Розповідь старої сосни
Васильчук Віктор Борисович
Наприкінці травня, після частих дощів, коли скрізь повнісінько калюж, стається диво: вигляне сонечко і калюжі вкриваються жовтувато-зеленими плямами. Навіть тихі прибережні води древньої звивистої річки Вуж жовтіють. Люди тоді тривожаться. Думають, підступна радіація таким чином дає знати про себе. Отож якось вирішив юннат Максимко дослідити те незрозуміле явище. Пішов туди, де тих “плям” було завжди найбільше. Спустився крутою стежкою між високих сосон до самісінької річки. Раптом об щось спіткнувся і мало не вдарився об стовбур старої сосни.
– Обережно, друже! – пролунало звідкись несподівано.– Так можна й покалічитись!
– Хто це? – розсердився Максим, переконавшись, що довкола нікого немає.
– Це – я! – почулося знову. Голос був приємним, жіночим, з ледь чутним шелестінням. Здавалося, листочки на сусідніх берізках перешіптуються.
– Хто “я”? – запитав хлопчина роздратовано.
– Я – прабабуся Сосна! Ти щойно трохи не збив мене своїм лобом. Сядь поруч і відпочинь. І не сердься…
Ще раз роззирнувся і, нікого не побачивши довкола Максим, сів на товсту суху гілляку, обпершись спиною на стовбур сосни. А “голос” знову продовжив свою мову:
– Не поспішай досліджувати юннате, річка тобі нічого не скаже. Я сама все розповім. Але спочатку торкнися до гілочки моєї правнучки, що перед тобою. Вона не така висока і ти вільно дістанеш її рукою…
Максим, ніяковіючи, зробив те, що просила несподівана спів розмовниця. Тієї ж миті в повітря злетіла жовтувато-зелена хмаринка.
Бачиш, наші соснові пилкові насінинки вже вирушили в подорож до річки… Або куди вітер понесе.
– Але ж на сосні… немає квіток… Тільки шишки… – спантеличено зазначив Максим, пригадуючи щось шкільне.
– Не зовсім так. Навесні на кінчиках гілок у нас з’являються ніжно-зелені свічки – бруньки. З них і злітає пилок – мікроскопічні зернятка. Вони осідають на воду, фарбуючи її. А страшна радіація для нас теж небезпечна. Від неї вічнозелені голки стають рудими, осипаються…
Сосна стихла. Тривожно зашуміла пухнастими вітами.
– Розкажи, розкажи, сосонко ще! – підхопився хлопчина з-під нагрітого стовбура.
– Що тобі розказати, друже? – Хіба легенду… Ти чув, звідки ми прийшли до лісу?
– Ні, – притих юннат.
– Було це давним-давно. У далекій країні Дубів жила вродлива дівчина. Весела. Кароока. З довгим шовковистим волоссям, що пахло травами. Щирою і лагідною вдалася красуня. За це сподобалася Вітру всіх вітрів. Закохався він у неї до безтями. Але гордощі не дозволяли йому зізнатися їй у цьому. Тоді й надумав силоміць заволодіти дівчиною. Злякалася вона і звернулася за допомогою до Святибора, покровителя дерев, квітів і трав. Сховав її той у лісі. Та налетів розгніваний Вітер всіх вітрів і понівечив дерева. Лише красуня зосталася під зеленими шатами у схованці. Тоді сипонув на них вітруган колючого снігу. Померзли трави й квіти. Тільки шати, що над дівчиною, не піддавалися злодію. Але сама вона теж почала замерзати. Вітер скаженів. І тоді не витримала бідолашна, задерев`яніла від морозу. Стала вмить деревом. Шати перетворилися в зелені голки, а сльози, що скотилися на стовбур – на прозору смолу…
– На живицю! – вирвалося в Максима.
– Так, друже. – кивнула Сосна гілкою. – З неї люди виготовляють каніфоль, скипидар… Та коли одну з наших сестер висушило спекотне Сонце і вона впала.
– Бурштин! Ой! Вибач…
– Пусте… Ти багато знаєш.
– Не так і багато. Проте точно знаю, що ти справжня красуня лісу, яку треба оберігати.
– Якби це всі люди розуміли, – зітхнула Сосна.
– Я перекажу їм твою розповідь, – пообіцяв юннат Максим.