Казка про кота, півня та серп

Один бідний мірошник помер і у спадок трьом своїм синам залишив кота, півня та серп. А млин та осла? — запитайте ви. Млин належав власнику села, а осел здох за тиждень до смерті мірошника.

“Що нам робити?” — думали брати, повертаючись із цвинтаря.

– Що робити? Що робити? — похмуро повторювали вони.

— Не пощастило нам, — сказав старший брат. — Давайте розділимо батьківську спадщину, — небагату, треба зізнатися, — і підемо по світу шукати удачі. Домовимося, якщо хочете, зустрітися на цьому місці рівно через рік і один день.

— Що ж, так і зробимо,— відповіли молодші брати. — Ти старший діли спадщину.

– Добре. Жан, візьми півня. Жак, візьми серп. Собі я залишу кота.

Жан покликав півня, Жак узяв серп, П’єр, старший син мірошника, гукнув кота, і вони вирушили в дорогу.

Підійшли три брати до перехрестя, обнялися і розійшлися.

Далі кожен пішов своєю дорогою: П’єр зі своїм котом, Жан — із півнем, Жак — із серпом.

П’єр ішов і нарешті прийшов до королівського замку. Саме тоді дві тисячі королівських слуг, озброївшись величезними палицями, боролися з мишами, які зовсім розорили країну. Виявляється, з мишами в цій країні воювали вже півроку, а вбили лише чотирьох. П’єр здивовано дивився на все це, як раптом з підвалу вискочила жирна миша і побігла прямо до нього, а за нею кинулося щонайменше з півсотні мисливців. П’єр не міг утриматися від сміху, дивлячись, як вони намагаються вбити мишу, яка ніби навмисне бігала під ногами у своїх розлючених переслідувачів і дражнила їх. Мисливці щосили били один одного палицями, намагаючись вдарити мищу. П’єр сміявся все голосніше і голосніше. Слуги розсердилися. Один із них сказав П’єру:

— Чужинцю, як би ви були на нашому місці, ви б так не сміялися.

– Чому ви так думаєте?

– Чому? Хіба ви не бачите, як важко ловити цих звірів, покарай їх боже!

— А я легко зловлю цю мишу. Дивіться.

І, сказавши це, П’єр випустив з мішка кота, який одним стрибком наздогнав мишу, схопив її і приніс своєму пану.

– О Боже! Що це за чудова тварина? — в один голос закричали королівські слуги, ледве отямившись від подиву.

— Цю тварину називають котом, і вона може запросто знищити всіх мишей у вашому королівстві.

— Котом?.. А людей він не їсть?

— Ні, він великий любитель мишей.

— Якщо так, ходімо з нами до короля. Йому буде дуже цікаво подивитись на вашого… як там він називається? -Кіт.

— …На вашого кота, і він заплатить за нього багато грошей. Тільки пам’ятайте – король дуже багатий, просіть побільше.

П’єр пішов за слугами у палац і вони привели його до короля.

— Мені сказали, що тварина, яку ти тримаєш у руках, в одну мить загризе будь-яку мишу і що її можна без страху за життя моїх підданих, випустити на волю. Чи це правда?

— Правда, і якщо хочете, я зараз вам це доведу.

З десяток мишей бігало туди-сюди по кімнаті; П’єр випустив кота, у якого після першої миші появився апетит, і кіт, задоволений такою поживою, почав стрибати від однієї миші до іншої, доки не розправився з усіма.

Король був вражений.

— Скільки ти за нього хочеш?

— Мій кіт не продається. На всьому світі немає більше такої тварини, і я не можу з нею розлучитися.

— Але він мені так подобається, що я ладен віддати за нього половину королівства!

– Не можу. Але ось що: віддайте мені за жінку вашу дочку, і все буде добре – мені не доведеться розлучатися з котом, а належатиме він вам.

Король з радістю погодився на цю умову і П’єр того ж дня одружився з королівською дочкою.

***
Жан, другий син мірошника, теж прийшов до королівського замку, але в іншій країні. Він попросив там притулку, а ввечері був дуже здивований, коли побачив, що із замку виїжджає величезна колісниця, запряжена великими чорними кіньми. Ця колісниця помчала до схід. Жан запитав одного з палацових слуг:

– Куди поїхала ця карета?

– Куди поїхала карета? Що за дурне питання! Зрозуміло, вона поїхала, щоби привезти день, який інакше не повернеться. Хіба у вашій країні вічна ніч?

– Ні, що ви! Дякую, що пояснили.

І Жан став чекати наступного дня. Він прокинувся, коли на годиннику пробило шість, і оскільки час був літній, йому здалося дивним, що ще зовсім темно. Пробило сім, потім вісім годин, а ніч усе не закінчувалася. Нарешті о дев’ятій годині вдалині почувся гучний стукіт коліс: це карета, яка поїхала напередодні, повернулася і привезла день.

— Оце так! Невже в цій країні немає півнів? Побачимо, що буде завтра.

Жан нічого не сказав слугам про свій задум, але коли знову настала ніч, він випустив у своїй кімнаті півня і почав чекати.

Близько третьої години ночі півень прокинувся, змахнув крилами й голосно заспівав своє веселе «кукуріку», та не раз, а декілька.

Відразу почало світати. Як переполошились усі в замку! Спершу вирішили, що колісниця повернулася раніше, ніж звичайно, але відразу ж переконалися у своїй помилці. Почали розпитувати слуг, і один із них розповів, що перед появою дня він чув, як у кімнаті чужинця якийсь птах заспівав: «кукуріку». Король наказав привести до себе Жана і запитав його:

— Виходить, це ти покликав день?

– Так, я. Точніше, птах, якого я тримаю в руках.

– Як він називається?

– Півень. Варто йому заспівати «кукуріку, кукуріку» — і день поспішає на цей поклик.

— Де ж водяться ці чудові птахи?

— У цілому світі більше такого немає. Мені його подарувала моя хрещена мати – фея.

— Продай мені півня, я дам тобі за нього все, що хочеш, хоч половину королівства.

— Мій півень не продається ні за срібло, ні за золото, і я ніколи не погоджуся з ним розлучитися. А якщо він вам дуже подобається, то зробимо так: ви віддасте мені за жінку вашу дочку, принцесу, а я поступлюсь вам півнем. Він буде щоранку приводити до вас день, а мені не треба буде з ним розлучатися.

– Згоден, згоден! — весело вигукнув король, радіючи, що уклав таку вигідну угоду.

І того ж дня Жан одружився з королівською донькою.

***

Тим часом Жак, який вважав, що його обділили, вже не раз збирався викинути серп. На щастя для нього, він цього не зробив і продовжував йти дорогою, якою пішов, розлучившись із братами.

Як і П’єр і Жан, він прийшов у незнайому країну, до палацу короля, який там правив. Палац був з усіх боків оточений хлібними полями, і тисячі женців ціпками знімали врожай. При цьому пропадало майже все зерно, а люди знемагали від утоми.

Жак здивовано дивився на них, не вірячи своїм очам. Потім він підійшов до селян, показав їм свій серп і одним помахом руки зрізав цілий оберемок колосків.

— Що це за дивна річ? – закричали женці. — Ходімо, розповімо королю.

І вони пішли до короля і розповіли йому про те, що зробив на їхніх очах чужинець Король захотів побачити диво сам і разом зі своїми слугами пішов у поле, щоб поговорити із сином мірошника.

На прохання короля Жак зрізав своїм серпом кілька оберемків колосків.

— Продай мені це знаряддя, — попросив його король.

– Мій серп не продається. Я, так і бути, віддам його, але з однією умовою.

– З якою?

— Віддайте мені за жінку вашу дочку.

– Згоден, згоден!

І того ж вечора Жак одружився на королівській дочці, принцесі.

І ось рівно через рік і один день три брати – П’єр, Жан і Жак – повернулися до млина, обійняли один одного і розповіли, в якому багатстві, пошані та щастя вони живуть, і все завдяки коту, півню і серпу – спадщині бідного мірошника!