На ковзанці

День був сонячний. Сяяв лід. Народу на ковзанці було мало. Маленька дівчинка, кумедно розмахуючи руками, їздила від лавки до лавки. Два школярі підв’язували ковзани й дивилися на Вітю, який виробляв різні викрутаси — то ковзав на одній нозі, то крутився дзигою.

— Молодець! — похвалив його один хлопчик. Вітя стрілою промчав по колу, хвацько повернув і наскочив на маленьку дівчинку. Дівчинка впала. Вітя злякався.

— Я не навмисно…— сказав він, струшуючи з її кожушка сніг.— Забилася?

Дівчинка всміхнулася:

— Коліно…

Позаду засміялися.

«Наді мною насміхаються!» — подумав Вітя і в розпачі одвернувся від дівчинки.

— Подумаєш, коліно! Рюмса! — вигукнув він, пробігаючи повз школярів.

— Іди до нас! — покликали вони.

Вітя під’їхав до них. Вони взялися за руки її весело помчали по льоду. А дівчинка сиділа на лавці, терла забите коліно й плакала.