Чому зникла шапка-невидимка

Сьогодні Ясик був слухняний – не пустував. Таке іноді буває. Мама повела його до лісу. І там він не ламав гілок, не витоптував квітів, не полохав птахів, не рушив мурашника, хоча й дуже хотілося. Зирк – а в траві блищить маленький золотаво-зелений жучок.

– Ох ти! – вигукнув Ясик. – Я ще такого не бачив!

– Бо я чарівний! – людським голосом відказав жучок.

– Чарівний? – здивувався Ясик. – А що ж ти можеш?

– Можу стати летючим конем, одвезти слухняного хлопчика до Країни Казок, і там він вибере собі аж три чарівні речі.

– А… як хлопчик поганий?

– То стану диким кабаном, підчеплю пустуна іклами за штанці й закину в кущ… А ти який?

– Я сьогодні слухняний.

– А вчора?

– А вчора трохи робив капості.

– Це добре, що ти признаєшся, – сказав жучок. – Я повезу тебе до Країни Казок. Але вибереш собі тільки одну чарівну річ.

І жучок обернувся на золотавого із зеленими очима коня. Ясик скочив на нього, й вони миттю домчали до Країни Казок.

Із хатки на курячих ніжках вийшла добра баба-яга і привітно простягла Ясикові яблуко, що могло вилікувати геть усі хвороби на світі. Потім вибігли лисичка-сестричка, зовсім не хитра, а щира, і вовчик-братик. Лисичка запропонувала Ясикові курочку, яка несе золоті яєчка, а вовчик, махаючи хвостом, як сусідський собака Казбек, простяг шапку-невидимку.

– Пам’ятай, – нагадав Ясикові летючий кінь, – ти можеш вибрати тільки щось одне.

Ну, звісно, Ясик вибрав шапку-невидимку. Це ж просто чудово мати таку чарівну річ! Хлопчик подякував вовкові, і коник помчав його назад.

Зупинилися на тій самій галявині. Ясь зіскочив з коня, а може, кінь зменшився і сам вискочив з-під Яся та й зник.

– Ясику! Сину! Де ти? – покликала мама. – Ходімо вже додому.

І вони пішли. Шапки-невидимки мама, звісно, не помітила.

Пообідавши й відпочивши, Ясь знов вийшов надвір. Надяг шапку-невидимку, озирнувся. Он на ґанку вмивається кіт Мартин. Ясь непомітно підступив до кота й ухопив за шкірку. Кіт з переляку нявкнув. Ясь кинув його в розчинене вікно. Проти вікна на столі стояла банка полуничного варення. Банка перекинулась, і варення обляпало Мартина від вух до хвоста.

Ото Ясь сміявся! Він підкравсь до сусідського собаки Казбека, щоб і його налякати. Проте Казбек нюхом відчув Яся, підскочив до нього й поклав свої лапи Ясеві на плечі. Ще й шапку-невидимку збив.

– Іди геть! – крикнув Ясь і кинувся шукати шапку.

День шукав, два шукав – не знайшов.

І чому вона пропала?