Про Нату і Тату

НАТА І ТАТА

В нашому дворі живуть дві сестрички — Наталя і Тетянка. Кумедні такі дівчатка! Зараз їм уже по три роки і вони добре розмовляють. Але себе називають по-своєму — так, як називали раніше, коли ще тільки вчилися говорити. І знаєте, як? А ось як: Ната і Тата.

Будемо й ми так називати дівчаток, бо і в дворі їх ніхто інакше не зве.
Сестрички так схожі між собою, що їх навіть рідні тато і мама іноді плутають. Глянеш на них і дивуєшся: ну прямо-таки однаковісінькі!

Та зараз у нас не про це мова. Головне те, що з Натою і Татою мало не щодня трапляються якісь пригоди — то смішні, то прикрі. Якщо описувати все, що трапляється з сестричками,— це буде дуже довго. Краще послухайте, як Ната і Тата Провели один день.

* * *

ЯЛИНКА

Ната і Тата сплять на одному великому ліжку.
Сьогодні вони, як завжди, прокинулись разом, наче по команді. Прокинулись, посідали на ліжку і вражено втупились заспаними оченятами в куток. Ната, щоб переконатися в тому, що вона вже не спить і все це бачить наяву, скрикнула:

— Тато, глянь, що там!

— Ялинка,— здивовано відповіла Тата.

Тоді   Ната   швидко  перелізла   через   сітку, причеплену до ліжка, щоб дівчатка вночі не попадали, і боса, в самій сорочечці побігла до ялинки. Тата поспішила вслід за нею.
Ой, чого тільки не було на цій ялинці! Тут і різнокольорові кульки, і блискучі сніжинки та ліхтарики, барвисті стрічки і прапорці, рожевощокі яблука і цукерки…

— Тато, он ведмедик! Бачиш, виглядає з-під гілочки?

— А он — їжачок,  в  нього шубка  з голочок!

— А ось човник!

— Не хапай, бо впаде.

— Ой, колеться!

Тут у кімнату мама зайшла.

— Не встигли попрокидатися, як уже гамір зчинили, — сказала вона.— Давайте одягатися.

Одягати панчохи і взувати черевики дівчатка самі вміють. А платтячка одягати їм допомагає мама.
Ната, натягуючи на ногу панчішку, запитала:

— Мамо, а звідки ялинка взялася?

— З лісу прийшла,— відповіла мама.

— А що вона в лісі робила?—поцікавилася Тата.

— Ялинка росла там, серед своїх зелених подруг. Навесні під нею пташка гніздечко звила і вигодувала пташенят. Ялинка оберігала маленьких пташок від негоди. Влітку   вона  захищала від пекучого сонця квіточку, що зростала в її тіні.
А взимку злий ненажерливий вовк хотів з’їсти зайчика. Бідний зайчик тікає, а вовк ось-ось наздожене його. Що тут робити? Глядь — ялинка стоїть. Зайчик під ялинку — стриб! Ялинка прикрила зайчика вітами, вовк його й не помітив — мимо пробіг. Ялинка зайчика від вовка сховала.

— Мамо! А далі що було?

— А далі ялинка прийшла сюди. Ви спати полягали, а ми з татом поставили її отут і прикрасили.

— Навіщо прикрасили? — знов поцікавилась Ната.

— Щоб красиво було,— вихопилась Тата і теж запитала: — А чому вона колеться?

— Колеться, щоб її не чіпали,— відповіла мама.— А поставили й прикрасили ялинку тому, що сьогодні свято — Новий рік, Ялинка завжди приходить з лісу на Новий рік, щоб у цей день порадувати, повеселити діток.

— Новий рік! Новий рік! — загукали дівчатка, стрибаючи навколо ялинки.

— Так, сьогодні Новий рік. Поздоровляю вас, донечки, з Новим роком. Ростіть великі і щасливі.

Дівчатка не знали, що на це відповісти. Тата трішки подумала і сказала:

— І ти, мамочко, рости велика і щаслива.

Мама усміхнулася.

— Дякую.

* * *

СНІГ УТІК

Поснідали дівчатка, потанцювали навколо ялинки, помацали іграшки так, щоб мама не бачила.- Ніхто з них так досі й не глянув, що там надворі робиться. Але ось Тата залізла на стільчик, що стояв біля вікна, і скрикнула:

— Ой, мамо! Що це?

Ната забралася до Тати, виглянула у вікно і гукнула:

— Пух летить. Ой, скільки пуху!

— То сніг іде,— сказала мама.

Дівчатка засипали маму запитаннями:

— Як він іде?

— У нього ніжки є?

— А чого він такий білий?

Не встигла мама відповісти, як дівчатка тут же й забули про свої запитання, а Тата заявила:

— Я хочу на сніг.

— І я хочу, — підтримала її Ната.

Мама обула дівчаток у білі валянці з галошами, одягла їм теплі шубки, і пішли вони в двір. Вийшли на поріг, глянули — а в дворі все таке біле, що аж очам боляче.

— Ну, йдіть,— каже мама,— на сніг. А я вдома буду, у мене там робота є,— і пішла в квартиру.

Тата побігла аж насеред двору, вхопила жменьку пухнастого снігу і гукає до Нати.

— У мене сніг є! Іди швидше, я тобі покажу.

А Ната боїться по снігу бігти, помаленьку йде та все під ноги дивиться.
Тата не втрималась, побігла назустріч Наті.

— Ось, дивись!

Розкрила жменьку, аж там нічого нема, тільки пальчики мокрі.

— А де ж сніг? — питає Ната.

Тата розгублено розглядає свою мокру руку, далі непевно каже:

— Утік…
А ви не знаєте, куди подівся сніг із Татиної жменьки?

* * *

ЯШКО

Вирядила мама дівчаток, а сама сіла дов’язувати їм рукавички.
Через деякий час вийшла подивитися, що там Ната і Тата роблять. Поглянула — в дворі вже багато дітей. Бігають, сміються. її дівчатка разом з усіма розважаються. Повернулася мама в квартиру — і знов за роботу.
Аж ось у двері хтось стукає. Відчинила мама, а там Ната і Тата.

— А ми…

— Мамо!..

Тата відіпхнула Нату, сама наперед вийшла:

— Ми там качаємо із снігу бабу, а Яшко пустує і заважає.

Мама не знала, хто такий Яшко, бо в цьому будинку вони живуть недавно. Вона порадила дівчаткам:

— Скажіть йому, що так робити не можна. Треба гратися разом з усіма і не заважати.

Побігли дівчатка.
З півгодини мама працювала спокійно, а потім знову: стук-стук!
«Дівчатка,— здогадалася мама,— і чого вони раз по раз бігають?»
Відчинила двері — справді вони. Розчервонілі, схвильовані.

— Мамо! — кричить Тата. Ната відпихає Тату.

— Підожди, я скажу. Мамо! А Яшко… а Яшко їсть сніг і качається!

— Ах він шибеник отакий,— сплеснула мама руками.— Він же застудиться!

Дівчатка побігли в двір, мама — за ними.
Біля під’їзду стояв сусід—лікар. А посеред двору, між дітьми, метався його здоровенний пес. Він то кидався, граючись, на дітей, то качався,то хапав у величезну пащу грудку снігу і ковтав його.
Це й був Яшко.

* * *

ПЕРЕКИДУЧІ САНКИ

Валерик нагодував голубів і зачинив сарай. Дівчатка змушені були шукати іншої розваги.
Посеред двору влітку була велика кругла клумба. Тепер клумба перетворилася на гірку, занесену снігом. Ната і Тата побачили, що хлопчики й дівчатка тягнуть на гірку санчата, а потім спускаються звідти.
Побігли й вони до гурту.

Спочатку дівчатка стояли і дивилися, як старші діти бавляться. А старші збігали на гірку, падали, спускалися на санчатах, перекидалися в сніг, схоплювалися і знову бігли на гірку. Скільки сміху, галасу було!
Дівчаток помітив Петько.

— Тато-Нато! — гукнув він.— Ідіть сюди, я вас на санках покатаю.

Сестрички зійшли на гірку.

— Отак сідайте,— повчав Петько.— Ти, Нато, сюди ноги постав, а Тата за тебе триматиметься…

Ната І Тата не могли стримати радості. Зараз вони вихором помчать із гірки аж отуди, до паркана!

— Поїхали! — гукнув Петько і пхнув санчата.

Тільки санки зрушили з місця, як Тата опустила ногу. Валянець зарився в сніг і санки миттю перекинулися.
Ната підвелася, мовчки обтрусила з шубки сніг. А Тата сказала Петькові з докором:

— Бач, перекинув.

— Ти ж сама винна. Я казав — підніми ноги… Сідайте ще раз. Підніми, Тато, ніжки і не опускай на сніг. Зараз далеко поїдете!

З’їхали дівчатка з гірки і аж унизу знову перекинулись. Ната впала обличчям у сніг, злякалась і заплакала.

— Не вмієш, так не берися,— сердито сказала Петьку сусідська дівчинка Галя.— Сідайте на мої санки.

А санки в Галі залізні, великі. її тато — коваль, він сам у кузні санки зробив. Сіли на них Тата, Ната, ще й Галя ззаду причепилася.
Р-раз! — і поїхали аж до паркана. Ох, як же й хороше!

— Галю, давай ще! — гукає Ната. — Давай.

А Петько підходить до Тати і каже:

— Хай Ната з Галею катається, а ми будемо з тобою удвох. Добре?

— Е-е, не хочу,— відповідає Ната.

— Чому?

— В тебе санки перекидучі.

* * *

ВІЗЬМЕМО СОБІ НОВИЙ РІК

Одягла мама Нату і Тату, і пішли вони гуляти по місту.
Люди ходять по вулицях такі нарядні, веселі. Тут хлопці й дівчата під баян співають, там — у сніжки граються. Знайомі вітаються, поздоровляють з Новим роком, розпитують Нату і Тату, як їхнє здоров’я, цукерками частують.
Вони тільки якийсь квартал пройшли від свого будинку, як Ната гукнула:

— Мамо! Он теж ялинка.

— Ходімо туди,— потягла Тата маму за руку.

Ялинка стояла в сквері біля кінотеатру. Тільки вона була така висока та гілляста, що її навіть ялинкою незручно називати. Це справжнє велике дерево! Не вірилося, що цю ялинку привезли з лісу. Здавалося, що вона й виросла отут, на площі.

А прибрана яка! Окрім усяких прикрас, на ялинці було багато лампочок, що горіли різнокольоровими вогнями. Від них і вовк та лисиця, і зайчики, що лежали на снігу під ялинкою, і високий Дід Мороз у білій шубі здавалися такими красивими і незвичайними, як у казці.
Раптом з’явилися живі Дід Мороз, Снігуронька, зайчики. Навіть ведмідь прийшов — великий, волохатий, страшний.

— Я боюся,— сказала Ната.

— Не треба боятися, заспокоїла мама. — Це не справжні звірі. То хлопчики її дівчатка одягли маски.

— Навіщо? — запитала Тата.

— Щоб цікавіше було.

Хлопчики й дівчатка в масках почали танцювати, віршики розказувати.

— Мамо, глянь, Снігуронька танцюває! — у захваті гукає Ната.

— Танцює,— поправляє мама.

А Дід Мороз — такий хороший, такий добрий: повен мішок цукерок, горіхів, пряників приніс і роздав дітям!
Збуджені, веселі повернулися дівчатка з прогулянки. Розповідають одна з-поперед одної про те, що їх вразило, розпитують про те, чого не зрозуміли. Тата питає:

— Мамо, а коли ще буде ялинка?

— Мине зима, буде весна, літо. Потім надійде осінь, похолодає, знову настане зима. Тоді й прийде наступний Новий рік, і ялинку знову поставлять.

— Як буде ще ялинка, — захоплено каже Тата, — ми підемо туди і візьмемо собі додому Новий рік. Він буде нам співати, танцювати, горіхи і цукерки даватиме. Правда, мамо?..

А Ната подумала і заперечила:

— Ми підемо і тільки подивимось. А брати не треба, бо тоді іншим діткам не буде Нового року.

* * *

ХТО НАШКОДИВ?

Роздягла  мама дівчаток, потім увійшла  в кімнату, глянула на ялинку і руками сплеснула:

— Ой лишенько! Хто це зробив? Дівчатка зайшли, поглянули і застигли: під ялинкою   лежало   кілька    розбитих   скляних іграшок.

— Признавайтесь, хто чіпав ялинку?

— Це не я,— першою опам’яталась Тата.

— Це не ми,— сказала Ната.

— Вони самі,— додала Тата.

— Пхе, які ви бридкі дівчатка,— присоромила мама.— Наробили шкоди та ще й зізнатись не хочете. Краще скажіть, хто це зробив, а то обох покараю!

Дівчатка мовчки кліпали очима, поглядаючи одна на одну.

— Це ти, Тато? — допитувалась мама.

— Ні. Це, мабуть, Ната.

— Ти, Нато?

— Ні. То, мабуть, Тата. Мама зітхнула й сказала:

— Ну що ж. Не признаєтесь —  так і зроблю: покараю обох. Сьогодні за вечерею не дам вам торта, а завтра не підете в кіно…

Мама прибрала розбиті іграшки і пішла кип’ятити молоко. Дівчатка побули трохи в кімнаті і теж пішли до мами.
Ось уже молоко й закипіло. Мама відставила каструлю і хотіла зайти в кімнату, але відчинила двері, та так і зупинилася на порозі; під ялинкою знову лежала розбита іграшка.

Тепер мама зрозуміла, що на дівчаток вона даремно напалася. Хто б це міг пустувати, коли в квартирі більше нікого нема? Сказати б, од вітру іграшки попадали, так надворі ніякого вітру нема, і кватирки позачинені…
Постояла мама, подумала, далі й каже:

— Ходімте на кухню.

Вийшли, а двері в кімнату лишили відчиненими.
Сидять, ждуть.
Спочатку в усій квартирі було чути лише один звук — у ванній розмірено капала вода з несправного крана: кап… кап… кап…

Але ось із кімнати долинуло шарудіння, потім тихий дзенькіт, а далі — хлоп! Так, наче з іграшкового пістолета стрельнуло.

Мама тихенько встала із стільця і пішла до дверей. За нею так само обережно йшли Ната і Тата. Ось вони дійшли до дверей, заглянули в кімнату.

Під ялинкою сидів їхній плямистий пухнатий Барсик. Його очі жадібно перебігали з однієї іграшки на другу і хижо світилися — точнісінько так, як у сараї, коли він полював на голубів. І хвостиком так само ворушив, б’ючи ним по підлозі.

Ось він присів, потім враз підстрибнув, ударив лапою. З гілки зірвалась велика рожева кулька. Ще мить — і кулька хлопнула об підлогу, від неї лишилися тільки дрібні блискучі скалки. В ту ж мить кіт одним стрибком сховався під ліжко.
Ната і Тата разом полегшено зітхнули і засміялися.

* * *

ДЕ СПЛЯТЬ АВТОБУСИ?

Повернувся тато з роботи. Ната і Тата кинулись до нього і давай наввипередки розповідати про ялинку біля кінотеатру, про живих Діда Мороза і Снігуроньку, про Барсикову шкоду.

— Підождіть,  дайте   хоч   роздягнутися! — просить тато, а дівчатка все не відстають від нього:

— Тату! А Валерик давав мені голуба!

— І мені.

— Він такий хороший! Білий.

— А у мене був… був… зелений,— сказала Тата.

— Доню,— заперечив тато.— Зелених голубів не буває.

— І був-а-є,— надувшись, упиралася Тата.

— Ні, він не зелений, — сказала Ната,— а такий… такий, як Барсик.

Тоді Тата знову згадала про Барсикову шкоду і попросила:

— Тату, вижени Барсика. А то він усі іграшки на ялинці поб’є.

— Добре, вижену.

Ната вступилася за кота:

— Йому ж буде холодно.

— Не буде,— заперечила Тата,— у нього шубка тепла.

— Він у підвалі пересидить, там не холодно,— сказав тато.

Він роздягнувся і пішов умиватися. Дівчатка — за ним.

— Я сама умиваюся,— хвалиться Ната.

— І я сама. І зовсім не плачу,— говорить Тата.

Ви вже великі, молодці! — хвалить їх тато.— А ручки з милом треба мити…
Згодом усі посідали вечеряти. Тато з мамою пили світле шипуче вино. Вони цокались високими тонкими чарками і примовляли:

— З Новим роком, з новим щастям!

Ната і Тата пили молоко. Вони теж цокались чашками і поздоровляли одна одну:

— З Новим роком, з новим щастям!..

А ще за годину сестрички лежали в ліжку. Поряд з Татою на подушці була її любима лялька Зоя, а біля Нати з-під ковдри визирало чорне вухо плющового ведмедика.

— Тату, а завтра тобі теж на роботу? — питала Ната.

— Ні, завтра у мене вихідний.

— Підемо з тобою гуляти, правда? — домовлялася Тата.

— Підемо, підемо. Спіть уже. Кілька хвилин дівчатка лежали мовчки. Потім Тата  неспокійно  засовалась,  підвелася.

— Тату!

— Що тобі?

— Тату! А твій автобус спати ліг?

— Ні. На ньому зараз інший водій їздить.

Тут і Ната схопилася і запитала:

— А де автобуси сплять?

— Автобуси не сплять. Вони відпочивають. Цілий день трудяться автобуси, бігають з одного кінця міста в інший, перевозять пасажирів. І тільки пізно вночі шофери заводять їх у гараж — великий такий сарай. Там їх оглядають механіки. Бачать, в одного автобуса на колесі шина дуже стерлася, от-от лопне. Значить, треба шину замінити. У другого щіточка зламалася — та, що вітрове скло прочищає. Це теж погано: піде сніг, заліпить скло, і шофер не бачитиме, куди їхати… У третього щось у моторі не ладиться—треба відремонтувати. Так оглянуть кожну машину і зроблять усе, щоб другого дня автобуси знову невтомно бігали по місту…

— А ти нас іще покатаєш, як колись?

— Покатаю. Спіть. Дівчатка затихли.

* * *

Коли тато підійшов до ліжка, щоб поправити на дівчатках ковдру, Ната і Тата вже спали, їхні личка то злегка насуплювались, то усміхалися. Що їм сниться: страшний вовк, що доганяє маленького зайчика, чи зелена ялинка, яка прикрила сіренького своїми вітами? Перекидучі санки чи голубий татів автобус, що мчить їх по вулицях міста? А може — весела Снігуронька або добрий Дід Мороз?..

Важко відгадати. Можливо, що і те, і друге, й третє… Та ось вони завтра прокинуться — ми їх спитаємо.