Хвалькуватий Гембей

У одному селі жив селянин, на ім’я Гембей. Сусіди недолюблювали Гембея: дуже вже він був хвалькуватий. Якщо з ким-небудь траплялася якась неприємність, Гембей сміявся й говорив:

– А зі мною такого ніколи не буде! Мене так просто не проведеш! Одного разу Гембей зібрався у місто. Він вирішив купити собі, там на базарі, телятко

Жінка Гембея вибрала саму міцну мотузку й, подаючи її чоловікові, сказала:

– Веди телятко додому на мотузці. Тільки дивися уважно, щоб по дорозі не вкрали.

– Які дурниці ти говориш! – розсердився Гембей. – Щоб у мене вкрали телятко! Ні, мене так просто не проведеш!

І в той же день пішов Гембей у місто. Довго ходив він по базару й, нарешті, побачив росле, відгодоване біле телятко.

Ось, це саме те, що я шукав! – зрадів Гембей. – Ні у кого у нашому селі немає такого телятка!

І від задоволення Гембей навіть заклацав язиком.

Сторгувався він із продавцем і погнав телятко додому. На околиці міста згадав Гембей, що поблизу живе його старий знайомий – швець.

Зайшов Гембей до знайомого й відразу ж почав вихвалятися:

– Дивися, яке телятко я купив! Такого телятка у тебе ніколи у житті не було!..

І від задоволення Гембей знову заклацав язиком. А у шевця був підмайстер – хлопчик Ітиро.

Ітиро подивився на телятко, теж поклацав язиком й сказав:

– Телятко гарне. Дивіться тільки, Гембей-сан, щоб по дорозі його не вкрали.

Почув такі слова, Гембей засміявся:

– У тебе б його, звичайно, вкрали, а мене не проведеш! Не такий я чоловік!

Сказавши так, він попрощався й пішов додому, у своє село. Як тільки Гембей зник, Ітиро сказав:

– Дозвольте мені, хазяїне, відучити цього чоловіка від хвастощів.

– Від цієї хвороби його ніхто не відучить, – відповів майстер.

– Усе-таки прошу вашого дозволу: дозвольте мені спробувати.

– Як же ти це зробиш?

– А я вкраду у нього телятко.

– Спробуй, якщо хочеш. Тільки нічого із цього не вийде: він веде телятко на мотузці.

– Подивимося, подивимося! – вигукнув підмайстер і, зірвавши зі стіни пару нових черевиків, вибіг на вулицю.

Ітиро знав дорогу, по якій ішов Гембей. По бічних стежках він випередив хвалька й, кинувши один черевик на дорогу, сховався у траві. А задоволений Гембей тягнув за собою телятко й муркотів якусь пісеньку. Раптом він побачив на дорозі черевик.

– Так, так, так! – засмутився хвалько. – Жаль, що немає до нього пари. За одним я і нахилятися не стану…

Та, смикнувши за мотузку, він повів телятко далі. Так пройшов він, може кілометр, а може й менше, але, тільки увійшовши у дубовий гай, знову побачив такий самий черевик.

– Як жаль, що я не підняв першого черевика! – засмутився Гембей. – А може, він, і далі лежить на старому місці.

Гембей швидкоруч прив’язав телятко до дубка й кинувся із усіх ніг на дорогу, де він бачив перший черевик. Черевик лежав на старому місці. Схопивши його, Гембей поспішив у гай. Але коли він підбіг до дубка, -телятка там не було.

Гембей обнишпорив увесь гай, але телятко немов крізь землю провалилося. Як це воно вхитрилося відв’язатися? – засмутився Гембей. – Тільки б ніхто не дознався, що із мною таке трапилося…

Не знайшовши телятка, пішов він знову у місто: не можна ж було повернутися до жінки без телятка. Тоді довелося б у всьому їй зізнатися.

А Ітиро до цього часу вже пригнав украдене телятко додому і сховав у стайні. Ітиро розповів майстрові, як він перехитрив хвалькуватого Гембея, і вони обоє довго сміялися.

– Що ж ми будемо робити із цим телятком? – запитав підмайстер. Хазяїн не встигнув нічого відповісти, тому що у цей момент розсунулися двері й до будинку увійшов Гембей.

– А де ж твоє телятко, шановний Гембей-сан? -запитав, як ні у чому не бувало, майстер.

– Телятко? А, телятко! Знаєш, щось мені воно перестало подобатися, і я продав його якомусь перехожому. Хочу тепер купити собі інше. Тому й повернувся. Хазяїн почастував Гембея чаєм і сказав:

– Тобі повезло: я давно вже збирався продати своє телятко. Якщо не поскупишся, – можу тобі його продати.

І він наказав учневі привести телятко.

– Скільки ж ти хочеш за нього? – запитав Гембей, коли Ітиро виконав наказ хазяїна.

– Так стільки ж, скільки ти заплатив за своє.

– Ще чого! – замахав на нього руками Гембей. – Хіба можна зрівняти моє телятко з твоїм?! Моє було й більше й вгодованіше!

– Як знаєш, дешевше я не продам.

Довелося Гембею за своє ж телятко знову викласти грошики. Коли він вивів його з подвір’я, майстер сказав:

– Сподіваюся, Гембей-сан, що ніхто по дорозі не вкраде твоє телятко? Гембей знову заявив хвалькувато:

– Ну ні, мене не проведеш! Не такий я чоловік! Як тільки Гембей пішов, Ітиро знову попросив:

– Дозвольте, хазяїне, я ще раз украду це телятко.

– Ну, другий раз у тебе не вийде! Тепер його так просто не обдуриш.

– Усе-таки дозвольте мені, спробувати. Дуже хочеться відучити його від хвастощів.

– Що ж, спробуй…

Ітиро знову побіг у гай, щоб випередити хвалька. Сховавшись поблизу від дороги у кущах, він став чекати. Та, як тільки Гембей з’явився на стежці, підмайстер голосно замукав:

– Му – му- му, му…

– Так це ж кричить моє пропавше телятко! – зрадів Гембей. –

Зараз я спіймаю його, і у мене буде двоє телят.

Прив’язавши потрійним вузлом телятко до дуба, Гембей кинувся у кущі, звідки чулося мукання.

Тоді Ітиро, продовжуючи мукати, почав перебігати з місця на місце.

Заманивши хвалька у саму гущавину, підмайстер поспішив до дубка, відв’язав телятко й погнав його додому.

Тільки до заходу сонця вибрався Гембей на стежку. Тут він відразу побачив, що й друге його телятко пропало. Знову Гембей пішов до міста.

Увійшовши у будинок шевця, він мовчки зупинився біля дверей.

– Що привело вас знову у місто й де ваше гарне телятко? – запитав хитрий Ітиро.

– Та бачиш, – почав брехати хвалько, – по дорозі я зайшов у храм і подарував телятко настоятелеві, щоб боги були до мене ще милостивішими. Зранку  піду на базар і куплю собі нове.

Хазяїн посміхнувся й сказав:

– Не треба чекати до ранку. У мене є на продаж ще одне гарне телятко.

Ледь стримуючи сміх, Ітиро привів біле телятко. Щоб не розсміятися, хазяїн увесь час прикривав рота віялом. Гембей побачив теля й невдоволено пробурчав:

– Ця теля у сто раз гірше мого!

Тут уже майстер і підмайстер не втрималися й почали сміятися, та так голосно, що збіглися сусіди. Усі почали розпитувати, що трапилося. Тоді хазяїн розповів, як хвалькуватий Гембей двічі купив одне й те саме телятко і прийшов за ним втретє.

Тут і сусіди почали весело сміятися. Коли сміх стишився, майстер сказав:

– Гембей-сан, обіцяй ніколи більше не вихвалятися, і я віддам тобі телятко й гроші.

Довелося Гембею погодитися: не можна ж було повертатися додому і без грошей і без телятка. Забрав він телятко, випросив саму товсту мотузку й поплентався до себе. Невдовзі ця історія дійшла й до його села.

Відтоді, коли Гембей починав вихвалятися, хто-небудь перебивав:

– Гембей-сан, розкажіть краще, як ви три рази купували те саме телятко.

І тоді хвалько обмахувався зніяковіло віялом і замовкав.