Лупо Монаро

Жили колись цар із царицею, у яких не було дітей, і вони день і ніч молилися усім святим, щоб вимолити собі хоч одну дитину.

Одного ясного, але прохолодного дня, цариця сіла перед палацом, щоб погрітися на сонечку. Раптом до неї підійшла стара і стала просити милостиню.

Цариці не хотілося витягувати рук з-під теплої шалі, тому вона відповіла старій:

– У мене нічого немає.

Стара пішла, пробурмотівши про себе щось невиразне.

– Що вона таке бурмоче? – запитала цариця.

– Ваша Величність, вона сказала, що, можливо й ви чогось попросите.

Цариця здивувалася і послала слугу, щоб повернути стару, але стара вже зникла за рогом.

Через тиждень до царя прийшов чужинець.

– Ваша Величність, я можу зарадити вашому горю, але у мене є одна умова.

– Я згоден! – сказав цар.

– Якщо народиться хлопчик, то ви залишите його собі.

– А якщо дівчинка?

– Якщо дівчинка, то, щойно їй виповниться сім років, ви повинні відвести її на вершину он тієї високої гори і залишити її там саму.

– Я пораджуся із царицею, – відповів цар.

– Це означало б все одно, що нічого не робити, бо цариця, напевно, не погодиться, – зауважив незнайомець. – Ось ліки. Сьогодні вночі, коли цариця засне, нехай Ваша Величність увіллє їй у вухо весь вміст цієї скляночки. Цього буде достатньо.

І от, не минуло й року, як у цариці народилася чудова донька.

Рік за роком царівна росла і ставала гарною, як ясне сонечко.

Цар і цариця обожнювали доньку. Коли їй пішов сьомий рік, бідолашний цар не міг знайти ні хвилини спокою; він думав, що скоро йому доведеться відвести її на вершину гори. Але така була умова, і слід було її виконати.

Того дня, коли царівні виповнилося сім років, цар сказав цариці:

– Я піду з донькою до села.

Царівну вдягли, і батько з донькою пішли на гору.

– Тату, навіщо ми туди йдемо? Повернімося додому, – повторювала дівчинка.

Нарешті вони дійшли до вершини гори.

– Тату, що ми будемо тут робити? Підемо додому.

– Сядь тут і почекай хвилинку – сказав цар, обійняв доньку, повернувся і пішов.

Коли цариця побачила, що цар повернувся додому сам, то почала плакати і питати його:

– Ваша Величність, скажіть мені, де моя донька?

Цар не знав, що придумати і, нарешті, сказав їй, що орел спустився з неба, схопив її і забрав.

– Ах, бідолашна моя доню! Але ні, цього не може бути! – вигукнула цариця, – я не вірю.

– Вона гралася на березі струмка, впала туди, і хвилі помчали її у прірву.

– Неправда, неправда! – твердила цариця.

Минуло сім років, а про царівну не було жодної чутки. Якось цариця вийшла на балкон і побачила внизу на вулиці ту саму стареньку, що просила у неї милостиню і яку вона давно вже марно розшукувала.

– Гей, послухай, добра жінко, підійди до мене.

– Ваша Величність, сьогодні мені нема коли, я прийду завтра, – сказала стара і пішла.

Цариця залишилася ні з чим.

Наступного дня вона простояла цілий ранок на балконі, чекаючи на стару. Нарешті, та знову з’явилася.

– Добра жінко, зайди до мене, – знову закричала їй цариця.

– Ваша Величність, сьогодні мені нема коли, я прийду завтра.

Але цариця спустилася, взяла її за руку і не випускала до тих пір, поки та не погодилася увійти до палацу.

– Добра жінко, навчи мене, як мені знайти мою доньку, – говорила цариця, плачучи.

– Ваша Величність, як я проста бідна жінка, можу знати, де ваша донька? – відповіла їй стара.

Але цариця тільки й твердила: “Добра жінко, навчи мене, як мені знайти мою доньку!”

– Ваша Величність, – сказала нарешті стара, – я повинна повідомити вам погану звістку: царівною заволодів Лупо Монаро. Через чотири дні він запитає в неї, чи згодна вона вийти за нього заміж і, якщо царівна відмовиться, Лупо Монаро її з’їсть. Треба її про це попередити.

– А де живе Лупо Монаро? – запитала цариця.

– Під землею, Ваша Величність, – відповіла стара. – Якщо хочете врятувати царівну, то візьміть із собою ножичок, клубок ниток, жменю пшениці та йдіть за мною.

Цариця взяла з собою все, що звеліла їй взяти стара і негайно ж вирушила за нею.

Йшли вони, йшли, і, нарешті, прийшли до входу у якесь підземелля. Перш ніж увійти до нього, стара прив’язала кінець нитки до маленького деревця, що росло неподалік, і сказала.

– Хто посіє, той і пожне, хто тебе прив’яже, той і візьме.

Після цього стара і цариця почали спускатися вниз.

Вони спускалися так довго, що у цариці стали підгинатися коліна.

– Відпочинемо трошки, – сказала вона старій.

– Ваша Величність, це неможливо, – відповіла та, і вони продовжували спускатися все нижче й нижче.

Під кінець у цариці пересохло в горлі від спраги.

– Вип’ємо, заради Бога, хоч ковток води, – сказала вона старій.

– Ваша Величність, це неможливо.

І ось вони, нарешті, прийшли у якусь долину, і нитка в клубку скінчилася. Стара прив’язала інший кінець нитки до дерева, яке там росло, і сказала: “Хто посіє, той пожне, хто тебе прив’яже, той і візьме”.

І вони знову почали просуватися вперед.

При кожному кроці цариця повинна була кинути на землю одне пшеничне зернятко, а стара примовляла:

– Зернятко Боже, я тебе сію, я з тебе і плоди зберу.

Нарешті, зерна закінчилися, тоді стара сказала цариці:

– Ваша Величність, тепер устроміть ваш ножичок в землю і плюньте три рази, ми прийшли.

А ми поки залишимо царицю й стару і подивимося, що сталося з царівною.

Коли вона побачила, що залишилася зовсім сама на вершині гори, то почала плакати й кричати, але потім бідолашна дівчинка, стомлена довгою дорогою, лягла на землю й міцно заснула.

Прокинулася вона вже у великому чудовому палаці, тільки, дивна річ, в усіх його кімнатах і залах не було ні душі. Дівчинка ходила по ньому, ходила і, нарешті, сильно втомилася. Раптом почулися голоси:

– Сядьте, царівно, сядьте!

О диво! Це говорили стільці та крісла. Царівна сіла і через деякий час відчула голод, але ледве встигла вона подумати, що добре було б чогось з’їсти, як перед нею з’явився накритий стіл із різними стравами.

– Їжте, царівно, їжте! – сказав їй стіл.

Так воно тривало й далі, у царівни завжди було вдосталь їжі, але вона часто згадувала батьків і плакала. Одного разу вона гірко заридала і почала голосно гукати їх:

– Матінко, матінко! Навіщо ти мене тут залишила, люба матінко!

Як раптом почувся сердитий грубий голос:

– Замовкни, кажуть тобі, замовкни!

Минув рік, і якось вона почула, що хтось питає в неї:

– Хочеш мене бачити?

Це був не той грубий голос, який чула царівна, коли вона плакала, і царівна відповіла, що хоче.

І от самі по собі відчинилися всі двері, і з глибини анфілади кімнат став підходити до неї крихітний чоловічок заввишки з лікоть.

– Здрастуй, царівно, – сказав він дівчинці.

– Здрастуй, крихітко, – відповіла царівна. – Ой, який ти гарний!

І вона схопила чоловічка на руки і ну його цілувати, пестити і підкидати вгору, немов лялечку.

– Царівно, чи хочеш бути моєю дружиною? – запитав чоловічок.

Царівна весело сміялася і говорила:

– Хочу, хочу.

А сама все підкидала чоловічка вгору і ловила його.

– Як же тебе звуть? – запитала вона його нарешті.

– Мене звуть Ліктик.

– Що ж ти тут робиш?

– Я – господар цього палацу.

– То відпусти мене!

– Ні, – відповів чоловічок, – я не відпущу тебе, ти повинна вийти за мене заміж.

– Добре. Тільки спочатку треба б тобі трохи підрости.

Ліктик розсердився, пішов, і не показувався протягом цілого року. Царівна дуже нудьгувала, не бачачи жодного людського обличчя, тому і гукала його кожного дня:

– Ліктику, Ліктику!

Але Ліктик не відгукувався. Нарешті якось він знову запитав її:

– Хочеш мене бачити?

– Хочу, хочу, хочу, – відповіла знову царівна.

Вона подумала, що маленький чоловічок хоч трохи підріс за цей рік, але двері розчинилися і з’явився той самий крихітний чоловічок.

– Здрастуй, царівно, – сказав він дівчинці.

– Здрастуй, – відповіла царівна, дуже здивована тим, що він анітрохи не виріс.

Привітавшись з Ліктиком, дівчинка одразу ж схопила його на руки і почала цілувати, пестити і підкидати вгору, немов лялечку.

– Хочеш вийти за мене заміж? – знову запитав її Ліктик.

– Хочу, хочу, – відповідала, сміючись царівна.

Те ж саме повторювалося щороку. Так минуло сім років, і царівна стала дорослою дівчиною.

Якось уночі царівна ніяк не могла заснути, вона лежала на ліжку і згадувала про батьків.

“Хто знає, чи пам’ятають вони ще про мене, – думалося їй. – Може, вони вважають, що я вже померла”. Раптом вона почула, як хтось кидає камінчики у вікна її спальні.

“Хто б це міг бути, та ще й так пізно?” – подумала здивована дівчина.

– Хто тут? Що вам треба?

– Це я, доню моя, – почувся голос її матері, – ми прийшли забрати тебе.

Царівна так зраділа, що мало не вискочила з вікна від радості.

– Послухай, доню, – сказала пошепки цариця, – твій Ліктик ніхто інший, як Лупо Монаро. Він тобі показувався таким крихітним, щоб не лякати тебе. Не бійся його і, якщо він запитає, чи хочеш ти вийти за нього заміж – відповідай, що так, інакше пропадеш – він тебе з’їсть. Наступної ночі ми знову побачимося у цей самий час.

Вранці царівна почула знайомі слова:

– Хочеш мене бачити?

– Хочу, – відповіла вона.

Двері відчинилися, але замість Ліктика вона побачила людожера – високого, товстого, волохатого, з такими страшними очима й зубами, що бережи Боже від них усякого.

Царівна страшенно злякалася.

– Хочеш за мене заміж? Я чекав, поки ти виростеш, щоб із тобою одружитися.

Чим більше слухала царівна його голос, тим більше тремтіла й губилася.

– Хочеш за мене заміж? – знову запитав він її.

Вона хотіла сказати: “Так!”, але у неї мимоволі вирвалося:

– О, ні! Ні!

– Якщо ні, то йди сюди, – закричав людожер, і, хотів її одразу проковтнути.

– Ой, не їж мене, дай мені пожити хоч до завтра!

Людожер постояв із хвилину, а потім сказав:

– Ну гаразд, нехай буде по-твоєму. Я з’їм тебе завтра.

Вночі, у призначений час, царівна обережно висунулася у вікно і промовила:

– Матінко! У мене вирвалося “Ні”, і тепер я пропала: завтра Лупо Монаро з’їсть мене.

– Не сумуй, царівно, – промовила стара. І сказавши це, вона з усієї сили постукала у ворота.

– Хто там? Що вам треба? – закричав людожер так, що весь палац затремтів, немов від землетрусу.

– Я ножичок маленький, проте гарненький, – почувся тоненький голосок ножичка.

Проти цього людожер нічого не міг вдіяти.

Другого дня, на світанку, він вийшов з палацу і, побачивши встромлений у землю ножичок, почав від злості гризти сам себе.

Нарешті він, здавалося, щось придумав і покликав царівну.

– Піди сюди, – сказав він їй, – витягни з землі цей ножичок, дай мені його, і я тебе не з’їм.

Царівна повірила йому і витягла ножичок.

– Ну, а тепер іди сюди!

І він схопив її своїми кігтями, щоб з’їсти.

– Не їж мене, дай мені пожити хоч до завтра.

Лупо Монаро подумав із хвилину, але потім відповів:

– Ну гаразд, нехай буде по-твоєму, – і пішов.

Вночі царівна знову висунулася у вікно і сказала:

– Матінко, Лупо Монаро мені сказав: “Витягни з землі цей ножичок, дай мені його, і я тебе не з’їм”. Я йому повірила і вирвала ножичок із землі… Завтра він мене з’їсть.

– Не бійся, царівно, – знову сказала стара і знову гучно постукала у ворота палацу.

– Хто там, і чого вам треба, – закричав людожер таким грізним голосом, що весь його палац затремтів, як від землетрусу.

– Ми, Божі зернятка, в землі лежимо, нещасну царівну з’їсти не дамо, – відповіли пшеничні зерна.

Проти цього Лупо Монаро нічого не міг вдіяти.

Вранці на світанку він вийшов з палацу і, побачивши посіяну пшеницю з пониклим колоссям, почав від злості гризти сам себе.

– Якщо я знайду того, хто посіяв цю пшеницю, то негайно ж з’їм його, – люто закричав він і всюди став шукати й нишпорити. Нарешті він сказав царівні:

– Піди сюди, та вижни цю пшеницю: тоді я тебе не стану їсти.

Царівна знову повірила йому і взялася до роботи.

– Ну, а тепер іди сюди! – сказав Лупо Монаро і знову хотів її з’їсти.

– Не їж мене, хоч до завтра.

Людожер подумав із хвилину і потім сказав:

– Ну добре, нехай буде по-твоєму, але це востаннє.

Вночі царівна знову визирнула у вікно і промовила:

– Матінко, Лупо Монаро звелів мені вижати пшеницю і обіцяв не їсти мене, я йому повірила і вижала її… Завтра він мене з’їсть.

– Не бійся, царівно! – знову сказала стара і втретє гучно постукала у ворота.

– Хто там? – закричав людожер.

– Це я, лляна ниточка, стара мене прив’язала і тим тобі руки зв’язала.

На світанку людожер вийшов з палацу і як тільки побачив тонку ниточку, прив’язану до деревця, то так і почав гризти сам себе.

– Піди сюди, – сказав він нарешті царівні, – розв’яжи мені цю нитку з обох кінців, і я тебе не стану їсти.

Тим часом стара навчила царівну як треба було вчинити: їй не можна було ні їсти, ні пити, ні зупинятися, а треба було все намотувати й намотувати нитку на клубочок і, не зупиняючись, йти вперед.

Царівна відв’язала один кінець нитки і пішла вперед, намотуючи її на клубок, а Лупо Монаро йшов слідом за нею.

– Відпочинь же, царівно, – кілька разів говорив він дівчині.

– Коли я втомлюся, то й відпочину, – відповідала царівна, не перестаючи йти вперед і старанно намотуючи нитку, незважаючи на те, що Лупо Монаро ні на крок не відставав від неї і лагідно говорив їй:

– Царівно, випий хоч крапельку води, ну хоч єдину крапельку.

– Коли захочу пити, то нап’юся, – відповідала царівна, хоча сама майже вмирала від спраги.

Нарешті вони прийшли до виходу з підземелля. Коли Лупо Монаро побачив, що другий кінець нитки прив’язаний до деревця, що стояло назовні, то зі злості почав гризти сам себе. А побачивши стару, що стояла біля входу, він зблід, як полотно, і заволав:

–Це мій ворог. Я загинув! Загинув!

Цариця з царівною озирнулися і замість старої побачили прекрасну жінку.

Це була цариця фей. Уявіть собі, як обидві вони зраділи.

Цариця фей стала брати каміння і закладати ними вхід в підземелля Лупо Монаро.

Заклавши отвір, цариця фей зникла.

Цариця ж із царівною повернулися живі й здорові до свого палацу.