Історії про Захара

Сам удома

Ця історія сталася з маленьким хлопчиком на ім’я Захар. А було це так.

Якось Захар грався у своїй кімнаті та так захопився іграшками, що забув про все на світі.

– Захаре, іди їсти, – покликала мама з кухні, але Захар продовжував гру.

– Іди негайно, – повторила мама.

Захар неохоче кинув гру й пішов до столу.

– Фу, зовсім несмачно, – скривився він і відсунув тарілку. – Воно зовсім холодне й солоне, я таке не їстиму!

Матуся ледь не в сльозах вибігла в кімнату, але хлопчик на неї навіть не подивився. Він дуже хотів повернутися до іграшок.

– Синку, – покликав тато, – давай свої машинки, я їх полагоджу. Бо вони в тебе зовсім без коліс залишаться. Іди-но сюди та інструменти мої неси.

– Ні, ні, – затупотів ногами Захар, – не хочу викрутку нести, немає в мене зайвого часу.

Засмутився тато, але нічого не сказав.

Тільки-но Захар продовжив гру, як почув:

– Давай малювати! – це кричав з іншої кімнати молодший брат. – Ось мої нові фломастери. Давай, хто швидше кораблик намалює!

– Ще чого, – фиркнув Захар, – не маю охоти з тобою, малявкою, панькатися. – Забирай свої фломастери й малюй, а в мене своя гра, цікавіша.

Із цими словами Захар знову взявся за свої іграшки.

– Захарчику, любий, давай я тобі казки почитаю, – покликала через якийсь час бабуся, – от тільки не пам’ятаю, куди свої окуляри поклала. Знайди їх, внучку, будь ласка, бо мені й підвестися зайвий раз важко.

– Важко, то не вставай! – прокричав Захар з кімнати. – Сама свої окуляри шукай, а я іграшками бавлюся. Мені немає коли.

Бабуся хотіла щось сказати, але в цей час пролунав дзвінок у двері. Це прийшов Боря, найкращий друг Захара, щоб покликати його пограти.

– Захаре, ходімо у двір пограємо. Я тобі дам мою машинку покатати.

– Ха-ха-ха, – розсміявся Захар. – Не потрібна мені твоя машинка. Вона стара й пошкрябана. Я краще вдома посиджу, зі своєю новою машинкою пограюся. А з тобою я не ділитимуся!

– Як же так? Я ж твій найкращий друг і завжди з тобою ділюся, – сказав Боря, але Захар не захотів його слухати, а просто зачинив двері й побіг до іграшок.

А в цей час на кухні зібралися всі родичі хлопчика – обговорити ситуацію.

– Так більше не може продовжуватися, – суворо сказав тато. – Треба Захара провчити. Показати йому, що так з людьми не можна поводитися.

– Маєш рацію, – погодилася мама, – але що нам робити?

– Давайте всі разом підемо. А він нехай сидить зі своїми іграшками, – сказав молодший братик.

– Так-так, нехай посидить один, – мовила бабуся, – може, так він зрозуміє, що рідні люди кращі за іграшки і треба їх любити й поважати.

Сім’я Захара й Боря вийшли у двір й почали чекати, що ж буде далі.

Тим часом хлопчику набридло гратися, він захотів їсти. Тим більше, що сніданок він через вередливість їсти не став і тепер дуже-дуже зголоднів.

– Мамо, мамо, – покликав він, – я їсти хочу, приготуй мені що-небудь смачненьке, добре?

Відповіді він не почув.

«Дивно, – подумав Захар і побіг на кухню, – де ж мама?»

На кухні теж нікого не було. Він випив води з-під крана і з’їв шматочок хліба, іншої їжі не знайшов.

«Добре, піду ще пограюся, а там і мама прийде», – вирішив він.

Тільки-но почав машинку возити, як у неї відлетіло колесо. Казав же тато, та тільки Захар слухати не захотів.

Засмутився хлопчик і пішов до кімнати. Дивиться, лежить альбом і фломастери. Сів він і ну малювати. От тільки нудно й нецікаво самому. Згадав Захар, як брат його малювати кликав, згадав, як відповів він злісно й непривітно, і геть зажурився.

Побіг він до бабусиної кімнати, дивиться, там казки його улюблені лежать. Схопив Захар книгу, гортає, тільки все дарма. Адже не вміє ще він читати, завжди бабуся йому читала. Від досади розплакався Захар, але ніхто його втішати не прийшов, тому що він був поганим хлопчиком і поводився просто жахливо.

Вибіг Захар у двір, сподіваючись зустріти Бориска. Дивиться, у дворі нікого немає. Зрозумів він, що друга найкращого образив. І не хоче більше Боря з таким грубіяном дружити.

Сльози бризнули фонтаном, і Захар заревів на весь голос, почавши крізь ридання в усіх, кого образив, пробачення просити.

Тут уже вся рідня і друг, які неподалік ховалися, вийшли зі свого укриття, кинулися Захара заспокоювати й обіймати.

Хлопчик витер сльози й говорить:

– Мамусю, татусю, я зрозумів, що був поганим хлопчиком, але я більше так робити не буду. Мама смачно готує, а тато – найкращий майстер… Бабусю, твої окуляри я поклав на поличку… І взагалі, вибачте мені, я не буду вас більше ображати. Ніколи!

Звичайно, рідні Захара йому вибачили. Адже вони побачили, що він усе зрозумів і розкаявся. Уся родина і Бориско пішли додому пити чай з бубликами. Тепер Захар поводився зовсім інакше. Бабусі капці приніс, мамі на кухні допоміг, брата на стільці до столу присунув, а другові віддав свою нову машинку. І йому анітрошки не було шкода. Бо нащо потрібна нова іграшка, якщо погратися немає з ким?

Ось така історія відбулася із Захаром. Може, прочитавши її, хтось із малят теж замислиться над своєю поведінкою й виправить помилки, якщо вони є?

Кухар

Захар, як і всі діти, полюбляє солодке. А от каші, супи та м’ясні страви якось не дуже. Одного разу, коли в садку були канікули, Захар сидів удома сам. А отже й снідав та обідав самостійно. Мама зранку приготувала йому їжу і, йдучи на роботу, сказала:

– Синку, я приготувала тобі кашу й сосиски, вони там, на плиті. Коли впораєшся зі сніданком, можеш з’їсти декілька цукерок. Тільки небагато.

– Добре, мамо, – пообіцяв Захар.

Мама пішла, а Захар поплентався на кухню. Їсти кашу й сосиски він не хотів. Але ж цукерки можна взяти тільки після сніданку. І він вирішив його викинути, а мамі сказати, що з’їв. От тільки куди його викинути, хлопчик придумати ніяк не міг.

«Якщо викинути з балкона, – розмірковував Захар, – хтось побачить. Або мама, повертаючись з роботи, «упізнає» сосиски чи кашу. Можна спробувати нагодувати сусідського пуделя. Але він може кашу не захотіти їсти. А після нього хто доїдатиме? Чи, скажімо, сховати в шафу. Але якщо мама побачить сніданок у шафі, я ще довго не побачу цукерок».

Його міркування перервав дзвінок у двері. Це прийшов Боря, і Захар поділився з ним своїми проблемами.

– Немає нічого простішого, – сказав Бориско. – Треба і кашу, і сосиски змити в унітаз. Так ніхто не побачить, і мама не дізнається.

Сказано – зроблено. З кашею все пройшло чудово. А от сосиски зовсім не хотіли змиватися і плавали на поверхні.

– Треба до них тягарці прив’язати, – сказав Захар, – тоді вони точно спустяться на дно й відпливуть у каналізацію.

Діти довго думали, що можна використати за тягарці, і вирішили збігати на вулицю та принести декілька камінців. Так вони і зробили. Потім нитками вони старанно прив’язали сосиски до камінців і знову кинули в унітаз. Тепер сосиски не плавали зверху, а, як і годиться, лежали на дні.

– Ну от, тепер давай їх змиємо, – сказав Борис, – і підемо їсти цукерки.

Хлопчики натиснули на зливник. Сосиски спочатку лежали нерухомо, а потім все ж таки попливли в каналізацію. Зраділі діти пішли гратися й ласувати солодощами.

За годину пролунав дзвінок у двері. Це прийшла тьотя Люся, сусідка знизу.

– Добрий день, Захаре, – сказала вона. – Чи все у вас нормально? А то в мене в туалеті вода не сходить, а, навпаки, тільки підіймається. Наче там у трубі якесь засмічення.

– Не знаю, – невпевнено сказав спроквола Захар, – у нас начебто все нормально.

Сусідка пішла, а хлопчики метнулися в туалет дивитися, чи справді все нормально. Вони знову злили воду. От тільки цього разу вона не зійшла в трубу, а почала підійматися вгору. Нажахані хлопчики дивилися, як вода підіймається все вище й вище. Дійшла до краю унітаза й почала переливатися. І от уже вся підлога в туалеті та трішечки в коридорі була залита водою.

Захару довелося бігти до сусідки та, розповівши всю правду, просити про допомогу. Тітка Люся покликала сантехніка, і всі негаразди виправили. От тільки вона про все розповіла мамі. Мама і засмутилася, і розгнівалася одночасно.

– Що ж, Захаре, – сказала вона, – якщо ти не хочеш їсти те, що тобі готую я, від завтра ти готуватимеш собі самостійно.

«От і добре. Нічого складного в цьому немає», – вирішив хлопчик. А вранці, забувши про мамині слова, він побіг на кухню. Цукерок там, звичайно, не було. На плиті теж нічого не стояло. І Захар, покликавши на допомогу Бориса, почав готувати свій перший сніданок.

– Приготуємо яєчню, – з поважним виглядом сказав Захар. – Неси яйця, а я дістану сковорідку.

Робота закипіла. От тільки яйця розбиватися не хотіли. А коли розбилися, то шкаралупа впала в сковорідку разом з яйцем. Намагаючись її дістати, хлопчики обпекли пальці. Яєчня згоріла, і її довелося викинути.

– Нічого, зараз зваримо кашу, – бадьоро сказав Захар. І взявся до справи.

Він налив молока в каструльку й поставив на плиту. Молоко закипіло й почало швидко підніматися.

– Стій!!! Кому кажу! – кричав Захар, але молоко відмовлялося його слухатися. У результаті вся плита була в молоці.

Довелося брати ганчірку й витирати.

– Виявляється, це дуже складно – сніданок приготувати. Як це мама все так швидко і смачно встигає робити?

– Так, справді, це важка праця, – погодився Боря.

Увечері, коли мама прийшла додому, Захар підбіг до неї й міцно обійняв.

– Мам, я був неправий, – сказав він. – Вибач мені, будь ласка. Я більше ніколи їжу не викидатиму.

– Добре, – погодилася мама. – Я не ображаюсь. Тим більше, ти сьогодні такий голодний, що готовий вибачатися і за те, чого не робив. А на майбутнє, синку, запам’ятай. Викидати їжу – це дуже погано. І не тому, що я витрачала час і сили, щоб приготувати, а тому, що у світі багато людей, які голодують і не можуть дозволити собі навіть скибочку хліба.

А ви, дітки, як до їжі ставитеся? Чи бережете працю людей, які готують її для вас?

Лев чи мавпа?

Цього сонячного травневого ранку Захар залюбки збирався в дитсадок. Тому що сьогодні вони всією групою їхали в зоопарк. Коли нарешті скінчили з приготуваннями, всі діти посідали в автобус та вирушили до зоопарку.

– Діти, – почала вихователька Зоя Федорівна, – я хочу, щоб ви сьогодні не тільки подивилися на різних тварин і птахів, а ще й поспостерігали за ними. Які в них звички, які особливості. А на зворотному шляху ми обговоримо те, що побачили. Тому будьте уважними й підготуйте розповідь про тварину, яка вам найбільше сподобалася.

Біля воріт зоопарку вихователька попросила всіх вишикуватися парами, і вони пішли знайомитися зі звірами.

– Погляньте, це лама, – сказала Зоя Федорівна.

Лама уважно подивилася на дітей, обережно взяла простягнуту морквинку та ще раз уважно всіх огледіла.

«Цікаво, – подумав Захар, – лама схожа на Зою Федорівну. Вона так само уважно дивиться і схиляє голову набік».

Далі вони побачили очкового ведмедя, і Захар «признав» у ньому дідуся. Ведмідь не поспішаючи пересувався по вольєру. Його чорно-коричневе хутро, як дідусеве волосся, і білі кола навколо очей так схожі на нові дідусеві окуляри! Хлопчикові на хвилинку здалося, що ведмідь зараз скаже дідусевим голосом: «Захаре, припини пустувати», але, звичайно, ведмідь мовчав.

Далі діти побачили павича. Захар, дивлячись на яскравий і пишний хвіст птаха, одразу вирішив, що він схожий на Аллочку Дудіну, дівчинку з його групи.

– Усі дівчатка – як павичі, – сказав він. – Постійно прикрашають себе бантиками та шпильками.

– А отут ти неправий, – зауважила Зоя Федорівна. – У павичів красивий хвіст дістається хлопчикам.

Діти дуже здивувалися, а Захар промовчав. Що тут скажеш?

«Єнот-полоскун» – прочитали діти, прямуючи далі. І на підтвердження своєї назви, один з них почав ополіскувати корінець, який дістав з-під корча.

«Точнісінько, як моя бабуся, – подумав Захар. – Вона так само робила, коли прала мою футболку, заляпану варенням».

Підійшли до величезної клітки з гієнами. Вони нічим не відрізнялися від звичайних собак. От тільки не гавкали, а «сміялися».

«Ну, ці гієни, – це наша група. Так само бігають один за одним і сміються дуже схоже».

Так вони ходили від клітки до клітки. Діти бачили красиву руду лисицю з пухнастим хвостом. Захару вона нагадала сусідську дівчинку. Така ж руда та з гострим носом. Бачили зграю білих вовків. От тільки вовки ні на кого не були схожі. Вони були сумними і навіть, як здалося Захарові, трохи злими. «Добре, що в мене немає таких знайомих. Бо з ними і дружити страшно».

«А пінгвіни – просто як мій тато й дядько Сергій, коли вони на свято збиралися. У таких самих чорних костюмах і білих сорочках», – вирішив Захар, дивлячись як пінгвіни біжать уздовж вольєра.

Та от діти дійшли до клітки з левами. Красиві, великі тварини лежали на каменях і ліниво спостерігали за навколишнім світом.

– Лев – це цар звірів, – сказала Зоя Федорівна. – Він дуже сильний і хоробрий.

«От би й мені бути схожим на лева. Щоб усі мене поважали й захоплювалися мною», – мріяв Захар.

Наприкінці екскурсії діти підійшли до клітки з мавпами. Їх було дуже багато. Вони стрибали, хапалися за пруття решітки, гойдалися на колесі, яке висіло на гілці, і видиралися на дерева. Безлад був неймовірний.

Захар подивився на них, а потім відвернувся, збираючись іти далі. Але раптом він відчув, що з голови в нього злетіла кепка. Він нахилився, щоб її підняти. От тільки на землі її не було. Хлопчик пильно обдивився довкола. «Дивно, куди кепка поділася?» І тут він побачив, що одна з мавп сидить у його кепці.

– Ану віддай негайно! – закричав він і потрусив кулаком у повітрі. Мавпа уважно на нього подивилась і теж помахала лапою.

– Ти ще й кривлятися здумала? – розізлився Захар і сунув руку в клітку, намагаючись упіймати забіяку. Звісно, нічого в нього не вийшло. Мавпа відскакувала й наче навмисне дражнила хлопчика. Захар бігав навколо вольєра, чіплявся за прути, зіскакував і починав спочатку. Навколо клітки зібралася вся група. Діти почали сміятися, а хтось навіть сказав:

– Незрозуміло, з якого боку мавпа, з того чи цього?

Тут підійшла вихователька і сказала:

– Захаре, так ти нічого не доб’єшся. Мавпи дуже розумні і спритні. Тобі треба виміняти свою кепку на щось, що люблять ці тварини.

Захар замислився, а потім згадав, що мама йому із собою банан поклала. Він витяг його із рюкзака й показав мавпі.

Та навзаєм помахала кепкою. Потім Захар обережно наблизився до клітки і простягнув банан. Тварина так само просунула за ґратки кепку.

У той самий момент, коли мавпа хотіла взяти банан, Захар вихопив кепку і швидко відсмикнув обидві руки. Мавпа залишилася ні з чим.

– Ха-ха-ха, – закричав Захар, – ти що, думала, що розумніша за мене? А от і ні, а от і ні! – Хлопчик почав пританцьовувати біля вольєра. Він обернувся до дітей, сподіваючись, що ті радіють разом з ним. Але ніхто чомусь не посміхався.

– Захаре, ти не правий, – сказав Боря. – Ти пообіцяв віддати мавпі банан, а потім схитрував.

– Але ж вона теж хитрощами мою кепку забрала. І банан у мене всього один, мені його теж хочеться.

– Захаре, ти людина. Ти тим і відрізняєшся від мавпи, що завжди повинен виконувати обіцяне, – не вгавав Борис. – А банан мама тобі ще купить.

Захар на хвилинку замислився.

– Так, мабуть, ти правий, – погодився він, підійшов до клітки і простягнув обіцяні ласощі мавпі. Та, зістрибнувши з гілки, схопила банан і спритно видерлася назад. От тільки їсти його не починала. Вона уважно подивилася на хлопчиків і ніби кивнула на знак подяки. Потім розламала банан навпіл і пригостила сусідку-мавпочку.

Борис же витяг з рюкзака печиво й, відламавши, віддав половину Захарові.

Усю зворотну дорогу діти обговорювали побачене. Хтось захоплено згадував гриву лева, хтось кількість зубів у крокодила, а хтось хотів таке убрання, як хвіст павича.

– Ну що, діти, – перервала загальний гомін Зоя Федорівна, – сподобалось вам у зоопарку?

– Так! – закричали діти дружно. – Дуже сподобалось.

– Тоді розкажіть, хто на кого хотів би бути схожим. От ти, Захаре, на кого?

– Я поки що схожий на мавпу, але намагатимуся стати левом, – відповів Захар.

– Я думаю, тобі вдасться, – посміхнулася вихователька. – Мавпи дуже розумні тварини. Ми всі на них схожі. І школа, і садок намагаються виховати з вас людей, але і ви постарайтеся самі.

«Не хочу до лікаря!»

Якось уранці мама зайшла до кімнати і сказала:

– Захаре, час вставати, адже нам сьогодні треба йти до зубного лікаря. Я сподіваюся, ти не забув про це і, звичайно, не боїшся. Ти вже великий хлопчик.

Захар насилу розплющив очі і знову швидко замружився. Зізнаватися зовсім не хотілося, але він дуже-дуже боявся лікарів, а зубного – найбільше.

– Вставай, збирайся та давай снідати. А то ми можемо спізнитися.

Мама вийшла з кімнати, а Захар лежав і розмірковував: «От би я був крокодилом, тоді б мої зуби замінювалися самі і їх би не довелося показувати лікареві. Або був би я птахом, тоді б у мене взагалі не було зубів. От було б чудово».

– Чому ти не встаєш? – запитала бабуся, зазирнувши до Захара. – Ти що, боїшся зуби лікувати?

– Так, так, боюся! – ледь не заплакав Захар. – Дуже боюся, а мамі сказати не можу.

– Послухай, я тобі зараз розповім історію, яка сталася з однією дівчинкою. Вона теж боялася лікувати зуби й ходити до лікаря.

Ця дівчинка їла дуже багато солодощів, рідко чистила зуби й не доглядала за ними.

Мама казала, що так не годиться, але вона тільки відмахувалася та продовжувала робити по-своєму. І от одного разу дівчинка прокинулася вночі від того, що в неї нестерпно заболіли зуби. Щока розпухла так, що навіть доторкнутися було боляче.

– Ой, ой, ой, – заплакала дівчинка. – Що це таке?

– Як що? – пролунав тоненький голосок з її рота. – Ми просто втомилися від твоєї поведінки й більше не хочемо тобі служити.

– А ви хто такі? – спитала дівчинка.

– Ми твої зуби, – сказав голосок. – Ми більше не бажаємо з тобою жити. Ми вирішили піти від тебе.

– Як же так? Що я без зубів робитиму? Як буду свої улюблені цукерки їсти?

– Ти про нас не дбаєш, – суворо сказав зуб. – Не чистиш щіткою, не миєш водичкою. А тільки солодке їси й нас руйнуєш.

– То й ідіть! – вирішила дівчинка. – Мені ж краще. Нічого в роті боліти не буде.

Так вона сказала, повернулася на бік і заснула.

Наступного ранку дівчинка прокинулася, встала з ліжка й побігла швиденько на кухню – цукерки їсти.

– Доброго ранку, – сказала їй мама.

– М-м-м-м, – промугикала у відповідь дівчинка. «Що таке? Чому я розмовляти не можу?» – злякалася вона.

Вона побігла до дзеркала й відкрила рота. Губи, язик були на місці, не було тільки зубів – жодного!

Дівчинка пішла на кухню й вирішила не засмучуватися. Сіла вона за стіл і взяла до рота цукерку. От тільки жувати їй нема чим, немає в неї зубів. Спробувала вона цілу цукерку проковтнути. Ніяк не вдається. Від досади й жалю вона заплакала.

Раптом чує знов голосок тоненький, який їй і говорить:

– То що, зрозуміла ти тепер, що без зубів жодна людина не може? Відчула, як важко їсти, коли тобі зубки не допомагають? Будеш нас ще ображати?

– Так, так, я зрозуміла. Я буду за зубами доглядати. Поверніться, будь ласка.

– Гаразд, – сказав зуб, – дамо тобі ще один шанс. А якщо знову не будеш чистити, підемо назавжди.

Дівчинка закрила рот, а коли відкрила знову, усі зубки були на місці. Вона швидко побігла до ванної, почистила їх і прополоскала водою. Потім пішла на кухню й попросила маму приготувати їй корисну їжу, а цукерки сховати подалі.

– От така історія, – закінчила свою розповідь бабуся. – А тобі, Захаре, я раджу йти до лікаря й нічого не боятися.

– Добре, – сказав Захар. – Дякую за пораду, бабусю. Піду я збиратися.

Захар встав з ліжка, умився, почистив зуби, поснідав і вирушив до лікаря.

– Мамо, а зуби лікувати боляче? – спитав він дорогою до лікаря.

– Ні, любий. Просто сидіти треба дуже спокійно й не вертіти головою.

– А чому не вертіти головою?

– Щоб лікар не вколов тебе випадково, – відповіла мама.

– Так він ще й вколоти може? – Захар від жаху закрив долоньками рот.

– Синку, потерпи. Ми скоро прийдемо, і ти сам про все спитаєш у лікаря.

Біля кабінету Захар побачив двох дітей – його однолітків.

– Привіт! – сказав він їм. – А ви теж боїтеся зуби лікувати?

– Ні, я не боюся, – сказала дівчинка в блакитному сарафані. – Я їх чищу, і тому мені нема чого боятися.

– То і я чищу, – відповів Захар, – а лікаря все одно боюся.

– От і дарма, – заперечила дівчинка, – іди, усе буде добре.

Захар зайшов до кабінету й замружився, щоб не бачити лікаря й не налякатися ще більше.

– Ну, привіт, Захаре, – сказав лікар. – Розплющ очі й проходь, сідай у крісло. Я обіцяю, що боляче тобі не робитиму.

Захар сів і відкрив рот.

– Що ж, подивимося, – сказав лікар і оглянув зуби. – Бачу, що зубки ти чистиш і бережеш їх від псування. Тобі нема чого боятися в моєму кабінеті. Ти зі своїми зубами дружиш і правильно робиш.

Зрадів Захар і так швидко закрив рот, що ледь пальці лікарю не прикусив.

– От тобі цукерочка за те, що ти в кріслі так добре сидів, – з цими словами лікар протягнув хлопчикові цукерку.

– Ні, ні! – замахав руками Захар. – Я солодке не буду, раптом і мої зуби зникнуть.

– Добре, – посміхнувся лікар, – тоді бери яблуко й біжи швидше до мами.

Захар вибіг з кабінету й закричав на весь коридор:

– Ура! Мої зуби здорові! А зубний лікар зовсім не страшний!

– От бачиш, – сказала мама, – а ти боявся. Тепер головне – щодня їх чистити й не забувати відвідувати лікаря. І тоді кожен візит до стоматолога буде для тебе радісним і безболісним.

– Я тепер і в садочку усім дітям розповім, як зуби доглядати, – пообіцяв Захар.

А ви, малята, ходите до зубного лікаря? Доглядаєте свої зубки?

Морська свинка

Усі ми, буває, чогось не хочемо. Спати, їсти чи навіть гратися й малювати. Якось таке сталося і з Захаром. Страшенно не хотілося йому до садка йти. Ви запитаєте: «Чому? Адже там так багато цікавого, багато іграшок і друзів». Захар дуже любив дитячий садок, але зараз мав поважну причину не ходити туди.

Річ у тім, що Захар був найсильнішим і найсміливішим хлопчиком у групі, усі називали його героєм. І називали його так недарма. Він і справді був дуже відважною дитиною. Не боявся ані кішок, ані собак, ані темряви, ані височини. Захар розумів, що сміливіший за інших, і дуже цим пишався. Поки не стався от який випадок.

Одного разу Аллочка Дудіна, дівчинка з його групи, принесла з собою в садок свою улюблену морську свинку Тосю. Це таке пухнасте свійське звірятко. Свинка була ще зовсім маленька, не більша за долоньку.

І сталося так, що, поки Аллочка перевдягалася, Тося втекла. Усі діти кинулися на пошуки звірятка, але нікому не вдалося знайти пропажу. У цей час Захар зайшов до групи й дуже здивувався, що ніхто з дітей на нього навіть уваги не звернув, настільки всі були чимось заклопотані. Захар навіть не здогадувався, що десь у роздягальні бігає морська свинка. Він підійшов до свого ящика, зняв куртку, шапку й дістав капці, щоб перевзутися. Один капець надівся легко, а от з другим ніяк не виходило. Захар узяв його й підніс до обличчя, щоб подивитися, що ж не впускає його ногу всередину. Він зазирнув у капець, а звідти на нього витріщилися два величезних ока. Захар як запищав тоненьким голоском, ну геть як дівчинка:

– А-а, чудовисько, допоможіть!

Усі дітки кинули пошуки Тосі й побігли до Захара. На крик прийшла і вихователька. Захар тремтячими руками вказав їй на капця. Зоя Федорівна підняла взувачку, перевернула її, потрясла, і звідти вивалилася не менш перелякана Тося.

– Ура! – закричали діти. Вони зраділи, що свинка знайшлася. А Захар дуже засмутився. Йому здалося, що діти сміються з його переляку, а отже, тепер він зовсім не герой.

Увесь день він ходив засмучений і ні з ким не хотів гратися. Увечері бабуся забрала його додому, але й удома він мовчав. Він думав, як би йому завтра до садка не піти.

Йому було так соромно, що він злякався свинки, яка в сто разів менша за нього. Та ще й пищав, як дівчисько.

З роботи прийшов тато, почав питати, як справи в садку. Захар поділився з татом своїми переживаннями. А тато тільки посміхнувся і сказав:

– Знаєш, синку, будь-яка людина може злякатися якоїсь дрібниці. Наприклад, повітряна кулька раптом лусне чи сусідський собака голосно загавкає.

– Навіть найсильніша та найсміливіша?

– Навіть така, – кивнув тато, – уся річ у несподіваності. Якщо ти не очікуєш у своєму взутті побачити морську свинку, то можна дуже сильно злякатися. А якщо будеш знати, що вона там, то страшно не буде анітрошки.

Захар погодився з татом, але все ж переживав: а раптом діти сміятимуться з нього. Хлопчик ліг спати, але сон не йшов до нього. Він перевертався з боку на бік та все намагався вигадати причину, щоб у садок не йти. «Може, сказати мамі, що в мене сильно горло болить чи животик. Тоді вона точно мене вдома залишить. Погано тільки, що доведеться до лікаря йти. А раптом лікар укол робитиме? Ні-і, на це він не згоден.

Чи краще гарненько попросити бабусю. Вона добра й дозволить залишитися».

Так розмірковуючи, Захар не помітив, як заснув. Уранці вставати зовсім не хотілося. Ноги відмовлялися йти. Але мама була налаштована рішуче, і Захар змушений був вирушити в садок.

– Мам, а якщо ти великий, а чогось маленького злякався, ти боягуз? – спитав Захар дорогою.

– Зовсім ні, синочку, – відповіла мама. – У світі дуже багато маленьких, але дуже небезпечних речей, яких бояться не тільки діти, а й дорослі.

– Що, наприклад?

– От, скажімо, є маленькі комарі. Але укус такої комахи може бути смертельним. Чи маленькі рибки – піраньї, – однак їх бояться навіть величезні тварини. Захаре, ти сміливий і розумний хлопчик. Іди в садок і не переживай. Діти зрозуміють і не сміятимуться з тебе.

Захар на згоду хитнув головою й, не поспішаючи, пішов у свою групу. Коли він зайшов, усі діти обступили його.

«Ну от, зараз вони почнуть сміятися і дражнити мене, – подумав Захар і втягнув голову в плечі. – Краще б я онімів від страху, ніж так запищав».

Перервала розмірковування Захара Аллочка. Вона підбігла до хлопчика й обняла його.

– Ти такий молодець! Ти просто герой! – закричала дівчинка, а інші діти, погоджуючись, закивали. – Ти врятував Тосю. Бо якби ти її вчора не знайшов, її міг би кіт з’їсти.

– Та що я, я нічого, – почав виправдовуватися Захар. Але йому, звичайно, було дуже приємно, що діти його хвалять і ніхто не сміється з його переляку. – Знаєте, я навіть злякався трошки. Я ж не знав, що Тося загубилася. А її очі з мого взуття здалися мені просто величезними. Я ледь не втік від страху. А ще я запищав, як дівчинка, – швидко-швидко заговорив Захар. – І в садок я боявся сьогодні йти, думав, ви будете з мене сміятися.

– Ти молодець, Захаре, – сказала вихователька, – по-справжньому сміливий не той, хто нічого не боїться, а той, хто, навіть злякавшись, не боїться в цьому зізнатися. Ти справжній герой!

А ви, дітки, зможете зізнатися, що дуже злякалися? Чи просто зробите вигляд, що нічого не боїтеся?

У супермаркеті

Якось Захар разом з мамою і другом Борею вирушив до великої крамниці – супермаркету.

– Хлопці, головне, щоб ви весь час були в мене на очах й нікуди далеко від мене не відходили, – казала мама. – У супермаркеті так багато люду, тому там дуже легко загубитися.

Але хлопчики її абсолютно не слухали. Вони палко обговорювали, які нові іграшки куплять у магазині.

А магазин був просто величезний. Очі розбігалися. Захару хотілося все одразу помацати, зазирнути в кожен лоток з іграшками й покатати всі машинки. Він бігав від полиці до полиці, хапав іграшки й не помітив, що мами поряд немає.

Через деякий час Захар зупинився й озирнувся. Де ж мама та Боря? Навколо було багато людей, і всі рухалися врізнобіч. Хлопчик дуже злякався. Йому навіть кортіло заплакати, але він подумав: «Ні, не ревітиму. Адже всі діти плачуть однаково. І навіть якщо мама почує, вона не зрозуміє, що це я плачу». Захар відійшов убік і вирішив, що мама без нього все одно нікуди не піде й обов’язково повернеться туди, де загубила свою дитину. Він став чекати і раптом побачив маленьку дівчинку. Вона сиділа в куточку і плакала. Захар підійшов і запитав:

– Чому ти плачеш? Де твої батьки?

– Я не знаю, де вони, – ще голосніше заплакала дівчинка, – тому й плачу.

– Виходить, ти теж загубилася? Та ти заспокойся. Головне згадай, де останній раз свою маму бачила. У цьому місці?

– Я не знаю. Я коли зрозуміла, що загубилася, почала бігати по магазину, щоб її знайти.

– Це погано. Тепер ми не знаємо, де тебе шукають.

– Що ж мені робити? Невже мені доведеться жити в цьому магазині? – дівчинка знов заплакала.

– Що ти, звичайно, ні, – заспокоїв її Захар. – Зараз ми станемо на цю лавочку й будемо голосно кричати ім’я твоєї мами. Ти ж пам’ятаєш, як її звати?

– Так, мою маму звуть Таня.

– А прізвище у вас яке?

– Я не знаю, – тихо прошепотіла дівчинка.

– Гаразд, давай спробуємо так.

Діти залізли на лавочку й почали кричати, але ніхто не звертав на них жодної уваги. Усі поспішали у своїх справах.

– Мама мені говорила, що якщо загубишся, треба шукати поліцейського і просити його допомогти, – сказав Захар дівчинці. – Ходімо.

Вони рушили між стелажами в пошуках людини у формі. Захар зовсім забув, що він теж загубився й пішов з місця, де повинен був очікувати маму.

Діти ходили по магазину, але жодного поліцейського не зустріли.

– Що ж нам робити? – запитала дівчинка в Захара. – Куди тепер іти?

Захар замислився: «Якщо поруч немає жодного поліцейського, у кого ж тоді допомоги просити? Адже зі сторонніми розмовляти батьки не дозволяють». І тоді хлопчик побачив продавця.

– Не поліцейський, звичайно, але теж у формі, – сказав Захар. – Мабуть, у нього ми можемо просити допомоги.

Діти пішли до продавця.

– От, – сказав Захар, – ми загубилися й не знаємо, де шукати наших батьків.

– Давайте-но я відведу вас до адміністратора, – сказав продавець, – там за допомогою гучномовця вашим батькам повідомлять, де вас шукати.

У кабінці адміністратора за комп’ютером сиділа симпатична тітонька в круглих окулярах.

– А вам хіба не казали не відходити від мами? – суворо запитала вона.

– Казали! – хором відповіли діти. – Ми більше так не будемо.

– Добре, кажіть, як вашу маму звуть.

– У нас різні мами, – відповів Захар. – Ми познайомилися тут, у магазині, коли загубилися.

– Зрозуміло, тоді кажіть по черзі, як вас звати, скільки вам років.

Тільки-но дівчинка збиралася сказати своє ім’я, як відчинилися двері й у кабінку вбігла жінка.

– Яно, Яночко, донечко! Ми так перелякалися за тебе. Де ж ти була? Ми з татом увесь магазин оббігли.

– Мамо! – Дівчинка кинулася їй на шию. – Добре, що ти мене знайшла.

– Ти молодець, – сказала Янина мама, – здогадалася прийти до адміністратора.

– Ні, це не я здогадалася. Це хлопчик мені допоміг і привів мене сюди.

– Дякую тобі, – сказала мама Яни Захарові, – що не кинув нашу дівчинку в біді. А де ж твої батьки?

– Я теж загубився.

– Тоді швидше треба оголосити, де тебе шукати.

А в цей час мама та Бориско знову і знову пробігали між стелажами з іграшками. Мама питала в усіх перехожих, чи не бачили вони хлопчика в темно-синій куртці. І раптом вони почули:

«Увага! Хто шукає хлопчика шести років, якого звати Захар, просимо підійти до кабіни адміністратора».

Мама з Бориском кинулися до адміністратора. Біля кабінки стояв Захар та їв морозиво, яким його пригостила Янина мама.

– Ну нарешті ти знайшовся, – закричав Боря і кинувся до друга. – А чому ти пішов з місця, де загубився?

– Розумієш, мені треба було дівчинці допомогти. Я ж старший, вона зовсім розгубилася.

Тут до Захара підбігла мама й міцно пригорнула до себе.

– Як добре, що ти знайшовся! Я так злякалася!

А пізніше, дорогою додому, мама дивилася на Захара й думала: «Який же він молодець. Сам не розгубився в складній ситуації й іншому допоміг. Мені можна тільки пишатися».

А ви, дітки, знаєте, як поводитися в таких випадках?

Дивна хвороба

Одного разу Захар дорогою в дитячий садок зустрів свого приятеля Костика і здивувався. Мало того що він не йшов у садок, так ще й катався на новенькому двоколісному велосипеді.

– Ти чому в садок не йдеш? – спитав він у Костика.

– Я захворів.

Захар теж не хотів іти в садок і теж хотів велосипед.

– Мамо, а давай мені теж велик купимо? – обережно почав Захар.

– Ні, синку. Зараз у нас немає такої можливості. Потерпи трошки, можливо, купимо на день народження.

Невдовзі мама забула про цю розмову. А Захар пам’ятав. Зі своїм проханням він підходив і до тата, і до бабусі. Але відповідь була та сама: «Потерпи». Але терпіти зовсім не хотілося, а дуже хотілося мати велосипед. І тоді Захар придумав план.

Увечері, коли він повернувся з дитячого садка, то не бігав і не грався. Він ліг на диван і заплющив очі.

– Що сталося? Ти захворів? – до Захара підбігла бабуся, а вслід за нею і мама.

Захар розплющив одне око і слабеньким шепотом сказав:

– Мені дуже зле. Болить горло й голова, і абсолютно немає сил.

Мама й бабуся забігали навколо дитини. Вони по черзі приносили йому гарячий чай і солодощі. Але хлопчик від усього відмовлявся. Рідні були засмучені. Вони ще ніколи не бачили Захара таким.

З роботи прийшов тато. Він сів біля сина і запитав:

– Що сталося, любий? Ти захворів? Що в тебе болить? Горло? Животик?

Але Захар мовчав. Лежав і дивився в одну точку.

Уранці прийшов лікар. Він оглянув хлопчика, але жодних захворювань у нього не виявив.

– Ну що ж, – сказав лікар, – нехай кілька днів побуде вдома. Спробуйте його не засмучувати. Я сподіваюся, це швидко мине.

З цього моменту в домі все змінилося. Мама приносила Захарові тільки ту їжу, яку він хотів: цукерки, тортики, бутерброди й ніяких супів і каш. Бабуся читала його улюблені казки. Ніхто не згадував про завдання для дитячого садка. А наприкінці тижня тато приніс Захарові велосипед – такий самий, як у Костика.

У понеділок батьки пішли на роботу, бабуся вирушила на дачу, а Захар залишився вдома сам. Тоді-то всі його хвороби відступили. Він бігав по квартирі, стрибав на ліжку, пустував і дуже радів, що зумів змусити своїх батьків купити йому велосипед. Увечері він знову нерухомо лежав у ліжку й відмовлявся від їжі. Наступного дня все повторилося. Але Захарові було замало кататися на новому велосипеді по квартирі. Він вирішив ненадовго вийти надвір.

Але… усе таємне стає явним. Батько, повертаючись з роботи раніше – поспішав до свого «хворого» сина, – увійшов у двір і зупинився, не вірячи своїм очам. Захар катався на велосипеді, сміявся й мав цілком здоровий вигляд. Тато зрозумів, що син їх обманював. Він непомітно повернувся на роботу й зателефонував мамі й бабусі.

Хлопчик, нічого не підозрюючи, повернувся додому та за своїм звичаєм ліг у постіль. От тільки цього вечора в нього насправді заболіло горло. А пізніше й голова.

– Мамо, – покликав Захар, – у мене болить горло. Дай мені якусь таблетку.

Але мама ніяк не відреагувала. Вона продовжувала робити свої справи. А Захарові все гіршало й гіршало. У нього запаморочилася голова й підвищилася температура.

– Бабусю, допоможи мені, – прохрипів Захар. – Я, мабуть, помираю.

– Так, так, мабуть, – погодилася бабуся, навіть не підводячи очей від книги.

І тоді Захар зрозумів, що дарма він вигадав свою хворобу. Тепер, коли йому насправді погано, йому ніхто не вірить. Зібравшись на силі, він побіг до батьків і крикнув:

– Тату, мамо, я вас обманював. Я хотів велосипед отримати. Але тепер мені справді погано. Пробачте мене… – далі Захар нічого не пам’ятав. Від високої температури він втратив свідомість.

Прокинувся Захар у лікарняній палаті. Його туди привезла машина «Швидкої допомоги», яку викликали батьки. На сусідньому ліжку лежав худенький хлопчик і читав книжку.

– Привіт, – сказав Захар.

– Привіт, – відгукнувся хлопчик і закрив книжку.

– Мене Захар звуть. Мені шість років. А тебе як?

– А мене Сашко. Мені вісім.

– Вісім? – здивувався Захар. – А здаєшся меншим за мене.

Сашко нічого не відповів. Тільки посміхнувся й знизав плечима.

У Захара виявилася ангіна, і лікар залишив його в лікарні на весь тиждень. За цей час хлопчики встигли подружитися. Навіть домовилися приїхати один до одного в гості, коли їх випишуть з лікарні.

Тиждень пролетів непомітно. І от настав день, коли лікар повідомив Захарові, що він здоровий і може повертатися додому.

– От чудово! – закричав Захар. – А Сашка ви коли випишете? Може, теж сьогодні? Ми б разом додому поїхали.

– Ні, Захаре, – сумно сказав лікар, – Сашко не скоро випишеться з лікарні. Він дуже, дуже хворий.

– Але він ніколи мені про це не говорив. – Від несподіванки Захар подався назад і сів на кушетку.

– Сашко сильний хлопчик. Він не любить розповідати про свою хворобу. Він не хоче засмучувати свою родину. Вони і без того дуже за нього переживають.

На скам’янілих ногах Захар вийшов з кабінету лікаря. Йому було нестерпно шкода Сашка. А ще йому було соромно, що він, здоровий хлопчик, вигадував собі хвороби, а по-справжньому хвора дитина нічого не просить.

Надвечір по Захара приїхали батьки. Він попрощався із Сашком і поїхав додому.

– Мамо, знаєш, я навіть радий, що опинився в лікарні, – сказав Захар дорогою. – Я там з таким хлопчиком познайомився. А ще я зрозумів, що негарно й погано собі хвороби вигадувати.

– Це добре, синку, – сказала мама. – Я сподіваюся, ти більше ніколи так не вчиниш.

Захар повернувся додому. У понеділок пішов у дитячий садок. Життя увійшло у звичні береги. А в п’ятницю ввечері Захар підійшов до тата і сказав:

– Давай завтра до Сашка в лікарню з’їздимо? Я хочу його навідати.

– Давай, – погодився батько.

– А можна я йому свій велосипед віддам?

– Велосипед? – здивувався тато. – Але ж ти сам його дуже хотів. Навіть вдався до хитрощів.

– Тепер я зрозумів, що Сашкові він більше потрібен, ніж мені. А я здоровий і сам бігати можу.

У суботу вранці Захар з батьками приїхав до лікарні. Хлопчик побіг у палату й покликав Сашка на вулицю. Там він вручив другові свій новий велосипед. А коли Сашко сів і проїхав декілька кіл навколо Захара, хлопчик був по-справжньому щасливий. Він бігав за велосипедом і його дзвінкий сміх лунав по всій території лікарні.

З того часу Захар зрозумів, що навіть маленька радість, подарована другові, може надзвичайно втішити і тебе самого.

А ви, дітки, як до своїх друзів ставитеся? Чи уважні ви до них?

Фантазія

Якось у садку діти заговорили про те, хто чого боїться. Захар похвалився:

– Мені ніщо не страшне, це тільки малята боягузи.

Насправді ж Захар дуже боявся темряви. Але про це знали тільки його батьки.

Щовечора мама чи тато читали Захарові книжку перед сном. Усе було нормально, але варто було тільки батькам побажати на добраніч і вимкнути світло, усе одразу змінювалося.

Чомусь ведмедик, який сидів у кутку і вдень мав дружній вигляд, у темряві перетворювався на чудовисько з величезною головою та палаючими очима. А гілка дерева, що росте за вікном, ставала лапою з пазурами, яка стукала в скло. Захару здавалося, що от зараз воно розлетиться, й лапа, ухопивши його за ногу, потягне в непроглядну темряву.

Уночі все в кімнаті оживало. Якщо рипіли мостини, хлопчикові привиджувалося, що хтось невидимий тихенько підкрадається до його ліжка чи зграя злісних мишей, а може, навіть щурів, бігає в дитячій. І варто лиш опустити ногу чи руку – вони одразу ж укусять.

Іграшки, недбало кинуті вдень, теж не лежали на місці, чомусь ввижалося: тільки відвернешся – і вони перебігають з місця на місце. Навіть улюблені фіранки з кумедними китичками вночі скидалися на жахливу стоногу. Картинки з веселими мордочками, які висять над ліжком, уночі переставали посміхатися та дивилися серйозно й навіть злісно. Але найстрашніше ховалося під ліжком і в шафі. Захар не знав, що саме, але там найтемніше, а отже, й найстрашніше.

Хлопчик дуже боявся. Сон утікав від нього. І, полежавши в темряві декілька хвилин, він починав плакати і кликати батьків. Тато і мама прибігали до кімнати і вмикали світло.

– Що сталося, Захаре? – питали вони. – Чому ти плачеш? Що в тебе болить?

Захар, витираючи заплакане обличчя, починав плутано пояснювати, що ж його налякало. Але з увімкненим світлом ані ведмедик у кутку, ані гілка за вікном не викликали страху.

Захар разом з батьками підходив до ведмедика, дивився у вікно на дерево, розглядав картинки на стінах і не міг зрозуміти, що його так налякало? А потім він разом з татом відчиняв усі дверцята в шафі й заглядав під ліжко.

– От бачиш? – казав батько. – У шафі акуратними купками складено твій одяг, а під ліжком узагалі нічого немає. Ну хіба що трішки пилу. Але ти ж не пилу боїшся?

Захар сміявся, але тільки-но батьки закінчували обхід і вимикали світло, усе повторювалося.

– Гаразд, – казала мама, – якщо ти в мене такий маленький і боїшся залишатися сам, я посиджу з тобою, поки ти не заснеш.

І, звичайно, коли поруч була мама, Захар швиденько і спокійно засинав. А прокидався вже вранці. У кімнаті було світло, і боятися не було чого.

Так продовжувалося до того часу, поки не приїхала бабуся.

Вона, як і завжди, прочитала Захарові казку на ніч і, побажавши доброї ночі, вимкнула світло. Захар поринув у темряву, і через декілька хвилин пролунав його крик.

– Що сталося? – спитала бабуся, заходячи до кімнати.

– Я злякався, – крізь сльози відповів Захар.

– Що ж тебе так сильно налякало?

Захар вимушений був розповісти, чого він боїться. Бабуся детально розпитала про всі перетворення, які відбуваються в його кімнаті з настанням темряви. Потім вона вклала внука й посиділа біля нього, поки він не заснув.

Наступного дня бабуся прикликала Захара до себе.

– Захаре, ти боїшся темряви? – спитала вона.

– Ні, ні, – відповів хлопчик. – Я боюся різних монстрів, які з’являються вночі і заважають мені спати.

– У цьому немає нічого страшного, – посміхнулася бабуся.

– Так? А тато сварить і каже, що соромно такому дорослому хлопчикові засинати тільки коли мама поруч.

– Твій тато теж у дитинстві темряви боявся. Це обов’язково минеться. Просто в тебе дуже розвинена фантазія.

– Фантазія? А що це таке?

– Це коли ти сам, у голові, вигадуєш те, чого немає. Так багато хто робить. Просто треба подивитися на свої нічні страхи по-іншому.

– Як по-іншому? – здивувався Захар.

– Давай покажу.

Вони пішли до кімнати Захара.

– Ведмедик здається тобі страшним у темряві?

Захар кивнув, погоджуючись.

– А ось так? – І бабуся причепила йому смішний балабончик на носа і красиві яскраві бантики на вушка.

Потім вона відчинила вікно й до гілки, що так лякала вночі, прив’язала маленьке гніздечко для птахів.

– Ця гілка більше не може бути злою. На ній тепер житимуть пташки.

Іграшки бабуся запропонувала скласти в скриню. А скриню сховати під стіл. На кришку вона наклеїла смішну мордочку.

– А тепер бери фломастери, – сказала вона, – і давай разом намалюємо темряву й усіх, хто лякає тебе вночі.

Так вони і зробили. Захар довго працював, поки намалював чудовисько, яке, як йому ввижалося, живе в найтемніших кутках. А бабуся взяла фломастер і домалювала йому широку посмішку й маленькі зморщечки навколо очей, які з’являються тільки від сміху.

– Ну, поглянь тепер. Чого ж тут боятися? – весело спитала вона. Захар глянув і не міг стримати сміху.

Увечері прийшов з роботи тато.

– Захаре, – покликав він, – я купив тобі нічник. І тепер, засинаючи, ти можеш його вмикати. Тоді тобі не буде чого боятися.

Настав вечір. Дружно повісили нічник над ліжком. Захар повечеряв, покупався і, почитавши з бабусею казки, зібрався спати.

– Пам’ятай про фантазію, – сказала бабуся й вийшла з кімнати.

Захар вимкнув світло й поринув у темряву. Нічник він вирішив поки не вмикати – а раптом не буде страшно. І він почав розглядати кімнату. Подивився на ведмедика. Згадав його ніс з балабончиками й вуха з бантиками та посміхнувся. Потім почув стукіт гілки за вікном. «Це, мабуть, птахи обживають нове гніздечко», – вирішив Захар і посміхнувся знову. Подивився на скриню з іграшками зі смішною мордочкою на кришці і, нарешті, уявив собі страховисько, яке живе в темряві. Тут уже він не зміг втриматися й голосно розсміявся. Він згадав, як його розмалювала бабуся, і засміявся ще голосніше.

– Захаре, любий, ти знову плачеш? – вбігли в кімнату батьки.

– Чому ж ти нічник не вмикаєш? – спитав тато й увімкнув світло.

У ліжку лежав Захар і зовсім не здавався наляканим. Швидше навпаки, хлопчик був щасливим.

– Тату, мамо, мені не потрібен нічник, – сказав він. – Я більше не боюся темряви. Тепер мені не страшно. Бо моя фантазія мені допоможе. Я завжди зможу найбільший страх перетворити на щось веселе й добре.

Ось так Захар переміг свій страх перед темрявою.

А ви, дітки, що бачите в темряві? Як вам допомагає фантазія?

Вероніка

Одного разу, коли в мами Захара був день народження, у гості приїхали тітонька Таня та Вероніка. Тітонька Таня – це мамина сестра, а Вероніка – її чотирирічна дочка. Вони живуть дуже далеко й тому нечасто приїжджають. От і сталося так, що тітоньку Таню Захар бачив, коли був зовсім маленьким, і тому погано її пам’ятав. А з Веронікою й зовсім був незнайомий. Мама з нетерпінням чекала гостей. І вже за два тижні до зустрічі із захватом розповідала Захарові про зустріч з Веронікою. Про те, яка вона красива, розумна і слухняна дівчинка. Як їм весело буде разом гратися. Навіть красиву ляльку племінниці купила, хоча до її дня народження було далеко. Захара, на відміну від його мами, зовсім не тішили ці розмови, а, навпаки, навіть дратували.

Тому, коли у двері подзвонили й мама сказала: «Нарешті приїхали. Захаре, іди відчиняй двері й зустрічай гостей», – хлопчик вчинив не дуже красиво. Він буркнув: «Відчиняйте самі!» – розвернувся й пішов у свою кімнату. Мама з татом здивовано перезирнулись. «Мабуть, засоромився», – спробував виправити ситуацію батько.

Захар сидів у своїй кімнаті й крізь зачинені двері чув радісний сміх батьків і тітоньки Тані. «Щось не чутно Вероніки, – подумав Захар, – може, не приїхала. Ото було б чудово. Не довелося б з нею панькатися й ділитися іграшками».

Але тут він почув мамин голос:

– Нікушо, ти вже така доросла й така красуня. Ходімо, я тебе із Захаром познайомлю.

Захар запанікував, заметушився по кімнаті, хотів сховатися, але зрозумів, що це безглуздо. Адже Ніка приїхала аж на два тижні. І навіть якби він сховався в шафі чи під ліжком, то два тижні ніяк не протримався б без води та їжі. Двері відчинилися, і до кімнати увійшла Ніка. Пухкенька дівчинка з білим кучерявим волоссям, величезними очима та привітною посмішкою.

Захарові Ніка одразу не сподобалася. Він згадав мамині слова: «Нікушо, ти така доросла й така красива» – і подумав: «Нічого вона не красива й не доросла, а просто якесь біляве маля. І ще, мабуть, жахлива плаксійка, тому що всі дівчиська жахливі плаксійки».

І Захар вирішив подражнити Вероніку.

Мама пішла на кухню, залишивши дітей удвох.

– Привіт, – сказала дівчинка, – я Ніка.

– Нічка-полуничка, – сказав Захар і скорчив неприємну гримасу.

– Чому ти так кажеш? – спитала Ніка.

– Не твоє діло, як хочу, так і кажу, – огризнувся Захар.

– А я думала, ми подружимося, – сумно сказала дівчинка.

– Ще чого! Щоб я з плаксою дружив? Можна подумати, мені робити немає чого, – сказав Захар і знову додав: «Нічка-суничка».

Засмучена дівчинка вийшла з кімнати.

«Усе, мабуть, побігла мамам жалітися». Захар вирішив, що зараз прийдуть батьки й почнуть соромити його, казати, що Ніка гостя, що вона маленька і треба з нею дружити. Але нічого такого не сталося. З цікавості Захар побіг на кухню, подивитися, що робить Ніка. Вона пила чай з цукерками й розглядала його альбом з наліпками.

«Отже, не пожалілася», – подумав хлопчик. Мами кудись вийшли, і він вихопив альбом з рук Ніки. Ще й так невдало, що перекинув на дівчинку чашку з чаєм. Чашка з гуркотом звалилася на підлогу й розкололася на дві частини.

«От ускочив! – подумав Захар. – Тепер точно поскаржиться». Мама і тітонька Таня вбігли на кухню.

– Що сталося? – хором спитали вони.

– Вибачте, я випадково зачепила чашку, і вона розбилася, – відповіла дівчинка.

– Ніко, ти вже не маленька, треба бути акуратнішою. Ти могла обваритися окропом, – сварила Вероніку мама. А Захарові стало соромно й неприємно, що він наробив шкоди, а Ніка не поскаржилася й усю провину на себе взяла.

Проте він навіть не подумав вибачатися, а навпаки, вирішив, хоч би що там було, довести гостю до сліз. І тим самим ствердити, що всі дівчиська – плаксійки. Він почав навмисно ображати Вероніку: зачиняв у коморі й вимикав світло, смикав за волосся, дражнив, вигадував дошкульні прізвиська, малював фломастерами на її кофтинці та штовхав.

Але результат був той самий: дівчинка стійко брала всю провину на себе й не плакала. Тітонька Таня сварила дочку, казала, що вона стала занадто балуваною, і ставила за взірець слухняного Захара. А мама Захара, навпаки, жаліла і захищала племінницю.

Якось Вероніка, Захар і тато пішли в магазин. Кожен вирушив на пошуки вподобаної книжки. Тато із Захаром визначилися з вибором легко і вже готові були оплачувати покупку, а от Вероніка розгубилася від такої кількості книжок і ніяк не могла визначитися. Вона загубилася десь між стелажами. Тут татові зателефонували й терміново викликали на роботу. Тато взяв Захара за руку, заплатив за книжки й поспішив до виходу, зовсім забувши про Вероніку. Захар знав, що Ніка залишилася в магазині сама, і в глибині душі радів, уявляючи, що тепер вона точно розрюмсається.

А потім уявив, як усі сваритимуть тата. Як мама і тітонька Таня плакатимуть. А все через що? Через його прагнення подивитися, як плаче дівчисько? Він смикнув тата за рукав і тихенько сказав:

– Тату, ми Ніку забули.

Тато побілів як стіна.

– Як же це? – прошепотів він. – Біжімо швидше.

У магазині вони знайшли Вероніку на тому самому місці. Дівчинка вибирала книгу й навіть не помітила, що її залишили.

Усі повернулися додому, і тато розповів про цей випадок. Тітонька Таня подякувала Захарові, а мама сказала, що дуже ним пишається і любить його понад усе на світі.

– А я вважав, що ти Ніку більше, ніж мене любиш. Ти з нею така лагідна. Ніколи її не свариш. Навіть ляльку он яку гарну подарувала. А мені машинку не захотіла.

– Дурнику, – сказала мама. – Ніку я люблю, бо вона моя племінниця. Не лаю її, тому що в неї є своя мама, щоб виховувати. Ляльку купила їй, тому що бачу її дуже рідко, і мені хочеться її порадувати. А тобі машинку не взяла, тому що раніше тобі подарували залізницю. І сварю тебе, бо я твоя мама і хочу, щоб ти виріс хорошою людиною. Люблю тебе сильно-сильно.

– Тоді… знаєш, – зізнався Захар, – це я псував Вероніччині речі й ображав її. І тепер мені дуже соромно.

Після такого зізнання стосунки між дітьми геть змінилися. Вони подружилися. Захар навіть плакав, коли настав час Ніці від’їжджати.

Звідтоді Захар зрозумів, що не всі дівчатка плакси. І що кожній людині потрібно дати шанс проявити себе. І, може бути, саме ця людина надалі виявиться твоїм найкращим другом.

«Пожежники»

Якось мама зібралася в магазин, а Захар їхати з нею не захотів. Він вирішив залишитися вдома й погратися зі своїм другом Борею.

– Хлопчики, послухайте мене дуже уважно. Зараз я піду, і ви залишитеся вдома самі, без дорослих. Я прошу вас бути акуратними, не пустувати й нікого не впускати у квартиру.

– Так, так, добре, – закричали хлопці хором. Їм дуже хотілося розпочати гру й зовсім не хотілося слухати мамині настанови. Мама пішла, а діти побігли в кімнату гратися.

Півгодини вони будували з конструктора місто, а потім їм стало нудно, і вони пішли на кухню.

– Дивись, мама сірники на столі залишила, – сказав Захар. – Давай ними пограємося.

– Ні, ні, – замахав руками Боря, – це небезпечно. Ще пожежа буде…

– Ну-у, ти правий, – погодився Захар, – але ми акуратно, трішечки.

Він витягнув сірник і почав черкати ним по коробочці. Зовсім несподівано сірник спалахнув. Захар замахав рукою, намагаючись його загасити. Сірник, вислизнувши з пальців, полетів прямісінько на занавіску. За декілька секунд у кухні запахло димом, з’явився маленький вогник. Хлопчики нажахано втупилися в занавіску.

– Горимо, горимо! – закричав Захар і побіг до кімнати. Там він сховався за диван і заплющив очі. Але вслід за ним у кімнату вбіг Боря і голосно крикнув:

– Підводься і швиденько на кухню. Треба вогонь гасити, а не ховатися.

– А як же його гасити? – крізь сльози спитав Захар.

– Швидше неси відро з водою…

Хлопці бігали до ванної за водою й намагалися загасити занавіски. Але нічого в них не виходило. Вогонь згасав, а потім займався з новою силою. Хлопчики втомилися. Від темного диму в них щипало очі й дряпало в горлі.

– Стривай! Я ж зовсім забув, – закричав раптом Захар. – У тата в коморі є вогнегасник.

– Неси його швидше, – крізь кашель сказав Боря.

Захар побіг у комору. Там стояло багато коробок. Він почав викидати їх у коридор. І нарешті в найдальшому кутку він побачив червону ручку вогнегасника. Хлопчик схопив його й побіг на кухню, де втомлений і мокрий Боря воював з вогнем.

– Знайшов, знайшов! – закричав Захар. – Відійди вбік. Я зараз вогонь піною гаситиму.

Бориско відійшов убік, а Захар натиснув на ручку вогнегасника, спрямувавши його на охоплені полум’ям занавіски.

От тільки вогнегасник не спрацював. Як же це? Невже тато купив його несправним?

Тут втрутився Бориско:

– Стривай. Спочатку треба запобіжник зняти.

– А ти звідки знаєш?

– А я й не знаю. Я просто на балоні збоку прочитав.

«Добре, що Боря читати вміє», – подумав Захар і перекрутив запобіжник.

– Стій, ні, почекай! – кричав Боря, але було вже запізно. Піна вирвалася з вогнегасника з такою силою, що Захар не втримався і впав на спину. Балон висмикнувся з його рук і з шаленою швидкістю почав обертатися на підлозі. Невдовзі вся кухня була в білій непроникній піні. Вогонь, звичайно, теж згас. А вогнегасник шипів і продовжував заливати піною усе навколо.

– Що ж робити? – спитав Захар у Борі. – Ану почитай, як нам його заспокоїти. Може, як у казці сказати: «Горщечок не вари!» – ну, тобто «Вогнегасник не гаси!»?

– Ні, казки тут не допоможуть, – суворо сказав Борис. – Давай ти його хапай і тримай. Бо він крутиться, і я прочитати не можу, як його зупинити.

Так вони й домовилися. Захар підкрався до вогнегасника та як стрибне на нього зверху, щоб до підлоги притиснути. Але де там!

Слизький від піни балон утримати в руках було неможливо, і він, стукнувши Захара по лобі, з подвійною силою закружляв по кухні. Захар потер забите чоло і знову стрибнув, а балон знову вислизнув. Так повторювалося декілька разів.

– Я більше не можу, – сказав Захар. – Хочеш – сам його лови. Я краще в кімнату піду, а на кухню двері зачиню. Щоб піна в коридор не лізла.

– Ні, ми не можемо його залишити, – сказав Боря. – Давай удвох його схопимо.

– Давай.

Тільки-но хлопчики приготувалися й почали підступати до балона, як він смикнувся декілька разів і затих.

– Бачиш, який хитрий, – сказав Захар. – Розуміє, що з нами двома йому не впоратися. Ми б його швиденько заспокоїли.

– Та ну! Просто піна скінчилася, от він і затих.

– От і добре, пішли до кімнати гратися.

– Як гратися? Ти що? Зараз твоя мама прийде і нам, знаєш, як влетить? Подивися, навколо який безлад.

– Так, справді, – почесав голову Захар. – Давай тоді прибирати будемо.

І вони дружно стали до роботи. Спочатку відмили підлогу від піни, потім витерли, як змогли, стіни й меблі. Поступово кухня набула пристойного вигляду. І тільки занавіски, від яких залишилося саме чорне шмаття, вказували на те, що в кухні була пожежа.

Невдовзі прийшла мама.

– А чим це в нас пахне? Ви що, сірники чіпали? – запитала вона суворо.

Хлопчики вийшли в коридор, похнюпивши голови. Вони дуже не хотіли засмучувати маму, але брехати теж не могли.

– Вибач мені, мамочко, – сказав Захар і заплакав. – Я сірники брав…

– Ну, нічого ж не сталося. Ми загасили… – почав виправдовувати друга Бориско.

Мама пішла на кухню.

– Боже, що ж тут таке? Та тут же справжня пожежа була.

– Так, була, – сказав Захар, – але ми самі впоралися. Ми молодці?

– Молодці? – перепитала мама. – Ото вже молодці – ні в казці сказати, ні пером списати. Вас сварити треба не за те, що сірники взяли, а за те, що в пожежну службу 101 не зателефонували. А якби ви не змогли загасити вогонь? Адже так і згоріти можна.

– Ой, і справді! – здивувався Борис. – Як же ми з тобою про пожежників не згадали? Треба було їм одразу телефонувати.

– Але ми не гірше впоралися, – ображено стиснув губи Захар. – Хоча мама має радію. І я тепер добре знаю: сірники – це небезпечно, тепер я їх до рук точно не візьму. Нехай дорослі самі з ними розбираються.

– Я теж більше ніколи не буду, та й іншим не дозволю, – озвався Боря.

– Гаразд, – сказала мама. – Подивимося. А тепер швидко мити руки й за стіл.

Я сподіваюся, дітки, що ця історія навчить і вас пам’ятати: сірники – не іграшка.

Бімка

Одного разу вийшов Захар погуляти. Вийшов, а в дворі нікого: ні хлопчиків, ні дівчаток. Навіть старенькі з лавочки кудись поділися. Що робити? Додому йти не хочеться, гратися нема з ким. Вирішив Захар, що сам гулятиме. Він вигадав собі гру, нібито всі люди з планети зникли, а він один залишився.

Так Захар грався, поки не втомився. Присів він на лавочку, дивиться, а біля неї газета лежить. Став хлопчик газету розглядати, літери знайомі вишукувати. Коли раптом газета почала відповзати. Здивувався Захар, протер очі, а газета знов повзе. Вирішив хлопчик, що це вітер її ворушить. Та зненацька газета як чхне та як підстрибне! Захар від несподіванки на лавочку скочив. Очі витріщив, нічого зрозуміти не може. Раптом з-під паперу чорний ніс показався, а потім і вся мордочка висунулася.

– Так от хто тут сховався, – з полегшенням сказав Захар. Зліз з лавочки й підняв звірятко на руки. На нього дивилося маленьке чарівне цуценя чорного кольору, з рудими лапками та животиком.

– Давай з тобою дружити, – сказав Захар і почесав собаку за вушком.

Так вони почали гратися разом: бігали, стрибали й навіть ганяли кішок. Їм так було весело разом, що хлопчик не помітив, коли посутеніло.

Час іти додому, але розлучитися зі своїм другом Захар не міг. Він вирішив, що візьме щеня з собою, і те житиме в нього вдома.

Двері відчинила мама. Вона була схвильована й засмучена.

– Захаре, ну де ж ти був? Поглянь, котра вже година?! Ми так хвилювалися. Хіба можна так довго гуляти самому?

– А я був не сам, – відповів Захар. – Я був з другом.

– З яким другом? – суворо спитала мама. – Ми з татом усім твоїм друзям телефонували. Ніхто з них тебе не бачив.

– Мам, у мене новий друг. От, – і Захар вийняв з-під куртки цуцика. – Можна він у нас житиме?

Мама подивилася на щеня і сказала:

– Захаре, а ти розумієш, що це чужий собака? Подивись, у нього на шиї висить медальйон, на якому написано «Бімка». Виходить, що в цього собаки вже є хазяїн. Він, мабуть, дуже засмутився, що песик зник.

– Мам, а може, він до нього погано ставився й Бімка сам утік від нього? А я його не ображатиму. Мамо, ну нехай він залишиться, га?

– Гаразд, – погодилася мама, – нехай залишається.

Бімку помили, нагодували й навіть виділили місце для сну в Захаровій кімнаті.

Усе було чудово, усі були задоволені – і Захар, і Бімка.

Наступного дня Бімка почав сумувати. Чомусь не хотів гратися. На третій день відмовився від їжі.

– Мамо, Бімка захворів. Давай відвеземо його до лікаря.

Лікар оглянув собаку і сказав, що песик абсолютно здоровий.

От тільки чомусь дуже смутний. Мама одразу зрозуміла, що тужить Бімка за своїм колишнім хазяїном.

– Захаре, – сказала вона, – ми повинні повернути песика його хазяїну, інакше він може дуже захворіти від туги.

– Добре, – відповів Захар, ледь стримуючи сльози. Він так сильно полюбив Бімку і не розумів, чому цуцикові з ним погано, чому той хоче до колишнього хазяїна.

– Але як ми повернемо його додому? Ми ж не знаємо, де він живе? Я ж знайшов його під газетою.

– А ми напишемо й розклеїмо оголошення. Тоді хазяїн обов’язково знайдеться.

Так і вчинили: мама написала, а Захар розклеїв оголошення.

«Знайдене чорне щеня з рудими лапками та животиком. На шиї медальйон з надписом «Бімка». Хазяїна просимо звернутися за адресою… Покваптеся, Бімка за вами дуже сумує».

Минуло ще два дні, але хазяїн так і не прийшов. Бімка дуже сумував: не їв, не пив, лежав нерухомо й тихо скавучав. Захар теж дуже журився й вирішив самостійно вирушити на пошуки хазяїна Бімки.

Хлопчик взяв собаку на поводок і пішов на вулицю. Вони пройшли весь двір, прогулялися алеєю й уже збиралися повертатися додому, коли раптом щеня висмикнуло поводок з рук Захара й побігло вперед, щасливо повискуючи. Захар кинувся вслід. Собака підбіг до заплаканої дівчинки і стрибнув їй на руки.

Дівчинка крізь сльози закричала:

– Бімка, мій Бімка повернувся!

Захар і зрадів, що щеня більше не сумує, і дуже засмутився: адже тепер їм доведеться розлучитися.

– Як тебе звати? – сердито спитав Захар дівчинку

– Настя.

– А чому ти не прийшла за своїм собакою, якщо ти його так любиш? – із сумнівом у голосі спитав Захар. – Я ж на всіх стовпах розвісив оголошення.

– Я бачила твої оголошення, тільки я поки ще читати не вмію, – зніяковіло вимовила Настя. – Але дуже тобі дякую, що ти повернув мені цуцика.

Захар знизав плечима і швидко пішов додому. На очі наверталися сльози, а перед дівчам ревіти не хотілося.

Весь тиждень Захар сумував і тужив за Бімкою. Навіть плакав, коли ніхто не бачив.

Та от одного разу у двері подзвонили. Захар відчинив. На порозі стояла Настя, на руках вона тримала Бімку. Щеня весело загавкало, стрибнуло до Захара й почало лизати йому руки.

– Як ви тут опинилися? – здивовано спитав Захар.

– Просто Бімка дуже сумував, і ми повели його до ветеринара. Лікар сказав, що він дуже сумує. Ми з мамою знайшли твоє оголошення і пришли за вказаною адресою.

Захар ще ніколи не був таким щасливим. Він зрозумів, що щеня теж за ним сумувало. І він, Захар, тепер теж хазяїн цього собаки.

– Давай ми с тобою будемо по черзі забирати його, – ніби вгадавши його думки, сказала дівчинка. – Так він не скучатиме, а ми не будемо засмучуватися.

І звідтоді в Бімки два господарі. Він навчив дітей ділитися і прислуховуватися до бажань інших.

А ви, дітки, готові заради друзів щось змінити у своєму житті чи для вас важлива тільки ваша думка?

Мрія

У Захара, як і в будь-якої іншої дитини, була мрія. І знаходилася вона в магазині за рогом, у дитячому відділі, а точніше – на полиці з автомобілями. І, звичайно, у цієї мрії було ім’я: «Сміттєвоз». Захар закохався в цю машинку з першого погляду. Одного разу вони з мамою зайшли в дитячий магазин, і тут Захар побачив великий, блискучий помаранчевий сміттєвоз. Його серце часто-часто забилося, а руки самі потягнулися до машинки.

Аж 10 хвилин Захар уважно його роздивлявся. Він вивчив усі деталі автомобіля: і фари, і колеса, і двері. Жодна дрібниця не випала. Хлопчик зрозумів, що ця машинка йому дуже потрібна. Він ладен віддати всі свої іграшки заради цього помаранчевого дива.

– Мамо, мамочко, купи мені, будь ласка, цю машинку.

Мама подивилася на машину, потім на її ціну і сказала:

– Захаре, ти не ображайся. Ця машинка не тільки дуже красива, але й дуже дорога. І, на жаль, ми не можемо тобі її купити.

Сказати, що Захар просто засмутився – не сказати нічого. Він був дуже-дуже сильно пригнічений. Йому хотілося плакати, кричати, тупотіти ногами. Але він розумів, що мама не через примхи не купила йому машину, а через відсутність грошей. І тут уже нічого не вдієш.

Захар підійшов до полиці, поклав долоню на сміттєвоз, нахилився до нього і прошепотів:

– Почекай, друже, ми обов’язково тебе купимо. Я тільки назбираю грошей. І ми будемо разом. Головне, щоб тебе ніхто інший не купив.

Звідтоді Захар щотижня з мамою або татом приходив у магазин і перевіряв – чи на місці його сміттєвоз. Він уже із заплющеними очима міг дійти до полиці з машинкою і щоразу радів, що його друг на місці. А ще Захар попросив батьків, щоб вони не купували йому жодних інших іграшок, а відкладали гроші на сміттєвоз. Та й сам хлопчик завів собі скарбничку і складав туди всі монетки, які потрапляли йому до рук.

І щовечора перед сном Захар заплющував очі і мріяв, як буде грати зі сміттєвозом, як покаже його друзям у дитячому садку, як усім сподобається його іграшка.

Так минуло декілька місяців. Захару не купували нових іграшок, він не просив цукерок і печива і навіть на атракціонах не катався. І нарешті потрібна сума назбиралася. Захар був щасливий. Він не міг дочекатися вихідних, щоб піти й купити машину. Його улюблений сміттєвоз.

Прийшов з роботи тато. Він покликав Захара до себе і сказав:

– Синку, ти пам’ятаєш, що в нашої мами скоро день народження? Поміркуй, який подарунок ти їй подаруєш. Може, намалюй чи змайструй що-небудь. Їй буде приємно.

– Звичайно, тату. Я обов’язково що-небудь вигадаю.

Захар замислився, що ж подарувати мамі? Але нічого не спадало на думку. Він не хотів дарувати ні малюнок, ні якийсь інший власний виріб. Він хотів купити їй щось дуже красиве. Щоб мама дуже зраділа. Але тоді він згадав про сміттєвоз і зрозумів, що якщо купить подарунок, то сам залишиться без машини, а якщо навпаки, то без подарунка залишиться мама. Що ж робити?

«Може, малюнок не така вже погана ідея, – подумав Захар, – і взагалі, мама мене не за подарунки любить, а за те, що я її син. Вирішено, намалюю мамі малюнок». Але раптом Захар згадав, як мама завжди віддавала йому останню цукерочку і при цьому переконувала, нібито сама не хоче. І як замість помади для себе купувала йому чергову машинку. І він зрозумів, що мама його любить більше, ніж себе. Захару стало соромно: адже він хотів поскупитися для своєї мами. Він швидко побіг до тата в кімнату і протягнув свою скарбничку.

– Тату, от візьми всі мої гроші й давай купимо мамі найгарніші сережки.

– Але ж ти так довго збирав на сміттєвоз. Синку, може, не треба?

– Треба-треба. На сміттєвоз я ще назбираю, а от мамине свято вже завтра.

– Це добрий вчинок, Захаре. Я думаю, мама буде тобою пишатися.

Наступного дня тато купив сережки і квіти. Захар з батьком привітали маму. Мама понюхала квіти, відкрила оксамитову коробочку й побачила сережки надзвичайної краси.

– Ой, яке диво! Я про такі завжди мріяла. Дуже вам дякую.

– Це Захарові треба дякувати, – сказав тато. – Це його ідея і його заощадження.

Мама міцно обняла Захара і сказала, що любить його дуже сильно. Пізніше вони всією родиною вирушили в магазин за тортом. І хлопчик вирішив дорогою забігти у відділ іграшок. І сказати сміттєвозу, що йому треба трошки почекати, тому що доведеться знову збирати гроші. Захар підбіг до полиці, але машинку не побачив. Він подивився ще раз, потім ще і ще. Але сміттєвоза ніде не було. Тоді він побіг до продавця й, задихаючись від хвилювання, спитав:

– Тітонько, а тут у вас стояв помаранчевий сміттєвоз. Куди його переставили, бо я знайти не можу…

– А його не переставили, хлопчику. Його купили.

Захар вибіг з магазина. Сльози щипали очі. Ну, так же нечесно! Так не може бути!

Захар заплакав було, але побачив батьків з тортом і вирішив, що не буде псувати мамине свято. Він витер сльози й повернувся додому.

Увечері, коли вони пили чай з тортом, тато, хитро примружившись, сказав:

– Ой, а що це за пакет за диваном стоїть? Захаре, будь ласка, подивися, що це там. Може, подарунок?

Хлопчик відкрив пакет і не повірив своїм очам. Там красувався сміттєвоз. Його улюблений сміттєвоз!

– Подарунок? Мені? Але ж сьогодні не мій день народження, – швидко говорив Захар, пригортаючи до себе таку очікувану іграшку.

– Так, сьогодні день народження мами. І ти не повинен був отримати подарунок. Але твій вчинок довів, що ти любиш свою маму і вона тобі дорожча за будь-яку іграшку. Тому ми з мамою вирішили тебе порадувати.

От так Захар, від усього серця роблячи подарунок мамі, несподівано й сам отримав подарунок.

Бо ж недарма кажуть: що сховав ти – те пропало, що віддав ти – те твоє.

Чорнило

Кожен малюк, буває, не слухається своїх батьків. Наприклад, коли вони забороняють розетки чіпати, тому що там струм, доторкатися до праски, бо можна обпектися, або засовувати брудні руки до рота, тому що можна «наїстися» мікробів і захворіти. І не слухається малеча не тому, що капосна, вперта й неслухняна, а тому що допитлива й забудькувата. Просто їй все-все дуже цікаво. Тому діти одразу забувають, що батьки не дозволяють їм це чіпати. Нічим не відрізняється від таких малюків і Захар. Йому все дуже цікаво. І він, як і будь-яка дитина, намагається задовольнити свою цікавість. І от до чого це призвело.

Якось Захар знайшов удома синє чорнило. Прибіг до мами й питає:

– Мамо, а що це таке?

– Це чорнило, Захаре.

– А для чого воно потрібне?

– Раніше чорнилом писали, а пізніше ставили печатки на важливих документах.

– Нащо це чорнило нам?

– Нам воно не потрібне, просто ніяк викинути не зберуся.

– Мам, а можна я трошечки програюся цим чорнилом?

– Ні, Захаре, чорнило дуже мажеться, його важко відмити, тому гратися ним я не дозволяю.

На жаль, останню мамину фразу Захар пропустив повз вуха, бо вже уявляв, як грається чорнилом: пише і ставить печатки на важливих документах. Тому, коли мама пішла в магазин, Захар поквапився дістати зі столу заповітну баночку із синьою рідиною. Він пам’ятав, що чорнило дуже мажеться, і тому вирішив бути вкрай обережним і нічого не забруднити. Щоб мама не здогадалася, що він її не послухався.

Його страшенно цікавило, як це раніше ним писали? Захар узяв папір, відкрив чорнило й замислився: «А чим же писати? Мабуть, пальцем». І він квапливо занурив вказівний палець у баночку й почав возити ним по паперу. Малюнок виходив так собі, але Захарові сподобався процес.

«Ну, як пише – зрозуміло, а як же ставлять печатки?» Малюк на хвилинку замислився. «А, зрозумів, якщо одним пальцем пишуть, то печатки тоді ставлять усією долонькою».

Раптом задзвонив телефон. Захар побіг відповісти на дзвінок, схопив слухавку.

– Алло?

– Привіт, – пролунав голос Бориска, – підемо гуляти?

– Я не можу, я граюся, – сказав Захар і раптом побачив, що взяв телефон рукою, забрудненою чорнилом. Йому одразу згадалися мамині слова, що чорнило не відмивається. У Захара все похололо всередині, він не знав, що робити й на кого гніватися. Не стримавши емоцій, він закричав у слухавку:

– Бориску, це все ти винен! Нащо ти подзвонив? Я ж тебе не просив, я не хочу з тобою більше розмовляти! – і кинув слухавку.

Що ж робити, як відмити телефон?

З переляку Захар почав плакати й одразу ж «чорнильними» руками витирати сльози зі щік.

І за хвилину хлопчик був увесь у чорнилі. Він, звичайно ж, намагався все відмити, але в нього нічого не виходило. «Оце так ускочив, тепер мені точно влетить від мами, а може, ще й від тата», – думав Захар. Він уявив собі, як мама повернеться з магазину, побачить забрудненого сина, речі й телефон… Насварить його та, мабуть, викине чорнило. «Ні, тільки не чорнило, – закрутилося в голові в Захара, – чим же я гратимуся? Авжеж, треба частину чорнила перелити в іншу баночку. Мама викине майже порожню, а в мене ще залишиться чорнило в іншій, і я ним гратимуся. Тільки вже дуже акуратно, щоб нічого не забруднити». Сказано – зроблено. Захар побіг у ванну, схопив першу-ліпшу пляшечку й перелив у неї чорнило. Закрутив кришечку й поставив на місце.

У двері постукали. Захар з винуватим обличчям поплентався відчиняти. Увійшла мама, глянула на Захара й від несподіванки впустила всі пакети з продуктами.

– Захаре, що ж ти наробив? Поглянь на себе, ти весь синього кольору! Нащо ти поліз до чорнила, я ж тебе попереджала.

– Вибач, мам, просто мені було дуже цікаво, – намагався виправдатися Захар.

– Де чорнило? – суворо запитала мама.

– Ось. – І Захар простягнув їй майже порожню пляшечку.

– А чому так мало?

І тут Захар вирішив обманути маму.

– Просто я малював-малював, а потім випадково перекинув баночку і чорнило вилилося. Це все, що залишилося.

– Зрозуміло, – сказала мама, – тепер викинь цю банку в сміття й піди стань у куток за свою неслухняність.

Нічого не вдієш, довелося Захару стати в куток.

Невдовзі прийшов з роботи батько. Усі разом повечеряли, мама розповіла про витівки Захара, і тато насварив неслухняного сина, але не дуже. Захар почав допомагати мамі на кухні, а тато пішов купатися. Раптом з ванної пролунав голосний татів крик. Мама із Захаром кинулася до ванної.

– Що сталося, любий? Чому ти кричиш?

Двері відчинилися, на порозі стояв абсолютно синій тато.

– Тату, а чому ти синій? – запитав Захар і одразу ж зрозумів, що перелив чорнило в пляшечку з татовим шампунем – і от він, результат.

– Може, тому, що ти мене надурив? – суворо сказала мама. «От тепер я і кутком не відбудуся, – подумав Захар, – тепер точно вже влетить».

– Вибач, тату, – заторохтів він, – просто мені дуже-дуже сподобалося гратися з чорнилом, і я хотів собі трошки залишити. Я не думав, що в цій баночці твій шампунь. І ти, мам, вибач. Брехати недобре.

Захар приготувався до найгіршого. Але замість лайки й покарання хлопчик почув дружний сміх батьків.

– Та нічого, Захаре, – сказав тато, – у твоєму віці я й не таке виробляв.

От до чого часом призводить допитливість! А отже, малята, вочевидь слід слухатися своїх батьків.

Зірочка

Захар з батьками живе у величезному місті. А мама говорить, що через велику кількість машин і заводів тут повітря дуже загазоване. І тому кожного літа Захара відвозили до бабусі дихати свіжим повітрям і набиратися сил.

Правду кажучи, Захар дуже любив їздити в село. Там можна весь день бігати, ловити рибу і просто з кущів їсти смородину й аґрус. Та й тварин у бабусі не менше, ніж у зоопарку. Ні, ну, звичайно ж, слона, верблюда й бегемота в неї точно немає, та все ж звірів багато. Захар навіть вигадав пісню, коли гуляв по скотному двору:

У бабці біля хати Звірів так багато:
Кури, індики, качки,
Кози, свині і бики.

Звичайно, замість биків у бабусі була корова. Усього одна, звали її Зірочка.

Чому Зірочка? Та тому, що в неї на лобі була плямка у формі зірочки. Захар дуже любив бабусиних вихованців, і тільки Зірочка викликала в нього острах і неприязнь. Корова, як здавалося Захару, відповідала йому тим самим. Вона навмисно на нього мукала, хльоскала хвостом і навіть хотіла буцнути рогами. Захар її дуже боявся й намагався триматися від Зірочки подалі. Хлопчик завжди дивувався, як бабуся не боїться підходити до корови і вже тим більше доїти її.

– Бабуню, а навіщо тобі потрібна Зірочка? – якось спитав Захар.

– Ти ж знаєш, унучку, що корова дає молоко, з якого роблять масло, сметану, сир, – сказала бабуся. – Якби не Зірочка, я б не змогла тобі варити каші, пекти запіканки й ватрушки з сиром, які ти так любиш. А ще я тобі скажу так: кожен звір відчуває, коли його бояться, і тому намагається ще більше налякати боягузика. Головне – подолати свій страх, і тварина зрозуміє: ти головний, ти хазяїн. А Зірочку я зовсім не боюся. Навпаки, я нею дуже дорожу, і вона теж мене любить.

Захар міркував над бабусиними словами й намагався подолати свій страх. Але щоразу, коли бачив Зірочку, його серце ледь не вискакувало з грудей. Тому він намагався зустрічатися з нею якомога рідше.

Зірочка паслася біля лісу, а Захар грався по інший бік дому. Так вони й жили, кожен зі свого боку.

Та от одного разу захворіла бабуся. З високою температурою вона лежала в постелі й навіть не могла встати.

Зірочка відв’язалася й пішла до лісу.

– Ваша корова в ліс утекла, – сказала сусідська дівчинка Захарові. – Ми з мамою, коли гриби збирали, її бачили.

Від цієї новини бабуся захворіла ще сильніше. Але йти шукати втікачку вона не могла. Від безвиході й засмучення бабуся заплакала. Раніше Захар ніколи не бачив, щоб його бабуся плакала, і його серце стислося від жалю. Він хотів допомогти, але як знайти і привести Зірочку додому? Адже страшно…

Набравшись рішучості, Захар вискочив надвір і побіг до лісу. Незабаром він побачив Зірочку. Він знайшов її за звуком – вона мукала на весь ліс. Виявляється, корова застрягла в кущах малини й ніяк не могла виплутатися.

Захар підбіг до неї і звільнив її ногу з колючої пастки. І тільки тепер він зрозумів, що опинився сам на сам з найбільшим своїм страхом. Хлопчик згадав слова бабусі про те, що тварина відчуває, коли її бояться. А також згадав її сльози. Він зрозумів, що більш за все він боїться не Зірочку, а коли плаче бабуся.

Захар схопив лозину, подивився Зірочці в очі й голосно закричав:

– Я не хочу, щоб бабуся плакала, і ти більше не смій її засмучувати! Швидко додому. Бо зараз як дам тобі, – і він грізно змахнув лозиною. Корова подивилася на Захара й без заперечення пішла додому.

«Мабуть, вона зрозуміла, що я більше не боюся її, – подумав хлопчик. – І, мабуть, вдячна за порятунок».

Захар привів корову додому, завів у хлів, прив’язав і дав їй напитися. Він навіть не побоявся погладити її по спині. А потім пішов до бабусі і сказав:

– Бабусю, я знайшов і привів Зірочку додому.

– Як же ти зміг, ти ж так її боїшся? Нащо ж ти пішов її шукати? – здивувалася бабуся.

– Ні, я її вже не боюся. Мене більше налякало те, що ти дуже засмутилася й від цього могла захворіти ще сильніше. А Зірочку мені чого боятися? Вона всього лише корова, а я людина. І вона повинна мене слухатися.

– Ти молодець, Захаре. Ти так виріс за це літо.

Ось так Захар переміг свій страх. А ще він зрозумів, що тільки біль і смуток близьких людей можуть по-справжньому налякати. Усе інше можна подолати.