Вуха і вушиська

Бабця всю ніч не спала, а все думала-гадала, що б його такого зробити з онуковими вухами, чи то вушиськами. Вчора Ферічко побачив їх у дзеркалі і бідкався, поки не заснув.

Йому не хотілось мати вушиська. Та й хто б такі хотів? Феро мріяв про малі вушка, у крайньому разі — про вуха, але в жодному разі не про вушиська.

Бабця сподівалася, що в її голові блисне нарешті рятівна думка і вона придумає щось таке, що зменшило б онукові вуха. Але нічого путнього в голову не йшло, а тим часом почало світати: спершу за горбком, потім за парканом і нарешті за вікнами їхньої кімнатки.

Думала бабця, думала, всю ніч очей не склепила, але нічого так і не придумала.

Тому встала і пішла поливати город.

Був ранній ранок, але добряче припікало.

Спрагле сонечко вже випило всю росу, висушило всі луки. Але цього йому здалось замало — і воно вирішило випити воду з річки, що текла під горбком. Але потім подумало, що пити воду з вологих грядок значно зручніше, ніж тягнутися променями аж до річки.

Бабуся бігала туди-сюди з лійкою: то до криниці, де набирала воду, то у садок, де поливала перець, помідори, капусту і хрумкітливі огірки.

Поливаючи грядки, бабця помахала услід таткові Ігнацу, який устав скоро після неї, сів на свій велосипед, перекинув через плече поштарську сумку і махнув на прощання поштарським кашкетом. Його велосипед привітно дзеленькнув і помчав татуся на роботу.

Потім бабця помахала своїй невістці — матусі Катарині. Вона теж їздить на роботу на велосипеді: подзеленчала і під’їхала до вікна. Вікно розчинилося і звідти стрибнула на заднє сидіння сестричка Лойзка з наплічником за спиною. Бабця стояла біля криниці і махала обом — невістці та онуці.

Потім вона з повною лійкою пішла у садок поливати квіти: пишні півонії і прекрасні білі лілеї. Але до квітів бабуся не дійшла, бо здивовано зупинилася перед щойно политими нею грядками.

Вона не вірила власним очам.

Грядки були сухі-сухісінькі, ніби їх взагалі ніхто не поливав.

Бабця поставила лійку, узяла з землі малу грудку і потерла її між пальцями, щоб перевірити, чи не обманюють її очі — грудка розсипалася в неї у руках і розлетілася на пил. Бабця тільки головою похитала. А сонце засміялося, опустило у лійку промінчик й одним духом випило звідти всю воду; так що, коли бабця узяла лійку і хотіла знову полити грядки, з неї не витекло жодної краплини, жодної сльозини.

Зате вона з’явилась у лівому бабиному оці, а потім у правому, слізки збігли по бабусиному носі і на його кінчику злилися в одну велику сльозу, якій захотілося політати, але тільки-но відірвалась від носа — випарувалась і зникла.

Прикривши очі долонею, бабуся подивилась на обрій, шукаючи там хоча б одненьку хмарку. Але побачила тільки гаряче сонце.

Під його пекучим промінням в’яли лілеї та півонії, опускались листочки огірків і помідорів, схилялися капустяні головки.

Бабуся побігла до криниці, але сонечко її обігнало і опустило в криницю промінчик, збираючись із неї випити усю воду. Тут бабця вже не на жарт розсердилась. Вона витягла з кишені фартушка ножиці і відрізала кінчик променя. Але той знову відріс. Бабця його знову відрізала. А потім знову! І знову! І ще раз!

У цю мить з хати вийшов бабин онук Ферічко. Він солодко позіхнув і потягнувся, цього якраз йому не слід було робити, бо, потягуючись, він руками ненароком торкнувся своїх великих вух. За ніч Ферічко зовсім забув про них, а тепер згадав і знову заплакав; даремно він намагався притиснути вушиська до голови, вони відстовбурчувались і стирчали, мов лопухи.

Біля Ферічкових ніг з’явилася мала калюжка сліз — і в ній, як у дзеркалі, хлопчик бачив свої великі вуха, чи то вушиська.

У бабці не було часу, щоб пожаліти онука; вона знову і знову відрізала кінчик променя, щоб сонце не випило з криниці останню воду. Аж ось вона подивилася на Ферічка — і всміхнулась.

Над його головою з’явилася хмаринка.

Вона випарувалася з калюжки сліз.

Мало того!

З хмаринки йшов дощ!

Ніде більше дощу не було, всюди світило сонечко, тільки над Ферічком дощило чим далі, тим більше. Він одразу забув про свої вушиська і сховався до хати. Дощ перестав. Ферічко визирнув у вікно, з його очей ще котилися сльози.

— Ура! — закричала бабця.

Вона побігла у хату і вивела онука за руку в двір. Зразу ж на них закапав дощик.

Бабуся повела Ферічка у садок і водила його там між грядками туди-сюди, поки не попіднімались капустяні головки, не ожили листочки помідорів та огірків.

Потім Феро постояв трохи біля лілей та півоній. На обрії тим часом почали з являтися інші хмаринки. Вони закрили сонечко і все небо; дощик обернувся зливою — у садку все росло і збільшувалось на очах, бо нічого так не треба рослинам, як добрий дощ.

А яка це краса, коли дерева і трава вкриті краплями дощу, а в повітрі пахне свіжістю!

Але хіба змокли і підросли тільки огірки? Хіба змокли і підросли тільки помідори? Або тільки капуста? Або тільки півонії та красуні лілеї?

Найбільше від усіх змок бабусин Ферічко.

Мало того!

Він не тільки змок, але й підріс, або, точніше, доріс, наздогнав свої вушиська. Це був уже не малий хлопчик з великими вушиськами, а парубійко з нормальними вухами. З Ферічка став Ферко, а невдовзі — Феро, і він усе ріс та й ріс далі, поки не став Франтішком, але це вже зовсім інша історія.