Цуценя Сем, або вкрадене щастя

Розділ перший

Підлогу у вітальні покривали уривки пакувального паперу. Мати Емілі відчайдушно намагалася розібратися у подарунках.

– Емілі, Джек щойно розпакував іграшкову машинку – вона від тітки Мей або тітки Сью? Ні, стривай, тітка Сью відправила вам обом подарункові картки в книгарню. – Мама розгублено звірилася зі списком. – Але я точно пам’ятаю, що вона говорила про машинку.

Тато зашурхотів папером, марно намагаючись знайти бірку.

– Вибач, люба. Схоже, Джек її з’їв.

– Що, вже час їсти? – Стрепенувся хлопчик при згадці про їжу. – Я хочу тост! – Він залишив машинку лежати на купі паперу та стрічок і рушив у бік кухні.

– Джеку, повернися! – сердито гукнув до нього тато.

Малюк розвернувся, не розуміючи, в чому він завинив, і здавлено відповів:

– Я думав, ми йдемо снідати.

Тато взяв його на руки і полоскотав.

– Вибач, синку, не хотів тебе образити. Давай трохи почекаємо, поки Емілі відкриє усі свої подарунки. Не тягни, люба!

Емілі мовчки сиділа серед уже розпакованих подарунків. Вони були чудовими: нові спортивні штани, зимова шапка та теплий шарф, гелеві ручки з блискітками та альбом для малювання. Як можна цьому всьому не радіти? І все ж таки дівчинка була трохи розчарована. У її списку побажань на Різдво був лише один пункт.

Вони з Джеком обоє написали листи Святому Миколаю. Щоправда, Емілі писала за Джека, бо її молодший братик писати ще не вмів. На це пішла ціла вічність: він ніяк не міг вирішити, що внести до списку, і хотів отримати в подарунок майже весь іграшковий магазин. У самому низу аркуша малюк намалював рогате звірятко, яке назвав північним оленем, і вивів першу букву свого імені. Це все, що він зміг написати у свої три роки.

Тато розтопив камін, хоч у будинку було досить тепло. Діти кинули листи Святому Миколаю у вогонь, і вони з попелом помчали вгору димарем. Емілі сумнівалася, що їхні послання чарівним чином потраплять на Північний полюс, але їй подобалася весела традиція. Та й як знати…

Так чи інакше, дівчинка не очікувала, що Миколай залишить цуценя біля її ліжка. Вона сподівалася на батьків, але ті, мабуть, не зрозуміли натяку. Їй залишилося відкрити всього один подарунок, і в маленькому згортці цуценятка явно не могло бути. Папір виявився симпатичним: срібний з чорними відбитками лап.

– Вибач, Джеку, це вже останній, – підбадьорила вона братика і, щосили вдаючи, що не засмучена, акуратно розгорнула подарунок, щоб не порвати гарну обгортку.

Що таке? За формою здається, що щось з одягу, але важкувате… Емілі його потрусила і звідти вилетіло щось довге та червоне. Собачий нашийник та повідець!

У дівчинки перехопило подих. Надія ще є! Ось тільки цей подарунок може означати зовсім не те, на що вона сподівається, од же радіти ще рано. Давним-давно їй подарували величезного плюшевого далматинця Джорджі – красивого, розміром майже з справжнього пса! Раніше Емілі любила уявляти, ніби він живий, і прив’язувала до нього стрічки, вдаючи, що це повідець. За останні кілька років інтерес до улюбленої гри пройшов. Тепер дівчинка рідко у неї грала. Практично ніколи.

Мама з татом не купували б нашийник з повідцем для плюшевої іграшки, а може?

Емілі підняла погляд на батьків, тримаючи нашийник у витягнутих руках, як щось надзвичайно цінне.

Тато широко посміхнувся.

– Чуєте, на кухні якийсь шум? – задумливо звернувся він до дітей. – Здається, це з комори? Схоже на гавкіт.

Емілі радісно підстрибнула і поспішила на кухню, а звідти – до кімнати, де стояла пральна машина. У кутку вона побачила гарний новенький кошик. Дівчинка опустилася перед ним навколішки, ледь дихаючи від хвилювання. У куточку кошика, вистеленого м’якою ворсистою ковдрою, лежав золотистий вовняний клубочок.

Він глибоко зітхнув, здригнувшись усім тілом, розтулив одне око і глянув на Емілі. Мабуть, вона здалася йому цікавою: цуценя розплющило друге око, розвернулося і стало на лапки. Малюк солодко позіхнув, показавши гострі зубки та рожевий язик, а потім підійшов до Емілі, опинившись з нею ніс до носа. Цуценя сором’язливо повиляло хвостом і лизнуло щоку дівчинку. Він був би не проти з нею обнятися! Сидіти в кошику одному було досить нудно.

– Ух ти! – Видихнула Емілі і дала цуценяті понюхати свої пальці. Їй відчайдушно хотілося взяти його на руки, але дівчинка боялася налякати малюка. Вона озирнулася і побачила в дверях задоволеного батька.

– Молодець, Емілі. Не поспішай. Ти все робиш правильно. – Він теж присів на підлогу біля кошика. – Погладь його, почухай за вушком. Коли цуценя до тебе звикне, можеш його обійняти.

– Він правда мій? – Прошепотіла Емілі, не відриваючи очей від цуценяти.

– Весь твій. – Тато посміхнувся, побачивши радісне обличчя доньки.

– Він дуже гарний! Дякую велике, тату! А я думала, ви не помітили, що я хочу мати собаку.

– Це було важко не помітити, – засміявся тато. – Ти активно нам натякала. Тільки й говорила про собак…

– Це золотистий ретривер? Він чудовий! Ти найгарніше цуценя з усіх, що я бачила, – тихо промовила дівчинка і полоскотала малюка за вушком. Вуха в нього були ніжні, як оксамит. Цуценя задоволено примружило очі. Як приємно! Тут йому стало дуже лоскітно, і задня лапка смикнулася сама собою.

Емілі перевела зляканий погляд на тата:

– Я щось не так зробила? Чому він смикнув лапкою?

– Ні-ні, все гаразд. Багато собак так роблять. Мій пес Кудлай завжди смикав лапою, коли я чухав його за вухами. Це означає: “Мені дуже подобається, давай ще!” Хочеш, щоб тебе знову лоскотали, так, малюче? До речі – це золотистий ретривер, – додав тато і теж потягнувся погладити цуценя. – Йому вісім тижнів. – Він усміхнувся доньці, яка все ще дивилася на песика захопленим поглядом і гладила його обережно, одним пальцем. – То він тобі подобається?

– Дуже! – Емілі хотілося кинутись батькові на шию, але вона боялася налякати цуценя різкими рухами.

– Добре, – засяяв тато. – Спробуєш узяти його на руки? Ось так, обережно. Підтримуй животик, щоб йому було зручно.

Емілі дбайливо поклала цуценя собі на коліна, а він спробував залізти до неї на плечі, щоб все бачити.

– Віднеси його на кухню, – запропонував тато. – Нехай ознайомлюється. Ми вчора його забрали, він усю ніч сидів тут. Йому треба потихеньку звикати до нового будинку. Поки що триматимемо малюка тут і на кухні.

Емілі повільно піднялася на ноги і неквапливо вийшла на кухню, а цуценя заглядало їй за плече і до всього придивлялося яскравими чорними очима.

Джек уже сидів за кухонним столом разом із мамою і жадібно їв пластівці з великої тарілки.

Побачивши Емілі, він здивовано розплющив очі і випустив ложку з молоком, не донісши її до рота.

– Це песик!

– Так, – підтвердила мама. – Ми подарували його Емілі на Різдво, але вона, звичайно, дозволить тобі грати з ним.

Джек підстрибнув на стільці від захоплення.

– Цуценя! Цуце-цуценя-цуценя-цуценя!

– Обережно! – Мама відсунула від нього миску з пластівцями. – Тихо, Джеку. – Вона простягла йому серветку, але хлопчик дивився тільки на цуценя.

– Чому його подарували Емілі? – насупився Джек.

– Ти ще занадто маленький, щоб доглядати за ним, милий. До того ж Святий Миколай залишив тобі радіокерований поїзд під ялинкою.

Джека це не переконало.

– Я б віддав перевагу собаці, – пробурмотів він.

Емілі сіла на краєчок стільця з цуценям на колінах.

– Він чудовий, – прошепотіла дівчинка. – Повірити не можу, що ви справді мені його подарували! – Тут вона випросталася, притримавши цуценя, щоб воно не впало. – А як же реклама? – Захвилювалася Емілі. – Я побачила її після того, як написала листа Святому Миколаю. Там написано, що собак дарувати не можна.

Мама з татом переглянулись.

– Так, Емілі, так і є, – погодилася мама. – Багато хто вважає, що гарне цуценя – це чудовий подарунок, а коли малюк виростає, їм уже не хочеться його доглядати.

– Це нелегка праця, – додав тато. – Господар собаки має бути дуже відповідальним.

Емілі кивнула із серйозним виглядом. Вона буде найвідповідальнішою дівчинкою на світі!

– Ми так чи інакше збиралися подарувати тобі собаку, – продовжила мати. – Зв’язалися із продавцем і стали в чергу на цуценят. Так вийшло, що цей малюк був готовий переїжджати під Різдво!

Емілі майже не торкнулася різдвяного ленчу. Вона весь час вибігала з-за столу провідати цуценя. Малюка пригостили індичкою та морквою, а пудинг тато давати заборонив.

– Емілі, йому не можна нічого їсти зі столу, бо він навчиться на нього застрибувати і красти їжу, – пояснювала мама доньці. Вона зібрала зі столу брудний посуд, підійшла до раковини і спитала: – Ти придумала йому ім’я?

Емілі глянула на цуценя. Воно гарчало на пакувальний папір і повзало по підлозі, роздираючи його зубами.

– Мабуть, я назву його Сем, – вирішила дівчинка. – Він схожий на Сема.

– Розумний вибір, – підтримав її тато. – Ми ж не хочемо кричати на весь парк: “Сюди, Пухнастику!”

Емілі пирснула.

– А це чудове ім’я, тату! Дякую! – Вона опустилася на підлогу перед цуценям. – Хочеш, щоб тебе звали Пухнастиком?

Малюк з огидою пискнув і виплюнув шматок пакувального паперу.

– Гаразд, тоді все-таки Сем. – Емілі широко посміхалася. Вона подалася вперед, підперши рукою підборіддя, і почала спостерігати за тим, як цуценя обнюхує її ноги, тихенько пирхаючи. Сем поставив свої лапки їй на ногу і з надією подивився на дівчинку. Вона засміялася. – Привіт, Сем! – Сказала Емілі і взяла малюка на руки.

Цуценя задоволено зітхнуло, потупцювало на колінах Емілі, влаштовуючись зручніше, а потім лягло на них і миттєво заснуло. Емілі спостерігала, як його крихітне тільце тремтить уві сні. Вона все ще не могла повірити, що це не сон. Як же їй пощастило!

Розділ другий

За іграми з цуценям різдвяні канікули пролетіли швидко. Не встигла Емілі озирнутися, як розпочалися заняття у школі. У перший день навчання вона без кінця хвилювалася про те, як там Сем без неї, що робить, чи не самотньо йому. Коли мама прийшла за нею разом із Джеком, дівчинка хотіла щодуху помчала додому, і мамі довелося просити її йти трохи повільніше.

– Ходімо, Джеку! – сердито покликала Емілі. Її брат знову зупинився. Він лічив равликів по дорозі, так що сім’я повзла нітрохи не швидше за цих самі равлики, а Емілі вже не терпілося повернутися додому, до Сема. Вона дуже сумувала за ним. До того ж Джек не припиняв хвалитися, як йому весело було грати із цуценям, поки Емілі сиділа на уроках. Нечесно! Це ж її цуценя!

Проте дівчинка не могла заборонити братові грати із Семом. Вона навіть раділа, що малюк не страждає на самоті, але все одно сподівалася, що він хоч крапельку за нею нудьгує!

Сем розгублено блукав по хаті. Він уже давно не бачився з Емілі. Вона й раніше йшла, але ненадовго. Вчора дівчинка докладно йому пояснила, що таке школа, і обіцяла повернутися, але цуценя нічого не зрозуміло.

Сем обнюхав диван – раптом Емілі під ним ховається? Але там знайшлися тільки пух та кубики «Лего». Малюк пчихнув і вибіг у коридор. Там йому дорогу перегородили сходи. Він поки що не вмів підніматися сходами. Може, Емілі нагорі? Ні, зазвичай вона бере його з собою, коли піднімається до своєї кімнати.

Цуценя заскавуліло і з надією гавкнуло, але Емілі не озвалася. Сем опустився на задні лапки і поклав голову на сходинку: він втомився від пошуків. Йому подобалося грати з Джеком, але цуценя хотіло побачити Емілі. До неї він був особливо прив’язаний.

Емілі застрибнула на ганок і озирнулася. Що мати з Джеком все ніяк не дійдуть? Доведеться чекати. Дівчинка зітхнувши відклала шкільний наплічник, присіла й зазирнула в отвір для листів, сподіваючись роздивитися через неї Сема.

Ой, а ось і він! Лежить біля сходів і міцно спить.

– Емілі, що ти робиш? – Здивувалася мама. Вони з Джеком уже йшли дорогою до будинку.

– Дивлюся на Сема. Він такий милий, коли спить.

Вони тихенько відчинили двері і навшпиньках зайшли всередину.

– Тс-с … – Мама приклала палець до губ: Джек все ще радісно про щось белькотів.

Сем почув клацання, коли двері відчинилися. Він підстрибнув і радісно загавкав. Емілі повернулася! Цуценя почало бігати навколо неї, стрибати і пищати, щоб вона зрозуміла, який він радий її бачити!

Емілі взяла його на руки, і Сем облизав їй ніс і щоки.

Дівчинка поцілувала його в чоло і погладила м’яку золотисту шерстку.

– Я не можу його втримати, він так сильно махає хвостом, – зі сміхом сказала вона.

– Схоже, він за тобою сумував, – зауважила мама, схиливши голову набік.

Емілі посміхнулася. Їй не хотілося, щоб Сем сумував, але приємно було знати, що йому її теж не вистачає.

Незабаром Сем підріс і батьки дозволили Емілі ходити з ним на прогулянки. Цуценяті і дівчинці вони дуже подобалися! Ось тільки Сем не міг стримати свого захоплення: він без кінця гавкав, стрибав і до кінця прогулянки так втомлювався, що Емілі доводилося нести його додому на руках.

– Мабуть, Сему не завадили б заняття з дресирування, – зауважив тато після особливо втомливої недільної прогулянки. Сем перебирав лапками уві сні – мабуть, йому снилося, що він мчить за білкою: сьогодні в гонитві за цим милим звірятком цуценя закрутило навколо Емілі повідець, і дівчинка впала на землю.

Емілі кивнула, але вигляд у неї був схвильований.

– А вони дуже складні?

– Не лякайся, я не пропоную вчити його стрибати через кільце, як у цирку. Я маю на увазі основи: як добре поводитися, не натягувати повідець, сидіти, чекати і тому подібне.

– О… – Емілі засяяла.

Таке дресирування піде цуцику на користь! Сем чудовий, і гуляти з ним – одне задоволення, але він її сильно втомлює.

Тато з’ясував, що по суботах у місцевому парку проводяться заняття з дресирування собак. Навчання починалося зранку, і вони з татом могли ходити туди удвох. Емілі вже зрозуміла, що складним вправам цуценя вчити не будуть, і тепер з радісним хвилюванням чекала на початок занять. Вона вмовила маму купити пакетик собачих ласощів, щоб нагороджувати вихованця за послух.

Джек дуже образився, що його із собою не беруть. Мама пообіцяла розважити його чимось особливим, але малюк все одно закотив істерику в суботу вранці.

Емілі відчула докори сумління. Адже Джек теж дуже любив цуценя!

– Може, підемо всі разом? – спитала вона тата, коли вони йшли стежкою до воріт. Джек спостерігав за ними із вікна. По його щічках текли сльози.

Тато похитав головою:

– Ти дуже добра дівчинка, Емілі, але я не можу з тобою погодитися. Джек ще зовсім дитина. Ці уроки потрібні нам більше, ніж цуценяті: ми вчитимемося виховувати Сема. А твій братик буде без кінця базікати і відволікатиме всіх від заняття. Ні ми, ні Сем не зможемо зосередитись!

Емілі засміялася. Звичайно, тато мав рацію. Але ніщо не завадить проводити вечірні заняття в саду разом з Джеком і показувати, чому вони навчилися!

Парк знаходився неподалік будинку, але навіть така коротка прогулянка вимотала дівчинку. Сем ходив не інакше, як зигзагами і натягував повідець. Так, дресирування йому б не завадило!

***

На щастя, жінка-інструктор виявилася доброю та привітною. Люсі з упевненістю сказала, що цуценя неодмінно всьому навчиться.

– Ви починаєте його дресирувати змалку, і це правильно. Песик у вас чудовий, – сказала вона, погладжуючи цуценя по голові. Люсі вважала, що займатися з Семом повинна сама Емілі, а татові краще стояти осторонь і приходити на допомогу, якщо це буде потрібно. – Виховувати цуценя належить господареві, – пояснила інструктор. – Інакше малюк заплутається.

Емілі не терпілося показати мамі та братику, чого вони з Семом навчилися на сьогоднішньому занятті, і все-все їм розповісти, але вдома з’ясувалося, що Джек і чути нічого не хоче.

– Мені зовсім не цікаво, – пробурчав хлопчик і одвернувся. На той момент Емілі якраз демонструвала команду «до ноги».

Мама кинула їй співчутливий погляд.

– Він все ще сердиться, – прошепотіла вона і зітхнула. – То як пройшло заняття? Сем слухався вас?

Тато з Емілі зніяковіло переглянулися.

– Ну час від часу, – відповіла дівчинка. – Він сидів і не рухався, але коли перед ним клали галету, Сем одразу на неї накидався, хоча треба було чекати дозволу. Чотири галети з’їв!

Песик сів під кухонним столом, важко дихаючи і широко, по-собачому посміхаючись. Йому заняття дуже сподобалися!

***

Джек усі вихідні дувся на сестру через заняття з дресирування, але в понеділок настрій у нього покращився: Емілі пішла до школи, а він залишився грати з цуценям. Хіба це не привід для радості?

Весь ранок Емілі гадала, що задумав її молодший братик. Дуже вже щасливим він виглядав за сніданком. Може, винайшов якусь цікаву гру для Сема? Ці думки відволікали Емілі від уроків, і вчитель двічі зробив їй зауваження, вдруге особливо суворо. Коли мама з Джеком прийшли за нею до школи, дівчинка вже була в поганому настрої, але засмутилася ще сильніше побачивши вдоволеного брата.

– Ну, і чим ти весь день займався? – буркнула вона. – Сподіваюся, не ліз до Сема зі своїми іграми? Це мій пес!

– Емілі! Так не можна, – присоромила її мама.

Дівчинка опустила очі, дратуючись ще більше.

А ось Джека слова сестри не зачепили, і він широко посміхнувся у відповідь.

– Я теж його дресирую! – гордо заявив хлопчик.

– Ти будеш ходити з нами на заняття?.. – запитала Емілі і образливо подивилася на маму. – Але тато сказав…

– Навіщо мені ваші заняття? Там нудно! Я сам дресирую Сема. Навчаю його співати!
Джек закружляв тротуаром, голосно співаючи собі під ніс веселу пісеньку. Емілі зітхнула. Який же він ще дурненький!

– Сподіваюся, у нього вийде краще, ніж у тебе! – крикнула вона братові. Вони з мамою думали, що викладацький дух у ньому вляжеться за день, два. Але Джек, на подив усієї родини, і не думав кидати заняття. Він раз у раз йшов із Семом в окрему кімнату і не дозволяв нікому підглядати за уроком. Якось у п’ятницю, коли тато повернувся додому з роботи, Джек із задоволеним виглядом зайшов на кухню і радісно оголосив:
– Ми з Семом хочемо вам дещо показати! Мама з Емілі переглянулись.

– Ви нам заспіваєте? – ласкаво спитала мама. Джек кивнув головою.

– Я хочу, щоби всі послухали. Татусю, сідай, – попросив він.

Тато в той момент ставив чайник, але охоче відійшов від плити і опустився на стілець, широко посміхаючись.

– Добре. Де наша зірка?

Джек відчинив двері кухні і виглянув у коридор: – Сем! Семмі! До мене!

Песик тут же примчав.

– А тепер тс-с. Слухайте! Цуценя Сем, або Вкрадене щастя

Він всівся на підлогу поруч із цуценям і затягнув «Пливи-пливи на човні». Сем завиляв хвостом, задер носа до стелі і загавкав: – Гав, гав, гав-гав-гав…

Пісня завершилася протяжним завиванням Сема, і в кухні повисла здивована тиша.

– Мені це наснилося? – пробурмотів тато. Емілі похитала головою.

– Ні, йому справді вдалося навчити Сема співати!

Вона опустилася навколішки перед цуценям, щоб його погладити.

– Який же ти розумний! Повірити не можу, що ти зумів його видресирувати, Джеку! Приголомшливо!

– Тепер ми будемо вчити “О, великий герцог Йоркський”,- пообіцяв Джек, задоволений реакцією публіки. – Це буде трохи складніше.

За кілька тижнів з’явилися і перші успіхи на справжніх заняттях з дресирування. Сем начебто раптово усвідомив, що від нього вимагається, і тепер Емілі могла ним пишатися. З ним навчалися і старші собаки, але він був одним з кращих учнів!

– Сидіти, Сем! – Наказала Емілі і вимогливо подивилася на цуценя. Сем на секунду замислився. Так, ця команда йому знайома. Він сів на траву і радісно завиляв хвостом.

– От молодець! Тепер чекай! – З цими словами дівчинка повернулась і пішла геть.

Цуценя провело її розгубленим поглядом. Він хотів побігти за Емілі, але розумів, що не можна. Малюк заскавчав, сподіваючись, що господиня повернеться. Емілі обернулася і суворо промовила:

– Чекай, Сем! Бідолаха зітхнув і схилив голову набік. Здавалося, в очікуванні минула ціла вічність, як раптом – ура! – Емілі його покликала. Сем одразу кинувся до неї і весело закружляв біля ніг дівчинки.

– Ти чудово постаралася, Емілі, – похвалила її інструктор. – Він виконує усі твої команди.

Люсі посміхнулася цуценяті і почухала його під підборіддям. Сем блаженно заплющив очі.

– Добре, клас, давайте повторимо цю вправу.

Емілі знову наказала Сему сидіти і відійшла до протилежного краю площадки, на якій проводилися заняття. Цуценя не ворухнулося, і вона зашарілася від гордості.

За перебігом уроку спостерігав її тато, й члени сімей інших учнів, і дівчинка уявила, як вони захоплюються старанністю Сема. Одна пара особливо уважно розглядала всіх собак. Емілі навіть помітила, як вони показують на Сема пальцем.

На повідку поруч сидів чудовий далматинець. Дівчинці здалося дивним, що господарі вирішили зайнятися вихованням вже дорослого пса. Раптом далматинець повернувся глянути на собаку, що проходила повз, і господар сильно смикнув за повідець.

Далматинець, згорбившись, з жалібним виглядом підповз до його ніг. Емілі ахнула. Який гидкий у нього господар! Тут жорстокий власник пса помітив на собі погляд дівчинки і привітно посміхнувся їй. Емілі поспішно відвернулася.

Вона зовсім забула про Сема! Настав час його покликати. Сем тим часом втомився чекати і почав потихеньку повзти вперед, допомагаючи собі передніми лапами.

Весь його вигляд говорив: «Будь ласка, не лайся!» Емілі засміялася. Який він забавний! Незабаром вона забула про незнайомців із далматинцем і зосередила всю увагу на цуценяті.

Після заняття тато довго хвалив їх із Семом, і вони пішли до виходу з парку, цілком задоволені собою. Не встигли вони дійти до воріт, як цуценя несподівано розвернулося і гавкнуло. Виявляється, далматинець підійшов до нього привітатись.
– Ой, вибачте, – звернувся тато до господаря пса. – Він у вас добрий? Сем ще не звик грати з іншими собаками, і йому трохи страшно.

Емілі скривджено дивилася на батька. Це не справедливо. Сему дуже подобалося спілкуватися з іншими собаками, але якщо господарі не хочуть, щоб їхній пес з ним грав, навіщо підводити його так близько?

– Не хвилюйтеся, Берті у нас доброзичливий, – з усмішкою запевнив тата Емілі власник далматинця.

Емілі подумки з ним не погодилася. Далматинець виглядав не доброзичливим, а забитим і наляканим. Він трохи відійшов від свого господаря, і дівчинка звернула на це увагу. Крім того, від нудотного голосу цієї неприємної людини в Емілі по спині пробігли мурашки. Вона ні крапельки йому не довіряла.

— Яке чарівне цуценя, — зауважила його супутниця. – Породистий ретривер?

Тато Емілі підтвердив, що малюк породистий і навіть згадав, у кого вони взяли Сема. Хазяї далматинця, схоже, щиро зацікавилися і поставили ще кілька ввічливих питань, але Емілі, як і раніше, їм не довіряла. Вона потягла тата за рукав, ненав’язливо натякаючи, що їм час додому, але він ніяк не відреагував.

– Та, – протягла дівчинка. – Може, підемо?

Він з подивом подивився на дочку.

– Потерпи трохи, Емілі. Ти ж бачиш, ми розмовляємо.

Він насупився, ніби кажучи: «Поводься пристойно!» Емілі надулася. Невже тато ще не зрозумів, що це погані люди?

Дама нахилилася погладити цуценя, але той загарчав і притулився до Емілі.
– Сем! – обурено вигукнув тато. А Емілі зраділа: їй не хотілося, щоб ці підозрілі незнайомці чіпали її цуценя.

Жінка спокійно посміхнулася.

– Не хвилюйтесь. Напевно, від мене пахне Берті, і йому це не подобається.

Сем залишився стояти біля ніг дівчинки. Він все ще тихо гарчав, так що тільки вона його чула.

Від жінки пахло не Берті, а десятками різних собак. Нещасні собаки. Краще триматися від неї подалі, щоб не опинитися на місці Берті.

Нарешті Емілі з татом пішли додому, і Сем побіг за ними, не відходячи ні на крок – цьому його навчили на заняттях з дресирування. Правда, часом Емілі досі доводилося говорити йому: «До ноги!» – Але вже не так часто, як раніше. Ось тільки батькові було не до гарної поведінки Сема.

– Емілі, ти дуже грубо поводилась, – сказав він. – Ти ж вихована дівчинка, що на тебе найшло?

Емілі знизала плечима. Тепер, коли вони попрощалися з господарями далматинця, причини здавались безглуздими.

– Просто вони мені не сподобалися, – пробурмотіла дівчинка. – І надто їх зацікавив наш Сем.

– Не дурій, Емілі, пара дуже приємна, – заперечив батько.

– Але Сему вони теж не сподобалися! – Додала Емілі на свій захист. – А собаки добре відчувають людей та розуміють, які вони насправді.

– Сем відчув, що ти до них погано налаштована, і наслідував твій приклад, – суворо виговорював їй тато. – І я б попросив вас обох більше так не поводитися. А тепер ідемо, нам час додому.

Емілі попленталася за батьком, опустивши очі в землю. Тато вчинив несправедливо, у цьому вона була певна. Дівчинка не сумнівалася, що цим малознайомим людям довіряти не можна.

Тим часом Сем почув щось недобре і з тривогою глянув на господиню. Шерстка на загривку в нього встала дибки, і він озирнувся назад. Тихий рик щеняти відволік Емілі від сумних думок. Вона теж обернулася і простежила за поглядом Сема – господарі далматинця йшли на віддалі тією ж дорогою і не зводили з них очей.

Розділ третій

Завдяки заняттям Сем став дуже слухняним цуценям, і мама дозволила Емілі прогулятися з ним до школи, але лише один раз у понеділок. Вона б не змогла щодня проводжати доньку, відволікаючись і на Джека, і на Сема!

По дорозі їм зустрічалися подружки Емілі, і кожна хотіла погладити цуценятко.

– Він такий милий, – мрійливо пробурмотіла Рубі, чухаючи Сема за вухами. – Яка ти щаслива, Емілі! Мені батьки ніколи не дозволять завести собаку.

Емілі широко посміхнулася і з подякою подивилася на маму. Вона сама розуміла, що їй дуже пощастило. Раптом дівчинка напружилася, і серце в неї тьохнуло. З протилежного боку дороги знову з’явилася та дивна пара – господарі Берті! Тато говорив, що їхнє прізвище – Уотсон. Емілі мовчки спостерігала за тим, як Уотсони неспішно гуляють тротуаром. Берті виглядав зовсім нещасним, навіть сумнішим, ніж на заняттях в суботу. Він ішов повісивши голову і опустивши хвоста.

– У чому справа, Емілі? – Поцікавилася мама. Вона теж помітила Уотсонів.

– Все гаразд, – прошепотіла дівчинка. Їй не хотілося здатися дурною, розповідаючи про свої підозри. – Просто побачила декого із занять з дресирування.

Зрештою, Уотсони мали повне право гуляти зі своїм псом вулицею. Хто знає, може, вони живуть неподалік школи… І вдома Емілі… І парку… Все-таки Емілі відчувала, що пара за нею стежить. За нею та за Семом.

Емілі намагалася не забивати собі голову цією підлзрілою парою. Тато з такою впевненістю сказав, що її підозри – дурниця! І все ж таки дівчинка стала оглядатися через плече щоразу, повертаючись зі школи і по дорозі на свої заняття з балету.

Якось увечері, коли вони з Семом лягали спати, вона особливо міцно обняла цуценя на ніч. Мама сумнівалася, чи дозволяти йому спати в ліжку з Емілі, але Сема рятувала його бездоганна поведінка. До того ж, коли цуценя залишали одного на першому поверсі, він заходився вити. Емілі запевняла батьків, що їй краще спиться, коли Сем згортається калачиком біля її ніг, і тато вже заговорював про купівлю великого ліжка на той час, як цуценя виросте у великого пса.

Сем любив спати в ліжку господині і свято вірив, що його власний кошик створений виключно для денного сну. Та й не міг Сем залишити Емілі одну! Адже він має її охороняти!

Отже, тієї ночі він безтурботно сопів під пуховою ковдрою, коли його розбудив слабкий шум. Цуценя сонно розплющило око, і його затишне гніздечко знову заворушилося. Сем підвівся і обурено гавкнув. Чому Емілі раптово почала повертатися? Її було зовсім не видно за кількома ковдрами, так що цуценя попрямувало до узголів’я ліжка, нечутно ступаючи м’якими лапками.

Він мав намір з’ясувати, в чому справа. Емілі щось бурмотіла і тихо стогнала уві сні, нервово стискаючи подушку. Сем перелякався і заскавулів їй на вухо, але дівчинка його не почула. Цуценя з занепокоєнням на неї подивилося. З Емілі явно щось трапилося. Він вирішив піти на крайні заходи і доторкнувся холодним носом їй у шию. Це вже її точно розбудить!

– Ой! – пискнула Емілі і сіла в ліжку. На її обличчі змішалися полегшення та страх. Вона ніжно обійняла цуценя. – Ох, Сем, ну і моторошний сон мені наснився! Справжній жах про тих дивних людей, які стежили за нами у парку. – Емілі зіщулилася, і Сем співчутливо лизнув її в руку. Він не зрозумів жодного слова, але здогадався, що дівчинка чимось стривожена.

Емілі похитала головою: вона ще не встигла прийти до себе. Сон уже почав забуватися. У пам’яті спливали лише образи десятка собак та їхній сумний гавкіт. Але Емілі пам’ятала, як сильно налякав її цей сон, і не хотіла його згадувати.

Сем притулився до господині, намагаючись заспокоїти.

– О, Сем… – сонно прошепотіла Емілі і опустила голову на подушку. – Я тебе люблю.

Ці слова цуценя розуміло. Емілі часто їх повторювала, і вони означали щось дуже важливе.

«Я теж дуже тебе люблю, – подумав Сем. – І ніколи тебе не залишу. А тепер спи!»

Цього разу цуценя примостилося біля плеча Емілі, готове захищати її від усього на світі.

Ось тільки наступного дня ніхто не вибіг їй назустріч, коли Емілі повернулася додому зі школи. Зазвичай Сем біг до неї коридором з веселим гавканням, готовий гладитися і обійматися, але цього разу золотистий клубочок щастя не крутився біля дверей. Поки мама знімала з Джека пальто, Емілі перевірила, чи немає Сема на другому поверсі. Коли вона спустилася на кухню, мама вже заварювала чай, попутно втовкмачуючи Джеку, чому не можна щодня харчуватися рибними паличками і доводиться іноді їсти спагетті. Вона навіть не помітила, як Емілі промчала повз неї і вибігла в сад.

І там Сема не було. Втім, не слід було і очікувати побачити цуценя в саду: мама нізащо не випустила б його гуляти перед тим, як піти забирати Емілі зі школи, але дівчинка вже впадала у відчай! Внизу його немає, нагорі теж, а якщо й у саду пусто… Де ж Сем?

– Мам, я ніде не можу знайти Сема! – Вигукнула Емілі, вриваючись назад на кухню.

– Не грюкай дверима, Емілі, – попросила її мама, заглядаючи в холодильник.

– Вибач, мамо. Де Сем?

– Мабуть, спить на другому поверсі. Принаймні він там відпочивав, коли ми йшли. Мені так здається.

– Мама все ще не бачила причин для занепокоєння. – Ти дивилась у саду?

– Я щойно звідти! – Видихнула Емілі і схопила маму за руку, привертаючи її увагу. – І нагорі його немає, я вже перевірила. Його ніде немає, мамо!

– Та не може бути, – спокійно сказала мама. Вона нарешті обернулася до доньки, але поки що не поділяла її тривоги. – Хіба що я випадково його замкнула в одній із кімнат, коли пилососила підлогу. Перевір всі наші спальні.

Джек відволікся від іграшкових екскаваторів, які він пускав їздити кухонним столом, і послужливо пояснив:

– Ні, мамо, Сем пішов з тітонькою.

Мама з донькою переглянулися, і Емілі злякано ахнула.

– З якою тітонькою? – прошелестіла вона.

Джек знизав плечима:

– Ну, вона прийшла взяти Сема на якийсь час. Ти тоді була нагорі, мамо.

Мама опустилася навколішки перед його стільцем і спробувала домогтися від Джека докладніших пояснень, але це виявилося не так просто. Вранці він катався на своєму триколісному велосипеді садом, коли у ворота заднього двору зазирнула незнайома дама. Вона сказала, що візьме цуценя на якийсь час і пізніше його поверне.

– Як вона виглядала? – Запитала Емілі. – Будь ласка, згадай!

– Як звичайна тітонька, – відрізав Джек.

Він був трохи наляканий і скривджений. Хлопчик не розумів, чому сестра на нього гнівається, а мама помітно схвильована. Тут Джек згадав щось важливе.

– А! Точно, вона була у червоних рукавичках. Сему вони дуже не сподобалися, він намагався їх вкусити. — Джек подивився на сестру, очікуючи, що тепер вона зрадіє.
Але Емілі плакала, і в нього теж потекли сльози.

– Мамо, а коли тітонька віддасть нам Сема? – жалібно прошепотів він. – Коли він повернеться?

Мати Емілі зателефонувала до поліції. Цей дзвінок зайняв цілу вічність, її знову і знову перенаправляли з одного відділу до другого, але Емілі з Джеком весь цей час стояли поряд, прислухаючись до телефонної розмови. Нарешті мама поклала слухавку та запропонувала дітям сісти з нею на диван.

– Емілі, я зараз розмовляла з поліцейським, який очолює розслідування. Він боїться, що в нашому місті орудує ціла банда викрадачів собак.

– Викрадачі собак?.. – Емілі вперше про таке почула.

Джек мовчки дивився на маму, широко розплющивши очі, в яких все ще блищали сльози. Емілі з ним не розмовляла, він скучив за Семом, і йому було нестерпно сумно.

– Це злочинці, вони крадуть собак, – повільно промовила мама, прийнявши дітей за плечі. – Останнім часом в окрузі пропало не одне породисте цуценя.

– І що ж із ними потім трапляється? – пробелькотіла Емілі. У неї все ще в голові не вкладалося те, що сталося. Сема вкрали!

Мама похмуріла і взяла дочку за руку.

– Поліцейський сьогодні до нас зайде. Ми все докладно йому розповімо і про все розпитаємо, добре?

Емілі кивнула головою. Здавалося, візит поліцейського – це цікава і захоплююча подія, немов уривок із вигаданої історії «Справа про зниклого собаку», але ні, нічого подібного. Емілі готова була відмовитися від пригод, тільки щоб Сем повернувся додому.

Джек був у захваті побачивши справжню поліцейську машину за вікном, але коли йому почали задавати питання про те, що сталося, хлопчик розгубився і не зміг вимовити ні слова. Емілі ледве стримувалась, щоб не закричати на брата. Мало того, що він не зупинив викрадачку, так ще й не хотів допомагати розслідуванню! Ну як можна на нього не гніватись?!

Поліцейський заніс до блокноту опис цуценяти і подякував їм за те, що вони одразу заявили про зникнення.

– На жаль, порода дуже цінна, та й пес ще молодий.

Злочинцям не важко буде збути його з рук найближчим часом.

Емілі глянула на нього з подивом.

– Але ми встигнемо повернути Сема до того, як його продадуть? Ви його знайдете.

Поліцейський похнюпився і ніяково кашлянув.

Мама якийсь час мовчала, а потім пригорнула до себе Емілі.

– Мила, звичайно ж, у поліції намагатимуться відшукати наше цуценя, але це дуже хитрі злочинці. Собаки, яких вони крадуть, зникають безвісти!

Емілі нервово проковтнула.

– Тобто… Сем може до нас уже не повернутись?

У неї защипало в носі, і по обличчю покотилися сльози, але Емілі не звернула на це уваги і підняла очі на поліцейського, що дивно виділявся на тлі їхньої вітальні.

– Я більше ніколи його не побачу?.. – жалібно пробурмотіла вона.

Розділ четвертий

Сем сидів під замком, у непроглядній темряві, і протяжно вив – раптом Емілі прийде і врятує його? Йому здавалося, що нічого не може бути гіршого за тяжке очікування в порожньому будинку, поки Емілі не повернеться зі школи, Джек – з ігрового майданчика, мама – з магазину, тато – з роботи …

Цуценя пройшлося по невеликій клітці, вдихаючи дивні, незнайомі запахи . Сем зрозумів, що він тут не єдиний бранець. До нього долинали гавкіт і скиглення інших собак, обурених своїм ув’язненням. І в цій самій клітці, де тепер був маленький ретривер, встигло побувати не менше п’яти цуценят. Але що це все означає?

В одному малюк не сумнівався: дарма він повівся на ласощі, запропоновані дамою в червоних рукавичках. Вона впевнено зайшла в їх сад, як у свій, з пакетиком тих галет, якими Емілі пригощала Сема за хорошу поведінку на уроках слухняності. Покликала його на ім’я, висипала на долоню ароматні шматочки.

Але йому слід було здогадатися, що цій дамі довіряти не можна! Пахла вона підозріло. Дама в рукавичках грубо схопила його за нашийник, потягла до машини, припаркованої біля входу в сад, і заштовхнула в багажник.

Сем загавкав, благаючи Джека покликати на допомогу, але хлопчик лише розгублено спостерігав за тим, що відбувається. А тепер цуценя кинули в клітку, і ось що найстрашніше: він не знав, як вибратися з цього величезного дерев’яного сараю, в якому його тримали разом з іншими нещасними, втекти і повернутися до Емілі! Залишалося тільки кликати її гучним гавканням, але хіба дівчинка могла його почути?

Емілі ніяк не могла звикнути до зникнення цуценя. Їй здавалося, що Сем ось-ось вистрибне з-за дивана, виляючи хвостом, і все це обернеться веселою грою, яку він затіяв.

Щовечора після школи вони з мамою та Джеком блукали містом у пошуках Сема. Емілі роздрукувала оголошення на комп’ютері – з її улюбленою фотографією цуценяти та номером їхнього телефону.

Вони заходили до всіх магазинів на головній вулиці з проханням розмістити оголошення у них на вітрині.

Багато продавців погоджувалися, але у результаті мамі Емілі так ніхто й не подзвонив. Емілі наклеїла оголошення у школі та розповіла учням і вчителям про пропажу. Її подруги взяли кожна по оголошенню і наклеїли на вікна своїх будинків.

Незважаючи на всю цю метушню, тиждень тягнувся цілу вічність. Поліцейський обіцяв негайно повідомляти їм важливі новини про розслідування, але сам, зважаючи на все, не вірив, що цуценя ще можна знайти. Сем ніби розчинився у повітрі. Емілі це не зупиняло. Вона не збиралася здаватися, адже кожна річ у будинку нагадувала їй про улюбленого песика. Його миска, червоний повідець, кошик…

У суботу тато відвів Емілі на заняття з дресирування. Він трохи здивувався, коли вона його про це попросила, але дівчинка пояснила, що хоче попередити всіх господарів про викрадачів собак і заразом попросити їх про допомогу в пошуках Сема.

Емілі було дуже сумно заходити до парку без цуценяти. Біля воріт тато взяв її за руку, і вона витерла сльози. Їй не вдасться й слова сказати, якщо вона розплачеться.

Інструктор Люсі збентежено поглянула на Емілі та її тата. Чому вони прийшли на заняття без Сема?.. Від цього погляду Емілі защипало в носі і плакати захотілося ще сильніше. Тато почав пояснювати, і Люсі покликала інших учнів.

– Боюся, Емілі принесла нам сумні новини про свого чарівного Сема, – з гіркотою повідомила інструктор.

– Його вкрали, – видихнула Емілі. Голос у неї тремтів, але вона помітила, що всі дивляться на неї зі співчуттям, і дівчинка продовжила, перевівши подих: – У поліції вважають, що у нас у місті з’явилася банда викрадачів, і я хочу вас попередити, щоб ваші собаки не постраждали. І, будь ласка, скажіть нам, якщо раптом побачите Сема, – додала Емілі і розплакалася.

Всі зібралися навколо неї, обіцяючи виглядати Сема на вулиці і з упевненістю заявляючи, що він обов’язково знайдеться. Навіть собаки підходили до дівчинки та ніжно лизали їй руки.

Нарешті, тато зібрався йти, щоб Люсі могла приступити до заняття.

По дорозі до воріт Емілі раптово завмерла, і серце забилося в неї в грудях. Та дивна пара знову спостерігала за уроком!

– У чому справа, люба? – ласкаво спитав тато.

– Це вони! Вони розпитували нас про Сема, пам’ятаєш?

Емілі дивилася на Уотсонів. Далматинець сидів на повідку, опустивши голову і повісивши хвіст. “У людини, яка по-справжньому любить собак, не може бути такого сумного вихованця”, – подумала дівчинка.

Уотсонів зацікавило її цуценя, і через пару днів воно зникло… Хіба це не дивно? Вони якраз питали, чи породистий пес. Емілі кинула сердитий погляд на місіс Уотсон, не боячись здатися грубою. Дама це помітила, повернулася до свого супутника і щось прошепотіла йому на вухо. Як здалося Емілі, вона виглядала винною.

Раптом Емілі перехопило подих. Вона потягла тата за рукав.

– Дивись, дивись! – Вигукнула дівчинка.

– Що таке?

– У неї червоні рукавички, – прошепотіла Емілі. – Пам’ятаєш, Джек розповідав нам про жінку в червоних рукавичках? Все сходиться! Це вони викрали Сема!

– Емілі, я розумію, ти засмучена, але не можна звинувачувати людину в крадіжці собаки тільки через те, що вона ходить у червоних рукавичках, – пробурмотів тато. Господарі Берті теж прямували до воріт і, напевно, почули слова його доньки. Йому стало ніяково.

Емілі пронизала Уотсонів гнівним поглядом. Ну, як же тато не розуміє очевидного?

Містер і місіс Уотсон порівнялися з ними, і жінка співчутливо посміхнулася.

– Ми чули від інших учнів, що у вас вкрали цуценя, – сказала вона, дивлячись Емілі просто в очі. – Мені так шкода. Він у вас чудовий. Сподіваюся, ви скоро його знайдете.

Містер Уотсон похитав головою.

– Не уявляю, що б ми робили, пропади наш Берті.

Здавалося, вони говорили щиро. Емілі не знала, що їй і думати. Вона глянула собі під ноги. Без сумніву, Джек мав на увазі саме цю даму, але, може, тато і має рацію. Мабуть, це безглуздо – називати людину злодієм за її червоні рукавички?

Розділ п’ятий

Вночі Емілі ніяк не могла заснути. Вона сиділа в ліжку, обхопивши руками коліна, і з тривогою думала про цуценя. Раптом вона не помилилася і Сема вкрали ці підозрілі Уотсони? Дівчинка зіщулилася, уявивши, як йому з ними важко.

Вони здавались добрими, але Емілі на власні очі бачила їхнє жорстоке поводження з далматином Берті, і інтуїція їй підказувала, що цій парі довіряти не можна. Сем теж це відчув, а про собак кажуть, що вони чудово розбираються в людях. У будь-якому випадку вона повинна щось зробити. Але що? Можна зателефонувати до поліцейського, але хіба він їй повірить? Доказів у неї немає, та й упевненості також.

Емілі задрімала, але й сон не приніс їй спокою. Вона чула жалібний гавкіт Сема – він ніби кликав її на допомогу! І не він один. Десятки собак вили, гавкали та дряпали стіни клітин. Всі вони були замкнені, і всі нещасні. Емілі заметалася по ліжку і відкинула ногою ковдру.

Перед очима знову з’явилися Уотсони. Напевно, це вони викрали цуценя. Тієї ж хвилини дівчинка прокинулася і різко піднялася, важко дихаючи. Руки її тремтіли від страху. Вона потяглася до ліжка, щоб обійняти Сема і заспокоїтися, але його там, звичайно ж, не було. Емілі затремтіла всім тілом і тихенько заплакала.

Вона має врятувати Сема. Після цього сну у неї не залишилося сумнівів у тому, що Уотсони – викрадачі собак. Вона це відчувала. Залишилося придумати, що робити.

Прийнявши рішення, Емілі нарешті змогла заснути і вранці почувала себе набагато краще. Ось тільки вона ще нічого не зробила заради порятунку цуценяти!

У неї була лише одна зачіпка: швидше за все, Уотсони жили неподалік, тому що зустрічалися їй по дорозі до школи і під час прогулянок парком. Але жодної користі в цій зачіпці не було. Не могла ж вона сліпо ходити вулицями у пошуках пари викрадачів собак? «Я двічі бачила їх на заняттях, – подумала Емілі. – Напевно, там слід шукати».

Тут дівчинка зрозуміла. Ну звичайно! Уотсони не дарма приходять на уроки дресирування. Саме там вони підшукують цуценят, щоб вкрасти їх та продати! Найкраще місце, де можна знайти різних вихованців і подружньому побалакати з їхніми господарями.

Більшість власників люблять хвалитися своїми улюбленцями і розповідати про те, які вони особливі. І нікому не здасться дивною, цікавість пари, яка теж має пса.

Мабуть, Уотсони побували в багатьох групах у різних інструкторів і постійно їх змінювали, щоб ні в кого не виникли підозри в їхній причетності. Емілі почала продумувати свій план.

«Я піду на заняття з дресирування у парку, і якщо вони там будуть, простежу за ними до самого дому, – з ентузіазмом думала вона. – А якщо дізнаюся, де вони тримають Сема, мама з татом нарешті мені повірять!

Люсі проводила ще одне заняття в неділю вдень, також у парку. Залишилося тільки заманити туди маму з татом. Емілі не могла видати їм справжню причину, через яку їй хотілося потрапити до парку. Вона навіть не сумнівалася, що батьки їй не дозволять турбувати цих нещасних. У голові мало не лунав голос батька, який промовляв ці слова. Ні, доведеться схитрувати!

Емілі лежала на дивані з кислим виглядом – це було нескладно, незважаючи на те, що настрій у неї покращився з появою плану порятунку, оскільки в голові все ще лунали сумні думки про улюблене цуценя. За якийсь час батьки зашепотілися, і дівчинка зрозуміла: вони помітили! –

– Треба б вийти погуляти на свіжому повітрі, – промимрив тато. Він підійшов до дивана і награно-бадьорим голосом оголосив: – Настав час розім’ятися, лежні! Джек сердито глянув на нього через свої іграшкові машинки.

– Не хочу, – пробурчав він. Це не збило татові веселий настрій. – Футбол! – мало не скрикнув він, і Джек підстрибнув від несподіванки.

– Беріть м’яч, надягайте куртки – йдемо в парк грати у футбол!

Емілі недовірливо похитала головою. Вона не очікувала, що все виявиться настільки просто. Мабуть, варто частіше хитрувати. Жаль, правда, що довелося взяти з собою Джека, невдоволеного всім на світі, включаючи прохолодну погоду на вулиці.

“Хоча в компанії Джека є і хороша сторона”, – подумала про себе Емілі, спостерігаючи за тим, як братик з татом штовхають м’яч по парку, і настрій у Джека повільно піднімається. Всі сили батька йшли на те, щоб втримати увагу маленького сина і не дозволити йому розкиснути або завалитися відпочивати на траву, тому за Емілі він майже не дивився.

– Я спробую вести м’яч, – голосно сказала вона і м’яко підштовхнула його до галявини, на якій проводили заняття з дресирування собак, вдаючи, що орієнтується на ряд дерев. Джек нетерпляче стрибав на місці, тягнув тата за рукав і нив.

Емілі заховалася за великий каштан і визирнула на галявину. Від виду безлічі красивих собак, більшість з яких були ще цуценятами, у неї защипало очі і звело живіт. Дівчинка струснула головою. Якщо вона хоче повернути Сема, їй не можна розкисати! Сльозами горю не допоможеш.

Емілі непомітно спостерігала за уроком. Стояв холодний лютневий день, і народу було не так багато. Вдалині стояла невелика група людей, але їх було неможливо добре розглянути.

Раптом хтось один відійшов убік, і дівчинка помітила Берті: він сумно сидів біля ніг свого господаря, а той розмовляв з іншим незнайомим паном. Дама в червоних рукавичках стояла біля них і з чогось сміялася. Вони прийшли!

Ні, це не збіг. Від виду їхньої безтурботної розмови долоні Емілі стиснулися в кулаки. Напевно, злодії збирали інформацію, щоб вибрати наступну жертву для викрадення! Невдовзі містер Уотсон потяг Берті за повідець і пішов геть із галявини, махаючи на прощання власникам собак, з якими він спілкувався.

Емілі з жахом провела його поглядом. Як їй тепер бути? Вона продумала свій план до цього моменту, і тільки. Дівчинка швидко обернулася. Ой! Тато з Джеком ідуть перевіряти, чи з нею все добре. Джек випнув нижню губу, але більше не плакав.

– Вибач, Емілі, – все тим же награно-веселим тоном промовив тато. – Не вішай ніс, Джеку! Давай подивимось, чи вдасться твоїй сестрі забити нам гол! Що скажеш?

Емілі у розпачі озирнулася на галявину. Викрадачі вже прямували до воріт. Що тепер? Їй нізащо не вмовити тата простежити за ними, а якщо вона попроситься додому, вони все одно скористаються іншим виходом.

Настав час ризикованого маневру.

Емілі енергійно підбігла до м’яча, кілька разів вдала, що штовхає його, і запустила м’яч зовсім в інший бік – до тих самих воріт.

– Ой! Вибачте, – скрикнула вона і засміялася. – Я за ним збігаю!

Емілі поспішила за м’ячем, який повільно котився по землі.

Вона забігла в зарості кущів біля воріт і вдала, що шукає там м’яч. А потім вислизнула із кущів і вийшла через ворота. Тато страшенно розсердиться, коли дізнається про її витівку, але зараз не час про це думати.

Їй треба врятувати Сема.

Розділ шостий

Вибігаючи з парку, Емілі швидко озирнулася через плече. Джек знову вередував, і батькові було не до неї. Чудово.

Уотсони пройшли вже половину вулиці. Вони нікуди не поспішали і балакали на ходу. Берті плентався за ними, повісивши хвіст.

Емілі ніколи раніше ні за ким не стежила і гадки не мала, як це робиться. Вона розуміла, що Уотсони відразу її впізнають, якщо помітять, а отже, треба від них сховатися.

Дівчинка підбігла до найближчої поштової скриньки і встала за нею, нервово переступаючи з ноги на ногу. Варто було чорно-білому хвості Берті зникнути за рогом, як Емілі кинулася туди і зазирнула за ріг. На щастя, від цікавих очей її приховував великий трояндовий кущ.

Вона не припиняла стеження, ховалася за ліхтарними стовпами та припаркованими на узбіччі машинами. На щастя, перехожі їй зустрічалися рідко, а якщо хтось і проходив повз, вона вдавала, що зав’язує шнурки.

Емілі стало трохи не по собі. Бігати від дерева до дерева було і безглуздо, і страшно. Якщо Уотсони насправді викрадачі собак, що вони зроблять, коли помітять, що за ними стежать ? Точно не зрадіють.

Так пройшло близько п’яти хвилин, і за черговим кутом Емілі чекала неприємна несподіванка. Вони зникли! Серце тривожно забилося, і дівчинка помчала до наступного повороту. Не могла ж вона їх загубити! Це її єдиний шанс, бо тато назавжди заборонить виходити з дому, коли вона повернеться додому.

Раптом недалеко пролунав сердитий голос:

– Ходімо, дурний собацюро!

Здається, він долинав із саду.

Емілі перевела подих, намагаючись заспокоїтись. Напевно, Уотсони жили в одному з цих будинків. Так, скоріш за все.

На цій вулиці стояли великі старі будинки, в основному похилі і занедбані, деякі навіть із забитими вікнами, в них уже ніхто не жив. Їх оточували високі стіни – Емілі приблизно до плеча.

Дівчинка нахилилася і поспішила туди, звідки пролунав голос. Це був будинок у самому кінці ряду, і стежка, що вела до вхідних дверей, була завалена сміттям. Сад заріс кущами, і Емілі довелося зазирнути у ворота. Вона майже не дихала, боячись, що її почують.

Тільки зараз, зайшовши так далеко, вона задумалася над тим, що з нею буде, якщо її зловлять. Містер Уотсон кричав на нещасного Берті, якому захотілося попісяти і обнюхати бур’яни біля доріжки в саду, і побачивши цю сцену дівчинка усвідомила, як сильно їй не хочеться потрапити їм на очі. Сусідні будинки з розбитими вікнами створювали враження, що в них ніхто не живе. Ніхто не прийде їй на допомогу.
Нарешті Уотсони зайшли у двері і зачинили їх за собою.

Емілі сіла навпочіпки біля воріт. Вона почувала себе по-справжньому безглуздо. Ось їй вдалося знайти будинок, в якому живуть викрадачі. А що далі?

Зачинені в клітках собаки почули, як грюкнули вхідні двері, і загавкали. Їм хотілося, щоб їх погодували, вивели на прогулянку, погладили, обійняли та полоскотали. Бідолашний Сем розплющив очі на своїй рваній старій ковдрі, що служила йому ліжечком, і теж залився гавканням: він кликав Емілі в надії, що дівчинка відшукає його і забере з цього жахливого місця. Цуценя не бачило її ось уже п’ять днів, але навіть не сумнівалося, що Емілі прийде до нього на допомогу. Він був у цьому майже певен.

Сем виявився не те, щоб у жорстоких господарів, але собак вони, схоже, недолюблювали. Маля не розуміло, куди їм стільки вихованців, якщо нікого з них не гладять і не пестять.

Хазяїн приходив тільки поставити миски з їжею двічі на день і весь час хмурився, а дама в червоних рукавичках взагалі не заглядала в собачий сарай.

Цуценя нестерпно сумувало по будинку Емілі. Там його любили, обіймали та постійно з ним розмовляли. Навіть коли Емілі йшла до школи, йому не доводилося нудьгувати – з ним грали її мама та Джек. А тепер він жив на самоті і сподівався лише на те, що Емілі прийде за ним і врятує.

Емілі присіла на тротуарі.

– Яка ж я дурна, – сердито бурмотіла вона про себе.

З очей текли сльози. Їй вдалося зайти так далеко, а тепер вона не знає, що робити ! Тепер їй ніколи не повернути Сема.

Поки вона шукала в кишенях серветку, з боку будинку Уотсонів почувся гавкіт. Гавкіт лунав з двору за будинком. Один Берті не зміг би наробити такого галасу. П’ять чи шість собак надривалися всі разом, і серед них, напевно, був і Сем!

Емілі глибоко вдихнула та повільно піднялася на ноги. Доріжка до будинку розгалужувалася – вона вела і до заднього двору. Паркан довкола був старим і похиленим. А раптом їй вдасться туди пролізти і знайти цих нещасних собак? Може, вона навіть протиснеться крізь щілину в паркані. Здаватися не можна! Не дарма ж вона переслідувала Уотсонів до самого будинку!

Коли Емілі навшпиньки підбиралася до паркану, хтось схопив її за плече. Вона застигла, не в змозі зрушити з місця.

Дратівливо знайомий голос прощебетав:

– Емілі, ми тебе знайшли!

– Джеку!

І – що важливіше – тато. Звісно, це він поклав їй руку на плече. Емілі уривчасто задихала і неквапливо розвернулася. Тато дивився на неї згори вниз. Він виглядав одночасно і стурбованим, і розгніваним.

– Емілі, що на тебе найшло? – обурювався тато. – Ти ж знаєш, що ось так втікати і блукати вулицями одній не можна в жодному разі!

Здавалося, він ледве стримується, щоби не накричати на неї.

– Вислухай мене, тату! Схоже, я знайшла Сема! – випалила Емілі. – Саме тому я втекла – щоби простежити за господарями далматинця. Вони тут мешкають!

Тато глянув на неї і стомлено похитав головою.

– Емілі, ми з мамою тисячу разів тобі пояснювали, що Уотсони не причетні до зникнення твого цуценяти. Я розумію, як відчайдушно ти прагнеш його знайти, але твої припущення нічим не підкріплені. А тепер будь розумницею і підемо додому.

Емілі вважала б за краще, щоб тато на неї накричав. Його тихий, співчутливий тон змусив дівчинку повірити, що він правий. А вона повелася безглуздо. І хитре детективне розслідування здалося раптом таким дитячим…

– Добре, – жалібно пробурмотіла Емілі. – А де Джек? – Додала вона, озирнувшись навколо.

Тато глянув на свою руку, ніби очікуючи побачити, що син все ще тримається за неї.

– Повірити не можу, – прошепотів він і нервово оглянув вулицю.

Раптом Емілі побачила яскраво-зелену пляму через тріщини паркану. Куртка Джека! Він біг тією самою доріжкою, до якої лише кілька хвилин тому підкрадалася Емілі.

– Ось він! – крикнула дівчинка і помчала за братом, перш ніж тато встиг її зупинити.

Джек сидів навпочіпки біля сараю, притуливши вухо до шпаринки в дерев’яній стіні, і уважно до чогось прислухався.

Тато взяв його на руки, але малюк вирвався і вигукнув:

– Ні, татку! Я знайшов його! Я знайшов Сема!

Він застрибав, ухиляючись від рук батька.

– Джеку, це просто собачий гавкіт. Сема там немає.

Тато щосили намагався не сварити дітей – він розумів, що їм дуже не вистачає цуценяти, але терпець у нього закінчувався.

– Він там! Правда, Емілі? Більше ти не сердишся на мене? – Він з надією потягнув сестру за рукав. – Послухай!

Емілі опустилася навколішки поруч із Джеком.

– Добре, я послухаю, – погодилася вона насамперед для того, щоб заспокоїти молодшого брата.

Сем тим часом гавкав щосили, притулившись до грат своєї клітини. Емілі! Вона нарешті за ним прийшла! Його гавкіт перетворився з відчайдушного на радісний.

– Ну, все, ми йдемо додому. Зараз же! – не витримав тато. – Це просто смішно. Раптом господарі вийдуть і побачать, як ви дражните їхніх собак. – Він узяв дітей за руки і потягнув їх стежкою до виходу. – Вибач, Емілі, але з мене вистачить. Ідемо.

“О ні! – подумав Сем. – Вони йдуть!» Він почав дряпати дерев’яну стіну сараю, бажаючи вибратися на вулицю і помчати за ними. Емілі, її тато та Джек були так близько! Як вони можуть просто взяти та піти?!

– Тату, гавкіт і справді зовсім як у Сема, – тремтячим голосом зауважила Емілі і подалася назад. – Прошу тебе, прислухайся! Хіба не схоже?

– Це Сем! – сердито заявив Джек. – Ти мене зовсім не слухаєш. Я ж сказав, що то він!

Джек вихопив свою руку і помчав назад до сараю.

– Ось, слухай! – крикнув він і голосно заспівав: – Пливи-пливи на човні бурхливим струмком… Давай, Сем!

З-за стіни пролунав гавкіт щеняти.

– Гав, гав, гав-гав-гав!

– Так це він! Татку, ми його знайшли! – Емілі міцно обійняла батька і поспішила до сараю. – Сем, це я, Емілі! Ми тебе звідти витягнемо! – З цими словами вона підхопила Джека на руки і підняла його у повітря.

Тато дивився на сарай з таким виглядом, наче він тільки що вибухнув.

— Не може бути, — промимрив він. – Вибач, Емілі, мені треба було відразу до тебе прислухатися. Це точно Сем, тепер я в цьому певен. – Він здивовано похитав головою. – Гаразд, давайте вирішимо, як нам бути. Не можемо ми зателефонувати їм у двері і попросити повернути Сема.

Емілі з тривогою подивилася на батька.

– І що ти зробиш?

Він усміхнувся.

– Все буде гаразд, не хвилюйся. Ми його врятуємо. Нам знадобиться допомога, тільки й усього. Я зателефоную мамі та попрошу її зв’язатися з поліцейським, який займається розслідуванням цієї справи. Не здивуюся, якщо виявиться, що решта собак, які гавкають зараз у сараї, теж крадені.

За десять хвилин до будинку Уотсонів під’їхала поліцейська машина, і діти вибігли їй назустріч.

– Ви їх урятуєте? – схвильовано звернулася Емілі до поліцейських. – Будь ласка!

– Гей, ви! Стійте! Поверніться! – крикнув тато. Він стояв біля стежки на задньому дворі. – Дивіться, хтось перелазить через паркан! – Він, махнув рукою поліцейському.

Тато Емілі не помилився. Викрадачі помітили поліцейську машину та вирішили втекти через сусідню ділянку.

Поліцейський дістав рацію та викликав підкріплення, щоб його колеги наздогнали злочинців.

– Що ж, вони й справді наробили таких справ, після яких краще на очі поліції не потрапляти, – визнав він. – Як ви їх знайшли? – з цікавістю звернувся він до тата Емілі.

– Це все моя донька, – відповів тато, винувато знизуючи плечима. – Вона з самого початку їх підозрювала та стояла на своєму. Визнаю, Емілі була права.

– І я! – Нескромно вставив Джек.

– Насправді ця пара вже була під підозрою. Вони намагалися збути кілька цуценят у зоомагазині не так далеко звідси. Але ви нас випередили! – Поліцейський широко посміхнувся їм. – Мені видали ордер на обшук. Знаєш, що це означає? – Запитав він Емілі. Дівчинка заперечливо похитала головою. – Що я можу обшукати всю ділянку? Почнемо звідси, що скажете? – Він підійшов до воріт в старому паркані, підняв з стежки цеглу і розбив замок. – Скоро повернусь, – пообіцяв поліцейський.

Гавкіт у сараї ставав все гучнішим і гучнішим. Очевидно, собаки зрозуміли, що їх скоро врятують.

– Ви пам’ятаєте, як він виглядає? – тремтячим голосом запитала Емілі, витягнувши з кишені фото цуценяти. Дівчинка носила його з собою цілий тиждень, так що воно забруднилося і пом’ялася, але песик на ній все одно залишався впізнаваним.

– Не хвилюйся, – заспокоїв її поліцейський. – Я його принесу. Втім, ви і без мене чудово справлялися!

Емілі з Джеком залишилися біля воріт. Вони витягали шиї, намагаючись побачити, що відбувається на задньому дворі. Поліцейський зайшов у великий старий сарай, а коли знову відчинив двері, на волю вискочило чарівне золотисте цуценя і блискавкою помчало до Емілі. Сем!

Вона сіла на траву, плачучи і сміючись одночасно, а Сем метушився навколо неї, не знаючи, що йому робити – весело гавкати, лизати Емілі руки або те й інше разом. Нарешті він вибився з сил і вмостився у дівчинки на руках, притулившись маківкою до її підборіддя. Малюк задоволено зітхнув. Нарешті він повернувся до улюбленої родини!

Емілі міцно його обійняла. Яке щастя знову вдихати рідний запах собачої шерсті та відчувати тепло улюбленого цуценяти!

Емілі обережно піднялася на ноги і посміхнулася до тата з Джеком.

– Ходімо до дому, – сказала вона.