Розумний півник

Жили собі дідусь та півник. Жили дружно, у злагоді. Дідусь по дому порядкував та на сонечку грівся, а півник зернятка клював та весело кукурікав.
Одного разу пішов півник погуляти. Йшов, йшов і опинився у лісі. Цікаво там: трава висока, дерева великі, жучків і комашок різних не злічити.
Загулявся півник, аж раптом чує: туп-туп… Придивився, а це біжать стежкою вовк і лис. Біжать і про щось поміж собою перемовляються.
Півник за пень сховався, листочком накрився, слухає.

— Ой, як їсти хочеться! — стогне вовк.

— І в мене живіт порожній, — скаржиться лис. — Нічогісінько з учорашнього дня не їв.

— Чув я, брате лисе, що десь на узліссі хатка стоїть, а в ній півник з дідусем живуть.

— От нам би туди! — облизався лис. — Мені б і півника вистачило. Тільки де ж та хатка?

— Он хмарина пливе. Може, вона знає? Давай запитаємо, — запропонував вовк.

— Давай, — погодився лис.

Вовк присів на задні лапи, задер голову і завив:

— У-у-хмарино, у-у-хмарино, скажи, де живу-уть дідусь і півник?

Але хмарина не сказала, де шукати дідуся й півника, хоча й знала. Вона нахмурилася і пролилася на вовка та лиса дощем. Ті — під вивернуте дерево. Сидять на мокрих хвостах і скавулять.
Перестав лити дощ, сонечко визирнуло. Подумав півник, що вовка з лисом нема поблизу, вибрався зі своєї схованки. Стрибнув на пеньок та на радощах як закукурікає на весь ліс:

— Ку-ку-рі-ку!

Вчули вовк з лисом — і до півника. А той навтікача!

— Стій, півнику! — хрипливим голосом загорланив вовк.

— Півнику, постривай, — просить лис.

Біжить півник по стежині чимдуж, крильми лопоче, ногами перебирає. А вовк навпростець, через гущавину, аби півникові дорогу перепинити.
Вибіг півник на узлісся — вже дідусеву хатку видно, а рятунку нема: випередив його вовк.

— Стій, півнику! — гукає. — Від мене не втечеш! З’їм тебе зараз! І дідуся проковтну!

Затремтів півник. Аж присів од страху і очі заплющив: не жити йому більше на світі.
Тут і лис підбіг:

— Зачекай, вовче, це мій обід!

— Чому твій? — здивувався вовк.

— Півник маленький, худенький, як раз для мене одного, — каже лис.

— А я голодним лишуся? — заревів вовк.

Півник тим часом трохи оговтався від страху.

— Не злися, вовче, — мовив він тихим голосом. — Тут неподалік дідусь живе. Он його хатка під солом’яним дахом. Якщо відпустиш мене, то я побіжу попрошу дідуся, щоб він вам гарну вечерю зготував.

Подумав вовк, порадився з лисом і вирішили вони відпустити півня.

— Дивись тільки, не підмани, — попередили.

А ввечері прийшли вовк з лисом до дідусевої хати, стукають у вікно:

— Діду, винось вечерю!

— Зараз, зараз, — долинув з хатки дідусевий голос. — Ви тільки мішок розкривайте, а я туди цілого барана вкину.

Розкрили під вікном вовк і лис великий мішок. Вікно розчинилося, і щось живе — геп! — туди.
Вовк закинув мішок на плечі — і чимдуж до лісу. Лис ледь устигав за ним.

Зупинилися в лісі, розв’язали мішок. А звідти — як вискочить собака! Та такий великий! Та такий злий! Як загарчить, як загавкає на весь ліс. Вовк з лисом від несподіванки аж оніміли. Їм здалося, що на них готується напасти страшенний, лютий звір.

— Ой! Ай! Рятуйте! — заволали вони у два голоси і кинулися геть. Тільки їх і бачили!

А дідусь з того часу став ще більше любити і шанувати свого півника. Адже він не лише голосистий, а до того ж ще й розумний.