Як павучок братів шукав

Ясним осіннім днем, коли лагідно світило сонце, а легкий вітерець кружляв червоно-жовтим листям, вилупилися з кокона Павучки. Було їх так багато, що коли мати Павучиха спробувала полічити, то збилася, а батько Павук дорахував тільки до десяти і теж збився.

— Гаразд, скільки б не було, всі наші,— махнув він лапкою. А потім стурбовано почухав потилицю: чимось же треба нагодувати цю юрбу.

Павучки були такі маленькі, такі нетямущі, що не вміли навіть триматися за павутиння. Дихнув на них пустун Вітер та й здмухнув павучків з рідного кубла.
Розлетілися вони хто куди, не видно за великими деревами, не знайти у високій траві.
Залишився з батьками тільки найменший Павучок, що останнім з кокона вибрався. Бачить він, як побиваються батько з матір’ю, та й думає: «Розшукаю я своїх братиків. Ось підросту трошки й вирушу в путь-дорогу».

А тут знов Вітер повіяв, підхопив малюка й поніс. Згорнувся той кулькою, від жаху всі вісім ніг підгорнув. «Загину»,— думає. Коли раптом бачить—висить він на тонесенькій павутинці і летить на ній плавно, як на парашуті.

Незабаром зачепилася павутинка за кущ. Роздивляється Павучок на всі боки — чи братів не видно? Он якийсь павук сидить на сухій травинці: то не братик часом?

Гукнув його, а той раптом як підстрибне, як поскаче, наче не павук, а коник. Четверта пара ніг у незнайомця підігнута під черевце, на них він і стрибає, як на пружині.

— Ні, цей стрибунчик — не мій брат. Полечу я далі.

Де зачепиться павутинка, там Павучок братів шукає. Ось бачить — у траві павуки ворушаться. Зрадів, гукнув, а ті бочком, бочком та й утекли.

— Ні, це бокоходи. Теж не мої брати.

Приніс вітер павутину до ставка. Над водою сині бабки літають, а по березі павучки смугасті гасають за комарами.

Бачить Павучок, що й це не його родичі: у його братів немає таких смужок на спині.

— Чи не бачив хто з вас павуків, на мене схожих? — запитав він.

— Ні, не бачили,— відказують смугасті мисливці,— тут таких не водиться.

— Мабуть, не знайти мені братів, — гірко зітхнув Павучок.

— Квак! Як? Як не знайти? Ось у воді якийсь павук живе,— прокумкала витрішкувата Жаба.

Дивиться Павучок — і справді на мілководді павук плаває, красивий такий, сріблястий, лапами, як веслами, загрібає.

— Ні, цей теж не наш, у нашій родині плавати не вміють.

— Стій, стій,— продовжувала Жаба,— чула я, розказували птахи, коли прилетіли з далеких країв, що десь у жаркій пустелі живе павук, квак… як… як це його кличуть? Каракурт. Такий сильний, такий страшний, що як коня вкусить, той і не виживе. Може, це твій братик?

— Ні, у нашій родині нема таких, щоб коней кусали.

— Вітре, віднеси мене назад у ліс,— попросив Павучок.

— От прис…с…став,— розсердився той і підхопив павутинку.

Дорогою листя з кущів позривав, трави прим’яв, хмару так струснув, що з неї сльози дощем на землю упали.
Холодно, незатишно на світі стало. Бідний Павучок так змерз, що нестало в нього більше сил мандрувати. Забрався він під сухе листя. Глядь, а там всі його братики зібрались! Ото було радості! Говорили, говорили, доки не заснули.

Отак і проспали вони під сухим листям цілу зиму. А коли весною прокинулись, більш не змогли на павутинках літати, стали важкими — виросли.