Жан заверни-під-рукав

В однієї жінки було три сини, і такі милі, що просто радісно подивитись. Але третій, бідолаха, був такий маленький, що міг у жменю поміститися. Тому його і звали Жан заверни-під-рукав.

У ті часи бідняки так мучилися, що й не описати. Стільки було всяких воєн, що зорати землю було ніколи. Спустіли поля: ні зерна, ні хліба. У панів  в коморах запаси були, а селяни харчувалися чим попало, іноді й травою.

Бідолашна мати плакала у своїй хатині: діти голодні, а нагодувати їх нічим. Хто, окрім матері, зрозуміє таке горе? Діти голосять — у неї серце надривається. «Будь їх у мене хоч двоє, — думає жінка, — я їх ще б якось виходила. А з третім що робити, з ним як бути?» І вона все плакала та плакала; а горю своєму допомогти нічим не могла. Візьму та загублю його в лісі! – вирішила вона.

Але коли задумалася жінка, кого з трьох їй позбутися, гірко їй стало, і вона знову заплакала.

І ось вирішила вона позбутися молодшого найменшого. Посилає мати дітей у ліс і першим двом наказує:

— Ідіть погуляйте в лісі та зайдіть подалі. Ось вам горох, сипте його дорогою, горохом дорогу назад знайдете. А Жан заверни-під-рукав нехай лишається. Сховайтесь від нього в лісі та там і покиньте.

Так діти зробили, як мати їм сказала. Ідуть собі, йдуть, старший горох по дорозі розсипає. Зайшли далеко, ледве ноги волочать. Зупинились і сіли під великим буком. Поїли з нього горішків, голод вгамували. Найменший заснув, тут вони його, бідолаху, і покинули.

Прокинувся Жан загорни-під-рукав, бачить, братів немає. Став сам шукати дорогу – він бачив, як старший брат сипав горошини; по них і дістався додому.

Приходить додому, а вже ніч двері замкнені.

— Мамочко, а матусю! Відчини двері!

Мати біжить, двері відчиняє і питає:

— Ти звідки, синочку?

Він їй і розповів, як його брати загубили і як він знайшовся.

Бідолашний був весь мокрий. Мати зітхнула гірко, розвела вогонь, відігріла його.

Наступного дня знову послала вона дітей у ліс і наказує: цього разу щоб Жан заверни-під-рукав не повернувся!

Послухалися її сини, та все так і  зробили. Залишили братика у великому яру в глухому лісі.

Жан заверни-під-рукав був хоч і малий, а кричав голосно! Кричав, кликав свою маму, що послала його, бідного, на смерть. Ніхто не відзивається, тільки свій крик чує. Від таких криків і кам’яне серце здригнеться.

Блукав малюк лісом там і там, і вибрався стежкою на луг, де ходив бик Морель. Злякався він, такого величезного звіра і сховався в траві біля купи каміння.

А бик Морель пасся собі спокійно, підійшов та разом із травою і проковтнув малюка.

Мати ж бідолашна ночей не спить, все кається:

— Що я зробила зі своїм синочком? Де його тепер шукати?

Встала вранці, пішла у ліс і кричить:

— Жан загорни-під-рукав! Жан загорни-під-рукав! Де ти?

А його нема. Ліс величезний, а Жан загорни-під-рукав такий маленький, що наступиш, не побачиш.

Мати і в трави питала, де синок, і в ялівцю, і в сосен, і в величезних буків: чи не ховають вони її крихітки? Але і трава, і ялівець, і сосни тільки стіною стоять, густо сплели гілки та листя. А буки, старі та розлогі, наче кажуть: «Погана ти мати, треба було дитину берегти! Дивись, як ми бережемо свої малі пагони!»

Материнське серце всяку мову розуміє. Наступить вона на камінь – їй і камінь те саме говорить; всяка тварюка, що по землі повзає, про те ж шепоче; і білки, що по гілках скачуть, і вороння, що по соснам каркає, і листя, що по обличчю шмагає : «Берегти треба було малюка!»

Так їй душу це гнітить,  серце розболілося, великий жаль огорнув. Та нічого робити, повернулася мати додому сама.

А того дня бика Мореля господар зарізав і викинув тельбуха. Підібрався до них уночі вовк і з’їв, та й Жана загорни-під-рукав проковтнув і навіть не помітив. Так і опинився той у вовка в горлянці, там і сидить. А вовк, нишпорить по окрузі та нишпорить: чи ще немає чим поживитися? Підкрався до загону для худоби, а з горлянки в нього Жан загорни-під-рукав як закричить:

— Гей, пастух! Гей, вівці! Бережіться! Вовк!

Почув пастух, побіг із собаками за вовком у погоню. Ледь вовк до лісу дістався, побитий палицею та собаками покусаний. Скільки не намагається овечкою закусити, все Жан заверни-під-рукав йому не дає.

Від побоїв ситий не будеш, тільки ноги простягнеш. Зовсім вовк зголоднів. Просить поради у лисиці.

— Я, — каже, — з усіх звірів найнещасніший. Засіло в мене щось у горлі і щоразу, як підберуся до худоби, кричить що є сили. Накидаються на мене пастухи, не дають поїсти. Зовсім помираю з голоду.

А в лисиці все якась погань в голові. Опустила голову, очі заплющила, ніби задумалася. Розплющує очі і говорить з розумним виглядом:

— Братику вовчику, пригадую таку недугу! Хтось із вашого роду нею якось мучився, а хтось із нашого роду її вилікував. Не бійся й ти, я тобі в біді допоможу. От що ти зроби. Бачиш, там два дерева мало не зрослися? Засунь між ними шию та затискайся тісніше, як тільки можеш. Те, що в тебе там у горлі кричить  і вискочить.

— Дякую тобі, лисонько, дякую, — зрадів вовк, а сам з голоду ледве на ногах стоїть. — Я тобі за пораду та допомогу добром відплачу.

Заліз вовк шиєю між двох стовбурів і втискається, де вужче. Задихається, а назад вибратися не може. Смикнувся щосили — голову собі і відірвав. Зраділа лисиця і втекла до лісу. Задоволена, що вовку віку вкоротила.

А Жан заверни-під-рукав на волю і вийшов. Виліз на гілку, що торкалася землі, і заліз на високий-високий бук. Тільки хотів подивитися, чи не видно дороги додому, як раптом підходять троє розбійників і сідають під деревом здобич рахувати.

—Це твоє, це його, це моє!

—Ні, моє! — кричить зверху Жан загорни-під-рукав.

Розбійник думає, що його товариш скаржиться і відповідає:

— З тебе, дурню, годі!

Починають знову ділити, а Жан загорни-під-рукав все кричить та кричить зверху:

— Ні, моє!

Злякалися тут розбійники і ну тікати, і всі свої гроші під буком залишили.

Жан загорни-під-рукав з дерева побачив монети і думає: «От би віднести їх додому!» Та не знає, де його дім, у який бік йти треба. Думав-думав, аж раптом мати підходить. З того самого дня, як кинули брати його в лісі, вона все шукала Жана. Так і знайшла біля мішка із монетами.

Схопила мати синочка, всього обцілувала, від щастя плаче:

— Ах ти, моє курчатко! Знайшла своє маленьке курчатко!

Жан загорни-під-рукав притиснувся до неї:

— Мамо! Мамо! Більше ми з тобою ніколи не розлучимося!

Підібрала мати мішок із монетами і повела сина додому. Як вони повернулися до себе в хатину, всім була велика радість.