канлер.

— Вона сказала, що ще не збирається ні за кого виходити заміж, — відповів професор Портер, — і що ми можемо перебратися жити на ферму в Північному Вісконсіні, яку їй заповідала мати. Вона дає трохи більше того, що потрібно на прожиття. Орендатори чудово жили на ній і ще могли посилати Джейн щороку якийсь дріб’язок. Вона вирішила, що ми вирушимо туди на початку наступного тижня. Філандер та пан Клейтон уже поїхали, щоб приготувати все до нашого приїзду.

— Клейтон поїхав туди? — вигукнув виразно засмучений Канлер. — Чому не сказали мені? Я би з задоволенням з’їздив туди й потурбувався, щоб там усе було добре.

— Джейн вважає, що ми й так надто багато чим вам зобов’язані, пане Канлере, — промовив професор Портер.

Канлер не встиг відповісти, бо за дверима пролунали кроки і до кімнати увійшла Джейн Портер.

— О, прошу вибачення! — вигукнула вона й зупинилася на порозі. — Я думала, тату, що ви самі!

— Це я. Джейн. — сказав Канлер і підвівся. — Чи не хочете ви взяти участь у родинній нараді? Ми саме про вас говорили.

— Дякую, — мовила Джейн, заходячи й сідаючи на запропонований їй стілець. — Я прийшла лише для того, щоб сказати татові, що Тобі завтра вранці зайде з коледжу, аби спакувати свої книжки. Я прошу вас, тату, напевне сказати йому, що ви хочете взяти з собою. Будь ласка, не беріть усю бібліотеку до Вісконсіну, ви взяли б її хоч би й до Африки, якби я не заперечувала!

— Чи заходив Тобі? — спитав професор Портер.

— Так, я щойно від нього. Вони з Есмеральдою балакають на релігійні теми біля чорного ходу.

— О, то я неодмінно зараз же повинен побачити його! — вигукнув професор. — Перепрошую, діти, я на хвилинку! — І старий квапливо вийшов.

Щойно він зник, як Канлер звернувся до Джейн.

— Послухайте, Джейн! — різко сказав він. — Скільки ще часу все це триватиме? Ви не відмовились вийти за мене, але й не пообіцяли! Я вирішив завтра отримати дозвіл, тож ми зможемо спокійно обвінчатися до вашого від’їзду у Вісконсін. Я не надто охочий до шику й блиску і переконаний, що й ви також!

Дівчина завмерла, але й далі трималася спокійно.

— Ваш батько бажає цього, — додав Канлер.

— Так, я знаю.

Вона говорила майже пошепки.

— Чи ви усвідомлюєте, що купуєте мене, пане Канлере? — сказала вона врешті рівним, безбарвним голосом. — Купуєте за якісь нещасні долари? Звісно, ви це знаєте, Роберте Канлере, і саме надія на такий стан речей змусила вас видати татові гроші на цю необдуману експедицію, яка була б напрочуд вдалою, коли б не певна загадкова обставина. Але ви, пане Канлере, були б уражені дужче за інших! Ви й хвилини не сумнівалися, що пошуки будуть невдалі! Ви надто добрий бізнесмен для цього. І ви надто спритний бізнесмен, аби давати гроші на пошук скарбів або позичати їх без застави, — якщо не маєте на меті щось особливе.

Ви знали, що без застави честь Портерів надійніше потрапить вам до рук, аніж за наявності такої! Ви обрали такий спосіб змусити мене вийти за вас заміж, що й запідозрити не можна було, що ви мене змушуєте! Ви ані разу навіть не затнулися про борг! Від усякої іншої людини я сприйняла б це, як вияв великодушності й шляхетної вдачі. Але ви ще та цяця, пане Роберте Канлере! Я знаю вас краще, аніж ви собі думаєте.

Я, звичайно, вийду за вас заміж, якщо не буде іншого виходу, але бажаю, щоб перед тим ми раз і назавжди зрозуміли одне одного!

Доки вона говорила, Канлер на зміну то червонів, то бліднув, а коли вона закінчила, підвівся й з цинічною усмішкою на енергійному обличчі промовив:

— Ви дивуєте мене, Джейн. Я вважав, що у вас більше вміння володіти собою — більше гордості! Звичайно, ви маєте рацію! Я вас купую і знав, що ви це знаєте; але я думав, що ви матимете за краще робити вигляд, що це не так! Я вважав, що ваша самоповага та гонор Портерів не дозволять вам зізнатися самій собі у тому, що ви куплена жінка! Але вважайте, як хочете, люба дівчинко, — байдуже докинув він. — Ви будете моєю, і це все, що мене цікавить!

Не кажучи ані слова, дівчина повернулася й вийшла з кімнати.

Джейн не одружилася до від’їзду з батьком та Есмеральдою на вісконсінську ферму; і, коли вона вже з вагона потяга, який відходив, холодно попрощалася з Робертом Канлером, він гукнув до неї, що сподівається приєднатись до них тижнів через два.

На станції, куди вони прибули, їх зустріли Клейтон та пан Філандер. У величезному авто вони стрімко помчали дорогою, що прорізала густі північні ліси, до маленького обійстя, в якому дівчина не була з раннього дитинства.

Садиба, що стояла на невеличкому пагорбі, приблизно за сотню метрів від меншого будиночка, зазнала ґрунтовних змін за ті три тижні, що їх тут провели пан Філандер та Клейтон.

Останній виписав ціле військо теслів, мулярів, слюсарів та малярів з віддаленого міста, і те, що колись було напівзруйнованим сараєм, коли вони приїхали, перетворилося на затишний двоповерховий будиночок, обладнаний усіма сучасними вигодами, які можна було забезпечити за цей короткий час.

— Що ви наробили, Кдейтоне! — вигукнула Джейн Портер з важким серцем, коли вона приблизно підрахувала витрати,

— Тсс-с! — попередив Клейтон. — Не кажіть вашому батькові! Він нічого не помітить, якщо ви йому не скажете; а я просто не зміг знести думки, що він житиме в бруді та запустінні, які ми з паном Філандером застали тут! Це така дурничка, а мені так кортіло щось зробити. Джейн! Заради нього, будь ласка, ніколи не згадуйте про це!

— Але ви знаєте, що ми не можемо заплатити вам! — вигукнула дівчина. — Чому ви накладаєте на мене такий жахливий борг?

— Не треба, Джейн! — сумно сказав Клейтон. — Якби це було лише для вас. повірте, я не став би цього робити, тому що знав би з самого початку, що в такий спосіб упаду у ваших очах, але я просто не міг собі уявити, яр; можна старій людині жити в такій дірі, яку ми тут знайшли! Це дрібниця, а мені так хотілося щось зробити, Джейн! Невже ви не повірите, що я зробив це для нього, і не дасте мені такої крихітної втіхи?

— Я вам вірю, пане Клейтоне, тому що знаю, що ви достатньо щедрі та ґречні, щоб усе це зробити лише задля нього. О, Сесілю. мені хотілося б відплатити вам так, як ви на це заслуговуєте, як ви цього хочете!

— Чом ні. Джейн?

— Тому що я кохаю іншого!

— Канлера?

— Ні.

— Але ж ви виходите за нього заміж! Він сказав мені про це, коли я виїжджав з Балтімора!

Дівчина здригнулася.

— Я не люблю його! — сказала вона майже гордо.

— В такому разі це через гроші, Джейн?

Вона ствердно кивнула.

— Невже для цього я надаюся менш, ніж Канлер? У мене грошей більше ніж треба для будь-чого! — сказав він гірко.

— Я не кохаю вас, Сесілю, але я вас поважаю. Якщо я буду змушена принизити себе таким шлюбом, то волію, щоб моїм чоловіком була людина, яку я й без того зневажаю. Я повинна проклинати людину, якій би продалася без кохання, хоч би хто це був! З моєю повагою та дружбою, — завершила вона, — ви будете щасливіші, аніж зі мною і моєю зневагою!

Він не став вести далі розмову, але якщо будь-коли людина відчувала потяг до вбивства, то це був Вільям Сесіль Клей тон, лорд Грейсток, коли через тиждень до будинку під’їхав на своєму шестициліндровому авто Роберт Канлер.

Минув тиждень, напружений, нудний і обтяжливий для мешканців маленького вісконсінського будиночка.

Канлер вимагав, щоб Джейн повінчалася з ним негайно.

Врешті вона поступилася, змучена безперервною ненависною нав’язливістю.

Було умовлено, що вранці Канлер поїде до міста і привезе свідоцтво й священика.

Клейтон вирішив був поїхати, щойно довідався про прийняте рішення, але втомлений і безнадійний погляд дівчини спинив його. Він не міг залишити її!

Він намагався заспокоїтись, навіюючи собі, що все ще може трапитись! Але в глибині душі знав, що потрібен буде лише дріб’язковий привід, щоб перетворити його ненависть до Канлера на спрагу помсти.

Другого ранку Канлер поїхав до міста.

На сході понад лісом низько слався дим. Там близько тижня буяла пожежа, але вітер весь час віяв із заходу, і небезпека їм поки що не загрожувала.

Ополудні Джейн вирушила на прогулянку. Вона не дозволила Клейтонові супроводжувати її, сказавши, що хоче побути на самоті, і він удовольнив її бажання.

Професор Портер та пан Філандер сиділи вдома, поглинуті й захоплені обговоренням якоїсь ґрунтовної наукової проблеми. Есмеральда дрімала на кухні, а Клейтон, утомившись після безсонної ночі, влігся на канапі у вітальні і швидко поринув у важкий сон.

Чорні клуби диму на сході здійнялися вище до неба, несподівано повернулися і швидко помчали на захід.

Вони під’їжджали все ближче. Мешканці флігеля поїхали до міста на ярмарок, і ніхто не помітив вогненного демона.

Невдовзі полум’я перехопило дорогу на південь і відрізало Канлеру шлях до відступу. Незначна зміна вітру спрямувала лісову пожежу на північ, потім вітер перемінився, і якусь мить полум’я стояло непорушно, немов узяте за вузду владною рукою.

Несподівано на дорозі з’явився великий чорний автомобіль, який шалено мчав з південного сходу. Він рвучко загальмував перед будиночком, і з нього вистрибнув чорнявий велетень, який бігцем кинувся до дверей. Не зупиняючись, він вбіг у будиночок. На канапі лежав Клейтон.

Прибулець остовпів од подиву, а потім одним стрибком опинився біля канапи.

Він рвучко потрусив Клейтона за плече й закричав:

— Боже милий, Клейтоне. ви тут усі з глузду з’їхали, чи що? Хіба не знаєте, що ви майже оточені вогнем? Де міс Портер?

Клейтон скочив на рівні ноги. Він не впізнавав того, хто його розбудив, але зрозумів, що той говорить, і вмить опинився на веранді.

— Скот! — вигукнув він, а тоді, забігши в будинок, загукав: — Джейн! Джейн! Де ви?!

За хвилину прибігли Есмеральда, професор Портер та пан Філандер.

— Де міс Джейн?! — закричав Клейтон до Есмеральди, хапаючи її за плечі й немилосердно трусячи.

— О Габерель, містере Клейтоне, вона пішла гуляти!

— Хіба вона ще не повернулась? — І Клейтон, не чекаючи відповіді, кинувся надвір, а за ним і решта.

— Куди вона пішла? — крикнув чорнявий велетень до Есмеральди.

— Цією дорогою! — вигукнула налякана чорношкіра, вказуючи на південь, де шаленіло полум’я.

— Посадіть цих людей в інший автомобіль, я бачив його, коли під’їжджав, і рушайте північною дорогою! — закричав незнайомець Клейтонові. — Залиште мій автомобіль тут! Якщо я знайду міс Портер, він нам знадобиться, якщо ж не знайду, він ніколи не знадобиться! Робіть, як я кажу! — додав він, коли помітив, як гнучка постать незнайомця метнулася через галявину на північний схід, де полум’я ще не торкнулося лісу.

Усі відчули полегкість, позбувшись величезної відповідальності, яка лежала на їхніх плечах, усі повірили в здатність незнайомця врятувати Джейн, якщо її взагалі ще можна врятувати.

— Хто це? — спитав професор Портер.

— Не знаю, — відказав Клей тон, — він назвав моє прізвище, і він знає Джейн. бо питав про неї. А Есмеральду він назвав на ймення!

— Він здається мені дуже знайомим! — вигукнув пан Філандер. — Та втім, скарай мене Боже, я знаю, що ніколи досі його не бачив!

— Годі, годі! — закричав професор Портер. — Диво з див! Хто він і чому я відчуваю, що Джейн врятовано, коли він рушив на її пошуки?

— Не знаю, професоре, — замислено відповів Клейтон. — але в мене таке саме відчуття. Ходімо! — вигукнув він. — Нам самим треба чимшвидше видобуватися звідси, бо дорогу невдовзі буде перетято!

І всі поквапилися до Клейтонового автомобіля.

Коли Джейн збиралася повернутися додому, вона злякалася близького диму лісової пожежі, невдовзі її переляк став майже панічним, бо вона помітила, що полум’я, яке наступало, швидко охоплювало ліс між нею та будинком. Врешті-решт їй довелося повернути в густі чагарі, і вона пішла на захід, намагаючись обійти вогонь і дістатися додому.

Внезабарі вона зрозуміла всю марність своїх спроб, і тоді в неї залишилася остання надія на порятунок: повернутися на дорогу і тікати нею на південь до міста.

Тих двадцяти хвилин, які їй знадобилися, аби вийти на дорогу, вистачило для вогню, щоб перетяти їй шлях до відступу так само, як перед тим їй було відрізано шлях додому.

Короткий біг дорогою закінчився зупинкою й жахом, бо перед утікачкою виросла нова стіна полум’я. Смуга вогню перекинулася через дорогу, поширилася на південь від моря вогню, і невелика ділянка дороги потрапила в його невблаганні обійми.

Джейн зрозуміла, що марно намагатися пробитися крізь кущі.

Вона вже спробувала раз. і це їй не вдалося. Тепер вона зрозуміла, що через кілька хвилин весь простір між ворогом на півночі і ворогом на півдні перетвориться на море ревучого полум’я.

Несподівано вона почула, що хтось гукає її на ймення з лісу.

— Джейн! Джейн Портер! — пролунав чітко незнайомий голос.

— Тут! — вигукнула вона у відповідь. — Тут! На дорозі!

І вона побачила, як по гілках дерев до неї мчить зі швидкістю білки якась постать.

Порив вітру повив їх хмарою диму, і вона перестала бачити людину, що поспішала до неї, але несподівано відчула велику руку, яка вхопила її. Потім її підняли з землі, і вона відчула зустрічний плин повітря і подеколи доторк листя під час швидкого польоту. Вона розплющила очі.

Далеко під нею стелилася поросла кущами земля.

Довкола неї шелестіло листя лісу.

Велетенське створіння, яке несло Джейн Портер, перестрибувало з дерева на дерево, і їй здалося, що вона бачить уві сні все те, що пережила в далеких африканських джунглях.

О, коли б це була та сама людина, яка несла її тоді крізь переплетіння заростей! Але це неможливо! Проте, хто інший у цілому світі має достатньо сили й спритності, щоб робити те саме!

Вона несподівано поглянула на обличчя, яке схилилося над нею, і злякано здригнулася: це був він!

— Мій лісовий друг! — прошепотіла вона. — Ні, це в мене марення!

Вона, певне, сказала це вголос, тому що погляд, який час від часу падав на неї, запромінився усмішкою.

— Так, ваш друг, Джейн Портер! Ваш дикий первісний друг з’явився з джунглів до своєї подруги, до жінки, яка втекла від нього! — додав він майже люто.

— Я не тікала! — прошепотіла вона. — Я погодилася поїхати лише після того, як ми цілий тиждень прочекали вашого повернення!

Вони вже вибралися зі смуги вогню, і Тарзан повернув до галявини.

Вони пішли поруч до будинку. Вітер змінив напрям, і пожежа вертала своїми слідами; ще година — і полум’я саме себе зжере.

— Чому ви не повернулись? — спитала вона.

— Я доглядав д’Арно. Його було тяжко поранено!

— Ой! Я так і знала! — вигукнула вона. — Вони казали, що ви пішли до чорношкірих, що це ваш народ!

— Ви їм не повірили, Джейн?

— Ні! Як мені називати вас? — спитала вона. — Як ваше ім’я?

— Я був Тарзаном, коли ви вперше зі мною зустрілися, — відповів він.

— Тарзан! — вигукнула вона. — Отже, від’їжджаючи, я відповіла на вашу записку?

— Так, а на чию, ви думали?

— Я не знала. Але вона не могла бути вашою, тому що Тарзан написав англійською, а ви не розуміли ані слова жодною мовою!

Він знову засміявся.

— Це довга історія. Я справді написав те, чого не міг вимвити, а потім д’Арно ще більше ускладнив стан справ, коли навчив мене французької замість англійської. Швидше, — додав він, — сідайте в мою машину, ми повинні наздогнати вашого батька! Вони недалеко попереду нас!

Коли вони рушили, він сказав:

— Ви писали в записці до Тарзана, що любите іншого; ви мали на увазі мене?

— Так, — відповіла вона просто.

— Але в Балтіморі — о, як я вас шукав! — мені сказали, що, можливо, ви вже заміжня. Що чоловік на ймення Канлер приїхав сюди, щоби повінчатися з вами! Чи це правда?

— Так.

— Ви його любите?

— Ні.

— Чи любите ви мене?

Вона затулила обличчя руками.

— Я дала слово іншому. Я не можу відповісти вам, Тарзане! — вигукнула вона.

— Ви відповіли. Тепер скажіть мені, чому ви виходите заміж за людину, яку не любите?

— Мій батько винен йому гроші.

Несподівано в Тарзановій пам’яті сплив прочитаний лист на ім’я Роберта Канлера і натяк на неприємності, якого він не міг збагнути тоді!

Він усміхнувся.

— Якби ваш батько не втратив скарбу, то ви не були б зобов’язані дотримуватися даного цій людині слова?

— Я могла б попросити його звільнити мене від обов’язку одружуватися з ним.

— А якщо б він відмовив?

— Я дала своє слово.

Він хвилину помвчав. Автомобіль шалено мчав нерівною дорогою, бо вогонь загрозливо виринув праворуч від них і нова зміна вітру могла перекинути його з подвійною люттю через цей єдиний шлях до порятунку.

Нарешті вони перескочили небезпечне місце, і Тарзан сповільнив швидкість.

— А якщо я його попрошу? — відважився він запитати.

— Він, певне, не пристане на прохання незнайомця. — сказала дівчина. — Особливо такого, який сам на мене важить.

— Теркоз погодився, — похмуро сказав Тарзан.

Джейн здригнулася і злякано позирнула на велетня, який сидів поруч, бо здогадалася, що він мав на увазі вбитого задля її захисту велетенського антропоїда.

— Тут не африканські джунглі. – заперечила вона. — Ви вже не дикий звір, ви джентльмен, а джентльмени не вбивають людей з першої-ліпшої нагоди!

— В душі я усе ще дикий звір. — сказав він тихим голо сом. наче сам про себе.

Вони помовчали.

— Джейн. — сказав він нарешті. — Якби ви були вільні. то вийшли б за мене заміж?

Вона не зразу відповіла, а він усе чекав.

Дівчина намагалася зібратися з думками.

Що вона знала про дивну істоту, яка сиділа поруч?

Що він сам про себе знав? Хто він? Хто його батьки?

Саме ім’я його було відлунням таємничого походження та дикого життя.

Він не мав імені. Чи буде вона щаслива зі знайдою джунглів? Чи матиме щось спільне з чоловіком, який прожив усе життя у верховіттях африканських лісів, який бавився й бився з лютими антропоїдами, який рвав сире м’ясо з туші щойно вбитої дичини, який втоплював міцні зуби у нього і шматував свою частку годі, як його одноплемінники гарчали й билися довкола, намагаючись вихопити кусень?

Чи вдасться їй увести його до свого суспільного кола? Чи може вона спуститися до його рівня? Чи буде хоч одне з них щасливе у такому жахливому шлюбі?

— Ви не відповідаєте. — сказав він. — Ви боїтеся образити мене?

— Я не знаю, що відповісти. — сумно заперечила Джейн. — Я не можу пояснити собі свої думки.

— Ви не любите мене? — спитав він рівним голосом.

— Не питайте! Ви будете щасливішим без мене! Ви не створені для обмежень та умовностей суспільства; цивілізація невдовзі почне гнітити вас, і через деякий час ви почнете сумувати за своїм попереднім життям, до якого я так само непридатна, як і ви до мого!

— Розумію, — спокійно відказав він. — Я не буду наполягати, бо волів би бачити вас щасливою, аніж піклуватися про власне життя. Тепер я розумію, що ви не змогли б бути щасливою… з мавпою!

У його голосі забриніла ледь чутна нотка гіркоти.

— Не треба! — запротестувала вона. — Не кажіть так. Ви не зрозуміли!

Але перш ніж вона встигла закінчити, несподіваний поворот дороги привів їх на середину маленького селища.

Перед ними стояв автомобіль Клейтона. а довкола врятовані мешканці будинку.

28. ВИСНОВОК
Побачивши Джейн. усі закричали від радості й полегшення, і. коли автомобіль Тарзана зупинився поруч з їхнім, професор Портер схотів доньку в обійми.

На мить усі забули про Тарзана, який спокійно сидів на своєму місці.

Першим згадав про нього Клейтон. Він озирнувся й простяг руку.

— Як ми можемо віддячити вам? — вигукнув він. — Ви нас усіх урятували! Ви мене покликали на ймення в котеджі, але я не можу пригадати, хто ви. хоча мені здається, що ми десь зустрічалися за інших обставин.

Тарзан усміхнувся і потис простягнуту руку.

— Ви маєте рацію, мосьє Клейтон, — сказав він французькою. — Пробачте, що я не розмовляю з вами англійською. Я саме вивчаю англійську і хоча досить добре розумію розмовну мову, але балакаю вельми кепсько.

— Але хто ви? — наполягав Клейтон. відповідаючи також французькою.

— Тарзан із племені мавп.

Вражений Клейтон відступив на крок.

— Боже мій! — вигукнув він. — Таки справді!

Професор Портер та пан Філандер приєдналися до подяк Клейтона і були приємно здивовані, що зустріли тут лісового друга, так далеко від його дикої батьківщини.

Всі увійшли до скромного готелю, де Клейтон заходився їх влаштовувати.

Вони сиділи в маленькій задушливій вітальні, коли їхню увагу привернув далекий гуркіт автомобіля.

Пан Філандер, сидячи біля вікна, бачив, як з’явився автомобіль, як він під’їхав і зупинився.

— Боже! — сказав пан Філандер незадоволеним тоном. — Це пан Канлер. Я сподівався… е… я думав… або… е… е… як добре, що він не потрапив у вогонь! — плаксиво закінчив він.

— Годі ж бо, пане Філандере, — сказав професор Портер. — Я часто радив своїм учням рахувати до десяти, перш ніж говорити! Коли б я був на вашому місці, пане Філандере. я порахував би щонайменше до тисячі, а після того скромно промовчав би!

— Правильно! — погодився пан Філандер. — Але що це за духовна особа поруч із ним?

Джейн зблідла. Клейтон засовався на стільці.

Професор Портер зняв окуляри, подихав на них і. не протираючи, надів на ніс.

Всюдисуща Есмеральда забурчала.

Лише Тарзан нічого не розумів.

У цей час Роберт Канлер зайшов до кімнати.

— Слава Богу! — вигукнув він. — Я боявся гіршого, доки не побачив вашого автомобіля. Клейтоне! Мені було перетято дорогу на південь, і довелося вертатися до міста, а звідти прямувати на схід. Я думав, що ніколи не дістанусь до котеджу!

Ніхто не виказував радощів. Тарзан роздивлявся Роберта Канлера, як Сабор розглядала здобич.

Джейн Портер позирнула на нього і нервово кахикнула.

— Містере Канлере, — мовила вона. — Це наш давній знайомий, мосьє Тарзан.

Канлер озирнувся і простяг руку. Тарзан підвівся і вклонився так, як міг навчитися лише у д’Арно, але вдав, що не помітив руки Канлера.

Канлер не звернув на це уваги.

— Це преподобний містер Тоуслі, Джейн, — сказав він, показуючи на свого духовного супутника. — Пан Тоуслі, це міс Портер.

Пан Тоуслі вклонився і засяяв.

— Обряд можна буде виконати негайно, Джейн, — сказав Канлер. — Тоді ми з вами встигнемо на нічний потяг у місті.

Тарзан усе зрозумів. Він позирнув крізь напівопущені вії на Джейн, але не ворухнувся.

Дівчина вагалася. В кімнаті панувала жахлива нервова напруга.

Усі погляди звернулися до Джейн. Усі чекали на її відповідь.

— Чи не можна почекати ще кілька днів? — попрохала вона. — Я страшенно пригнічена! Я стільки нині пережила!

Канлер відчув ворожість, яка струмувала від усіх присутніх. Це його розлютило.

— Ми й так чекали стільки, скільки я взагалі ладен був чекати. — сказав він. — Ви обіцяли вийти за мене заміж! Я більше не дозволю бавитися мною! У мене є свідоцтво, і ось священик. Будь ласка, пане Тоуслі, будь ласка, Джейн! Свідків купа, більш ніж треба, — додав він неприємним тоном, узяв Джейн Портер за руку і хотів вести її до пастора, який їх чекав.

Але не зробив він і кроку, як важка рука сталевими кліщами уп’ялася йому в плече, а друга схопила його за горло.

Перелякана і здивована. Джейн повернулася до Тарзана.

Коли вона поглянула йому в обличчя, то побачила на його чолі смугу, яку бачила тоді, коли в далекій Африці Тарзан зійшовся у смертельному двобої з величезним людиноподібним Теркозом.

Джейн знала, що дике серце замислило вбивство, скрикнула від жаху і кинулася з благанням до Тарзана. Вона боялася за нього, а не за Канлера. Вона згадала про сувору кару, яку правосуддя накладає на вбивцю.

Проте Клейтон випередив її, підбіг до Тарзана і спробував вирвати Канлера з його рук.

Від одного помаху могутньої руки англієць полетів через усю кімнату, і тоді Джейн Портер твердо поклала білу долоню на Тарзанову руку і зазирнула йому у вічі.

— Задля мене! — сказала вона.

Рука перестала стискати Канлерове горло.

— Невже ви хочете, щоб оцей жив? — здивовано спитав він.

— Я не хочу, щоб він умер від вашої руки, друже мій. — заперечила вона. — Я не хочу, щоб ви були вбивцею!

Тарзан відпустив горло Канлера.

— Чи звільняєте ви її від обіцянки? — спитав він. — Це ціна вашого життя.

Задихаючись, Канлер ствердно кивнув.

— Чи ви підете геть і не будете надалі їй набридати?

Той знову подав стверджувальний знак, його обличчя спотворював страх смерті, яка пройшла так близько від нього.

Тарзан відпустив його, і Канлер. заточуючись, пішов до дверей. За мить він зник разом з нажаханим пастором.

Тарзан звернувся до Джейн.

— Чи можу я порозмовляти з вами наодинці? — спитав він.

Дівчина ствердно кивнула головою і рушила до інших дверей, що вели на вузеньку веранду маленького готелю. Вона вийшла туди і почала чекати Тарзана, тому не чула розмови, яка відбулася в кімнаті.

— Постривайте! — гукнув професор Портер, коли Тарзан рушив за нею.

Професор був наче громом уражений від подій, що трапилися за останні кілька хвилин.

— Перш ніж провадити подальші розмови, я хотів би пояснень щодо подій, які тут відбувалися. Яким правом, добродію, ви зволили стати між моєю донькою та паном Канлером? Я обіцяв йому руку своєї доньки, а обіцянки треба виконувати, добродію, незалежно від ваших особистих симпатій та антипатій!

— Я втрутився, професоре Портере, — відповів Тарзан. — тому, що ваша донька не любить пана Канлера і не бажає бути його дружиною. Це все, що мені хотілося знати.

— Ви не знаєте, що ви наробили! — відповів професор Портер. — Тепер вій поза сумнівом відмовиться одружуватись із нею!

— Авжеж! — палко підхопив Тарзан. — ї ви, — додав він, — не повинні боятися, що ваша честь постраждає, професоре Портере, бо ви матимете можливість заплатити панові Канлерові увесь ваш борг у ту саму мить, коли повернетеся додому!

— Годі, годі, добродію! — вигукнув професор Портер. — Що ви хочете цим сказати, добродію?

— Ваш скарб знайдено! — заявив Тарзан.

— Що?.. Що… ви кажете? — закричав професор. — Ви збожеволіли! Це неможливо.

— І все ж це так! Це я вкрав скарб, не знаючи ані його цінності, ані власника. Я бачив, як матроси закопали скарб. і викопав його, а тоді закопав в Іншому місці. Коли д’Арно сказав мені, що це таке і чого він вартий для вас, я повернувся в джунглі й дістав його. Він був причиною стількох злочинів, такого горя і страждань, що д’Арно волів за краще не пересилати скарб сюди, як я хотів був зробити, а замість нього дав мені чек на його вартість. Ось він, професоре Портере! — І Тарзан витяг із кишені конверт і передав його враженому професорові. — Двісті сорок одна тисяча доларів! Скарб дуже ретельно оцінили експерти, але на той випадок, коли у вас з’являться якісь сумніви або ви віддасте перевагу скарбові замість чека, д’Арно сам купив його і зберігає для вас.

— До величезного нашого боргу перед вами, — вимовив тремтячим голосом професор Портер, — ви додали ще одну, неоціненну послугу! Ви надали мені можливість врятувати мою честь!

Клейтон, який негайно вийшов слідом за Канлером, повернувся.

— Пробачте, — сказав він, — я гадаю, що нам варто спробувати дістатися до міста надвечір і виїхати першим потягом. Щойно проїхав вершник з півночі, який повідомив, що пожежа повільно рухається в нашому напрямку!

Його заява урвала подальші розмови, і всі рушили до автомобілів.

Клейтон, Джейн та Есмеральда розмістилися в автомобілі Клейтона, а Тарзан взяв до себе пана Філандера.

— Скарай мене, Боже! — вигукнув пан Філандер. коли їхня машина рушила слідом за автомобілем Клейтона, — Чи міг хтось уявити собі щось подібне? Останній раз, коли я вас бачив, ви були справжньою первісною людиною, яка гасала по гілках африканського тропічного ліеу. а тепер везете мене вісконсінською дорогою у французькому автомобілі! Боже! Та це диво з див!

— Так, — погодився Тарзан і спитав після невеликої паузи: — Містере Філандере, чи не пригадуєте ви обставини, за яких було знайдено і поховано три кістяки, які лежали в моїй хатині на околиці джунглів в Африці?

— Дуже виразно! — відповів містер Філандер.

— Чи не зауважили ви якоїсь відмінності в одному з цих кістяків?

Містер Філандер уважно поглянув на Тарзана.

— Чому ви про це питаєте?

— Для мене дуже важливо це знати. — пояснив Тарзан. — Ваша відповідь може допомогти розкрити таємницю. Принаймні найгірше, що може зробити ваше повідомлення, — це залишити таємницю таємницею. Упродовж останніх двох місяців я створив цілу теорію, побудовану на цих кістяках, і прошу вас відповісти мені щиросердо: чи всі три кістяки, які ви поховали, були людські.

— Ні, – сказав містер Філандер, — найменший кістяк, якого було знайдено в колисці, належав людиноподібній мавпі.

— Спасибі вам! — сказав Тарзан.

У передньому автомобілі Джейн думала швидко й неспокійно. Вона здогадалася, з якою метою Тарзан шукав можливості обмінятися з нею кількома словами, і знала, що їй доведеться відповісти йому найближчим часом.

Він не був людиною, якої можна легко позбутися, і це змушувало її з’ясувати для себе, чи не боїться вона його.

Чи може вона любити того, кого боїться?

Джейн зрозуміла, що в нетрях далеких джунглів вона перебувала під впливом захоплення, але в прозаїчному Вісконсіні чарівного захоплення не могло бути.

І бездоганно одягнений молодий француз не пробуджував у ній первісної жінки, як пробуджував стрункий лісовий бог.

Чи любить вона його? Тепер Джейн цього не знала.

Вона тихенько позирнула на Клейтона. Чи не був він людиною, вихованою в тому самому середовищі, що й вона? Людиною, суспільне становище і виховання якої були такими, які вона звикла вважати за необхідні для укладення шлюбної спілки?

Чи не вказував її здоровий глузд на молодого англійця, як на очевидного чоловіка для такої жінки, як вона: крім того, вона знала, що він любить її тією любов’ю, якої прагне кожна цивілізована жінка.

Чи могла вона полюбити Клейтона? Вона не бачила причини, яка б завадила цьому! Вдачею Джейн не була холодно-розсудливою; але виховання, оточення і спадковість привчили її узгоджувати все зі здоровим глуздом, навіть у сердечних справах.

Те, що її підносила в повітря сила молодого велетня, який обіймав її у далекому африканському лісі, і сьогодні знову у лісах Вісконсіну, здалося їй лише тимчасовим відгомоном гри емоцій і уяви в її жіночій природі — психологічний поклик первісного чоловіка до первісної жінки.

Якщо він не буде більше її торкатись, то потяг до нього припиниться, міркувала вона. Отже, вона його не любить. Це було не що інше, як миттєве марення, викликане хвилюванням та близькістю тіла.

Вона знову позирнула на Клейтона. Він був дуже гарний і шляхетний у всьому. Вона могла б пишатися таким чоловіком!

Саме в цю хвилину він заговорив. Хвилиною раніше або хвилиною пізніше — і доля трьох людей склалася б зовсім інакше, але доля вказала Клейтонові саме цю психологічну мить.

— Тепер ви вільні. Джейн! — мовив він. — Скажіть “так” — і я присвячу своє життя тому, щоб ви були цілком щасливою!

— Так! — прошепотіла вона.

Того самого вечора у маленькому залі чекання на вокзалі Тарзанові вдалося залишитися з Джейн віч-на-віч.

— Ви вільні тепер, Джейн, — сказав він, — а я пройшов крізь віки, з далекого й туманного минулого, з лігва первісної людини за вами, за своєю подругою, заради вас я став цивілізованою людиною, задля вас я перетнув океани й континенти, задля вас я буду всім, ким ви захочете. Я можу дати вам щастя, Джейн. у тому житті, яке ви знаєте й любите! Вийдете за мене?

Вперше вона звідала глибінь його кохання — усе, що він зробив за такий короткий час. було зроблено тільки з любові до неї. Вона відвернулася й затулила обличчя руками.

Що вона наробила! Вона злякалася можливості поступитися цьому велетневі і спалила свої кораблі, несвідомо остерігаючись зробити велику помилку, зробила ще більшу!

І тоді вона розповіла йому все: всю правду від слова до слова, не намагаючись захистити себе або виправдати свою помилку.

— Що ж тепер? — спитав він. — Ви зізнались, що ви мене любите. Ви знаєте, що я вас люблю! Але мені невідома етика вашого суспільства! Вирішуйте самі, бо вам краще знати, що певніше забезпечить ваш подальший добробут!

— Я не можу відмовити йому, Тарзане! — сказала вона. — Він також любить мене, і він гарна людина. Я ніколи не зможу поглянути у вічі ані вам. ані іншій чесній людині, якщо я не дотримаю обіцянки, яку дала панові Клейтонові! Я повинна дотримати її, а ви повинні допомогти мені нести мій хрест, навіть якщо ми сьогодні бачимося востаннє!

В цей час до зали увійшла решта, і Тарзан відійшов до вікна.

Але він нічого не бачив за вікном: перед його внутрішнім поглядом стояла невелика галявина, оточена живоплотом з розкішних тропічних квітів та рослин, над нею гойдалося віття могутніх дерев, а над усім цим панувала блакить екваторіального неба.

Посеред галявини, на невеликому земляному підвищенні сиділа молода дівчина, а поруч з нею сидів молодий велетень. Вони їли розкішні плоди й усміхалися, дивлячись у вічі одне одному. Вони були дуже щасливі і були зовсім самі!

Його мрії урвав прихід чергового по станції, який розпитував, чи немає тут часом мосьє Тарзана.

— Я мосьє Тарзан, — сказав Тарзан.

— Для вас звістка з Балтімора. Це телеграма, послана з Парижа!

Він узяв конверт і розірвав його. Телеграма була від д’Арно.

Тарзан прочитав:

“Відбитки пальців доводять, що ви — Грейсток. Вітаю!

Д’Арно”.

Коли Тарзан прочитав її, увійшов Клейтон і рушив до нього з простягнутою рукою.

Ось людина, яка має титул і маєтки, що мали б належати Тарзану, яка збирається одружуватися з жінкою, яку любить Тарзан… і яка любить Тарзана! Одне слово Тарзана назавжди змінить усе життя цієї людини.

Воно відніме у нього титул, маєтки і садиби і… відніме усе це також і у Джейн Портер!

— Слухайте-но, чоловіче! — вигукнув Клейтон. — Мені досі ніяк не вдавалось подякувати вам за все, що ви для мене зробили! Ви мали досить клопоту, рятуючи наше життя в Африці й тут! Я страшенно радий, що ви приїхали сюди! Нам треба краще познайомитись. Знаєте, я часто думав про вас і про ваші дивовижні умови життя! Якщо дозволите мені запитати, то скажіть: як вас занесло у ті джунглі?

— Я там народився, — спокійно відповів Тарзан, — моєю матір’ю була мавпа, і вона, звісно, небагато могла мені розповісти про це. Батька свого я ніколи не знав.