Чому в лелеки крила чорні

Перші лелеки були з ніг до голови білі, наче сніг у гожу днину. Разом з весною прилетіло їх двійко в наші краї.
Один чоловік, що жив край села, прилаштував на оселі колесо від воза та й запросив лелек до себе.

— Ці сонячні птахи принесуть нам щастя,— сказав він дружині.

Людські син та донька назвали лелеку Іваном-боцюном і частенько прохали:

— Іван-бо-оцю-юн, покрути коле-есо-о!!!

Птах здіймався до сонця і так плавно та велично робив великі кола, що дітям аж дух перехоплювало.

Затим настали будні. Лелечиха відклала яйця, і птахи почерзі насиджували їх цілісінький місяць ще й два дні.
З яєць вилупились голі, безпорадні дітки. Вони без угаву пищали — вимагали їжі.

Батьки з ранку до вечора не знали спокою. То лелека вирушав за поживою, а лелечиха відпочивала та стерегла малят,
то, навпаки, він вартував, а вона летіла до річки на луки. Щоразу, коли один з них вертався зі здобиччю, інший заки-
дав голову на спину й задоволено тріскотів дзьобом.

Усе було якнайкраще. Та раптом одного дня лелечиха не вернулась. Бідолашний птах облітав усі околиці, скрізь побував,
але мати його діток ніби крізь землю провалилась.

А лелеченята жалібно пищали. Згорьований батько мусив носити й носити поживу своїм писклятам. Минувся той час,
коли лелека повагом походжав по луках. Нині ще на світанку здіймався на крило і, аж коли поночіє, падав безсило на гніздо й за мить уже спав мов убитий.

— Послухай, братику! Давай допоможемо Івану-боцюну годувати діток,— запропонувала сестричка.— У нас же є риба.

— Ай справді! — зрадів хлопчик.— Це ти добре придумала!

Тепер щодня братик з сестричкою годували лелеченят. А ті росли мов із води, швидко вкривались білосніжним пір’ям і незабаром уже самі пробували крила.

Лелека стояв у гнізді на одній нозі і спостерігав за ними чи заплющував очі, згадував лелечиху.

Настали жнива. Всі дорослі від уранішньої зорі до вечорової були в полі.

Одного такого серпневого дня, в післяобідній час, розморені спекотою діти полягали в хаті спати. Тільки-но поснули, де не взялась над селом грозова хмара. З неї кілька разів ударила блискавиця, розкотисто гримнув грім.

Крита соломою хатина, в якій спали братик і сестричка, спалахнула, наче порох.

Старий лелека перший помітив пожежу. Він спочатку хотів покликати людей, та до них було неблизько. То Іван-боцюн
і не гаяв даремно часу, а полинув до палаючої оселі, повибивав вікна й ледве устиг винести на безпечне місце обох діток, як дах обвалився.

Допомагали йому й молоді лелеки. Птахи так відважно кидалися в самісіньке полум’я, що ноги та дзьоби стали червоними. А крила знизу майже до половини почорніли.

Від тих перших сонячних птахів і повелись теперішні лелеки з червоними ногами й дзьобами та чорними крилами.