Селянин та його діти

Жив собі за давніх часів селянин. Мав він
четверо синів і виноградник. Хоч був старий
та немічний, а порався коло землі сам. Бо
хіба міг, бідолаха, інакше? Адже ж вирощував
ті лози власними руками з молодих літ, і
дотепер любив та плекав свій виноградник. А
той, немов розуміючи любов і турботу
господаря, віддячував йому соковитими
гронами.

Та, на лихо, всі четверо синів не звикли
працювати. їм більше подобалося байдики
бити, а старий батько повсякчас непокоївся
думкою: «Що з ними буде, коли закриються мої
очі?»

Часто він казав собі з гіркотою:

«Покинуть сини мої виноградник
напризволяще, переведеться він і не
годуватиме їх плодами. Треба якось цьому
зарадити».

Довго роздумував батько, врешті покликав
синів і сказав: [62]

– Діти мої любі, чую – недовго мені жити на
світі. Отож і покликав я вас, аби відкрити
одну таємницю. У нашому винограднику
заховано скарб. Як мене не стане, візьміться
за лопати й копайте, аж поки знайдете.

Невдовзі батько помер. Тяжко побивалися
сини. А за кілька день згадали його слова.

– Що б то міг сховати у винограднику
небіжчик? – питає перший син.

– Напевне, гроші,- відповідає другий.

– А як там лише кілька золотих? –
засумнівався третій.

– Хто його знає. Краще перекопаймо все,-
сказав четвертий.

Настала зима. Небіжчик встиг за життя
обрізати виноградник, і тепер треба було
лише попідпирати лози. Але сини про це не
дбали. Думки їхні крутилися довкола скарбу.
Тож, узявши заступи, заходилися вони копати.

– Глибше копаймо! – наказував старший.

– Копаймо, то й копаймо! Цілісінький день
копали, але так нічого й не

знайшли. Повернулися додому стомлені й
розчаровані.

– А чи не викопав хтось інший того скарбу? –
питає перший син. [63]

– А чи був він там узагалі? – засумнівався
другий.

– Чому не було? Треба копати, може, й
знайдемо,- заперечив перший.

Взавтра хлопці знову взялися до роботи.
Але скарбу не знайшли ні того дня, ні
наступного.

– Може, батько пожартував і ніякого скарбу
немає? – каже один син.

– Боронь боже! Хіба що хто викопав скарб, а
батько про те не знав. Жаль, коли так!

Минуло кілька місяців, і настав час
збирати виноград. І що ж побачили брати?
Обкопані лози вгиналися від величезних
важких грон!

Зібрали брати виноград, уторгували за
нього купу грошей і зажили щасливо.

Відтоді почали вони дбайливо доглядати
виноградник. А що були молоді та дужі, то й
мали від праці насолоду.

Згодом стали вони заможними господарями.
А коли заходила мова про батька, завжди
згадували його із вдячністю.

– Які ж ми були нерозумні! Замість того, щоб
збагнути батькові слова, розпитати,
порадитися,- кинулися шукати в землі золото.
Батько не посміявся з нас, а заповів нам
найбільший скарб світу – любов до праці. [64]